Б) Общинно-родові форми допомоги й захисту в рамках роду, сім'ї, поселення

Пов'язані з поганським родовим простором. У період поганства було закладено традицію піклування про слабких і немічних.

"Інститут старців" з'являється неодразу. Громада поступово визначала свого ставлення до людей, що не є активними учасниками трудового та колективного життя,причому, стосовно дорослого світу старі й діти перебували в одній соціовіковій групі. Первісне ставлення до старих було таке ж як і до дітей, і перших, і других ідентифікували як "чистих", тобто таких, що не живуть статевим життям. Звідси спільність в одязі і ставленні до них громади. Так інфантицид (узаконене вбивство дитини) - характерне явище на ранніх етапах розвитку суспільних відносин (відомий як у західній, так і у вітчизняній історії),існував і стосовно старих. "Відправлення на той світ" старезних (дряхлих) і хворих стариків мало різні форми: залишали самих у полі чи в лісі, у покинутій хаті, топили в річках, добивали довбнею.

Пізніше, коли до визначення "старий" додається "старший, мудрий, головний", формуються ритуали поминання предків ("Масничні діди") і ритуал відправлення "на той світ" змінюється на культ "мудрої старості". Рівень іифантициду "старців" знижується, хоч дитячий інфантицид зберігався аж до XVIII ст.

Форми підтримки старих були різні. Якщо на допомогу не приходила родина, то піклування про них брала на себе громада. Одним з варіантів підтримки стариків було спеціальне відведення їм земель рішенням громади, яке давало можливість заготівлі сіна. Якщо ж старенькі остаточно "виходили з ладу", вони доглядалися громадою. Старика призначали на постій за чергою (на кілька діб) до різних членів громади, де вони отримували нічліг і харчування. Ця форма зберігалася до кінця XIX ст.

До прийняття християнства існували на Руси й інші форми допомоги. Наприклад, варіантом відходу на "той світ" було добровільне залишення громади. Старі люди, що вже не могли працювати, селилися неподалік громади, па цвинтарі, будували собі келії й жили за рахунок подаянь.Ця форма існувала аж до XVI ст.

Хоч "старі та малі" належали до однієї соціовікової групи, форми допомоги і підтримки стосовно перших та інших не були однакові, але певна близькість тут усе ж простежується. Дуже поширений був звичай, коли полонені дорослі чоловіки умертвлялися, а жінки та діти адаптувалися племенем переможців і входили до окремих родин. Це був своєрідний інститут захисту і збереження життя дитини.

Економічне підґрунтя дару та віддару (дарообміну) простежується у мотивах усиновлення всередині родової громади і виникнення інституту приймацтва у південних слов'ян. Приймали в родину сироту, зазвичай, літні люди, коли їм вже важко було давати раду господарству або коли вони не мали спадкоємців. Прийнятий у родину мав вести господарство, шанувати нових батьків, а також зобов'язаний був їх поховати.

Інша форма підтримки сироти - громадськії допомога. Вона за характером збігалася з допомогою немічним старикам, коли дитина переходила з хати до хати на годування (харчування). Сироті могли призначити "громадських" батьків, які брали його на утримання. Проте, якщо сирота мав господарство, громада протидіяла усиновленню. Такі сироти називалися вихованцями або годованцями.

Вдови, як старі й діти, вважалися соціальне незахищеними. Вважається, що на ранніх етапах нашої історії Інституту вдів не існувало, оскільки згідно з поганською ідеологією жінка мала йти за своїм чоловіком після його смерті, тобто бути похованою (або спаленою на вогнищі) разом з ним і культовими предметами. З'являється такий інститут незадовго до прийняття християнства східними слов'янами. "Удовиці" як особливі суб'єкти виділені у перших руських законодавчих актах, до них вимагають особливої уваги, у духовних наставляннях заповідають їм допомагати й оберігати їх.

Можна припустити, що перша форма допомоги вдовам розвивалася також за засадою дару-віддару в системі сакральних відносин. Як "чисті", знаходячись близько до світу смерті, вдови обмивали та одягали померлих, а як віддар вони отримували речі небіжчика. Сільська громада надавала їм землю, на них поширювалися такі ж „пільги” громадського догляду, як і на старих.

Не менш давній звичай - ходіння за "иавалним" (зустрічався ще в ХІХ ст. на півдні України). Він полягав у тому, що нужденній жінці надавали допомогу харчовими продуктами, зазвичай восени, після збирання врожаю. Коли жінці приносили ці припаси, вона пропонувала гостям випити й закусити.

Поруч із зазначеними індивідуальними формами захисту виникають форми взаємопідтримки, колективного захисту, коли підтримка надається родині, сусідській громаді, цілому роду.