КАРАЗІН ВАСИЛЬ НАЗАРОВИЧ

(1773 – 1842)

Український вчений та просвітник, винахідник, громадський діяч, засновник Харківського університету.

В.Н. Каразін народився в селі Кручик Слобідсько-Української губернії, нині Богодухівського району Харківської обл.

Василь Назарович Каразін належав до активних діячів харківського культурного осередку, що діяв у другій половині ХVІІІ – першій третині XIX ст. і згуртувався навколо самобутнього українського мислителя і поета Г.С. Сковороди та його послідовників.

Свою активну громадську діяльність Каразін розпочав, склавши низку сміливих проектів-перетворень в Росії у початковий період царювання Олександра І. Він був одним з ініціаторів створення першого у Європі Міністерства народної освіти. За його ініціативою в 1803 р. у Харкові був започаткований третій у Російській імперії університет. У 1819 – 1820 рр. Каразін був віце-президентом Вільного товариства любителів російської словесності, редагував журнал «Соревнователь просвещения и благотворения».

Один із найосвіченіших людей Росії першої половини XIX ст., він увійшов у науку як різнобічний учений, автор ряду демократичних концепцій. Йому належить велика роль у розповсюдженні прогресивних ідей в Україні. Сучасники і нащадки порівнювали його діяльність в Україні з діяльністю Михайла Ломоносова в Росії і Бенджаміна Франкліна в Америці. З 1999 р. ім’я В.Н. Каразіна присвоєно Харківському національному університету.

КАРПЕНКО-КАРИЙ ІВАН КАРПОВИЧ

(1845 – 1907)

Драматург, актор, режисер, театральний діяч. Народився Іван Карпович Тобілевич в с. Арсенівка Бобринецького повіту Херсонської губернії (тепер Новомиргородського району Кіровоградської області) у родині збіднілого шляхтича – управителя поміщицьких маєтків.

І.К. Тобілевич – актор трупи М.К. Садовського. Вийшовши звідти разом із П.К. Саксаганським, створив «Товариство російсько-малоросійських артистів під керівництвом П.К. Саксаганського», яке на межі століть було найкращим українським театральним колективом. На його базі 1900 р. виникла знаменита «Малоросійська трупа М.Л. Кропивницького під керівництвом П.К. Саксаганського і М.К. Садовського, за участю М.К. Заньковецької», а після виходу з неї двох останніх та М.Л. Кропивницького – «Товариство малоросійських артистів під керівництвом П.К. Саксаганського за участю Івана Карпенка-Карого» (1905-1907 рр.).

Найбільше уславився Іван Карпенко-Карий як драматург. Перші твори з’явилися 1883 року (оповідання «Новобранець»). Усього написав 18 оригінальних п’єс. Працюючи на сцені з 1889 р. і до кінця життя як професійний актор, він створив ряд неповторних сценічних образів, які є справжнім скарбом створюваного ним реалістично-побутового театру і передумовою виникнення модерного театру. Його акторська палітра мала широкий діапазон – від яскраво комедійних (Мартин Боруля, Терешко Сурма, Прокіп Шкурат) до героїчно-романтичних (Назар Стодоля) образів.

Помер у Берліні. Похований у с. Карлюгівка Кіровоградської області.

КВІТКА КЛИМЕНТ ВАСИЛЬОВИЧ

(1880 – 1953)

Український музика й етнограф. Чоловік Лесі Українки. Член НТШ. В 1922 – 1933 рр. Був керівником Кабінету музичної етнографії УАН, з 1933 р. – професор Московської консерваторії. У 1937 р. заснував музей музичної культури ім. М. Глінки при Московській консерваторії. Автор численних праць з етнографії, збирач і дослідник українських народних пісень. Автор передмови до книги «Народні мелодії з голосу Лесі Українки. Записав і упорядив Климент Квітка», Київ, 1917. А також автор «Уваг» до ІV-го тому «Творів» Лесі Українки, 1924 р., і спогадів про неї.

КВІТКА-ОСНОВ’ЯНЕНКО ГРИГОРІЙ

(1778-1843)

Український письменник, громадський діяч. Народився на Харкiвщинi в с. Основа у родинi помiщикiв. Брав участь майже у всiх важливих культурно-освiтнiх починаннях, зокрема був iнiцiатором видання журналу «Украинский вест ник», альманахiв «Утренняя звезла» й «Молодик», першої збiрки українських прислiв’їв i приказок. З 1816 року, коли в Харковi почав видаватися журнал «Украинский вест ник», Г.Ф. Квiтка-Основ’яненко став його активним спiвробiтником, а згодом й одним iз редакторiв. З цього часу почався новий перiод у його життi. Першi твори написанi росiйською мовою, – фейлетони, статтi, жартiвливi вiршi, пiдписанi ім’ям Фалалея Повинухiна, друкувалися в журналах «Современник» та «Отечественные записки».

