Джерела. 1. Іванис В. Стежками життя (спогади)

1. Іванис В. Стежками життя (спогади). – Новий Ульм, 1959. – Кн. II. – С. 71.

2. Родная Кубань. – Краснодар, 1999. – Ч. 1. – С. 127 – 128.

3. Іванис В. Вказана праця. – Кн. II. – С. 251.

4. Іванис В. Вказана праця. – Кн. II. – С. 203.

5. Іванис В. Вказана праця. – Кн. II. – С. 242.

6. Іванис В. Вказана праця. – Кн. III. – Новий Ульм, 1960. – С. 99.

7. Іванис В. Вказана праця. – Кн. III. – Новий Ульм, 1960. – С. 111.

8. Іванис В. Стежками життя. – Новий Ульм, 1962. – Кн. V. – С. 64.

 

 

Микола Ґалаґан – представник Центральної Ради на Кубані

 

7 листопада 1917 р. Центральна Рада проголосила Українську Народну Республіку. Та згідно з Третім Універсалом це не була незалежна держава українського народу. Навпаки, декларувалося, що Україна не відділяється від Російської республіки, ба навіть, дбає про її територіальну єдність і всіма силами допомагатиме Росії стати федерацією рівноправних і вільних народів.

З метою обговорення проблеми створення загальноросійського уряду було вирішено послати на Дон і Кубань представників Центральної Ради – щоб вони налагодили стосунки з щойно створеним Південно-Східним Союзом. Цю місію було покладено на членів Центральної Ради Миколу Ґалаґана та Євгена Онацького, представників двох урядових партій – відповідно соціал-демократичної і соціалістів-революціонерів.

Цю поїздку до Катеринодара та Новочеркаська Микола Ґалаґан описав у третій частині своєї книги “З моїх споминів”, виданої 1930 року в Львові видавництвом “Червона Калина”.

Отож, давайте перегорнемо пожовклі сторінки цієї незвичайно цікавої книги.

Аргументів на користь Ґалаґана, як на представника Центральної Ради в козацькому краї, було декілька: він мав вищу університетську освіту, великий досвід революційної роботи та був військовим – ад’ютантом командира українського полку ім. Богдана Хмельницького, а також головою полкової Ради богданівців. Це мало імпонувати кубанським і донським козакам, бо “до штатських вони не мають поваги”. Так сказав член Центральної Ради Михайло Ткаченко, який перший висловив Ґалаґану ідею дипломатичної місії на Дон і Кубань ¹.

Микола Ґалаґан був здивований, він нагадав Ткаченкові їхню розмову в квітні 1917 р., коли той недвозначно висловлювався за проголошення державної самостійності України. Чому ж зараз Ткаченко наполягає на переговорах із регіональними урядами про створення загальноросійського уряду? Михайло Ткаченко пояснив, що створення федеративного уряду не самоціль, “а лише засіб оборони проти московського централізму”. Розмови про загальноросійський уряд – це лише привід нав’язати стосунки з усіма автономними краями, зокрема і з Кубанню ².

Того ж вечора відбулась зустріч із головою Центральної Ради Михайлом Грушевським, який схвалив цю дипломатичну ініціативу та додав, що з Ґалаґаном поїде Євген Онацький, член фракції українських есерів, який під час переговорів матиме дорадчий голос. Такий склад делегації, говорив Грушевський, відбиватиме настрої і погляди переважної більшості української частини Центральної Ради.

6 грудня 1917 р., отримавши мандати та вказівки від генерального секретаря міжнаціональних справ Олександра Шульгіна, делегація вирушила в дорогу.

Їм було виділено вагон 2-го класу та шість озброєних моряків-українців для охорони. Були у вагоні й донські делегати, серед них – осавул Шапкін, який, власне, і підказав Центральній Раді ідею переговорів із Південно-Східним Союзом, створеним трьома козацькими краями – Доном, Кубанню і Тереком.

Подорож із Києва на Кубань у грудні 1917 р. (навіть у окремому вагоні) зовсім не мала характеру приємної подорожі, адже залізницею верталися додому з фронтів Першої світової сотні тисяч озброєних та озлоблених війною солдатів. А напівпорожній вагон на переповнених до краю станціях викликав бурю заздрості та ненависті. Тому морякам-українцям не один раз доводилося відбивати бурхливі атаки на вагон. Слід сказати, що в той час моряк із рушницею викликав у населення велику повагу, навіть пієтет. Це й допомогло делегатам Центральної Ради неушкодженими в’їхати в землі Великого Війська Донського.

