Історія Польщі. ської битви російська армія не наважилась атакувати Варшаву і відійшла на схід до м

ської битви російська армія не наважилась атакувати Варшаву і відійшла на схід до м. Сєдльце, очікуючи підкріплення. Наприкінці березня 1831 р. за ініціативою начальника штабу генерала Ітнація Прондзінського (1792-1850) було здійснено план контрнаступу польської армії, в ході якого було розбито під Ваврем корпус російського генерала Гейсмара (31 березня), а потім під Дембем Вельким групу генерала Розена (31 березня і 10 квітня). Однак від дальшого розвитку наступу командувач Я. Скшинецький відмовився. На цьому закінчився перший період російсько-польської війни і настала місячна перерва у бойових діях.

Перші успіхи повстанців заохотили до активних дій польську шляхту в Литві, Білорусі та Україні, яка вітала гасла об'єднання земель Речі Посполитої в єдиний державний організм. Керівники королівства, зі свого боку, надавали великого значення повстанському рухові на цих землях. Проте польська шляхта складала тут невеликий відсоток населення, яке здебільшого вороже ставилося до шляхти-панів. Наприкінці березня 1831р. спалахнуло повстання у Литві. Тут воно охопило дрібну шляхту і частково селянство, які виступили під соціальними гаслами ліквідації панщини і розподілу землі. Упродовж кількох місяців повстанці ускладнювали дії російських військ. На місцях були створені повстанські органи влади, проводилося навчання партизанських загонів. Легендарну славу здобула тут Емілія Плятер (1806-1831), яка брала активну участь у партизанських загонах. У травні 1831 р. Варшава скерувала сюди два військові загони під командуванням генералів Дезідерія Хлаповського (1788-1879) і Антонія Ґеліуда (1792-1831). Але їхні дії виявилися невдалими і зазнавши кількох поразок від царських військ, вони були змушені відступити в Пруссію, де були інтерновані. Тільки групі кавалерії під командуванням генерала Генрика Дембінського (1791-1864) вдалося пробитися через оточення російських військ і повернутися до Варшави.

Не набув розмаху польський повстанський рух в українських землях,де більшість українського населення вороже ставилася до планів польської шляхти. У лютому 1831 р. польські таємні організації Волині і Поділля провели з'їзд представників губерній Правобережної України, визначили загального керівника повстання Вінцентія Тишкевича (1795-1856) і термін початку дій. Але початок повстання весь час відкладався. З метою активізації руху на Волині й Поділлі варшавський уряд скерував сюди корпус генерала Юзефа Дверніцького (1779-1857). Зазнавши поразки від російських військ, корпус уже в квітні був змушений відступити до Галичини, де був роззброєний австрійцями. З травня 1831 р. загони польської шляхти зібралися біля с Красносілки Гайсинського уїзду Київської губернії і проголосили початок повстання "на Русі". У заклику до повстання йшлося про відбудову Польщі в кордонах 1772 р., містилися обіцянки надати всім рівні права і свободу. На чолі об'єднаних сил, які налічували близько 1200 осіб, став старий генерал Бенедикт Колишко (1749-1834). Однак через кілька днів повстанці зазнали поразки від російських військ і змушені були здатися австрійським військам. Ще певний час на Волині продовжували діяти партизанські загони повстанців під командуванням Короля Ружицького (1781-1834), але і вони влітку 1831 р. перейшли австрійський кордон. Загалом у партизанських діях в Україні взяли участь близько 6 тис. повстанців. їхні гасла повернення "історичної Польщі" не були підтримані українським селянством.

Поза межами повстання залишилися Галичина і ВПК. Натомість патріотична шляхта з цих земель поповнювала лави польської армії, надсилала до Варшави гроші, матеріальні засоби, зброю.

