Критерії класифікації представництва в цивільному процесі України.

Аналіз норм чинного цивільного процесуального законодавства вказує на те, що йому відомі кілька видів представництва, кожний з яких підпорядкований особливому процесуальному режиму. В даному випадку слід відмітити й те, що й науковці-цивілісти, в свою чергу виділяють також різноманітні критерії класифікації процесуального представництва.

Заслуговує на увагу позиція Є.О. Харитонова, який вказує на те, що можна проводити класифікацію представництва за такими критеріями:

1) за підставами виникнення;

2) за ознаками осіб, які здійснюють представництво;

3) за ознаками осіб, в інтересах яких здійснюється представництво;

4) за ступенем заміщення особи, яку представляють;

5) за способами виникнення[44].

Так, залежно від підстав виникнення судового представництва розрізняють представництво договірне (добровільне) й законне (обов’язкове).

Договірне (добровільне) представництво виникає на підставі вільного волевиявлення особи, яку представляють. Воно може бути:

1) договірним;

2) представництвом, заснованим на членстві в громадських організаціях (громадським представництвом).

Договірне представництво виникає на підставі договору, за яким особа, яку представляють (сторона, третя особа), доручає іншій особі (представникові) ведення своєї справи в суді. Для нього характерні наступні ознаки:

- виникає тільки на основі добровільного волевиявлення;

- підставою його виникнення є цивільно-правовий договір доручення або трудовий договір;

- повноваження представника оформлюються дорученням[45].

Як договірні представники можуть виступати:

1) адвокати (ч. 1 ст. 40 ЦПК України). У відповідності зі ст. 2 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»[46] адвокатура України - недержавний самоврядний інститут, що забезпечує здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги на професійній основі, а також самостійно вирішує питання організації і діяльності адвокатури в порядку, встановленому цим Законом.;

2) юрисконсульти, а також інші працівники організацій у справах цих організацій. Як вказує ч. З ст.38 ЦПК України, юридичних осіб представляють їхні органи, що діють у межах повноважень, наданих їм законом, статутом чи положенням, або їх представники.

В даному випадку слушною є думка І.В. Спасибо-Фатєєвої, що необхідно мати на увазі, що трудовий договір є підставою договірного представництва лише в тих випадках, коли як представники юридичних осіб виступають працівники юридичного відділу або служби, тому що захист прав і законних інтересів юридичної особи — організації входить у коло їх трудових (службових) обов'язків. Що ж стосується інших працівників юридичної особи, то у випадку прийняття ними на себе представницьких функцій підставою договірного представництва виступає не трудовий, а цивільно-правовий договір доручення, що може бути сплатним або безоплатним[47].

3) один зі співучасників. Згідно з ч.З ст.32 ЦПК співучасники можуть доручити вести справу одному із співучасників, якщо він має повну цивільну процесуальну дієздатність;

4) інші громадяни, допущені судом до представництва по даній справі.

Громадське представництво — це представництво, що здійснюється уповноваженими громадських організацій у справах членів своїх організацій, а також інших громадян, права та інтереси яких захищають ці організації. Підставою виникнення представництва є факт вступу (прийому) у громадську організацію, що у силу закону і у відповідності зі своїм статутом зобов'язана надавати юридичну допомогу своїм членам.

Так, представляти інтереси працівників у суді мають право профспілки і їхні об'єднання. Відповідно до положень ст..1 Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності»[48] профспілка — це добровільна неприбуткова громадська організація, що об'єднує громадян, пов'язаних спільними інтересами за родом їх професійної (трудової) діяльності (навчання). В свою чергу ст. 38 даного Закону вказує, що виборний орган первинної профспілкової організації на підприємстві, в установі або організації: представляє інтереси працівників за їх дорученням при розгляді трудових індивідуальних спорів та у колективному трудовому спорі, сприяє його вирішенню.

Громадське представництво прослідковується і в положеннях Закону України «Про охорону навколишнього природного середовищ», де в п. з ч.1 ст. 21 передбачено, що громадські природоохоронні об'єднання мають право подавати до суду позов про відшкодування шкоди, заподіяної внаслідок порушення законодавства про охорону навколишнього природного середовища, в тому числі здоров'ю громадян і майну громадських об'єднань[49].