Слід сказати, що у вагоні витворилася атмосфера повної лояльності між донцями та українцями. Взаємна пошана потенційних союзників виявлялась у всьому. Зокрема, коли донці затягували пісню про тихий Дон, то кілька українських голосів прилучалося до них, а коли українці починали співати “Ще не вмерла Україна”, то їм допомагали донці.

Миколі Ґалаґану було незвичайно цікаво говорити з моряками. “Вони горіли й дихали огнем національної і соціальної революції. Більшість говорила емоційно, палала пафосом боротьби. Заявляли непохитно бажання боротись за здійснення справедливого соціального і політичного ладу. Висловлювали свої погляди на методи побудови такого справедливого ладу та усунення національного визиску...” ³.

Приязні стосунки встановилися і з веселим провідником, уродженцем Орловської губернії, який мав клопіт обслуговувати делегатів і моряків. Моряки розважалися, навчаючи вимовляти його слово “паляниця”, яке той ніяк правильно не міг виговорити.

Оскільки делегати не знали, де перебуває уряд Південно-Східного Союзу – в Новочеркаську чи Катеринодарі, то вирішили розділитися – українські делегати поїхали до столиці Кубанського краю, а донські – вийшли в Ростові, щоб потім добратися до Новочеркаська. Такий план відповідав подвійному характерові місії, адже розмова з представниками кубанського уряду була найбільш бажаною.

До Катеринодара приїхали 10 грудня. Оскільки про приїзд нікого не сповіщали, то їх, звісно, ніхто і не зустрічав. Першим враженням, що на все життя запав у душу Миколі Ґалаґану, був прекрасний білий хліб, який купив на вокзалі один із моряків. Хліб був величезний і коштував вражаюче дешево. Такого хліба та за таку невелику ціну в грудні 1917-го в Києві добути було неможливо. Цей розкішний хліб став для делегатів Центральної Ради символом багатства Кубані.

Відсутність уряду Південно-Східного Союзу в Катеринодарі не засмутила Миколу Ґалаґана та Євгена Онацького. Навпаки, вони мали час і нагоду провести переговори з кубанським урядом із метою вияснити ситуацію.

Першою була зустріч із прем’єром Лукою Бичем. Микола Ґалаґан насамперед звернув увагу на разючу відмінність у ставленні кубанців та українців до своїх керівників. Так, наприклад, під час розмови у Києві з генеральним секретарем міжнаціональних справ Олександром Шульгіним (фактично міністром закордонних справ), до кабінету без дозволу один за одним заходили якісь люди, кожний з яких мав “негайну справу” і поза чергою доповідав. Тут же, в Катеринодарі, розмова відбувалася спокійно, без отих неприємних інтермецо: до кабінету заходили лише люди, яких викликав голова уряду. Не помітив Ґалаґан і революційної розхристаності, метушні та безладдя, – такого характерного для Центральної Ради й інших державних та громадських установ в Україні.

Лука Бич був одягнений по-козацькому: в чорній черкесці з газирями, при боці на поясі – кинджал... Оця несхожість Бича та його працівників з галасливими і занадто претензійними представниками російської революційної демократії приємно вразила Миколу Ґалаґана. “Кожен найменший прояв місцевої відрубності, – зазначав він у своїй книзі “З моїх спогадів”, – приємно вражав око й почуття українця, бо всюди, де тільки він міг зауважити такі особливості, він своїм внутрішнім чуттям пізнавав... союзника в боротьбі проти централістичних тенденцій “общєрусской” демократії. Так було й зі мною під час зустрічі з Л. Л. Бичем, – писав Ґалаґан. – Його зовнішній вигляд у моїй уяві символізував кубанську відрубність. А почуття своєї окремішності таїть у собі зерно сепаратизму. Та й я, зрештою, мав у себе на плечах у формі срібних, золотом шитих погонів Богданівського полку емблему українського сепаратизму. Я з Л. Л. Бичем говорив як українець з українцем” ⁴.

Кубанський прем’єр детально розпитував про ситуацію на фронті, перебіг подій в Україні, дійсні цілі й політику Центральної Ради, зокрема ставлення до більшовиків та позицію стосовно миру з Німеччиною та її союзниками. Водночас розповідав про кубанські справи.

Виявилося, що у Києві не зовсім ясно уявляли ситуацію на Кубані. Принаймні, Лука Бич доводив, що поширена серед українців думка, нібито Кубань є східною частиною української землі, є швидше “ілюзорною і навіть до певної міри шкідливою”. Ситуація тут була складнішою, ніж прямолінійна концепція про “безумовний український характер Кубані”.