Міжнародні аспекти повстання. Національний уряд під керівництвом А. Чарто-рийського намагався заручитися моральною, матеріальною і дипломатичною підтрим-

Національний рух і повстання

кою Англії та Франції, нейтралізувати найближчих союзників Росії - Австрію та Пруссію. Були розіслані посланці уряду до всіх європейських столиць; вони намагалися переконати керівні кола цих країн у легальному характері повстання і справедливості вимог повсталих, наполягали на втручанні у польсько-російські стосунки. Однак в Англії посланця польського уряду молодого маркіза Александра Вельопольського (1803-1877) чекало розчарування: після відомості про детронізацію Миколи І йому дали зрозуміти, що підстав для розмов немає. У Парижі король Луї-Філіпп обмежився співчуттям, але надати допомогу відмовився. Улітку 1831 p., коли повстання вже догоряло, уряди Франції та Англії обмежилися формальними протестами... Австрії з приводу передачі Росії зброї інтернованих польських повстанців. У дипломатичних розмовах Микола І спирався на рішення Віденського конгресу і мав в руках козирну карту -представляв мету повстанського руху як зазіхання на західні російські губернії (Литву, Білорусь, Україну). Натомість французькі республіканці неодноразово влаштовували у Парижі бурхливі маніфестації на підтримку повсталих поляків. Уряди Пруссії та Австрії декларували свій нейтралітет, що було рівнозначне прихильності до Росії. А. Чарто-рийський намагався залучити Габсбургів на мвій бік, обіцяючи одному з них королівську корону. Але Австрія не збиралася втрачати Галичину, мала складні проблеми з придушенням італійського визвольного руху, тому в міру розвитку повстання загострювала своє ставлення до поляків. Обидва сусіди Польщі вважали виникнення нової держави на своїх кордонах небезпечним.

Невдачі дипломатії зродили песимістичні настрої серед консервативного керівництва Національного уряду. Невдачею закінчилася спроба польської армії наприкінці травня 1831 р. розгромити добірний корпус російської імператорської гвардії, розташований в районі Ломжи. Маючи подвійну перевагу в чисельності сил, поляки не змогли досягти бажаного успіху, а основні сили російської армії вдарили на поляків під Остролєнкою, де 26 травня 1831 р. відбулася велика битва, яка тривала 12 годин при великій чисельній перевазі росіян. Від повного розгрому відступаючу польську армію врятувала артилерія генерала Юзефа Бема (1794-1850), яка вдало відбивала атаки російських військ. Російська армія не розвинула наступ на Варшаву, оскільки в ній почалась епідемія холери, від якої незабаром помер фельдмаршал І. Дибіч. Тільки на початку липня в армії з'явився новий головнокомандувач фельдмаршал Іван Паскевич (1782-1856). Наприкінці липня російська армія перейшла до активних дій, прагнучи оточити Варшаву з усіх боків. Невдачі і воєнні труднощі ускладнили ситуацію у Варшаві. Під впливом радикалів і лібералів населення вимагало зміни уряду і головнокомандувача, покладаючи на них відповідальність за поразки. Серед діячів ПТ лунала критика дій уряду, вимоги проведення соціальних реформ, які б забезпечили справжню рівність станів, проголошення республіки. Наприкінці березня 1831 р. уряд вніс на розгляд сейму дуже поміркований проект закону про перевід селян протягом десяти років на грошовий чинш. Але більшість сейму після тривалих дискусій відхилила його. Така ж доля спіткала проект закону про надання селянам землі з відшкодуванням власників. Розуміння необхідності розширення соціальної бази повстання не виходило за рамки публіцистичних дискусій. Внаслідок цього основна маса селянства залишалася пасивною. В окремих випадках селяни протестували проти мобілізації до армії. Вони відверто говорили: "Прочитайте нам, що не будемо робити панщини, і підемо усі (до армії. - Л.З.) - і молоді, і старі". Навіть найбільш радикальні політичні кола виявляли прихильність до традиційних шляхетських цінностей, з яких найголовнішими були "історична Польща" і шляхетські привілеї.

Консерватори намагалися зарадити справі, обмежуючи діяльність радикальних сил. З цією метою Я. Скшинєцький зробив спробу реформувати уряд і встановити особисту