Філософія Гегеля як теорія культури.

Гегель – представник німецької класичної філософії. «Якщо факти протирічать моїй концепції, то це гірше для фактів».

Гегель створив схему розвитку світової культури: від первісної культури до своєї сучасності.

Гегель розглянув по новому культуру, розум та людину. Ідеї Просвітництва – основа концепції Гегеля (культура – реалізація людського розуму, культура – реалізація розуму, але це вже Світовий Розум або Світовий Дух).

Дії людини – втілення (ідей) цілей Світового Духу.

Бог – це все: ми, техніка, будівлі, автомобілі. Усі наші дії – воля Божа.

Гегель не ігнорує різноманітність культурних форм і якісні відмінності національних культур.

Недолік теорії Гегеля – відсутність місця для автономності та самоцінності людини.

О.Пушкін та російська культура епохи романтизму.

Обычно считается, что в России романтизм появляется в поэзии В. А. Жуковского (хотя к предромантическому движению, развившемуся из сентиментализма, часто относят уже некоторые русские поэтические произведения 1790—1800-х годов). В русском романтизме появляется свобода от классических условностей, создаётся баллада, романтическая драма. Утверждается новое представление о сущности и значении поэзии, которая признаётся самостоятельной сферой жизни, выразительницей высших, идеальных стремлений человека; прежний взгляд, по которому поэзия представлялась пустой забавой, чем-то вполне служебным, оказывается уже невозможным.

Ранняя поэзия А. С. Пушкина также развивалась в рамках романтизма.

В романтических произведениях Пушкин противопоставлял унылой, однообразной действительности яркие разнообразные образы. Этим самым он, по всей видимости, хотел удалиться от повседневности.

От того, что больше всего Пушкина занимало необыкновенное в человеке, он обратился к проблеме человеческих страстей.

Именно изображение необыкновенных страстей определяло собой все элементы идейно-художественной структуры романтических произведений Пушкина, отделяя его романтизм от других видов романтизма первой четверти XIX века.

Необыкновенное в человеке, в природе, в форме произведения — вот главные темы, проблемы и принципы пушкинского романтизма. Отсюда и необыкновенные картины природы в его произведениях: молдавские степи, морские пейзажи Крыма. Пушкину было свойственно описание жизни и быта “необыкновенных” народов: крымских татар, цыган.

Школа М.Бойчука в історії українського живопису.

“ Школа Бойчука ” – не заклад, а широка система мистецьких поглядів, ідейних принципів й методики роботи. Вона існувала скрізь, де був Бойчук – в Парижі, у Львові, Києві, Одесі, Харкові.

Бойчук був художником-монументалістом, тому вважав, що монументальність, центральність композиції – важливі принципи, так само як “простота рисунка, золоті фони, ніжність тонів”. Він вирішив збирати здібних хлопців і дівчат з усієї України і відкрити в Україні власну Академію-Робітню, щоб ті дівчата і хлопці стали ремісниками-творцями: розписували церкви, робили усякі тканини дорогоцінні, килими, вишиванки, ліпили горщики, писали образи, фрески, мозаїку.

Фреска та ікона були для Бойчука, якщо можна так сказати, етимологічними жанрами: бо починав він навчатися в іконописців.

Синтетизм як метод досить характерний для мистецтва ХХ ст., став благодатним ґрунтом бойчукізму: традиції трипільської культури, мистецтва скіфів і Візантії, сучасні пошуки європейського авангарду об’єднані в керамічних виробах межигірців, виробництво яких в 1931 р. перевели до Києва, перейменували в Український технологічний інститут кераміки й скла, а в 1936 – 1937 рр. об’єднали з хімічним факультетом політехнічного інституту.

Учні Бойчука працювали у різних жанрах: було відновлено техніку гобелену, зроблено внесок в розвиток виробничих форм мистецтва (Асоціація революційного мистецтва України АРМУ, де бойчукісти склали ядро).

Ще одна важлива справа – музей кераміки в Межигір’ї (як в Опішні).

Михайло Бойчук був і залишився творцем української національної школи монументального мистецтва.