Населення Краю було поділене кількома перехресними лініями. “Одною лінією, – писав Микола Ґалаґан, – воно поділено було на дві станові групи – козаків та “іногородніх”, а другою лінією – національно – на українську і російську частини”. Треба врахувати, що тут жило чимало черкесів, вірмен та греків. Отже населення не представляло собою однорідної групи. Відповідно, члени кубанського уряду до Центральної Ради ставились по-різному: росіяни – насторожено, а українці їй симпатизували... В таких умовах тяжко, звичайно, провадити певну лінію політики стосовно України... Про можливість безпосереднього зв’язку Кубані з Україною в тій чи іншій формі Лука Бич висловлювався дуже обережно... “В умовах тодішньої кубанської дійсності, – говорив він, – ця справа... не могла бути предметом чи змістом практичної політики”. На перешкоді стояла не тільки невизначеність внутрішньокубанських відносин, але й не досить висока національно-політична свідомість української частини населення Кубані. “Любов до України й стихійне почуття спорідненості не перетворилось ще у сформовану свідомість необхідності державно-політичної єдності, хоч початкові елементи такої свідомості, без сумніву, вже народжувались” ⁵.

На другий день відбулася аудієнція у кубанського отамана Олександра Філімонова – козака-лінійця, орієнтованого на Росію. Характер розмови був вже інший – формальний, офіційний, стримано-прохолодний і малозмістовний...

Приїзд української делегації припав якраз на час, коли у Катеринодарі зібралась Крайова Рада. За домовленістю з головою Законодавчої Ради Миколою Рябоволом виступ із привітаннями від Центральної Ради був запланований наступного дня, 12 грудня, – коли до козацьких делегатів мали приєднатися представники іногородніх. Та вже ввечері 11 грудня Микола Ґалаґан і Євген Онацький не втримались і відвідали вечірнє засідання Ради – щоб роздивитись, що воно таке за Кубанська Рада.

Член Ради Іван Макаренко, що супроводжував українських делегатів, завів їх до однієї з урядових лож. Тут сиділи відомий кубанський історик Федір Щербина та лідер черкесів Султан Шахим-Гирей. Відбулась коротка і сердечна розмова – як між старими друзями. Та вже починалось засідання Кубанської Ради...

Микола Ґалаґан із цікавістю розглядав делегатів – поважних, переважно сивовусих козаків, що зайняли партер театру. Зібрання було мальовниче-привабливе... Живі запорожці... “І яким же несподіваним дисонансом прозвучали перші слова, коли відкрилось засідання Ради! Засідання провадилось російською мовою”. Щойно, напередодні засідання Микола Ґалаґан добре чув, як козаки-чорноморці розмовляли між собою українською... “Загальна доля українців не минула, отже, й нащадків запорожців”, – із сумом зробив він висновок ⁶.

Відкривши засідання, Микола Рябовол подав до відома, що для переговорів із кубанським урядом та урядом Південно-Східного Союзу до Катеринодара прибули делегати Української Центральної Ради, які присутні в залі засідання.

Обернувшись у бік Миколи Ґалаґана та Євгена Онацького, голова Законодавчої ради Кубані Микола Рябовол привітав братів із Великої України.

Весь зал зааплодував. Кілька сот очей шукали тих, кого вітають. Тоді Ґалаґан встав і поклоном відповів на привітання. Це ніби стало сигналом для збільшення сили оплесків, які перейшли у справжню овацію. “Якийсь незвичайний ентузіазм опанував присутніх на засіданні. Члени Ради й президія встали зі своїх місць і, стоячи, продовжували плескати... Не вихор, а ураган і грім оплесків наповнив цілий театральний зал...”

Делегати Центральної Ради були безмірно зворушені. Погляд Миколи Ґалаґана зупинився на групі черкесів, які стояли неподалік ложі. “Вони з не меншою, ніж інші члени Ради, енергією й чуттям виявляли нам свої симпатії, – згадував Ґалаґан. – І ще не можу забути зоріючого натхненням обличчя вже сивого козака, що також стояв неподалік нас. Повним приязні поглядом злегка вогких очей він вдивлявся в наші обличчя, плескав у долоні і, ніби в потвердження всієї глибини й щирості свого почуття, любовно кивав нам сивою головою. // Потрохи овація стала стихати і майже зовсім уже уляглась, коли десь із протилежного до нас боку залу кілька більш ентузіастично настроєних членів Ради знову заплескали незвичайно енергійно. Ці оплески невеликої групи підхоплені були цілим залом, і сцена овації повторилась знову. Скільки часу вона тривала, – сказати не можу... – продовжував Ґалаґан. – В кожному разі вона мене глибоко зворушила. Після неї я певний час не міг спокійно слідкувати за дальшим перебігом засідання Ради... Думалось: ніякими людськими силами не можна штучно викликати подібне виявлення почуття й настрою; це сама стихія, яка глибоко захвилювалась також і на просторах України; ця українська стихія така буйна й могутня, що пірвала за собою й своїх інонаціональних земляків (бо ж серед членів Ради була й значна кількість козаків-лінійців); не може бути, щоб виявлена з таким ентузіазмом непереможна сила біопсихічного зв’язку й спорідненості душі двох частин одного народу не розвинулась у щось більше, ніж почуття близькості й любові; мусить це почуття перетворитись у свідомість єдності, а за нею мусить прийти й створення інших форм співжиття окремих віток (гілок) одного народного дерева, однієї нації” ⁷.