Твори Григорія Федоровича Квiтки-Основ’яненка одними з перших представляли українську лiтературу загальноросiйському та європейському читачевi: починаючи з 1837 року ряд його оповiдань i повiстей друкується в росiйському перекладi у Петербурзi та Москвi. 1854 року в Парижi виходить французькою мовою «Сердешна Оксана». Пiзнiше твори письменника перекладаються польською, болгарською, чеською мовами. Він був чл. Товариства наук при Харківському унів., Товариства антикварів Пн. (Копенгаґен), один із засновників Харківського професійного театру, співвидавець першого укр. науково-літературного журналу Укр. вестник; писав укр. і рос. мовами; в новій укр. літературі основоположник прозових жанрів: побутові комедії Сватання на Гончарівці, Шельменко-денщик, оповідання Салдацький патрет, повість Конотопська відьма, роман Пан Халявський.

КЛЕН ЮРІЙ

(псевдонім Освальда Бургадта)

(1891 – 1947)

Німець родом, походить з Поділля. Був на засланні в Архангельській губернії у1914 – 1917 (адміністративне покарання як німецький підданий). Поет, перекладач. Належав до групи неокласиків. 1931 – виїхав до Німеччини через нестерпні умови життя в підрадянській Україні. Емігрантське життя – лекції, переклади, редагування «Литаврів». В еміграції був одним із видатних співробітників «Вісника» Д. Донцова. У площині широкої літературної діяльності перекладав з німецької, французької, англійської мов віршами і прозою. Його поеми «Прокляті роки» і «Попіл імперій» виявляли дійсність під незаідеологізованим кутом зору.

КЛИМЕНТ СМОЛЯТИЧ

В ХІІ ст. жив видатний філософ Стародавньої Русі, представник античної лінії. Князь Ізяслав Мстиславич заволодівши Києвом, вирішив замість грека Михаїла поставити на чолі руської церкви у 1147 р. Климента Смолятича. Затвердив на цій посаді власноручно, без необхідного, як на той час було прийнято, посилання до Царьграда. В цьому рішенні підтримав Ізяслава єпископ Онуфрій, виступивши на соборі з промовою, доводячи, що руські єпископи можуть самостійно ставити митрополита, оскільки в Києві зберігаються мощі святого папи Климента. Климент Смолятич володіє кафедрою митрополита аж до смерті Ізяслава у 1154 р. Після цього його відправляють «на покой» і подальша доля невідома.

Климент Смолятич був автором багатьох творів, однак дійшло до нас тільки «Посланіе пресвітеру Фоме». Він був знайомим з візантійською освітою, можливо, навіть навчався в Магнаврській академії Константинополя.

КОНИСЬКИЙ ГЕОРГІЙ

(1717 – 1795).

Народився Григорій Кониський 20 жовтня 1717 р. у Ніжині, в родині козаків.

Був видатним богословом, місіонером, письменником та поетом. 1745 – 1751 роки викладає поетику та курс філософії у Києво-Могилянській академії, у цей час його слухає Григорій Сковорода, це його навчив Кониський теоріям щастя Аристотеля, Епікура, Демокріта, Геракліта. За творами Геродота, Г. Кониський навчав студентів, що скіфи були предками слов’ян-русинів, і тому сповідував філософію скіфського філософа Анахарза Придніпрянського, який стверджував: сутність щастя – у свободі.

1755 року Георгій Кониський був висвячений на Могилівського єпископа, а 1757 р. відкриває у Могилеві духовну семінарію. Тут і упокоївся 13 лютого 1795 р.

КОНОНЕНКО ПЕТРО ПЕТРОВИЧ

(1931 –)

Доктор філологічних наук, професор, академік НАНУ, директор Науково-дослідного інституту українознавства МОН України. Поет, прозаїк, літературознавець. Народився в с. Марківці Бобровицького р-ну Чернігівської обл. Редактор часопису «Українознавство». Засновник і президент Міжнародної асоціації «Україна і світове українство». Лауреат премії ім. Г.Й. Гердера. Із 1991 – директор Інституту українознавства. Автор понад 500 праць, зокрема таких книжок: «У пошуках суті» (1981), «Село в українській літературі» (1986), «Українознавство» (1994), «Свою Україну любіть» (1996), «Освіта ХХІ століття. Філософія родинності» (2000). «Український етнос: ґенеза і перспективи» (2002). Володіє білоруською, польською, німецькою мовами. Його твори виходили англійською, грузинською, німецькою, іспанською, російською мовами.

