Список сокращений. Е.Фромм (1900-1980 рр.) — американський філософ, психолог, соціолог, представник неофрейдизму (праці «Втеча від свободи»

Е.Фромм (1900-1980 рр.) — американський філософ, психолог, соціолог, представник неофрейдизму (праці «Втеча від свободи», «Духовна суть людини», «Психоаналіз і релігія»). Фромм досліджував взаємодію між психічними і соціальними факторами, пропонував методи «соціальної терапії» для «оздоровлення» суспільства. Він вважає, що слід уникати аналізу лише психічного або лише соціального в людині: з одного боку, людина належить до світу тварин, але з іншого — вона відокремлена від тваринного світу. У підсумку Е.Фромм стверджує, що суть людини — в її унікальності, одночасній належності до природи і до культури. Розробляючи концепцію особистості, Е.Фромм виходить з проблеми гуманізму і загальнолюдських цінностей. Він вважає що християнство підхопило загальнолюдські правила моральності і підняло їх до рівня «заповіді», яка начебто стоїть над людськими відносинами. Виділяючи гуманістичні моменти релігії та її позитивний зміст, Е.Фромм намагається знайти форму компромісу, яка б дозволила об'єднати людей через загальнолюдські цінності.

6.Позитивізм як форма філософії проходить у своєму розвитку ряд етапів — позитивізм, неопозитивізм, постпозитивізм, але його основні вихідні ідеї при цьому залишаються практично незмінними. Основні ідеї позитивізму були сформульовані французьким філософом Огюстом Контом (1798-1857 рр.). Згідно з позитивістськими поглядами, наука має бути позитивним знанням, яке спирається на досвід. Їй не потрібна філософія («метафізика»), яка, на думку Конта, орієнтувалася на теологічні і «метафізичні» питання і тому ніколи не була наукою. Завдання полягає в тому, щоб створити нову «позитивну» філософію, яка б займалася такими питаннями, котрі можна перевірити фактично, за допомогою спостережень. Подібні ідеї розвивали англійські філософи Дж.Стюарт Мілль (1806-1873 рр.) і Герберт Спенсер (1820-1903 рр.).

Друга історична форма позитивізму – це махізм(емпіріокритицизм), творцями якого стали Е.Мах (1838-1916 рр.) і Р.Авенаріус (1843-1896 рр.). Ця форма позитивізму склалася в результаті прогресу природничо-наукового знання, коли були переглянуті деякі поняття і принципи класичної фізики та математики. Відкриття електрону, радіоактивного випромінювання підштовхнули до висновку про неможливість об’єктивного знання. Світ, на думку Маха, є комплексом відчуттів, наукова теорія – сукупність спостережуваних фактів. Авенаріус відкидав об’єктивну реальність, що існує поза і незалежно від свідомості суб’єкта(без суб’єкта немає об’єкта, а без об’єкта немає суб’єкта). Такі позиції філософів призвели до краху емпіріокритицизму.

На початку - XX ст. виникає і набуває поширення новий варіант позитивістської філософії — «третій позитивізм», або «неопозитивізм», який має два різновиди: логічний позитивізм і семантичний. Предметом філософії, на думку логічних позитивістів, повинна бути логіка науки, логіка мови, логічний аналіз речень, логічний синтаксис мови. Другий різновид неопозитивізму сприяв розвитку семантики. Цей напрям визначає мові головну роль в усіх сферах діяльності. Усi соціальні колізії обумовлені недосконалістю мови та людського спілкування.

Неопозитивізм включає в себе різноманітні логіко – філософські школи:

· Віденський гурток((М.Шлік, Р.Карнап, О.Нейрат);

· Львівсько – Варшавська школа (К.Айдукевич, Я.Лукасевич, А.Тарський);

· Англійський неопозитивізм (Л.Вітгенштейн, Б.Рассел);

Специфічною для логічного позитивізму є процедура верифікації, тобто перевірка наукових положень через їх зіставлення з фактами, які піддаються спостереженню.

Замінити «верифікацію» фальсифікацією (пошуками фактів, які не підтверджують, а спростовують певне твердження) запропонував засновник постпозитивізму(або критичного раціоналізму) австрійський філософ Карл Поппер (1902 – 1994). Концепція критичного раціоналізму призводить до відмови визнання об’єктивної істини і переростає в ірраціоналізм.

7.Екзистенціалізм (лаг. existentia — існування) — суб'єктивістське вчення, в якому вихідні значення сущого (що таке річ, просторовість, часовість, інша людина та ін.) виводяться з існування (екзистенції) людини.

Екзистенціалізм є духовним спадкоємцем ірраціоналізму К’єркегора і Ніцше. Саме поняття екзистенції, як відомо, було впроваджене у філософію С.К’єркегором, який різко протиставив суб'єктивне унікально-неповторне існування (екзистенцію) людини об'єктивному існуванню речей світу. Від Ніцше екзистенціалісти перейняли трактування людини як вольової (ірраціональної) істоти, а не розумної (раціональної), що було притаманне класичній філософії Нового часу. Представниками цієї течії є німецькі мислителі М. Гайдеггер (1889—1976) і Карл Ясперс (1883—1969), французькі філософи Жан-Поль Сартр (1905—1980), Габріель Марсель (1889—1973) і Альбер Камю (1913—1969).