Два рази за час революції пережив Микола Ґалаґан “подібні моменти глибокого зворушення, захоплення (та) пафосу: перший раз у квітні 1917 р. під час Національного Конгресу, коли декілька сот голосів присутніх наповнило зал Купецького зібрання у Києві звуками українського національного гімну, і другий раз під час 2-го Військового з’їзду у червні, коли більше тисячі членів з’їзду, вислухавши 1-й Універсал Центральної Ради, з молитовним пієтетом, стоячи навколішки, співали “Заповіт” (Тараса Шевченка)” ⁸. І от тепер тут, у Катеринодарі, щастя національного єднання знову переповнило все його єство і народжувало впевненість в українській перемозі...

12 грудня 1917 р. в Катеринодарському міському театрі відкрилась сесія Кубанської ради. Після привітань Миколи Ґалаґана та Євгена Онацького кубанці ухвалили надіслати вітальну телеграму Українській Центральній Раді. До кімнатки за лаштунками, де комісія складала текст телеграми, покликали й Ґалаґана – щоб уточнити імена і титули керівників Центральної Ради.

Нарешті текст було складено. Хтось запропонував, щоб під привітанням стояв підпис: “Кубанська крайова рада”. Всі погодились, але один черкес подав інший варіант підпису – “Кубанська крайова рада і черкеси”. Йому почали доводити, що черкеси є членами Крайової ради, тому немає необхідності вносити зміни. Але той настоював й казав, що в Києві можуть не знати, що черкеси є членами Ради і можуть запідозрити їх у небажанні привітати Українську Центральну Раду, а вони, черкеси, обов’язково хочуть, щоб у Києві про їхнє привітання знали. Тільки після запевнення Миколи Ґалаґана, що в Києві про це відомо і що він особисто на цьому наголосить, черкес погодився зняти свою пропозицію, та все ж підійшов до Ґалаґана ще раз і знову просив передати теплі вітання українцям від черкеського народу. Звичайно, Ґалаґан, зворушений такими виявами симпатії і поваги до України, пізніше виконав це прохання...

Найбільше опікувався українськими делегатами Іван Макаренко, заступник голови уряду Південно-Східного Союзу, член Кубанської ради від ст. Новощербинівської. Він організовував різні зустрічі, турбувався про побут делегатів у військовому готелі, виявляв інші знаки уваги.

Іван Макаренко був учителем. Першу світову війну він закінчив у званні хорунжого. Був відомим на Північному Кавказі та Дону борцем за козацьку ідею. Павло Сулятицький називав його “апостолом ідеї Південно-Східного Союзу”. Іван Макаренко був автором теорії, згідно з якою козаки вважались окремою нацією. Макаренко переконував Ґалаґана, що Південно-Східний Союз організований із метою об’єднання зусиль козацьких країв у боротьбі з “централістичними і загарбницькими тенденціями Росії”. Після досягнення поставленої мети Союз втратить сенс існування і тоді відкриються можливості для інших політичних комбінацій та об’єднань. Макаренко стверджував, що коли б навіть і постала справа єднання України з Кубанню, то це можна було здійснити лише на засадах конфедерації, а ніяк не входження Кубані до складу України ⁹.

Що казати, козаки-чорноморці були “доволі мало підготовлені до свідомого сприйняття ідеї української соборності” ¹⁰.

Звісно, серед кубанців були діячі, які ще до революції 1917 р. стояли на позиціях соборності українських земель. Але це був чисельно невеликий гурток, “а не явище масового порядку”. Фактом було те, що наприкінці революційного 1917 р. делегати Центральної Ради не зустріли в Катеринодарі великого числа свідомих українців-соборників. Українська національна ідея перебувала на Кубані в ембріональному стані. Вона виявлялася не в свідомості певної загальнонаціональної мети, а більше в формі любові до України ¹¹.

У Катеринодарі Микола Ґалаґан зустрівся лише з трьома свідомими українцями, які мали гучні імена: Лукою Бичем, Миколою Рябоволом та Кузьмою Безкровним.

