Особливості розвитку українського образотворчого мистецтва другої половини ХУІІ-ХУІІІ столітть.

Навідміну від інших видів мистецтва, що у XVII—XVIII ст. несли в собі яскраву і мальовничу естетику бароко, українські малярище довго трималися традицій візантійського, давньоруського, давньоукраїнського, а також ренесансного живопису, і тому стримано ставилися до патетики та пишних і динамічних форм.

Це виявило себе, передусім, в українському іконописанні, яке формувалося у протиборстві двох тенденцій: діяли як співзвучні Ренесансу і бароко спрямування, так і прагнення малювати "по-грецькому". Вірність старовині значною мірою зумовлювалась полемікою з католицизмом, унією, протестантизмом, яка, утвердивши ставила за мету надійно захистити його від різних іконографієновов ведень. Все ж ламання старих традицій було неминучим. Характерне одним із вагомих чинників еволюції іконопису в ці часи сталося рідне малярство. Народ завжди дуже безпосередньо сприймав в релігійні образи, найбільше шануючи тих святих, що втручалися у клопоти людей (Богородицю, Миколая, Юрія, Параскеву) розлогого циклу христологічних сюжетів — Христовістрасті. Страждання безвинного викликало серд ечнийщем, тому й передавало образах експресивних і драматичних.

У тяжкі часи неспокою і боротьби культ Богородиці в Українї був особливого змісту. У козаччину Божа Матір перестає бути страктною покровителькою. Вона набуває вигляду земної української жінки в багато гаптованому національному. Щодо самого малярства, то суто бароковими рисами є майстерне я користання в моделюванні форм гри та контрастів світла й тіней приділення великої уваги антуражу, зокрема пейзажному. Українськийживописепохибарокозалишаєтьсяпокищонедостатньовивченим, про його професій нихтворців ми також знає моне багато. Одним з перших провідних майстрів нового стилю у Львові 60-х років був Микола Петрахнович, творчість якого досліджена досі мало. Його живописна спадщина пов'язана з львівською Успенською церквою, де поки що реставровані лише його сцени "Страстей Христових". М. Петрахнович був майстром великих монументальних форм, тяжів до зображення простого і ясного душевного стану своїх персонажів: чарівністю зрілості, діяльної доброти, наприклад, приваблює образ, створений Петрахновичем в іконі "Одигітрія". Можна вважати, щосамейого твори зафіксували етнопсихологічний портрет українців того часу.

Одним з найяскравіших представникі в бароко в українському живопису на зламі XVII і XVIII століть був Іван Рутковичі з Жовкви. Твори Рутковича, особливо 1690-х років, відзначаються багатою і насиченою палітрою та динамічністю композицій, особливо ряди жовківського іконостаса з циклом сцен на тему П'ятдесятниці. Вони урочисті і водночас заземлені і конкретні. Першорядний майстер-колорист, гармонійно зіставивши теплі кольори з перевагою червоного у різних градаціях, досяг тут величної і життє радісної симфонії. Взагалі ж творчість І. Рутковичазумовленанасампередестетичнимсвітовідчуттямукраїнськогоміщанськогосередовища з його практицизмом, спокійною діловитістю, органічним демократизмом. Художник розвивав ті традиції, які склалися у львівській школі живопису першої половини XVII ст. Так склалося, що пам'ятки старого українського живопису залишися лише на Галичині та Волині. На Лівобережжі і в центральних районах України вони здебільшого не вціліли. Хоча, безперечне, і часи значна роль як київського, так і загально українського іконоспису належала малярській школі Києво-Печерської лаври.

Окреме місце в українськомубароковомуживописуСхідноїУкраїниналежитьіконостасуСпасо-Преображенської церкви у Великих Сорочинцях Полтавської області, побудованої 1734 p. Гетьманом Данилом Апостолом.

Сорочинський іконостас — цілий художній комплекс-більше сотні різних ікон. То яскраві, то глибоко притамовані сере дїї пишної різьби й позолоти створюють живу кольорову симфонію. А образи правого і лівого бічних вівтарів — "Введення Храму", "Зішестя до пекла" за своїм характером є раніше написаними картинами. Вони вражають експресією, енергійними ракурсами, внутрішньою напруженістю.

У розглядуваний період набуває розвитку український портретний живопис. Портрет, поруч з гербом, став однією з важливих ознак приналежності до суспільних верхів ще у Польсько-Литовській державі, до якої досить довго входили українські землі. Ця ж традиція збереглася у наступні XVII і XVIII століття, коли Україна пережила своє визволення і нове поневолення Росією.

 

В основі портретного образу, як і в західноєвропейському бароко, була висока станова свідомість феодалів.

