Національний рух і повстання. закрито варшавське Товариство Друзів Наук, а його багаті зібрання вивезені до Петербурга

закрито варшавське Товариство Друзів Наук, а його багаті зібрання вивезені до Петербурга. Бібліотеку і музей Чарторийських вдалося частково врятувати і вивезти до Парижа, а пізніше перенести до Кракова. Натомість нову фундацію у Львові створив 1817 р. Ю.М. Оссолінський - Заклад ім. Оссолінських. Незабаром тут же виникли бібліотеки Дзєдушицьких і Баворовських. Бібліотеки і музеї засновувалися польськими аристократами Е. Рачинським у Познані, Т. Дзялинським - Курніку. У Варшаві були засновані бібліотечні фундації Замойських, Красінських, Пшездзєцьких. У 1816 р. за ініціативою історика Є.С. Бандтке виникло Краківське наукове товариство (КНТ), яке почало видавати Рочніки КНТ, акцентуючи увагу на історії, мовознавстві і бібліографії. У Парижі 1832 р. А. Чарторийський заснував Історично-літературне товариство, яке об'єднало представників польської інтелектуальної еліти в еміграції. Воно громадило історичні матеріали, видавало літературні та публіцистичні праці. 1857 р. у Познані зусиллями аристократів і вчених було створено Познанське товариство друзів наук, яке мало у своєму складі три відділи: історико-філологічний, природничий і лікарський.

У добу романтизму на розвиток філософського осмислення буття визначальний вплив мала німецька класична філософія, зокрема гегельянство. Польські мислителі застосовували діалектику Духу до потреб національного руху. Справа відродження Польщі пов'язувалася з відвічною боротьбою Добра і Зла, яка надавала їй месіанського забарвлення і породжувала надію на майбутню реалізацію ідеалів свободи і справедливості ("третьої ери"). Група польських мислителів створила оригінальний напрям під назвою національна філософія. Август Цєшковський (1812-1894) в кількох філософських творах розвивав думку про те, що майбутнє піддається прогнозуванню на підставі пізнання минулого, стверджував, що на зміну послідовним епохам "мистецтва" і "християнства" прийде "епоха дії^-", що характеризується поєднанням мистецтва і моралі. Подібні ідеї в гегельянському дусі розвивав Король Лібельт - учасник національного руху і автор праці Декалог національної філософії. Виводячи усі людські діяння з волі Бога, він окреслював мету цих діянь - втілення в життя Божих заповідей. Активна позиція і боротьба за ідеї свободи та справедливості, - вважав він, - може бути реалізована лише тоді, коли буде усвідомлена більшістю народу. Броніслав Трентовський (1808-1869) у праці Хованна або система національної педагогіки (2 томи, 1842) створив концепцію виховання окремої особистості, що є носієм неповторного самостійного світу. Тільки така особистість спроможна усвідомити своє життєве призначення.

Разом з цим у польській суспільній думці не згасла просвітницька традиція, яка знайшла продовження в позитивістських поглядах, що пропагували універсальний погляд на світ з переважною увагою до встановлення наукових закономірностей. Юзеф Су пінський у праці Основна думка загальної філософії (1860) розвивав ідеї про дію у людському суспільстві механічних законів, які викликають об'єднання і роз'єднання окремих частин нації. Критикуючи "національну філософію", вчений підкреслював потребу дослідного вивчення людських взаємин з метою їх організації на раціональних наукових засадах.