Зустріч із Рябоволом була короткою. Говорити з ним було легко: він добре орієнтувався в загальноукраїнській ситуації, знав багатьох діячів, які в той час відігравали велику роль у Києві. Рябовол висловлював побоювання, чи зможуть нечисленні кадри української національної інтелігенції “опанувати й повести за собою” пробуджені маси українського народу. Рябовол радів успіхам українців на Великій Україні і висловлював побажання успішного завершення Визвольних змагань ¹².

Становище на Кубані Рябовол вважав складним. Свою роль у час революції він розумів “як роботу українця, поставленого в особливі умови” і тому змушений був вести українську працю “відповідно до специфічних обставин і особливих умов кубанського життя. (Микола Рябовол) щиро й віддано служив Матері-Україні так, як міг і розумів справу її визволення” ¹³.

Одного вечора у військовий готель до українських делегатів несподівано завітав Кузьма Безкровний. Про зустріч він попередньо не домовлявся. Сама поява і тон розмови справили на членів Центральної Ради враження якоїсь секретності.

Виявилось, що Кузьма Безкровний ставився неприхильно до офіційної політики кубанського уряду Луки Бича, а оскільки українська делегація контактувала саме з офіційними особами, то Безкровний не бажав ставити українських делегатів у незручне становище. Тому і його візит був оповитий серпанком таємничості.

Безкровного Ґалаґан знав ще від початку 1900-х років, бо вони обидва були членами РУП – Революційної української партії. В ті часи вся діяльність катеринодарської організації РУП була пов’язана з іменем Кузьми Безкровного, який віддавна стояв на позиції, “великоукраїнської” політики. Тому не було нічого дивного, що й під час розмови у готелі Безкровний “підходив до оцінки місцевих подій із погляду загальноукраїнських інтересів, а не місцевокубанських” ¹⁴.

Те, що Ґалаґан почув від Безкровного, не розходилось з інформаціями Бича і Рябовола про недорозвиненість українського руху на Кубані. Але висновки Кузьма Безкровний робив зовсім інші. Якщо Бич і Рябовол вели до того, що треба виходити з місцевих, не надто оптимістичних реалій, рахуватися з ними і, відповідно, не декларувати плани про об’єднання з Україною, то Безкровний пропонував Україні негайно повернутися обличчям до Кубані, надати матеріально-технічну допомогу та надіслати українські кадри. На переконання Кузьми Безкровного, Центральна Рада повинна визнати Кубань складовою частиною України і відповідно повести свою політику так, “щоб Кубань стала під повний вплив України” ¹⁵.

На це були і формальні причини, – адже Кубань представляли у Центральній Раді кілька делегатів; “тепер стоїть завдання й фактично здійснити об’єднання” ¹⁶. Мова йшла про Степана Ерастова та Миколу Григоровича Левитського – членів Центральної Ради від Кубані, а також кубанця Павла Христюка, який у перших двох складах Генерального секретаріату Центральної Ради був Генеральним писарем (пізніше міністром внутрішніх справ УНР). Кузьма Безкровний вважав, що Україна має досить засобів і великий контингент національно свідомих працівників, тому мусить частину засобів і робітників віддати Кубані. Безкровний цілком конкретно ставив питання “практичної політики” України стосовно Кубані. З України, на його думку, повинні були приїхати національно-свідомі вчителі, кооператори, політичні діячі, інструктори, діячі “Просвіти” і допомогти місцевим українцям. Центральна Рада мала би фінансово забезпечити цю акцію. Саме так Кузьма Безкровний просив Ґалаґана представити в Києві українську справу на Кубані ¹⁷.

14 грудня Іван Макаренко повідомив делегатів Центральної Ради, що інші члени уряду Південно-Східного Союзу не можуть прибути у Катеринодар, тож доведеться їхати до Новочеркаська...

У Новочеркаську потрапили якраз на засідання уряду Великого Війська Донського. Провели переговори з головою Донського Круга, водночас головою уряду Південно-Східного Союзу Василем Варламовим, членами донського уряду Богаєвським, Агєєвим та іншими. В принципі, донці погоджувалися на пропозицію створити загальноросійський уряд, але були категорично проти участі в ньому більшовиків, – як пропонувала Центральна Рада. Не погоджувались донці й на пропонований Центральною Радою принцип “однорідно-соціалістичного уряду”. Вони резонно вважали, що кожний автономний край має право посилати до загальноросійського уряду своїх представників без огляду на його партійну приналежність.

Формально місія делегації Центральної Ради була завершена і вона могла повертатися до України, над якою вже нависли більшовицькі хмари. Поки Центральна Рада відстоювала право більшовиків на участь у загальноросійському уряді, ті готувалися до війни, власне, вже розпочали її.

