Методи стимулювання поведінки і діяльності

 

Будь-яка діяльність людини супроводжується як позитивними, так і негативними емоційними станами. Особливо важливо враховувати їх у педагогічній діяльності, що супроводжується співпрацею як педагогів, так і педагогів та учнів. Якщо позитивні емоційні стани підвищують працездатність і життєдіяльність педагогів і учнів, то негативні, навпаки, їх знижують.

Педагогічне стимулювання спрямоване здебільшого на емоційну сферу особистості: емоції, почуття, переживання, настрій, стан. В його основі лежить емоційне стимулювання.

До емоційних стимулів належить усе те, що найбільшою мірою сприяє внесенню в різнобічну діяльність учнів творчих починань: елементи гри, романтики, змагання, проблемно-пошукових ситуацій, а також заохоченні і покарання.

У своїй сукупності ці методи покликані регулювати, коригувати і стимулювати діяльність та поведінку вихованців.

Розглянемо деякі методи стимулювання поведінки і діяльності.

Гра – один із видів діяльності дітей, який виник історично, полягає у відтворенні дій дорослих і відносин між ними. На всіх етапах розвитку особистості гра сприймається як цікаве, яскраве, необхідне для життєдіяльності заняття. І чим старше учень, тим більше він відчуває розвиваюче і виховуюче значення гри. С.Г.Шацький писав: “Гра – це життєва лабораторія дитинства, яка дає той аромат, ту атмосферу молодому життю, без якого ця пора її була б безкорисна для людства. В грі, цьому спеціальному опрацюванні життєвого матеріалу, є найцінніше ядро розумної школи дитинства”.

Ігри можна поділити на дві групи:

Ігри творчі: сюжетно-рольові, конструкторські, драматизації з вільним розвитком сюжету, гра-жарт, гра-розиграш.

Ігри за встановленими правилами: рухомі, хороводні, спортивно-змагальні, настільні.

У кожній грі є свій виховуючий і розвиваючий потенціал.

Педагогічні ігри диференціюються згідно з педагогічною спрямованістю: дидактичні, які організовуються в процесі навчання, і творчі педагогічні ігри, модель яких розроблена самим педагогом з метою досягнення конкретних виховних завдань. Такі ігри найчастіше вводяться в інші види діяльності, будучи їхньою емоційною основою.

Головною метою успішного застосування ігор є активне залучення учнів не тільки до гри, а й до процесу її створення.

Основні умови збереження стійкого інтересу в учнів до гри:

Використання умовної ігрової термінології.

Введення романтичних ситуацій.

Використання всіх видів педагогічного впливу в ігровій формі (вимога, заохочення, покарання тощо).

Використання елементів колективного змагання між малими групами.

Дотримання цих умов дасть можливість педагогу на тривалий час зберегти ігрову атмосферу, активізувати діяльність дітей.

Завершення гри логічно організувати двома шляхами: 1) у методичній розробці гри попередньо передбачати фінал; 2) завершення гри припадає на час перерви у спілкуванні з учнями: це канікули – розпад тимчасового колективу. Підсумки гри підводять за традицією урочисто, вручають пам’ятні знаки, оголошують подяки.

Змагання – природна схильність дітей до здорового суперництва й самоутвердження в колективі. Воно забезпечує випробування людиною своїх здібностей, відчуття товариської взаємодопомоги, передбачає облік і порівняння результатів діяльності, заохочення її учасників, сприяє розвитку нахилів, духовних якостей дитини, спонукає до наслідування загальноприйнятих норм поведінки. У процесі змагальних видів діяльності виникають позитивні і негативні емоційні реакції: захоплення визнання і радість з приводу успіхів інших, відвертий скептизм, байдужість, заздрість, образливі випади і т.п.

Змагання має бути творчим суперництвом, дієвість якого підвищується за таких умов: чітке й зрозуміле визначення мети, конкретних завдань і доведення їх до відома учнів; чіткий облік і підбиття підсумків суперництва; аналіз стану виконання обов’язків учнів і їх заповідей, визначених статутом навчального закладу; вміле матеріальне й моральне стимулювання тих, хто переміг у творчому суперництві.

Змагання бувають індивідуальними і колективними. Формами індивідуального змагання є предметні олімпіади, конкурси творів, малюнків, виставки, індивідуальні види спортивних змагань тощо. Формами колективного змагання є ігри (футбол, волейбол тощо), конкурси художньої самодіяльності.

Використання метода-змагання вимагає вмілого педагогічного керівництва. Він граничить з конкуренцією між окремими учнями за те, щоб зайняти призове місце, і необхідне стежити, щоб не викликало егоїстичних проявів, не розвивало ворожнечі між окремими учнями та групами вихованців. Педагогові треба домагатися, щоб творче суперництво перетворювалося в дійовий метод стимулювання різноманітних видів діяльності й сприяло формуванню дружніх, побратимських стосунків між учнями.