КОСТОМАРОВ МИКОЛА ІВАНОВИЧ

(1817-1885)

Історик, письменник, публіцист. Закінчив Харківський ін-т, викладав у Київському ун-ті. Один із засновників Кирило-Мефодіївського товариства (1846), автор його програмних документів. У 1859-1862 рр. – професор Петербурзького ун-ту. Автор праць з української історії («Богдан Хмельницький», «Руїна», «Мазепа та мазепинці», «Гетьманство Виговського» та ін.), дослідження «Русская история в жизнеописаниях ее важнейших деятелей», а також драм («Сава Чалий», «Переяславська ніч»), поезій. Займався українською етнографією.

КОШИЦЬ ОЛЕКСАНДР

(1875 – 1944)

Корифей української хорової культури, видатний хоровий диригент, вчений-етнограф, талановитий педагог, засновник і керівник Української республіканської капели. На чолі цього колективу у 1917 р. О. Кошиць вирушив у концертну подорож за кордон, щоб піснею і мистецтвом заявити про новонароджену державу – Україну і цю важливу і відповідальну місію капела виконала блискуче, зачарувавши численних слухачів Європи, Північної і Південної Америки. Композитор, у творчому доробку якого – духовна музика, обробки українських народних пісень. Організатор музичних колективів в Україні, США та Канаді, що мали яскраво визначене українське національне спрямування.

КРУШЕЛЬНИЦЬКА СОЛОМІЯ

(1872 – 1952)

Співачка (лірико-драматичне сопрано), педагог. Соломія Амвросіївна Крушельницька народилася в с. Білявинці на Тернопільщині в сім’ї священика Амвросія Крушельницького. Маленькою навчилася грати на фортепіано, а в десятирічному віці співала в хорі «Руської бесіди» у Тернополі. У 1891 – 1893 роках навчалася у Львівській консерваторії, яку закінчила зі срібною медаллю та дипломом з відзнакою. 1893 року дебютує у Львівській опері в партії Леонори («Фаворитка» Г. Доніцетті») та Сантуцци в опері «Сільська честь» П. Масканьї. Після знайомства з італійською співачкою Джеммою Беллічоні, що перебувала у Львові на гастролях, Крушельницька їде у Мілан, де навчається з 1893 року в студії професорів Копті та Фаусти Креспі. 1894 року підписує контракт із Львівською оперою, співає в операх «Фауст», «Трубадур», «Бал-маскарад», «Африканка», «Галька». Листується з письменниками Михайлом Павликом, Іваном Франком. З 1895 року співає у Львівській опері в «Манон Леско», згодом студіює у Відні у професора Генсбахера. Того ж року співає у Краківській опері. 1896 року здійснює гастролі в Кремоні, Зарі, Кракові, Трієсті. 1896 – 1897 у складі італійської трупи брала участь у 35 виступах в Одеському оперному театрі. 1897 року гастролює у Південній Америці, Бергамо, Пармі. 1898 року запрошена до Варшавського оперного театру, співає у Петербурзі, Коломиї, Бережанах. 1902 року – гастролі у Парижі. 1906 року – успішні гастролі в Буенос-Айресі та дебют у «Ла Скала» в Мілані в опері Р. Вагнера «Саломея» під диригуванням Артуро Тосканіні. 1908 року – гастролі в Єгипті, де Крушельницька співає разом з Пуччіні. 1909 року Крушельницька одружується з італійським адвокатом, мером міста Віареджо Чезаре Річчоні. 1920 року востаннє виступила у театрі «Ла Скала» в операх «Лорелея» та «Лоенгрін», відтоді займається концертною діяльністю. 1925 року бере участь у концерті на запрошення королеви Італії. У 1927 – 1928 роках здійснює велике турне по США та Канаді. 1929 року відбувся прощальний концерт співачки в Академії Санта Цецілія у Римі. 1937 року помер Чезаре Річчоні. 1939 року співачка приїжджає на батьківщину, провідати рідних, але у зв’язку з початком другої світової війни залишається у Львові. Після вступу радянських військ терпить злигодні, байдужість влади. У той час починає хворіти, просить дозволу виїхати в Італію, де залишився її будинок, але їй не дозволяють. 1946 року нарешті дістає місце професора у Львівській консерваторії. 1947 року у Львові відбувся прощальний концерт 75-річної співачки для земляків. 1952 року їй присвоєно звання заслуженого діяча мистецтв УРСР. До кінця життя викладала у консерваторії. Померла від раку горла 1952 році. Похована у Львові, на Личаківському кладовищі.

ЛАВРЕНТІЙ ЗИЗАНІЙ-ТУСТАНОВСЬКИЙ

(пом. після 1634)

Релігійний і культурний діяч, активний учасник братського руху в Україні; автор полемічно-богословських творів, граматики і букваря, перекладач, проповідник. Рідний брат Стефана Зизанія. У 1590-х роках був учителем братських шкіл у Львові, Бересті і Вільні. Від 1597 року – виховник у домах православних можновладців. 1619 року переїхав до Києва і працював у гурті вчених на чолі з Є. Плетенецьким над виданням «Бесід Йоана Золотоустого...», а також учителював. Помер вірогідно протопопом у м. Корці на Волині. 1596 року Лаврентій Зизаній видав «Граматіку словенску» і буквар «Наука ку читаню и розумЂню писма словенского языка...», до якої додав «Лексис» – перший друкований церковнослов’янсько-український словник (1061 слово).

Обстоював думку про рівність усіх людей перед Богом. Своїм словником мислитель зробив внесок у розвиток української філософської термінології.

ЛИПИНСЬКИЙ ВЯЧЕСЛАВ КАЗИМИРОВИЧ

(1882-1931)

Мислитель, історик, публіцист. З його ім’ям пов’язується розвиток консервативної (в політико-філософському розумінні) думки в Україні. Праці: «Шляхта на Україні», «З подій на Україні», фундаментальне історичне дослідження «Україна на переломі».

ЛЕВИЦЬКИЙ ІВАН СЕМЕНОВИЧ

(літературні псевдонім – І. Нечуй-Левицький)

(1838 – 1918рр.)

Народився в м. Стеблеві Київської губ. Канівського повіту (нині – Черкаська обл., Корсунь-Шевченківський район). 1885р. вийшов у відставку, оселився в Києві і вів досить замкнуте життя. Пізніше повністю віддався літературній праці. Перші його твори – «Дві московки» (1868р.) і «Рибалка Панас Круть» (1868р.), повість «Причепа» (1869р.). У наступні роки він створює ряд цікавих, визначних творів («Старі гультяї», 1897р.; «Чортяча спокуса», 1885р.; «Не той став», 1896р.; «Сільська старшина бенкетує», надруковано в 1911році). Окремо стоїть казка «Скривджені та не скривджені» (1892р.). Серед історичних художніх творів письменника перше місце займає роман «Князь Єремія Вишневецький» (1897р., вперше надруковано 1932р.). Образи минулого України Нечуй-Левицький відтворював і в драматичних творах («Маруся Богуславка», 1875р.; «В диму та полум’ї», 1911). Нечуєві-Левицькому належить кілька статей і рецензій про українську літературу. На початку 1918 року в умовах кайзерівської окупації Києва письменник тяжко захворів, згодом потрапив до Дегтярівської богадільні (будинок для пристарілих), де й скінчив життя 2 квітня 1918 року.

ЛИСЕНКО МИКОЛА ВІТАЛІЙОВИЧ

(1842 – 1912)

Композитор, фольклорист, етнограф, педагог, основоположник української класичної музики, громадський діяч, батько української музики. Освіту здобув у Київському університеті Св. Володимира зі званням кандидата природничих наук. Гри на фортепіано вчився у матері. Музичні студії завершив у проф. К. Рейнеке, Е. Ріхтера (Ляйпціг) і М. Римського-Корсакова (Петербург). У 1904 р. Зібрав величезну кількість українських народних пісень. Відкрив власну Музично-драматичну школу. Автор великих музичних творів – опер «Наталка Полтавка», «Різдвяна ніч», «Утоплена», «Тарас Бульба», оперети «Енеїда», дитячих опер. Був почесним членом товариства його імені, Просвіти, Наукового Т-ва ім. Т. Шевченка і Львівського Бояна.За словами Миколи Міхновського»належить до тих небагатьох українців, які сміливо оголосили себе українцями» і не зійшли зі своєї громадянської позиції.

МАЗЕПА ІВАН СТЕПАНОВИЧ

(1639-1709)

Гетьман Лівобережної України (з 1687 р.). Походив з давнього роду української православної шляхти Мазеп-Колодинських. Активно обстоював державність України. Меценат мистецтв і наук. Опікував Києво-Могилянську академію. Сподівався на користь для України від спілки із шведським королем Карлом XII. У Полтавській битві 1709 р. виступив на боці шведів. Після поразки Карла XII разом з ним відступив на турецьку територію. Помер у Варниці під Бендерами 1709 р. Похований у м. Галаці.

МАРКО ВОВЧОК

(пс. Марії Олександрівни Вілінської)

(1833 – 1907)

Народилася в маєтку Єкатерининське Єлецького повіту Орловської губернії у збіднілій дворянській сім’ї. Укр. і рос. письменниця, перекладачка, видавець, дружина О. Маркевича, під впливом якого працювала в укр. літературі; її діяльності сприяли Д. Писарев, Т. Шевченко, І. Тургенєв, О. Герцен, Д. Менделєєв; антикріпосницькі мотиви, проблема безправності жінки у тогочасному суспільстві, знання народного побуту, характерів, модернізація мови; Народні оповідання, Кармалюк, Маруся, роман Живая душа.