Шляхетський (магнатський) репрезентативний портрет, що склався значною мірою на західноукраїнських землях, — це, передусім, підкреслення суспільного престижу, виразна станова характеристика, що, однак, поєднується з гуманістичним уявленням про гідність людини. Такими є портрети короля Стефана Баторія, Костянтина Острозького, Яна Гербурта, Яна Замойського, Анни Гойської. Особлива увага художника до обличчя, виявлення характеру, вдачі. Портрети позначені лаконізмом деталей, стриманістю у зображенні емоцій. Спочатку на портретах герби зустрічаються зрідка, так само, як різні ознаки та регалії влади, панегіричні тексти. Урочиста поза, жести, що підкреслюють гідність та амбіцію (рука на ефесі шаблі тощо), зустрічаються лише в поодиноких творах.

Пізніше — у другій половині XVII ст. — спостерігаємо тенденцію до підкреслення репрезентативності. Такими є зображення Олександра Острозького, Криштофа Збаразького, Кароля та Олександра Корняктів, Юрія Мнішека. Власне, саме в цей час витворюється та композиційна схема, яка існуватиме до кінця XVIII ст.

Дещо пізнішим різновидом такого портрета стає домовинний — наприклад, портрет Костянтина Корнякта з братської Успенської церкви у Львові. На звороті — довгий латинський текст з основними біографічними відомостями про небіжчика. У портреті Корнякта — купця, що став жити на шляхетський взірець — все ж не відчувається тієї підкресленої чи прихованої гонористої самовпевненості, "шляхетського жесту", який властивий магнатському портрету.

Про ранній наддніпрянський портрет збереглися скупі відомості від часів народно-визвольної війни. Взагалі то лишилося дуже обмаль пам'яток. Та й позувати козацькій старшині не було часу. Іконграфією образу Богдана Хмельницького, наприклад, українська культура завдячує знаменитій гравюрі роботи гданського гравера Вегельма Гондіуса. Саме вона стала основою майже всіх відомих зображень.

Портретне малярство на Наддніпрянщині представлене найбільш епітафіальними — тобто посмертними зображеннями. Портрет Адама Кисіля з Максаківського монастиря на Чернігівщині, портрети Федора та Єви Домашевських з храму Почаївського монастиря, фундаторами якого вони були та ряд інших. Однак з друї половини XVII ст. портрет на Лівобережжі стає явищем розповсдженим. До найдавніших з відомих старшинських портретів належи зображення полковника Івана Гуляницького, що збереглося. Портрет поясний, простої і чіткої композиції. Подібно галицьким магнатам полковник в одній руці тримає булаву, другою спирається на ефес шаблі. На столику бачимо також давню приналежність таких зображень — шапку з аграфом і перами.

Портретам козацької старшини не властива бундючність і гонристість. Як молода еліта, старшинство зберігає ще багато народна і в побуті, і в зовнішньому вигляді. Тому й в образі Гуляницького вгадується аристократ — це вчорашня звичайна людина.

З другої половини XVII ст. як самостійний жанр виокремлюється гравюра. Гравери (більшість з яких навчалась у Західній Європі вміли оздоблювати книги в різноманітних гравюрах на міді, офорт. Друкували також тематичні аркуші —так звані "тези", дарчі адреси, гравійовані панегірики.

Велике художнє значення мають, зокрема, ілюстрації до "Києво-Печерського патерика" майстра Іллі, твори гравера Федора до Євангелія. Новий етап у розвитку графічного мистецтва пов'язаний з творчістю О. та Л. Тарасевичів. Так, "Патерик",що йшов 1702 р. у Києві, став видатним явищем української культури саме завдяки гравюрам Л. Тарасовича, його анатомічно бездоганному малюнку людської постаті, прозорому, легкому ландшафту, в якому майстерно вкомпоновані люди, та вмілому використанню світлотіні.

 

Майстром різноманітних за жанрами гравюр, особливо панвіричних "тез", був І. Щирський. Заслужили визнання і панегірі гравюри І. Мігури — серед них найвідоміші конклюзії на честь Івана Мазепи і Варлаама Ясинського. Всі види мистецтва го часу споріднює спільне прагнення до декоративності, пишності репрезентативності, та в графіці є ще й інтимність, лірика.

Скульптуру, яка була елементом монументально-декоративі композицій іконостасів і декорув архітектурі, відзначають теж фос і рух. Найвідоміший майстер цієї доби — Пінзель, скульптурі:

ми роботами якого прикрашені собор Юра у Львові, ратуша в Бучачі. У кінній статуї Георгія-Змієборця на соборі все пройняте стрімким рухом — і кінь, що скаче з розвіяною по вітру гривою, і плащ вераника, і фантастичний змій, що кільцями звивається під ратицям коня. Ратуша в Бучачі демонструє інтерес майстра до античної символіки — прекрасні і монументальні Геракл, Нептун та інші персонажі давньогрецького фольклору. Задумана як апофеоз роду великих феодалів Потоцьких, скульптура ратуші славить людський героїзм, протистояння злу.