20 грудня (за ст. ст.) делегація повернулася до Києва. На вокзалі сердечно попрощались із моряками та веселим провідником. Востаннє запитали його, чи навчився він нарешті вимовляти слово “паляниця”. Провідник спробував вимовити це важке для нього слово, але знову помилився, здвигнув плечима і зробив рукою жест безнадійності. Виходить, що двотижневі старання моряків-українців пішли намарно...

Ситуація в Україні за два тижні відсутності Миколи Ґалаґана та Євгена Онацького різко погіршилась: на перше місце вийшло питання оборони Батьківщини перед більшовицькою навалою та негайного підписання миру з центральними державами.

Ввечері того ж дня Микола Ґалаґан пішов на засідання Генерального секретаріату, щоб доповісти про наслідки місії на Кубань і Дон. Слухали його мовчки і, як здалося доповідачу, без особливого інтересу, тому він був лаконічним...

Наставали грізні для України часи: на Київ із трьох боків рушило червоне московське військо...

Як склалася подальша доля члена Центральної Ради Миколи Ґалаґана?

9 січня за ст. ст. (а за новим) 22 січня голосував він за 4-й Універсал, яким проголошувалося створення української держави, а вже за якісь два тижні, не попереджений своїм урядом про евакуацію, опинився в окупованому військами Михайла Муравйова Києві.

Став свідком масових розстрілів українських старшин, власне, всіх, хто мав якесь посвідчення українською мовою. Ґалаґан змушений був виїхати з Києва. Переховувався у рідному селі Требухів, що неподалік Броварів. Та й тут не було спокою: адже його як члена Центральної Ради розшукували.

Врятували ситуацію німці, які згідно з умовами Берестейського договору прийшли на допомогу стікаючій кров’ю Українській Народній Республіці.

Микола Ґалаґан повернувся до Києва і відновив свою роботу як член Центральної Ради, а невдовзі, 5 квітня, на прохання Михайла Грушевського очолив дипломатичну місію Центральної Ради до Румунії.

Під час гетьманату керував департаментом Міністерства охорони здоров’я.

У січні 1919 р. очолив Надзвичайну дипломатичну місію УНР до Угорщини.

20 серпня 1919 р. на знак протесту проти передачі Петлюрою полякам Східної Галичини і Західної Волині подав у відставку. Ґалаґан не схвалював й залучення Петлюрою іноземних військ у боротьбі проти совєтської Росії. Він уважав, що здобуття справжньої незалежності можливе лише в оперті на внутрішні сили нації ¹⁸.

Вже як емігрант виїхав до Відня, де очолив Закордонну групу Української соціал-демократичної робітничої партії. Саме в цей час переклав на українську мову твори німецького письменника та діяча європейського соціал-демократичного руху Карла Каутського.

В березні 1922 р. на запрошення колишнього члена Центральної Ради, а тепер голови Українського громадянського комітету в Чехословаччині Микити Шаповала Ґалаґан переїжджає до Праги. Його призначають секретарем комісії зі створення Української господарської академії у Подебрадах, яка невдовзі стає одним із найбільших центрів українського життя у Європі. Пізніше Ґалаґан очолив видавниче правління Українського громадянського комітету. Видавав українською мовою учбові посібники для вищих і середніх учбових українських закладів та іншу літературу. Активно займається науковою і викладацькою діяльністю, зокрема викладає в українській гімназії у Празі.

1930 року видає у Львові чотиритомну книгу під назвою “З моїх спогадів”.

Від 1929 до 1938 р. очолює правління Української громади, до речі, створеної кубанцем, відомим істориком Федором Щербиною. У 1938 р. Микола Ґалаґан зрікся посади і поспішив на голос Карпатської України. Максиміліан Волошин, якому він був представлений, запропонував колишньому члену Центральної Ради посаду викладача української державної гімназії в Хусті. В гімназії Микола Ґалаґан викладав до березня 1939 року ¹⁹. Під час окупації угорцями Карпатської України двічі заарештовувався – в Тячеві та Хусті.

Врешті, йому вдалося повернутися до Праги. Вже в умовах німецької окупації він стає членом Головної управи та секретарем Українського національного об’єднання, а від 1941 року очолює видавництво УНО, видає “Кобзар” Тараса Шевченка, “Чужинці про Україну” Володимира Січинського, довідник “Флора і фауна України” та інші цінні книги.

Співпрацював з Андрієм Мельником, Олегом Ольжичем та Миколою Сціборським. У 1943 р. був репресований гестапо, а 12 травня 1945 р. заарештований СМЕРШем 1-го Українського фронту за підозрою у членстві в ОУН. Під час обшуку серед інших речей був вилучений паспорт громадянина УНР та (говорячи мовою протоколу) “зразки українських кредиток”, що напевно свідчить про віру Миколи Ґалаґана у відновлення української держави.