Крім добровільного, залежно від підстав виникнення судового представництва розрізняють ще й обов'язкове представництво. Воно виникає незалежно від волевиявлення особи, яку представляють, а у силу закону. Воно підрозділяється на законне, у якому підстава виникнення і коло повноважень представника визначаються законом, і статутне, при якому ці повноваження визначаються статутами та положеннями, які визначають статус юридичної особи, яку представляють.

Законне представництво фізичних осіб — це процесуальні дії батьків, усиновлювачів, опікунів або інших осіб, визначених законом, по захисту прав і охоронюваних законом інтересів недієздатних громадян і громадян, які не володіють повною дієздатністю.

Підставами виникнення законного представництва є:

1) факт походження дитини, засвідчений державним органом реєстрації актів громадянського стану у встановленому порядку (ст. 121СК України);

2) факт усиновлення, зареєстрований у встановленому порядку (ст. 207 СК України);

3) адміністративний акт про призначення опіки та піклування (ч. 3 ст. 243 СК України)[50].

В даному випадку потрібно врахувати те, що законне представництво відповідно до положень ст. 39 ЦПК України здійснюється в такий спосіб:

- права, свободи та інтереси малолітніх осіб у віці до чотирнадцяти років, а також недієздатних фізичних осіб захищають у суді відповідно їхні батьки, усиновлювачі, Опікуни або інші особи, визначені законом;

- права, свободи та інтереси неповнолітніх осіб у віці від чотирнадцяти до вісімнадцяти років, а також осіб, цивільна дієздатність яких обмежена, можуть захищати в суді відповідно їхні батьки, усиновлювачі, піклувальники або інші особи, визначені законом. Суд може залучити до участі в таких справах неповнолітню особу або особу, цивільна дієздатність якої обмежена;

- права, свободи та інтереси особи, яка визнана безвісно відсутньою, захищає опікун, призначений для опіки над її майном;

- права, свободи та інтереси спадкоємців особи, яка померла або оголошена померлою, якщо спадщина ще ніким не прийнята, захищає виконавець заповіту або інша особа, що вживає заходів щодо охорони спадкового майна.

Законні представники можуть доручати ведення справи в суді іншим особам. Згідно зі ст.43 ЦПК України у разі відсутності у сторони чи третьої особи, визнаної недієздатною або обмеженою у цивільній дієздатності, законного представника суд за поданням органу опіки та піклування ухвалою призначає опікуна або піклувальника і залучає їх до участі у справі як законних представників.

Крім цього, якщо при розгляді справи буде встановлено, що малолітня чи неповнолітня особа, позбавлена батьківського піклування, не має законного представника, суд ухвалою встановлює над нею відповідно опіку чи піклування за поданням органу опіки та піклування, призначає опікуна або піклувальника та залучає їх до участі у справі як законних представників.

У разі якщо законний представник не має права вести справу в суді з підстав, встановлених законом, суд за поданням органу опіки та піклування заміняє законного представника.

ЦПК України не перелічує випадки законного представництва юридичних осіб — воно випливає з іншого законодавства. Наприклад, згідно зі ст.105 ГК України ліквідаційна комісія (ліквідатор) є законним представником відносно ліквідованого підприємства.

Іншим різновидом обов’язкового представництва є статутне представництво, яке має місце в тих випадках, коли як сторона або третя особа виступає юридична особа корпоративного типу. Корпоративні організації мають складну структуру органів управління, у яку входять, з одного боку, колегіальні та одноособові, а з іншого боку — волеутворюючі і волевиявляючі органи корпоративного управління. Практичне значення статутного представництва вбачається в тому, що та особа, якій статутом або іншими установчими документами надано право представляти інтереси даної юридичної особи у взаєминах із третіми особами, у тому числі із судом, буде виступати саме як статутний представник. Однак всі інші члени колегіального виконавчого органу, а також працівники юридичної особи вправі представляти її інтереси за дорученням, виданим одноособовим виконавчим органом або членом колегіального виконавчого органу, наділеного установчими документами генеральними повноваженнями, тобто статутним представником.