Головною темою дослідження екзистенціалістів є існування людини, яке, на їх думку, є джерелом сенсу всього сущого. Дійсність – це внутрішній світ. Екзистенція не може бути пізнана, зрозуміла, пояснена. Вона ірраціональна в людському Я, внаслідок чого людина є конкретною і неповторною особистістю. Екзистенціалізм протиставляв людині суспільство як щось чуже, вороже, абсурдне, що руйнує внутрішній світ індивіда, його свободу. Жити як всі - значить, втрачати свою індивідуальність, свободу. Звідси пафос нонконформізму, заклик до бунту у деяких екзистенціалістів (Сартр, Камю). Крайній індивідуалізм неминуче призводить до розчарування, до асоціальності. Екзистенціалісти не визначають ніяких загальних принципів моралі, вони вважають, що кожна людина сама вирішує, що слід вважати моральним чи аморальним. Людина, на думку екзистенціалістів, є єдиною істотою, яка усвідомлює свою смертність.

Усвідомлення смертності зумовлює те, що її існування пройняте «турботою». Визнаючи «турботу» вихідною ознакою людського існування, Гайдеггер наводить таку байку: Турбота (богиня), переходячи річку, зліпила з глини істоту, якій Юпітер подарував душу. Кому ж належить ця істота — homo, названа за матеріалом (humus — земля)? Сатурн (час) розсудив так: коли людина помре, то душа дістанеться Юпітеру, а тіло — землі, а поки вона живе (тимчасово) — вона вся належить Турботі. «Турбота» випливає з того, що світ входить, «вбудований» у моє існування, що обставини для мого існування можуть бути сприятливі і несприятливі, що близькі мені люди, як і я, смертні. Завдяки «турботі» людське буття набуває часового виміру: людина «турбується» про сучасне, проектує майбутнє, звертається до минулого досвіду.

Важливою рисою екзистенції є націленість на майбутнє, наявність у сучасному бутті проекту майбутнього. Екзистенція — це можливість бути іншим, постійний вибір між різними проектами майбутнього. У цьому виборі власного майбутнього, на думку екзистенціалістів, виявляється свобода людини. Ж.П.Сартр, який приділяв особливу увагу проблемі свободи, вважав, що вона є невід'ємною складовою людського існування. Свобода — це вибір самого себе, свого проекту і відповідальність за здійснений вибір. Людина, на його думку, абсолютно вільна. В будь-якій ситуації існує вибір, у кожному випадку людина може вибрати смерть, і в цьому вияв її свободи. Але, вибравши життя, вона повинна нести всю відповідальність, яка випливає з цього вибору. Люди не реалізують своєї свободи з двох причин: перша – страх смерті змушує людину ховатися від неї, живучи “як всі”, друга – свобода вимагає відповідальності. Коли людина діє від себе, а не за вказівкою, треба мати сміливість взяти на себе відповідальність за наслідки таких дій. Смисл людського життя полягає в тому, щоб знайти себе, досягти справжнього буття.

Абсолютизація свободи Сартром поставила під сумнів моральні цінності як соціальні регулятиви відносин між людьми. Якщо свобода конкретної особистості — це щось абсолютне і позитивне як вияв її екзистенції, то все, що її обмежує (в тому числі й моральні норми) набуває негативного значення. Прийняти зовнішню моральну норму означає підвести унікальне існування конкретної особистості під всезагальний закон, що рівноцінно втраті екзистенції. У розумінні моралі Сартр фактично переходить на позицію Ніцше, згідно з якою мораль є особистою справою надлюдини.

Г. Марсель (1889 – 1973) – основоположник католицького екзистенціалізму. Основний твір: “Бути і мати” (1935). Людське життя Марсель розглядав переважно як протиріччя між тим, чим ми володіємо (речі, думки, почуття), що ми “маємо”, і тим, чим ми “є”, що становить нашу сутність. Те, чим ми володіємо, поневолює нас, робить своїми служниками. У “володінні” виявляється хижацька установка щодо світу, ближніх і себе самого. Але за такої установки людина не виправдовує свого справжнього призначення. Вона споконвіку живе не відособлено, а разом із близькими і в Божественному бутті. Філософія Марселя теоцентрична. Любов до людей виростає з любові до Бога. Існування Бога не потребує доказів. Філософії діяльності протиставляється філософія почуттів. Проповідь віри, терпіння, смиренності, покірності долі – такий основний зміст філософії екзистенціалізму Г. Марселя.

