ЗАГАЛЬНІ МЕТОДИ НАВЧАННЯПоняття методів навчання. Класифікації методів навчання Метод навчання (від грецьк. “metha” – шлях до мети і “odos” – слідувати) – взаємопов’язана діяльність викладача і учнів, націлена на оволодіння учнями системою знань, умінь і навичок, їх виховання і загальний розвиток. У вузькому значенні метод навчання є спосіб керівництва пізнавальною діяльністю учнів. З цього випливає, що кожний метод навчання повинен виконувати три функції: навчаючу, виховну і розвиваючу. Лише в такому разі він є повноцінним. Складовою частиною методу навчання є прийом. Прийом навчання– сукупність конкретних навчальних ситуацій, що сприяють досягненню проміжної (допоміжної) мети того чи іншого методу. Чим багатший арсенал прийомів у структурі методу, тим він більш повноцінний, ефективний і плідний. Методи навчання можна поділити на загальні (можуть бути реалізовані в процесі навчання будь-яких навчальних предметів) і спеціальні (застосовуються для деяких і не можуть бути використані в процесі викладання інших навчальних предметів). За іншою класифікацією їх поділяють на: методи готових знань (учні пасивно сприймають інформацію, що подає викладач, запам’ятовують її, і в разі необхідності відтворюють її в репродуктивному вигляді) і дослідницький метод (передбачає активну самостійну роботу учнів при засвоєнні знань: аналіз явищ, формулювання проблеми, висування і перевірка гіпотез, самостійне формулювання висновків), який найбільш повно реалізується в умовах проблемного навчання. Залежно від походження інформації виділяють: словесні, наочні і практичні методи; від мети: методи здобуття нових знань, метод формування умінь і навичок, метод застосування знань на практиці, методи творчої діяльності, методи закріплення знань, умінь і навичок, методи перевірки і оцінки знань, умінь і навичок. За характером навчально-пізнавальної діяльності учнів: - пояснювально-ілюстративний (інформаційно-рецептивний) - викладач організує сприймання та усвідомлення учнями інформації, а учні здійснюють сприймання (рецепцію), осмислювання і запам’ятовування її (по суті - це метод готових знань); - репродуктивний - викладач видає завдання, у процесі виконання яких учні здобувають уміння застосовувати знання за зразком, здійснювати діяльність за алгоритмом; - проблемне виконання - викладач сам ставить проблему і вирішує її, учні слідкують за ходом творчого пошуку (учням подається своєрідний еталон творчого мислення); - частково-пошуковий (евристичний) - викладач називає проблему, а її поетапне вирішення здійснюється учнями під керівництвом викладача (при цьому має місце сполучення репродуктивної й творчої діяльності учнів); - дослідницький - викладач ставить перед учнями проблему, а учні самостійно її вирішують, висуваючи ідеї, перевіряючи їх, підбираючи для цього необхідні джерела інформації, прилади, матеріали тощо. Залежно від характеру викладання і учіння, в якій поєднуються методи викладання (діяльність викладача) з відповідними методами учіння (діяльність учнів): - інформаційно-повідомляючий метод викладання і виконавчий метод учіння. Передбачає повідомлення викладачем навчального матеріалу без докладного пояснення, узагальнення й систематизації, а з боку учнів - заучування матеріалу без достатнього аналізу та осмислення; - пояснювальний метод викладання і репродуктивний учіння. Полягає в тому, що викладач не тільки повідомляє певні факти, але й пояснює, тлумачить їх, добиваючись осмислення, засвоєння учнями; учні засвоюють матеріал на рівні розуміння і запам’ятовування); - інструктивно-практичний метод викладання і продуктивно-практичний метод учіння. Викладач інструктує учнів словесними, наочними або практичними способами, як виконувати ті чи інші практичні дії; учні за допомогою вправ відпрацьовують різні уміння і навички; - пояснювально-спонукальний метод викладання і частково-пошуковий метод учіння. Викладач частину навчального матеріалу видає в готовому вигляді, а частину - через постановку проблемних завдань; учні засвоюють навчальний матеріал як репродуктивним, так і творчим, дослідницьким шляхом; - спонукальний метод навчання і пошуковий метод учіння. Викладач ставить перед учнями проблемні питання