У Петербурзі (1859) вона як автор збірки «Народні оповідання» потрапляє в коло таких літераторів, як Т. Шевченко, І. Тургенев, М. Некрасов, О. Плещеев, О. Писемський, польський поет і драматург Едуард Желіговський. По-дружньому прийняв письменницю також гурток українських культурних діячів у Петербурзі, зокрема колишні кирило-мефодіївці В. Білозерський, М. Костомаров, а також П. Куліш, який ще до того редагував і видавав її твори.

Під час перебування в 1859 – 1867 рр. за кордоном (Німеччина, Швейцарія, Італія і переважно Франція) Марко Вовчок зустрічається з Д. Менделєєвим, О. Бородіним, І. Сєченовим. При сприянні І. Тургенева відбулося її знайомство з О. Герценом, Л. Толстим, Жюлем Верном. Період перебування за кордоном особливо характерний тим, що Марко Вовчок як український прозаїк розробляє жанри психологічної повісті («Три долі») й оповідання («Павло Чорнокрил», «Не до пари»), історичної повісті та оповідання для дітей («Кармелюк», «Невільничка», «Маруся»), створює жанр соціально-побутової казки («Дев’ять братів і десята сестриця Галя»), Частина цих творів увійшла до другої збірки «Народних оповідань» (Петербург, 1862). Активно виступає письменниця в жанрі повісті російською мовою: «Жили да были три сестры», «Червонный король», «Тюлевая баба», «Глухой городок». Ряд оповідань і казок, написаних французькою мовою, Марко Вовчок друкує в паризькому «Журналі виховання і розваги» П.-Ж. Сталя (Етцеля).

Після повернення з-за кордону Марко Вовчок зближується з видавцями «Отечественных записок» М. Некрасовим, М. Салтиковим-Щедріним, Г. Єлисеєвим, веде в цьому журналі рубрику зарубіжної літератури, публікує свої оригінальні твори й переклади.

У 1867 – 1878 рр. найяскравіше виявився талант письменниці як російського романіста. Нею створено або завершено російські романи «Живая душа», «Записки причетника», «В глуши», а також повісті «Теплое гнездышко», «Сельская идиллия» (опубліковані в «Отечественных записках»). Виступає Марко Вовчок і як критик (цикл «Мрачные картины»), редактор петербурзького журналу «Переводы лучших иностранных писателей» (до участі в журналі вона залучає багато жінок-перекладачок).

Марко Вовчок збагатила українську літературу жанрами соціально-проблемного оповідання («Козачка», «Одарка», «Горпина», «Ледащиця», «Два сини»), баладного оповідання («Чари», «Максим Гримач», «Данило Гурч»), соціальної повісті («Інститутка»).

Померла Марко Вовчок 1907 року в Нальчику (Кабардино- Балкарія), далеко від України.

МИШУГА ОЛЕКСАНДР

(сценічний псевдонім Філіппі Мишуга)

(1853 – 1922)

Оперний і камерний співак, пропагандист українського музичного мистецтва за кордоном, чиє ім’я золотими літерами вписано на скрижалях світового мистецтва. Його називали «королем тенорів», «співаком з Божої ласки», «поетом у співі». У сузір’ї прославлених співаків світу О. Мишуга посідає одне з перших місць як представник неперевершеної італійської школи бельканто, особливості якої вдало поєднав із суто українською задушевністю. Основоположник української вокальної педегогіки, щирий меценат музичної культури України. В історію вітчизняної культури О. Мишуга увійшов не тільки як один з найвиразніших інтерпретаторів народної пісні і романсу, а й як виконавець авторських творів М. Лисенка, А. Вахнянина. тощо. Займався педагогічною діяльністю. На запрошення М. Лисенка у 1906 О. Мишуга приїздить до Києва, де обіймає посаду професора Музично-драматичної школи М. Лисенка, у 1911-1914 рр. Він працює професором співу Вищого музичного інституту ім. Шопена у Варшаві.

МОГИЛА ПЕТРО СИМЕОНОВИЧ

(1596-1647)

Церковний та культурний діяч XVII ст., митрополит київський (1632-1647). З 1627 р. – архімандрит Києво-Печерської лаври, керівник гуртка вчених, який опрацював проект «Православного ісповідання віри», прийнятого 1640 р. на Київському соборі і підтвердженого усіма східними патріархами. У 1631 р. заснував у Києво-Печерській лаврі школу, яку 1632 р. об’єднав з братською школою на Подолі і цим поклав початок Києво-Могилянській колегії. Сприяв розвитку Києво-Печерської друкарні. Автор релігійних книг і полемічних проповідей. Похований у Великій Лаврській церкві в Києві.