В омріяну Україну Микола Ґалаґан повернувся як в’язень. Як і колись за царизму, перебував у Лук’янівській в’язниці. Під час слідства вів себе гідно. Був засуджений Військовим трибуналом на 10 років. Термін покарання відбував у таборах Сиблагу, в Кемеровській області, в м. Маріїнську. В ув’язненні пробув 10 років, 10 місяців, 19 днів. Звільнений 1 листопада 1955 року. Подальша його доля невідома.

Відомо лише, що 14 травня 1992 р. член Центральної Ради Микола Ґалаґан був реабілітований. Реабілітований українською державою, у відновлення якої свято вірив.

 

 

Джерела

1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12,13, 14, 15, 16, 17. Ґалаґан М. З моїх споминів. III частина. – Львів: Червона Калина, 1930. – С. 66, 68, 74 – 75, 78 – 79, 81 – 84, 87 – 88, 88 – 90, 90, 111 – 112, 113, 114, 115 – 116, 116 – 117, 119, 120, 121, 121.

18. ДА СБУ, ФП 69840. – Т. 1. – Арк. 347.

19. ДА СБУ, ФП 69840. – Т. 2. – Арк. 34 зв.

 

 

“Від гір Карпатських аж по Кавказькі”

 

1904 року активісти Революційної української партії активно поширювали на Кубані листівки під назвою “10 заповідей”. Починалися вони гаслом: “Одна, єдина, неподільна від Карпат аж до Кавказу самостійна, вільна, демократична Україна – республіка робочих людей”. Автором цього наскрізь революційного і соборницького документу був відомий громадський діяч, адвокат, автор книги “Самостійна Україна” Микола Іванович Міхновський, уродженець с. Турівки Прилуцького повіту (тепер Згурівський район Київської області).

Ще раніше, 1901 року, на Кубані Катеринодарська філія РУП поширювала “Одвертий лист...” Миколи Міхновського до міністра внутрішніх справ Росії Сіпяґіна з приводу заборони напису українською мовою на пам’ятнику Іванові Котляревському в Полтаві. “...Знаєте, через що наші прабатьки розвалили Польщу? Через те, що вона наполягла на душу нації, на її моральне “Я”... Всі злочин­ства прощаються, крім злочинств проти Святого Духу. Уряд російський супроти нашої нації став на ту саму стежку, що й колишній польський уряд, і тим самим вимагає, щоб ми пі­шли шляхом наших прабатьків часів Богдана Хмельницького. І ми підемо... – писав Микола Міхновський. – Ваша безглузда за­борона українського напису на пам’ятнику українському поетові... переповнила чашу страждань і терпіння нашого народу...”

26 листопада 2003 р виповнилося 130 р. від дня народження Миколи Міхновського. З цієї нагоди я й хочу розповісти про нього – і не тільки тому, що він жив і працював на Кубані близько чотирьох років свого життя. А й тому, що саме Микола Міхновський проголосив гасло соборності українських земель: “Одна, єдина, неподільна, вільна Україна від гір Карпатських аж по Кавказькі”...

Ще дев’ятнадцятилітнім Микола Міхновський вступив до нелегального Братства тарасівців. Він енергійно розбудовував його київську групу, розробляв теоретичні та організаційні засади братства, яке вже тоді, в 1892 р., стало на шлях боротьби за “повну автономію України”...

Міхновський, як стверджував відомий громадський діяч тих часів Сергій Шемет, “хотів поглибити українську ідею, з літературної зробити її політичною і від наукових студій перейти до реальної політичної акції”.

Перше, що зробив Міхновський – оголосив ідейну війну т. зв. українофілам, що були лише за культурну працю, сахаючись праці політичної, тим більше революційної. У вир боротьби за поширення свої віри Микола Міхновський кинувся “зо всією силою свого темпераменту”.

Засновник культурного товариства “Родина” Сергій Шемет зазначав, що найбільшою заслугою Миколи Міхновського “було надання великого творчого розмаху українським національним почуванням. Малесеньку любов до пісень, вишивок і соціалістичних брошурок він розпалив серед Українців в полум’я любові до Великої, Вільної, Самостійної України. Це... забезпечило Миколі Міхновському почесне місце в історії України навіки”.

В січні 1900 р. Міхновський бере участь у створенні першої української політичної самостійницької організації – Революційної української партії, організовує в Харкові її Установчий з’їзд, пише програму, яку видає окремою книжечкою під назвою “Самостійна Україна”.