До даного виду представництва варто віднести:

а) представництво одноособових органів юридичних осіб, що беруть участь у справі як сторони або треті особи. Так, одноособовий виконавчий орган акціонерного товариства (директор, генеральний директор) діє від імені акціонерного товариства в межах, установлених статутом акціонерного товариства і законом (ст.161 ГК України);

б) представництво вищих органів за поєднувані ними організації нижчого підпорядкування[51]. В даному випадку потрібно враховувати й думку П.Ф. Немеша, який вказує на те, що неприпустимим з точки зору теорії та практики є ототожнення у цивільному процесі керівника юридичної особи та її представника, оскільки це абсолютно різні за статусом учасники цивільного процесу, хоча формально, виходячи з положень статті 42 ЦПК України, вони і розглядаються як такі, що представляють юридичну особу[52].

в) інші випадки представництва, заснованого на спеціальному законі (Кодекс торговельного мореплавства, Консульський устав).

Так, згідно зі ч. 2 ст. 58 Кодексу торговельного мореплавства України[53] капітан судна внаслідок свого службового становища визнається представником судновласника і вантажовласника щодо дій, викликаних потребами судна, вантажу або плавання. По даних діях капітан судна здійснює і судове представництво.

Ще одним різновидом статутного представництва є представництво особи консулом або іншою посадовою особою, уповноваженою виконувати консульські функції. Так, згідно зі ст. 5 Віденської конвенції про консульські зносини від 24 квітня 1963 р.[54], учасницею якої є Україна, закріплюється, що консул або інша посадова особа, уповноважена виконувати консульські функції, вправі здійснювати представництво або забезпечувати представництво громадян своєї країни в судових органах держави місця перебування, якщо у випадку відсутності або з інших причин такі громадяни не можуть вчасно захистити свої права та інтереси. При цьому таке представництво повинне здійснюватися з дотриманням практики і порядку, прийнятих у країні перебування, і з метою одержання розпоряджень про попередні міри, які захищали б права та інтереси цих громадян. Право консула представляти громадян своєї країни, які у випадку відсутності або з інших поважних причин не можуть самостійно захистити свої права та інтереси, закріплено і у двосторонніх консульських конвенціях. Консульські конвенції (договори), за винятком окремих випадків, не містять вимог про необхідність одержання консулами для здійснення процесуального представництва доручень від осіб, яких вони представляють. Більше того, окремі консульські конвенції прямо вказують на те, що консул (інша посадова особа, уповноважена здійснювати консульські функції) без особливого доручення (повноважень) вправі представляти у суді громадян, які відсутні або з інших причин не можуть захистити свої права та інтереси.

Досліджуючи питання про добровільне та необхідне представництво заслуговує на увагу робота С.А. Чвакіна[55], який визначає основні відмінності добровільного і необхідного представництва:

1) для виникнення добровільного представництва необхідне волевиявлення особи, яку представляють;

2) при представництві за законом повноваження автоматично виникає на основі визначеного у законі фактичного складу, а повноваження добровільного представника виникає з огляду на правочин, що здійснює особа, яку представляють (для громадського представництва необхідне приєднання інших фактів);

3) при представництві за законом особа представника визначається законом, а при добровільному представництві – особою, яку представляють;

4) законний представник має право здійснювати всі процесуальні дії, які особа, яку представляють, обмежити не може, оскільки її воля не має юридичної значущості чи невідома, а добровільний представник може бути обмежений у здійсненні визначених процесуальних дій особою, яку представляють;

5) дії законного представника частково контролюються судом у частині відповідності його дій інтересам особи, яку представляють, при укладанні мирової угоди, відмові від позову, визнанні позову, а при добровільному представництві суд не має таких правомочностей, крім укладання мирової угоди;

6) форма уповноваження є іншою;

7) законний представник не зв’язаний вказівками особи, яку представляє, а добровільний представник – зв’язаний;

8) фізична особа, яку представляють, при законному представництві, як правило, не має повної цивільної дієздатності, а при добровільному вона завжди є дієздатною (крім передоручення, що вчиняється законним представником).