НІЩИНСЬКИЙ ПЕТРО ІВАНОВИЧ

(псевдонім – Петро Байда)

(1832 – 1896)

Композитор, поет-перекладач. Народився у с. Неменка (тепер Іллінецького р-ну Вінницької обл.). Збирав та здійснював обробку українських народних пісень («Байда», «Ой, гук, мати, гук»), писав музичні твори, організовував музичні колективи і керував ними. В 1875 р. П. Ніщинський створив музичну картину «Вечорниці», як вставну сцену до вистави «Назар Стодоля» Т. Шевченка (вперше виконана в цьому ж році артистичним гуртком М. Кропивницького у Єлисаветграді). Широковідомим став чоловічий хор з «Вечорниць» – «Закувала та сива зозуля». Підтримував зв’язки з відомими українськими культурними і громадськими діячами М. Лисенком, М. Кропивницьким, І. Карпенком-Карим, П. Саксаганським, А. Желябовим та ін. Перекладав на українську мову твори античних класиків («Антігону» Софокла, 1883 «Одіссею» Гомера, 1889, 1892, 6 пісень з «Іліади» Гомера, 1902-03), а також переклав на грецьку мову «Слово о полку Ігоревім» (1881). Автор підручника з грецької граматики та розвідок про грецьку музику.

НОМИС МАТВІЙ

(Симонов Матвій Терентійович)

(1823 – 8.1.1901)

Народився в с. Заріг Полтавської губернії. Український етнограф, фольклорист, друкувався в «Основа», «Чернігівський листок». Закінчив Київський університет. Друкуватися почав із 1858 р., учителював, служив чиновником у різних містах, був директором Лубенської гімназії та ін. Найважлиавіша праця – «Українські приказки, прислів’я і таке інше. Збірники О.В. Марковича та інших. Уклав М. Номис» (1864), що містила понад 14 тис. прислів’їв і понад 500 загадок.

ОГІЄНКО ІВАН ІВАНОВИЧ

(1882 – 1972)

Видатний політичний діяч, укр. мовознавець, історик церкви, держ., церк. і культур.-осв. діяч, педагог, Міністр освіти України в уряді УНР, відомий всьому православному світові як митрополит Іларіон, письменник, залишив нащадкам велику духовну спадщину.

Народився в м. Брусилів, тепер смт. Коростишівського р-ну Житом, обл. – помер –м. Вінніпег, Канада. Закін. 1909 істор.-філол. ф-т Київ. ун-ту. З 1915 – приват-доцент цього ун-ту, з 1917 – професор, з 1918 – екстраординарний професор. Протягом 1918 – 20 – ординарний професор і ректор Укр. ун-ту в Кам’янці-Подільському. Був міністром освіти (1918) та міністром віросповідань (1919 – 21) в уряді УНР. Після падіння УНР жив у Польщі, протягом 1926 – 32 працював професором Варшав. ун-ту; видавав журнали «Рідна мова» (1933-39), «Наша культура» (1935-37). 1940 рукоположений у сан архієпископа Холмського і Підляського УАПЦ під іменем Іларіон, з 1943 – найвищий ієрарх цієї церкви – митрополит (1963 отримав титул блаженнішого). З 1947 жив у Канаді, де продовжив церковну, а також наук, і вид. діяльність як редактор і видавець журналів «Слово істини» (1947 – 51), «Наша культура» (1951 – 53), «Віра й культура» (1953 – 67). У колі наук. інтересів були проблеми кирилич. палеографії, історії старослов’ян. та укр. мов, культури укр. мови, проблеми укр. правопису. Осн. праці – «Крехівський Апостол» (1930), «Пам’ятки старослов’янської мови X – XI віків» (1929), «Історія українського друкарства» (1925, 1994), «Костянтин і Мефодій. їх життя та діяльність» (1926), «Нариси з історії української мови. Система українського правопису» (1927), «Історія української літературної мови» (1950), «Граматичні основи української літературної мови» (1951), «Український літературний наголос» (1952), «Наша літературна мова. Як говорити й писати по-літературному» (1954).

ОСМОМИСЛ ЯРОСЛАВ

(? – 1.10.1187 р.)

Великий галицький князь. Син галицького князя Владимирко (Володимира) Володаревича. У 1153 р., після смерті батька, Ярослав став княжити в Галичі. Активно приймав участь в міжусобній боротьбі, відстоював власні інтереси. У 1159 та в 1174 роках захоплював Київ, де саджав своїх «підручних» князів. Автор «Слова о полку Ігоревім» писав, звертаючись до нього: «Галицкий Осмомысл Ярослав! Высоко сидишь ты на своем златокованом столе, подпираешь горы венгерские своими железными полками, королю загораживаешь путь, затворяешь Дунаю ворота, клади бросая через облака, суды рядя до Дуная. Грозы твоей земли страшатся; Киеву отворяешь ворота, за дальними странами салтанов стреляешь с отчего золотого стола...». Його військова сила була настільки значною, що вороги боялися нападати на Галицьке князівство, що сприяло збільшенню в ньому населення. Ярослав був навчений багатьом мовам (звідси його прізвисько – Осмомисл), читав багато книжок, виправляв церковну догматику, боровся із «зловір’ям», приймав до себе на службу багатьох іноземців, зокрема «учёных-хитрецов», для людей він був «милостив и правосуден».