А. Камю (1913 – 1960) Основні твори: “Сторонній”, “Міф про Сізіфа”, “Людина, яка бунтує”, роман-притча “Чума”. Його філософія змальовує життя людини як «буття в абсурді». Особливого значення для філософа набула тема абсурду. Камю вбачав два виходи із ситуації абсурду: 1) самогубство – примирення з абсурдом; 2) утеча від абсурду. Людині немає на що сподіватися, окрім самої себе. В «Міфі про Сізіфа» письменник пише: «є лише одна по-справжньому філософська проблема – проблема самогубства. Вирішити, варте чи не варте життя того, щоб його прожити, означає відповісти на фундаментальне питання філософії. Все інше-другорядне.» Камю вбачав своє гуманістичне завдання у тому, щоб допомогти людині, яка перебуває у відчаї, зберегти життя.

8.Релігійною називається філософія, основоположні ідеї якої визначені релігійним світорозумінням. Способи релігійного осмислення дійсності відрізняються від наукових методів, мають свою специфіку. Основними течіями західної релігійної філософії є неотомізм та тейярдизм.

Неотомізм – релігійно-філософський напрям, що виник і розвивається на засадах тлумачення вчення Томи Аквінського; нині це офіційна філософська доктрина католицької церкви.

Один із головних принципів Ф.Аквінського — твердження про «гармонію» віри і розуму, релігії та науки — набуває в текстах сучасних його послідовників цілком модерного звучання. Багатовіковий конфлікт між прихильниками науки і релігії тлумачиться як результат трагічного непорозуміння і як неправильне осягнення алегоричного характеру змісту «Святого письма». Головними представниками цього напряму є Марітен, Жільсон, Бохенський. Неотомістський реалізм відстоює незалежне від людської свідомості існування природи і суспільства, водночас проголошуючи останні продуктом творчої діяльності Бога та об’єктом його управління.

Тейярдизм, заснований теологом, палеонтологом і антропологом Тейяром де Шарденом (1881-1955 рр.). В його концепції робиться спроба поєднати релігійну ідею Бога – творця і наукове поняття еволюції.Головна праця Тейяра де Шардена «Феномен людини» — це спроба відповіді на питання про те, яка природа людини, її походження, сенс буття, взагалі цілісні характеристики людини як біологічної і водночас надбіологічної, свідомої істоти. Космос, на його думку, перебуває в процесі еволюції, відбувається закономірний перехід від «переджиття» до життя, виникає людина, яка і стає центром подальшої еволюції, єднання людей. Їх спільна інтелектуальна енергія спричиняє перетворення біосфери в ноосферу, охоплену розумом. Тейярдизм був спочатку засуджений церквою, але незабаром після смерті Тейяра де Шардена у зв’язку з курсом церкви на осучаснення, ставлення до його ідей змінилося.

ПИТАННЯ ДЛЯ САМОПЕРЕВІРКИ

1. Що таке відчуження, які шляхи його подолання запропонував Маркс?

2. Сформулюйте основні положення матеріалістичного розуміння історії Маркса і Енгельса.

3. У чому полягає суть переробки діалектичного методу в творах К. Маркса і Ф. Енгельса.

4. Внесок В. І. Леніна у марксистську філософію.

5. Визначте основні напрями сучасної Західної філософії.

6. Визначте періоди становлення позитивізму.

7. Назвіть основні філософські засади позитивізму.

8. Визначте суть першого та другого позитивізму.

9. Охарактеризуйте основні напрями і особливості неопозитивізму.

10. Розкрийте суть філософії життя, основних її варіантів.

11. Фрейдизм і неофрейдизм у сучасній антропології.

12. Розкрийте суть сучасного екзистенціалізму, його фундамент і різновиди. Поняття філософії людини в розумінні екзистенціалізму.

13. Як розглядається проблема людини в релігійній філософії?

14. У чому полягає розуміння буття в неотомізмі.

 

Список сокращений

ABA — артериоловенулярные анастомозы

АКТГ — адренокортикотропный гормон

АТФ — аденозинтрифосфат

АТФаза — аденозинтрифосфатаза

БОЕ-Э — бурстобразующая единица эритродитарная

ВИП — вазоактивный интестинальный пептид

ГАМК — гамма-аминомасляная кислота

ДЭС — диффузная эндокринная система

ИЛ — интерлейкин

КОЕ — колониеобразующая единица

КОЕ-Б — колониеобразующая единица базофильная

КОЕ-ГМ — колониеобразующая единица гранулоцитарно-моноцитарная

КОЕ-Пн — колониеобразующая единица гранулоцитарная

КОЕ-ГЭММ — колониеобразующая единица гранулоцитарно-эритроцитарно-моноцитарно-мегакариоцитарная

КОЕ-Эо — колониеобразующая единица эозинофильная

МИФ-клетки— малые интенсивно флюоресцирующие тормозные клетки

ПНФ — предсердный натрийуретический фактор

СДГ — сукцинатдегидрогеназа

СКК — стволовые клетки крови

цАМФ — циклический аденозинмонофосфат

ЩФ — щелочная фосфатаза

ЭПС — эндоплазматическая сеть

APUD — (от англ. - Amine Precursors Uptake and Decar­boxylation) - поглощение и декарбоксилирование предшественников аминов