Заохочення – спосіб вираження суспільної позитивної оцінки поведінки і діяльності окремою особистістю чи колективом. Саме в цьому полягає сутність психологічного впливу заохочення: відчуття задоволення, радості, зумовлені громадським визнанням зусиль, старань, досягнень учня. Заохочення здатне змінювати віру в свої сили, викликати в учнів бадьорість, приплив енергії, гарний настрій і готовність до дальшої роботи, забезпечувати сприятливе самопочуття учня. Заохочення впливає не тільки на того, кого заохочують, а й на оточуючих, викликаючи у них бажання бути кращими в побуті, поведінці, домагатися вагоміших успіхів у навчальній і виробничій діяльності.

Можливості заохочення реалізуються при дотриманні певних умов. Передусім, важливо своєчасно помітити позитивні зрушення в особистості учня, в його ставленні до навчання, суспільно корисної праці, до людей. Часто буває корисно похвалити вихованця і тоді, коли в нього нема великих успіхів, але проявляється прагнення до цього. Якщо педагог пройде повз перших успіхів учня, не помітить його старань, то це може негативно позначиться на всьому процесі його виховання.

Учні професійно-технічного навчального закладу – це ще підлітки, в них різні життєвий досвід і рівень загального розвитку, і тому одна й та ж справа кожному учневі дається по-різному. Дехто з учнів не переживав радості, відчуття заохочення з боку батьків, дорослих. Але застосовуючи заохочення, треба користуватися тим, щоб похвала була заслуженою.

Виходячи із завдань, що стоять перед професійними навчальними закладами, майбутніх спеціалістів необхідно заохочувати за успіхи у виготовленні виробів, економію і бережливість на виробництві, прояв творчої ініціативи й активну участь у громадському житті, тобто за такі види діяльності, які свідчать про зростання свідомості вихованців.

Часті заохочення одного і того ж учня за незначні досягнення знижують виховні можливості, вихованці перестають цінити заохочення. Така практика може привести до того, що учні стануть виконувати певну роботу тільки заради того, щоб їх помітили і похвалили.

Дуже важливо дотримуватись вимоги, щоб заохочення в міру їх застосування зростали за ступенем вагомості: починались із словесної похвали і завершувалися вагомими і цінними. Тоді учні будуть прагнути до самовдосконалення і поступового розвитку. Правда, дотримуючись цього правила, слід мати на уяві і характер вчинку, а не тільки черговість заохочення.

Окремі учні не проявляють себе ні в навчально-виробничій діяльності, ні в громадському житті навчального закладу. Таких учнів заохочують при першій можливості навіть за незначну перемогу над собою, щоб вони почули моральне задоволення, зробили висновок.

Щоб заохочення активізувало процес виховання учнів, треба дотримуватися певних умов:

Своєчасність похвали за позитивні зрушення.

Об’єктивність заохочувального впливу.

Опора робиться на громадську думку.

Гласність.

Врахування вікових та індивідуальних особливостей учнів.

У процесі навчально-виробничої діяльності учнів треба використовувати різні способи заохочення: схвалення, похвала, подяка, премія, нагорода, важливе доручення.

На заохочення педагог повинен дивитися не як на своє право, а як на можливість відзначити зрушення в свідомості, поведінці й діяльності учнів.

Романтика – це все незвичайне, фантастичне, таємниче, чудове. Романтика – це емоційний стимул більш високого рангу, ніж гра чи змагання. Гра часто пов’язана з уявною ситуацією, а змагання – додатковий емоційний стимул, який вводять за певних умов. Справжня романтика – це те, що ґрунтується, передусім на привабливості і емоційному усвідомленні суспільно корисної діяльності.

В процесі різнопланової діяльності учнів романтика є елементом особливого стану душі дитини. Романтика, як і кожен метод, може пронизувати всі види діяльності учнів. Складовими романтики можуть бути елементи гри, творчого пошуку (походи, заочні подорожі, пов’язані з виконанням конкретних завдань: пошук місць, імен, пам’ятників). Такі форми діяльності викликають в учнів почуття героїчної романтики. Наприклад, формування героїчної романтики передбачає утвердження конкретними справами проголошеними Декларацією про суверенітет України української мови як державної; участь у фольклорно-етнографічних експедиціях по Україні; ознайомлення з народними традиціями, звичаями, обрядами; обладнання в училищі куточків, залів, музеїв народного побуту; дослідження “Мій родовід”; розкриття правди про історичне минуле України тощо.

Організація яскравих, незвичайних урочистих ситуацій, які стають пам’яттю про героїв, створюють романтику пам’яті. Саме нею пронизано всі напрями діяльності “Криниця пам’яті”: створення пошукових загонів, спадкоємців, повернення забутих імен; організація догляду за могилами воїнів; увінчання пам’яті жертв голодомору 1933 року в Україні; встановлення правди про часи сталінських репресій; пам’ять про живих і загиблих учасників афганських подій, про тих, хто брав участь у ліквідації аварії на Чорнобильській АЕС тощо. Багато подій мають трагічний характер, але трагедійність є основою для виявлення героїзму.