ПОТІЙ ІПАТІЙ

(світське ім’я Адам)

(1541 – 1613)

Український письменник-полеміст, греко-католицький митрополит Київський і Галицький (1599 – 1613), один із засновників української греко-католицької церкви; походив з української шляхти, перебував при дворі князя Радзівіла Чорного, пізніше – секретар польського короля Сигізмунда ІІІ Августа; земський суддя у Бересті (до 1588), Берестейський каштелян, сенатор, близький приятель князя В.К. Острозького; постригся в ченці; ініціатор Берестейської унії1596 р.; писав публіцистичні твори на захист унії: Календар рим. новий, Антиризис, Оборона собору Флорентійського.

ПРОКОПОВИЧ ФЕОФАН

(справжнє ім’я – Єлизар)

(1681 –1736)

Видатний український церковний і громадський діяч, письменник, вчений-енциклопедист. Народився у Києві. В 1698 закінчив Києво-Могилянську Академію. Згодом переїхав до Польщі, де прийняв греко-католицтво. Вивчав філософію і теологію у польських школах і Римському єзуїтському колегіумі св. Атанасія. Повернувшись у 1702 в Україну прийняв православ’я і постригся у ченці під ім’ям Феофана (Теофана). З 1704 викладав піїтику, риторику і філософію в Київській Академії. Був прихильником І. Мазепи, присвятив гетьману свою історичну драму «Володимир» (1705), в якій в образі князя Володимира зображено І. Мазепу. В своїх численних проповідях прославляв гетьмана і звеличував Київ, називаючи його «другим Єрусалимом». Належав до найосвіченіших людей свого часу, добре володів кількома іноземними мовами. В 1711 р. було призначено ректором Київської Академії.

РЄПІН ІЛЛЯ ЮХИМОВИЧ

(1844-1930)

Живописець. Народився у Чугуєві Харківської губернії у сім’ї військового поселенця. Перші уроки малювання отримав у місцевій іконописній майстерні та в живописця І. Бунакова. У 1863 р. І. Рєпін переїхав до Петербурга. Навчався у Рисувальній школі Товариства заохочування мистецтв у Р. Жуковського та І. Крамського, у 1864 – 71 рр. – в Академії мистецтв. У цей період створив низку портретів – В. Рєпіна (1867), В. Шевцової (1869), груповий портрет «Слов’янські композитори» (1871 – 72), відоме полотно «Бурлаки на Волзі» (1870 – 73). У 1873 – 76 І. Рєпін перебував за кордоном як стипендіат Академії, спочатку – в Італії, згодом – у Парижі, де ознайомлювався зі стародавнім і сучасним мистецтвом Західної Європи. Величезний вплив на І. Рєпіна справили твори Рембрандта, Веласкеса, Мікеланджело, Веронезе та ін. За кордоном створив картини «Паризьке кафе» (1875), «Околиця Парижа» (1874), «Дорога на Монмартр в Парижі» (1876). Після приїзду з-за кордону І. Рєпін повернувся на Харківщину. У Чугуєві написав полотна «Протодиякон» (1877), «У волосному правлінні» (1877), «Хресний хід у дубовому лісі» (1878), «Проводи новобранця» (1879), та ін. З 1882 жив у Петербурзі, здійснював поїздки по Україні і за кордон. З 1878 – член Товариства передвижників, а з 1893 – дійсний член Петербурзької академії мистецтв.

Глибоким драматизмом відзначаються монументальні полотна І. Рєпіна на історичну тематику – «Царівна Софія» (1879) та «Іван Грозний і його син Іван» (1885) та ін. Велику художню цінність мають портрети роботи І. Рєпіна, зокрема В. Стасова (1873), М. Мусоргського(1881), М. Пирогова (1881), П. Стрепетової (1882), Л. Толстого (1887) та ін. У 1894 – 1907 І. Рєпін багато часу приділяв викладацькій роботі, був професором Академії мистецтв, у 1898-99 – її ректором. Учнями І. Рєпіна були українські художники М. Пимоненко, О. Мурашко, Ф. Красицький, С. Прохоров, І. Шульга, Ф. Чуприненко та багато ін. З 1900 жив у садибі «Пенати» в Куоккала у Фінляндії.