У добу романтизму в центрі уваги опинилася історія та її осмислення. Дослідження минулого були розвинуті членами ТДН, а після його закриття перемістилися до приватних фундацій і в еміграцію. Найбільшого впливу і поширення набули в польських землях історичні праці Йоахима Лелевеля. Після поразки Листопадового повстання вчений емігрував на Захід і більше не повернувся на батьківщину. В еміграції він поєднував політичну діяльність з науковою. У центрі історичних зацікавлень Й. Лелевеля була Польща, але його науковий доробок нараховує десятки ґрунтовних праць з історії багатьох народів світу, спеціальних історичних дисциплін - палеографії,

Історія Польщі

нумізматики, історичної географії тощо. Йому належать перші теоретичні праці з історії (Історика, Яким повинен бути історик), в яких було викладено методику роботи з історичними джерелами ("критика"), формування історичних знань ("етіологіка") та їх опису ("історіографія"). У численних синтетичних працях з історії Польщі, пізніше об'єднаних у 20-томнику під назвою Польща, її діяння і справи (1854-1868), Й. Лелевель у дусі романтизму проводив ідею про розвиток польської нації як втілення її національного духу. Він поділяв концепцію "гміновладства" і первинної демократії слов'янських народів, які, на його думку, були спотворені чужинськими впливами. Праці історика були пройняті вірою в майбутнє відродження поляків на засадах "національного духу", соціальної справедливості та демократії, які утвердяться в результаті боротьби і подолання "ворожих" впливів як всередині нації, так і назовні.

Увага до минулого привернула погляди освічених особистостей до історичних документів та їх інтерпретації. Історія опинилася в епіцентрі розмірковувань про долю Польщі і поляків. Історики, які вважали себе фаховими дослідниками, більше уваги приділяли роботі з історичними документами. Водночас не бракувало любителів та інтерпретаторів, які в дусі романтизму використовували минуле для "підкріплення сердець". Фахові історики підготували до друку чимало історичних джерел. У Львові в Закладі ім. Оссолінських плідно працював Август Бєльовський (1806-1876). Він розпочав публікацію найдавніших польських джерел у багатотомній серії Пам'ятки історії Польщі (Monumenta Poloniae Historica). Публікаторською діяльністю займалися також А.З. Гельцель, Т. Дзялинський та ін.

Більшість істориків прагнули продовжити і розвинути концепцію Й. Лелевеля стосовно національної історії. Єнджей Морачевський (1802-1855), як і інші сучасники, брав активну участь у національному русі і повстаннях. Він написав 9-томну Історію Речі Посполитої (1843-1855), в якій подав романтизований образ шляхетської Польщі XVI-XVII ст. як втілення кращих традицій "національного духу". З подібних позицій підходили до минулого Польщі польські історики, що жили і працювали в Галичині; крім знання джерел, вони майстерно володіли літературним стилем. Серед них виділявся Король Шайноха (1818-1868), діяльність якого розгорталась у Львові. Його праці з давньої історії Польщі (Болеслав Хоробрий, Вік Казимира Великого, Ядвіга і Ягайло) сприймались як захоплюючі романи, містили тенденцію оспівування "цивілізаційної місії^-" Польщі на Сході. Подібні риси були властиві також творам ще одного львів'янина - Генрика Шмітта (1817-1883), автора тритомної праці Нарис історії польської нації від найдавніших часів до 1763 р.

Деякі історики намагалися бути поміркованими й критичними в оцінках минулого. Вацлав Магієйовський (1792-1883), будучи повстанцем 1830 р., пізніше перейшов на лояльні позиції стосовно російської адміністрації. Працював у воронезькій Духовній академії. Об'єктом його зацікавлень стали устрій і право слов'янських народів у давнину, які він розглядав у порівнянні плані з римським устроєм і законодавством. Авторитет у науковому світі принесла йому чотиритомна праця Історія слов'янських законодавств (1832-1835), перекладена на інші європейські мови. Учений виходив з положення, що "національний дух" найяскравіше втілюється в праві та державних інституціях народів. Під впливом німецьких та чеських романтиків, а також Й. Лелевеля В. Мацєйовський приписував слов'янам ідеальний демократичний устрій, який був порушений "ворожими" впливами (християнством і феодалізмом), що спричинили появу станів і порушення суспільної рівноваги.

Природничі та технічні науки не були популярними у політизованому польському суспільстві, а ускладнений доступ до університетів змушував окремих талановитих осіб шукати вдачі за межами польських земель. Так, один з членів Товариства філоматів