і завдання, організовуючи самостійну діяльність учнів; учні самостійно «відкривають» і засвоюють нові знання в основному без допомоги викладача. Залежновід логіки побудови навчального матеріалу розрізняють індуктивні, дедуктивні і традуктивні методи; від логіки викладання – аналітичні, систематичні, аналітико-синтетичні, аналогічно-індуктивні, синтетично-дедуктивні; характеру пізнавальної діяльності – ілюстративні, продуктивні, творчі, акроматичні, катехізичні (запитальні) методи. За ступенем самостійної роботи учнів в процесі навчання – подаючі методи (діяльність учнів в основному зводиться до сприймання словесної або наочної інформації), методи взаємодії викладача та учнів (наприклад, бесіда, дискусія тощо), методи самостійної роботи учнів. Залежності від способу вирішення пізнавального завдання виділяють емпіричні (засновані на досвіді, експерименті) і теоретичні (засновані на логічному аналізі) методи. Міцно ввійшли в педагогічний лексикон методи проблемного і програмованого навчання. Так званий бінарний підхід до класифікації методів навчання, що враховує одночасно навчальну діяльність викладача і пізнавальну діяльність учнів передбачає: методи організації і здійснення навчально-пізнавальної діяльності; методи стимулювання і мотивації навчально-пізнавальної діяльності; методи контролю і самоконтролю за ефективністю навчально-пізнавальної діяльності. Факт існування великої кількості класифікаційних типів методів навчання цілком закономірний, оскільки існує багато основ класифікації. Однак відсутність єдиної загальновизнаної системи методів спричиняє труднощі в обміні й поширенні досвіду, невизначеність місця конкретного методу в різноманітних класифікаційних системах. Це ж саме можна сказати і відносно інших методів навчання. Методи організації і здійснення навчально-пізнавальної діяльності Дану групу складають сукупність методів, спрямованих на передачу і засвоєння учнями знань, формування умінь і навичок (словесні, наочні, практичні). Словесні методи навчання Головна їх властивість полягає в тому, що інформація подається учням через слово викладача, а сприймання її здійснюється через слухання. Усю різноманітність їх іноді зводять до двох методів: евристичний (запитальний) – бесіда та акроматичний (викладальний) – пояснення, розповідь, лекція, інструктаж, робота з підручником. Пояснення – словесне тлумачення понять, явищ, принципів дій приладів, наочних посібників, слів, термінів тощо. Головне завдання – розкриття причинно-наслідкових зв’язків і закономірностей розвитку природи, суспільства і людського мислення. Оскільки матеріал можна пояснювати різними логічними шляхами або способами міркування, пояснення може бути індуктивним, дедуктивним, традуктивним. Індукція - спосіб міркування, якого висновок отримують на основі аналізу окремих фактів. Індуктивне пояснення забезпечує можливість переходу від одиничних фактів до загальних положень. Дедукція – спосіб міркування, якого частковий висновок виводиться суто логічним шляхом від загальних положень. У навчанні дедуктивні методи зводяться до того, що спочатку вивчають загальні положення (закон, правило, формула та ін.), а потім – часткові випадки або вияви загального положення. Це стосується багатьох граматичних правил, властивостей речовин і математичних співвідношень. Індуктивні та дедуктивні методи використовуються не тільки як засоби пояснення в межах одного уроку, вони можуть виступати як логічна форма пояснення тем і цілих розділів, що охоплюють декілька уроків. Оскільки дедуктивні методи сприяють розвитку аналітичних особливостей мислення, а індуктивні – синтетичних, слід однаковою мірою використовувати обидва. Традукція – вид умовиводу, в якому посилання і висновки є судженнями однакового ступеня загальності (висновок від одиничного до одиничного, від часткового до часткового, від загального до загального). Різновидом традуктивного умовиводу є аналогія. Розрізняють декілька типів пояснення: - причинні (виявляють причини того чи іншого явища, події, факту (наприклад, пояснення причин неполадок у роботі тих чи інших приладів, установок та ін., причин різних історичних подій, причин виникнення фізичних, хімічних та інших явищ тощо); - генетичні (розкривають передісторію явищ); - закономірні (розшифровують зміст закономірних зв’язків, конкретний прояв закону); - структурні (розкривають структуру об’єкту, взаємодію його елементів (наприклад, пояснення будови машин, приладів, механізмів); - функціональні (допомагають усвідомити специфіку функціонування об’єкту (наприклад, пояснення причин дії приладу, машини). Щоб пояснення досягло своєї мети повинна бути створена база пояснення, тобто слід актуалізувати (значить оживити, відтворити в пам’яті раніше вивчені факти, відомості, поняття, які будуть необхідні для оволодіння новим матеріалом) раніше засвоєні знання, на основі яких буде будуватися логіка пояснення. Без допомоги вчителя учням не відшукати опорні знання до початку пояснення нового матеріалу, їх актуалізація проходитиме в процесі пояснення довільно. Учні почнуть згадувати вихідні поняття, що не завжди буде співпадати з ходом міркувань викладача. Затримавшись у своїх пригадуваннях і пошуках, учні відстануть від ходу думки викладача, втратять логічний зв’язок міркувань. Так починається нерозуміння, втрата уваги та інтересу до нового матеріалу. Через це актуалізацію опорних знань вважають обов’язковим елементом уроку і здійснюють безпосередньо перед поясненням нового матеріалу. Актуалізацію можна проводити як пасивним шляхом (викладач сам нагадує учням опорні знання), так і активним (учні одержують завдання, у процесі виконання яких згадують раніше вивчене). Важливою умовою здійснення будь-якої творчої діяльності є здатність людини до навмисної (довільної) актуалізації. Сутність її в тому, що людина, яка зустрічається з певними труднощами, ставить сама собі запитання типу: «Що мені необхідно знати (уміти) для того, щоб...?». Такий підхід до вирішення проблеми доцільно виховувати в учнів у процесі будь-якої навчально-пізнавальної діяльності. Процес пояснення буде більш ефективним, якщо викладач забезпечить надійний та оперативний зворотний зв’язок, отримуючи інформацію від учнів про ступінь розуміння, глибину проникнення в сутність пояснюваного явища. Він забезпечує уважне спостереження викладача за пізнавальною діяльністю учнів, їх поведінкою, зосередженістю, розумовою напругою, а також запитання, які дозволяють викладачеві оцінити ефективність свого пояснення. Полегшують розуміння пояснюваного матеріалу роз’яснення рідко вживаних слів, уточнення термінів (понять), використання аналогії й образного зіставлення, переформулювання (перефразування) основних, вузлових питань, що активізують процес мислення, використання повторення при роз’ясненні найбільш складних моментів. Бесіда – діалогічний метод навчання, за якого вчитель із допомогою вдало поставлених питань спонукає учнів або відтворювати раніше набуті знання, або робити самостійні висновки-узагальнення на основі засвоєного фактичного матеріалу. Вона є одним із активних методів навчання, реалізується за допомогою чотирьох типів дидактичного діалогу: «викладач – учень», «учень – учень», «учень – підручник», «учень – ЕОМ». Найбільш поширений перший тип діалогу. Діалог «учень – учень» наявний у найактивніших формах бесіди: парна і групова робота на уроці, дискусія, диспут. Діалог «учень – підручник» належить до групи методів самостійної роботи, використовується в процесі навчання і самонавчання. Діалог «учень – ЕОМ» досить ефективний метод, але за умови повної комп’ютеризації процесу навчання. Метод бесіди реалізується за допомогою запитань – відповідей. Якщо запитання мають чисто інформаційний характер («Що?», «Де?», «Коли?»), бесіда є повідомлюючою. Вона орієнтована на актуалізацію пам’яті, а мислення учнів є репродуктивним. Якщо запитання до учнів мають проблемний характер («Чому?», «Як ви вважаєте?», «Чим можна пояснити?» тощо), бесіда є евристичною, або сократичною. У цьому випадку мислення учнів є творчим, продуктивним. Вищий рівень евристичної бесіди – дискусія. Навчальна дискусія, яка є одним із найбільш активних словесних методів навчання, має велике розвиваюче і виховне значення. У дискусії учні вчаться сперечатися, доводити, аргументувати, відстоювати свою точку зору, адекватно самооцінювати себе, поважати думки інших. Бесіду, яка будується на