Малоросійська інтелігенція сприйняла цей маніфест самостійництва вкрай вороже. Незадоволення почалось і в самій РУП, від імені якої Міхновський і видрукував цю програму. Автора звинуватили в шовінізмі, надмірному радикалізмі, в “оріґінальнічаньі”.

1902 року, коли в партії почали перемагати соціалістичні та автономістські тенденції, Міхновський із небагатьма однодумцями виходить із РУП і на початку 1904 року засновує Українську народну партію, для членства якої пише “10 заповідей”. Ось деякі з них:

“4. Усюди й завсігди уживай української мови. Хай ні дружина твоя, ні діти твої не поганять твоєї господи мовою чужинців-гнобителів.

5. Шануй діячів рідного краю, ненавидь ворогів його, зневажай перевертнів-відступників і добре буде цілому твоєму народові й тобі.

6. Не вбивай Україну своєю байдужістю до всенародних інтересів.

7. Не зробися ренегатом-відступником.

8. Не обкрадай власного народу, працюючи на ворогів України.

9. Допомагай своєму землякові поперед усіх, держись купи.

10. Не бери собі дружини з чужинців, бо твої діти будуть тобі ворогами, не приятелюй з ворогами нашого народу, бо ти додаєш їм сили й відваги...”.

 

Ще 19 лютого 1900 р. під час своєї першої історичної промови на тему необхідності збройної революційної боротьби за права українського народу Микола Міхновський “із запалом говорив про потребу терористичної акції”. Логічно, що він став на шлях організації бойового українського підпілля.

1904 року, коли Росія святкувала 250-ліття “приєднання Малоросії”, УНП на знак протесту вирішила зірвати в Харкові пам’ятник співцю російської імперії Пушкіну. В Києві та Одесі планувалося зірвати пам’ятники російським імператорам. Акцію в Харкові успішно здійснила підпільна бойова структура УНП “Оборона України”. На місці вибуху було розкидано відозви із закликом до боротьби “за своє національне визволення”...

Останні п’ять – шість років перед Першою світовою війною Міхновський присвятив пропаганді національної ідеї серед тих кіл, котрі досі були далекі від українського руху. Мова – про промислові та хліборобські кола Слобожанщини і Донецького басейну. Микола Міхновський вже тоді розумів, що держави будуються не лише національною інтелігенцією, а насамперед продукуючими класами і організаторами крупних виробництв. Він і сам взяв участь в організації соляних промислів у Слов’янському районі на Донбасі. Під його впливом чимало промисловців повертаються обличчям до українського національного руху. Так син і донька відомого організатора вугільної промисловості в Донецькому басейні Алчевського під впливом Міхновського включилися в національний рух, а Христя Алчевська стала однією з видатних українських поеток...

Минуло не так багато часу і мрії, які висловив Микола Міхновський у Полтаві й Харкові навесні 1900 року, раптом набули реальних обрисів: прогриміла Лютнева революція і корона російського самодержавства закотилася в музейні сховища. Вікові пута спали і до українців несподівано посміхнулась воля.

Микола Міхновський стає одним із творців Центральної Ради. Вже під час написання першої відозви виникли серйозні розходження: Міхновський переконував соціалістів негайно проголосити Українську державу, відкликати з російської армії всіх українців і розпочати творення української національної армії. Опоненти заперечували: “Навіщо нам (своя) армія? Від кого нам захищатися? Царського режиму, що поневолював український народ, вже немає, а працюючий московський народ є щирим приятелем працюючого українського люду”.

“Московському працюючому люду” Микола Міхновський довіряв так само, як і “московській буржуазії”. В питанні України вони були єдині: “Нєт, нікогда нє било і нє можєт бить!”

Ще задовго до падіння російського самодержавства в статті “Справа українського робітництва в програмі УНП” Міхновський остерігав, що панування “московського пролетаріату” над українським народом буде ще важчим і безмірно жорстокішим, аніж панування “московської буржуазії”.

Щоб зрозуміти, яка прірва розділяла самостійників школи Міхновського і соціалістичну інтелігенцію школи Грушевського, згадаймо одкровення Володимира Винниченка про ставлення тодішніх соціалістів до ідеї самостійної української держави: “Всякий сепаратизм, всяке відокремлення себе від революційної Росії (нам) здавалось смішним, абсурдним, безглуздим, – писав він. – Для чого? Де ми знайдемо більше того, що ми матимемо в Росії? Де по всьому світі є такий широкий, демократичний, всеохоплюючий лад?... Ні про який сепаратизм, самостійність навіть мови не могло бути... Що ж до самостійності, то ми навіть уважали небезпечною для ре