Іншим критерієм класифікацію цивільного процесуального представництва є його класифікація за ознаками осіб, які здійснюють представництво, а саме:

- адвокатами;

- юрисконсультами;

- працівниками юридичних осіб;

- одним із співучасників за дорученням інших;

- батьками, усиновлювачами, опікунами і піклувальниками та іншими особами.

Але сучаснішою буде класифікація за таким критерієм як професіоналізм представника:

- професійне, що здійснюють адвокати, юрисконсульти та інші представники-юристи, та

- непрофесійне, яке здійснюють всі інші представники за довіреністю[56].

Ще одним із критеріїв класифікації процесуального представництва є їх розмежування залежно від процесуального статусу осіб, яких представляють, а саме:

- сторін;

- третіх осіб;

осіб, які відповідно до закону захищають права, свободи чи інтереси інших осіб;

- заявників та інших заінтересованих осіб у справах окремого провадження (ст. 38 ЦПК України).

Одним із критеріїв класифікації цивільних процесуальних представників є за ступенем заміщення особи, яку представляють. Так, процесуальне представництво за даним критерієм можна класифікувати на:

- ведення справ у суді через представників, що передбачає заміну особи, яку представляють;

- спільну участь у судовому засіданні особи, яку представляють, і представника;

- субпредставництво, за якого законні представники доручають вести справи у суді добровільним представникам[57].

Крім вищевказаних критеріїв класифікації цивільного процесуального представництва розрізняють також класифікація за способом виникнення представництв а, яке буває:

- добровільне (факультативне);

- та необхідне (обов'язкове).

В даному випадку потрібно звернути увагу на те, що цей критерій класифікації (за способами виникнення представництва) та вище згадуваний критерій класифікації в залежності від підстав виникнення судового представництва (за яким воно поділяється на договірне й законне) досить часто ототожнється, називаючи договірне представництво добровільним, і навпаки.

В даному випадку ми погоджуємося з думкою Є.О. Харитонова, що особливої помилки тут немає, оскільки зміст як добровільного та договірного, так і необхідного та законного представництва близький, оскільки особливості способу виникнення зумовлюють особливості підстав виникнення представництва. Так, воля недієздатної особи не має юридичного значення, тому представництво може бути тільки необхідним, обов'язковим. Підстави виникнення необхідного представництва зазначені в законі (наприклад, сімейне законодавство чітко визначає, що інтереси дітей захищають їх батьки, вони є їх законними представниками — ст. 154 СК України), тому таке представництво є одночасно законним. Основою добровільного представництва є добровільно висловлене бажання особи, яка бере участь у справі, мати визначеного представника своїх інтересів. Своє волевиявлення ця особа виявляє у договорі доручення з певною особою чи у довіреності, наприклад, виданій юрисконсульту. Тобто частіше договірне представництво є одночасно добровільним. Процесуальне законодавство не розмежовує договірних представників і добровільних, оскільки як для одних, так і для інших для вступу в цивільний процес необхідна довіреність[58].

Аналіз норм цивільного процесуального законодавства дає можливість виділити ще один критерій класифікації цивільного процесуального представництва, а саме залежно від документів, що посвідчують повноваження представників, за якими вон може бути:

- представництво за довіреністю фізичної особи;

- представництво за довіреністю юридичної особи,

- представництво за документами, що посвідчують статус законних представників (свідоцтвом про народження дитини або рішенням про призначення опікуном, піклувальником чи охоронцем спадкового майна);

- представництво за ордером, дорученням органу (установи), уповноваженого законом на надання безоплатної правової допомоги, або договором. В даному випадку потрібно врахувати те, що до ордера обов'язково додається витяг із договору, у якому зазначаються повноваження адвоката як представника або обмеження його прав на вчинення окремих процесуальних дій. Витяг засвідчується підписом сторін договору.

Отже, враховуючи вищевказане можна дійти висновку, що норми цивільного процесуального законодавства, а також позиції цивілістів дають можливість визначити різноманітні критерії класифікації процесуального представництва.

Найбільш поширеними є класифікація цивільного процесуального представництва за наступними критеріями: за підставами виникнення; за ознаками осіб, які здійснюють представництво; за ознаками осіб, в інтересах яких здійснюється представництво; за ступенем заміщення особи, яку представляють; за способами виникнення та залежно від документів, що посвідчують повноваження представників.