питаннях, що потребують чітких, однозначних відповідей, називають катехізичною. Вона має в основному догматичний характер. Застосовують її, коли викладач хоче пересвідчитися в точності засвоєння правил, законів, формулювань, алгоритмів дій. Залежно від дидактичної мети розрізняють три типи бесід: відтворююча, систематизуюча, евристична. Відтворююча (контрольно-перевірююча) бесіда має мету закріплення в пам’яті учнів вивченого матеріалу і перевірку ступеня його засвоєння. Мета систематизуючої бесіди – узагальнення і систематизація знань. Проводять на завершальних етапах вивчення теми чи розділу, на уроках узагальнення і систематизації знань. Логіка їх побудови заснована на ретроспективному аналізі (ретроспекція – установлення зв’язків між новими результатами і раніше встановленими висновками). Мета евристичної бесіди – розвиток творчого мислення учнів. Щоб бесіда досягла дидактичної мети, викладачеві необхідно як і при поясненні, шляхом актуалізації опорних знань створити відповідну базу для співбесід. Не можна розраховувати на пізнавальну і розвиваючу ефективність бесіди, якщо викладач в ході її буде отримувати лише однозначні відповіді. А така форма евристичної бесіди, як дискусія, взагалі не мислима, якщо викладач ставить перед учнями нескладні питання, що вимагають однозначності відповіді. У бесіді слід використовувати не тільки контролюючі й актуалізуючі, але й стимулюючі та діагностичні запитання. Вони повинні бути короткі й точні, будити думку учня, їх слід задавати в логічній послідовності. Не варто гнатися за формальною кількістю запитань. Спочатку важливо ставити запитання (чіткі, недвозначні, по можливості короткі), закликаючи учнів до діалогу, які повинні вільно висловлювати свої думки, не боячись, що їх міркування можуть бути не зовсім правильні. Звідси необхідність вступного і заключного слова вчителя. Відповіді учнів мають бути стислими або розгорнутими, однак кожного разу учень повинен давати вичерпну відповідь. Якщо відповідь неповна, вчитель ставить навідне запитання або викликає іншого учня. При цьому не слід “вимучувати” відповіді. Важливо навчити учнів вислуховувати заперечення свого опонента. Учні можуть ставити запитання своїм товаришам, а також учителеві. Розповідь – образний, динамічний, емоційний виклад інформації про різні явища і події. Характеризується відсутністю взаємних питань між викладачем і учнями, малою тривалістю (10-12 хвилин), доступним характером викладу. Може використовувати цитати, резюмування, наочність, яскраві образні приклади, зіставлення. Розрізняють три типи розповіді: розповідь-вступ (проводиться перед вивченням нової теми з метою стимулювання та актуалізації опорних знань), розповідь-викладання (пояснення), розповідь-завершення (проводиться після пояснення або після вивчення теми з метою узагальнення вивченого, підведення підсумків певного виду. Розповіді бувають: художні, наукові, науково-популярні, опис. Художня розповідь образний переказ фактів, вчинків дійових осіб (географічні відкриття, історію створення художніх творів). Науково-популярна розповідь заснована на аналізі фактичного матеріалу. Виклад пов’язаний з теоретичним матеріалом, з абстрактними поняттями. Розповідь-опис – послідовний виклад ознак, особливостей предметів і явищ навколишньої дійсності (опис історичних пам’яток, рослин, внутрішніх переживань героя тощо). Головним завданням має ознайомлення учнів з предметами і явищами. Це потребує від учнів значного запасу знань, розвиненої уяви, що робить описову розповідь значно важчою для сприймання. Увагу і інтерес учнів до опису підвищує показ характерних ознак описуваних предметів і явищ. Лекція – інформативно-доказовий виклад великого за обсягом, складного за логічною побудовою навчального матеріалу. Найбільш поширена в умовах вузівської освіти. Відрізняється строгістю викладу. Читання лекції передбачає ретельну підготовку вчителя: визначення мети, складання чіткого плану, добір теоретичного й наочного матеріалу, логічний і послідовний виклад інформації. У школі доцільно використовувати для узагальнення і систематизації знань після вивчення однієї або декількох зв’язаних тем. Інструктаж – короткі, лаконічні, чіткі вказівки (рекомендації) щодо виконання тієї чи іншої дії. Поділяється на вступний, поточний і заключний. Вступний інструктаж проводять перед початком самостійної роботи учнів з метою довести до них кінцеві цілі й способи виконання завдання. Так, на уроках праці він включає показ трудових операцій, ознайомлення з інструментами і матеріалами, технікою безпеки, технічною документацією, організацією робочого місця, способами самоконтролю. Поточний інструктаж проводять в процесі самостійної роботи, розрахований він на допомогу окремим учням. Якщо помилки виявляються типовими, вчитель перериває роботу і дає додаткові роз’яснення всім учням. На заключному інструктажі вчитель підводить підсумки, демонструє кращі роботи учнів, оцінює їх, визначає подальші перспективи. Робота з підручником – організація самостійної роботи учнів з друкованим текстом, що дає їм змогу глибоко осмислити навчальний матеріал, закріпити його, виявити самостійність у навчанні. Самостійна робота учнів з підручником – один з найважливіших шляхів забезпечення систематичних, міцних і ґрунтовних знань учнів. Вона більше, ніж будь-який інший метод навчання, залежить від вікових особливостей дітей та рівня їхнього розвитку. У початкових класах учні опановують техніку читання, вчаться відрізняти головне від другорядного, поділяють прочитане в підручнику на складові частини, визначають заголовки до них частин. Поступово ускладнюються й урізноманітнюються прийоми роботи з друкованим текстом: вибіркове читання і переказ, виписування, добір фактичного матеріалу за даним питанням, складання плану, конспекту, виписування тез, усний або письмовий виклад своїх зауважень щодо прочитаного, рецензії, анотації, біографічні замітки, термінологічні, статистичні, хронологічні та ін. довідкові нотатки, складаються за текстом книги таблиці, схеми, діаграми, графічні записи, твори “для себе” на основі прочитаного, повідомлення і доповіді учнів тощо. Поступово в учнів виробляється звичка працювати з додатковою літературою (словники, енциклопедії, каталоги, газети, журнали), технічною літературою (технічна документація, інструкційні карти та ін.). Робота над підручником передбачає дотримання певних рекомендацій та вимог. При вивченні нового матеріалу: 1. Попереднє ознайомлення в підручнику з темою майбутнього уроку з метою відновлення в пам’яті раніше засвоєних знань, на які буде спиратись вивчення нового матеріалу, або ознайомлення з питаннями, які будуть вивчатися на уроці. 2. Самостійне вивчення окремих питань програми. 3. Виконання завдань учителя: складання простих і розгорнутих планів, відбір і виписування прикладів, цитат (дослівний запис окремих думок автора), складання порівняльних характеристик певних явищ, процесів. 4. Читання художньої і науково-популярної літератури, документів і т.п. 5. Підготовка повідомлень, рефератів і доповідей з окремих питань теми, яка була вивчена на уроці і вдома. Під час закріплення матеріалу: 1. Читання і складання простих, або розгорнутих планів (логічно послідовні заголовки, що є основними питаннями тексту) з окремих параграфів чи розділів підручника. 2. Читання підручника і підготовка відповідей за планом викладання нового матеріалу вчителем. 3. Підготовка відповідей і розгорнутих виступів за спеціальним завданням учителя. 4. Виконання практичних завдань і вправ за підручником та навчальним посібником. Під час узагальнюючого повторення: 1. Повторення важливих частин і розділів підручника. 2. Конспектування (короткий письмовий запис змісту прочитаного) узагальнюючих розділів підручника. 3. Підготовка відповідей за основними питаннями пройденого матеріалу. 4. Складання порівняльних характеристик, схем, таблиць. 5. Підготовка доповідей, рефератів. Основним джерелом інформації зазначених методів є слово вчителя. Від володіння ним яскравою, емоційно забарвленою мовою, в супроводі з мімікою, жестами залежить успіх сприймання. Серед учнів користуються авторитетом та вчителі, які вміють “гарно розповідати”, яких “можна заслухатись”. І навпаки, вчитель, який не вміє пояснювати, є винуватцем поганої успішності учнів, їх нелюбові до предмета. Словесні методи навчання використовують у поєднанні із наочними методами.
|