Піднесений емоційний стан можна створити в процесі трудових буднів, пов’язаних з переживанням соціального значення (гра, сюрприз, таємничість). Елементами трудової романтики насичено напрями “Криниці доброти”, які передбачають організацію операцій “Милосердя”, шефство над дитячими будинками, школами-інтернатами, турботу про малюків, дітей-інвалідів, пристарілих, сім’ї воїнів-інтернаціоналістів тощо.

Походи по рідному краю, участь у спортивних змаганнях, народних іграх, національних видах спорту створюють романтику близькості до рідної природи.

Романтика втрачає свій вплив, якщо стикається з облудністю, формалізмом у процесі організації діяльності учнів.

Покарання – осуд недостойних дій та вчинків з метою їх припинення, запобігання у майбутньому і супроводжується накладенням певних стягнень за порушення норм та правил поведінки.

У сучасній педагогіці ставлення до цього методу досить суперечливе і неоднозначне. Існують полярні погляди – від суттєвого посилення покарань до повної їх відміни.

Покарання – це метод педагогічного впливу, який повинен попереджувати небажані вчинки, гальмувати їх, викликати почуття провини перед собою та іншими людьми. Практикують різноманітні форми покарань: несхвалення, зауваження, догана, попередження, стягнення, звільнення від занять та ін.

Досвідчені педагоги у практичній діяльності не зловживають використанням покарань як методу впливу на учнів. Та це не означає, що без них можна обійтись взагалі. Розумна система застосування покарань допомагає у формуванні характеру, виховує почуття відповідальності, тренує волю, виробляє уміння протистояти спокусам і долати їх, а безкарність призводить до непослуху й розвалу дисципліни.

Класична і народна педагогіка вчать нас, що при застосуванні методу покарання не можна принижувати гідність учня, не вдаватись до фізичного впливу. Це антигуманно й недопустимо, адже завдає шкоди всьому процесу виховання.

Застосування покарань вимагає великої обережності і такту педагога, врахування всіх умов, які б сприяли усвідомленню учнем своєї вини. При проведенні бесіди з учнем поставлені запитання мають бути чіткими й зрозумілими. У бесіді потрібно домагатися не лише констатуючої відповіді, а й пояснення, мотивації; тобто відповідей на запитання не лише “Що це таке?”, а й “Чому?”, “Як?”. Відповіді учня, допущений вчинок аналізують і визначають справедливу міру покарання.

Учні професійно-технічного закладу – це підлітки перехідного віку. Вони надзвичайно чутливі до несправедливості в оцінці їх дій та вчинків. Допустивши дисциплінарні та адміністративні порушення, учень готується до самозахисту, намагається виправдати себе. Отже, педагогу необхідно всебічно перевірити факти і довести учневі його провину. Несправедливе покарання викликає озлоблення і в більшості випадків призводить до нових конфліктів.

Якщо ж покарання дуже легке, то воно може призвести до нехтування ним. Будь-яке покарання вимагає обґрунтування. Покарання тільки тоді дійове, коли воно зрозуміле учневі і коли він вважає його справедливим.

Сам учень не завжди може проаналізувати свій вчинок і потребує допомоги старших. Якщо вихованець усвідомив, що його поведінка не відповідає нормам загальнолюдської культури, якщо він переживає і розуміє, що йому не мстять, а оберігають інтереси колективу, то кається і обіцяє більше не допускати подібного. В таких випадках міра покарання може бути пом’якшана. Але при цьому треба проявляти пильність, тому що окремі учні тільки створюють зовнішню видимість каяття, а насправді вони не усвідомлюють, що діють не на користь собі й суспільству, в них не збуджено сорому за скоєне і в такому випадку покарання не стане методом виховання.

Вибір методів покарання залежить від індивідуальних особливостей учня і від авторитету педагога. Самолюбивий учень дуже реагуватиме навіть на зауваження авторитетного педагога, і менше – на суворе покарання, яке оголосив недосвідчений, не авторитетний вихователь.

Сумнівна користь від покарання всього колективу, яке практикують. Таке покарання найчастіше сприяє згуртуванню колективу на негативній основі й формує кругову поруку. Негативні результати дає і часте застосування покарань. Учні звикають до них і перестають реагувати.

Зробимо висновок - ефективність методу покарання залежить від педагогічних умов, серед яких виділяються:

Сила покарання збільшується, якщо воно виходить з колективу або підтримується ним.

Не рекомендується застосовувати групові покарання.

Покарання є дієвим, якщо воно зрозуміле учневі й сприймається ним як справедливе.

Використовуючи покарання, не можна ображати вихованця; формула “провина – покарання” повинна дотримуватися неухильно.

Застосовувати метод слід лише за умови повної впевненості у справедливості та користі покарання.

Не можна перетворювати покарання у зброю помсти.

Якщо педагог приймає особистісний підхід, то покарання як і заохочення, диференціюються.

Покарання вимагає педагогічного такту, знання вікової психології, розуміння того, що одними покараннями справі не допоможеш. Тому покарання застосовується лише в комплексі з іншими методами.