Творча та громадська діяльність І. Рєпіна була тісно пов’язана з батьківщиною. І. Рєпін вивчав українську історію, культуру, фольклор, порушив проблему українського стилю у мистецтві. Серед друзів І. Рєпіна були М. Кропивницький, М. Мурашко, Д. Яворницький. Пензлю І. Рєпіна належать портрети діячів української культури – С. Любинської, М. Мурашка (1877), М. Костомарова, В. Тарновського (1880 «Гетьман»), С. Тарновської, Т. Шевченка (1888), Д. Багалія (1906).

На українську тематику написано численні твори – «Українська селянка» (1880), всесвітньо відома картина «Запорожці пишуть листа турецькому султану» (1878 – 91), «Вечорниці» (1881), «Чорноморська вольниця» (1908), «Гайдамака» (1902), «Гопак» (1930) та ін., ілюстрації до творів М. Гоголя «Тарас Бульба» і «Сорочинський ярмарок» (1872 – 82), книги Д. Яворницького «Запорожжя в залишках старовини і переказах народу» (1887), листівки за мотивами поеми Т. Шевченка «Прометей» (1910), чотири ескізи до проекту пам’ятника Т. Шевченку в Києві (1912-14) та ін. Помер і похований у Куоккала (у 1917-1940 – в складі Фінляндії з 1948 – Репіно, тепер С.-Петербурзька обл., Російська Федерація). У 1969 в Чугуєві відкрито музей художника.

САДОВСЬКИЙ МИКОЛА КАРПОВИЧ

(пс. М.К. Тобілевича)

(1856 – 1933)

Видатний український актор, режисер, театральний діяч, письменник, брат М. Садовської, І. Карпенка-Карого, П. Саксаганського.

Народився в с. Кам’яно-Костувате (тепер Миколаївська обл.) у родині управителя поміщицького маєтку. В армії М.К. Садовський познайомився з Марією Адасовською, в майбутньому видатною українською актрисою Марією Заньковецькою, яка стала його дружиною. Починаючи з 1881 р. виступав у групах Миколи Кропивницького і Михайла Старицького, з 1888 – власною трупою. 1907 р. очолив перший український стаціонарний театр у Києві. Після поразки Української революції виїхав до Галичини (Польща), а потім до Закарпаття (Чехо-Словаччина). Повернувся в радянську Україну в 1926 р. Микола Садовський був кращим українським актором в амплуа «герой-коханець». Як режисер боровся із засміченням репертуару «горілчано-гопачними» мелодрамами і фальшивою романтикою. Автор лібрето до опери Миколи Лисенка «Енеїда», перекладів творів російської класики, мемуарів. Разом із братами Іваном (сценічне ім’я – Карпенко-Карий), Панасом (Саксаганський) і сестрою Марією (Садовська-Барілотті) належить до фундаторів українського професійного театру. Помер в Києві. Похований на Байковому кладовищі.

САКСАГАНСЬКИЙ ПАНАС КАРПОВИЧ

(пс. П.К. Тобілевича)

(1859 – 1940)

Славетний український актор, театральний діяч, режисер, брат М. Садовської, М. Садовського, І. Карпенка-Карого.

Народився в с. Кам’яно-Костувате, тепер Миколаївська область. Початкову освіту здобув у Бобринецькій повітовій школі та в Єлисаветградському реальному училищі. Творче життя розпочав 1883 на сцені українського театру під керівництвом М. Старицького і М. Кропивницького. У 1890 – 98 разом з І. Карпенком-Карим очолював власну трупу, різні театральні об’єднання кін. 1890 – поч. 1900-х років. У 1918 заснував Народний театр у Києві (тепер Львівський державний академічний театр ім. М. Заньковецької). Працював у театрах Харкова та ін. Вражав своєю дивовижною наполегливістю у роботі над образом, створив цілу систему попередньої роботи над роллю за столом, наголошуючи на розкритті задуму автора, ідеї твору. Невтомна праця свідчила про його виняткову ерудицію з питань історії та теорії мистецтва. Був надзвичайно вимогливим до себе і до драматургічного матеріалу. Особливо великої слави і досконалої акторської майстерності досягу комедіях І. Карпенка-Карого. Створені ним сценічні образи стали класичними зразками акторської техніки і майстерності перевтілення. За своє творче життя зіграв понад 100 основних ролей як комедійного, так і драматичного репертуару та багато епізодичних ролей. Кращі ролі: Возний («Наталка Полтавка» І. Котляревського), Пеньонжка, Копач, Мартин Боруля, Харко Ледачий, Феноген, Цокуль, Іван Потоцький, Гнат Голий, Тарас, Гнат, Юліан («Сто тисяч», «Мартин Боруля», «Паливода XVIII ст.», «Хазяїн», «Наймичка», «Суєта», «Сава Чалий», «Бондарівна», «Безталанна», «Лиха іскра...» І. Карпенка-Карого), Голохвостий, Кабиця, Богун («За двома зайцями», «Чорноморці», «Богдан Хмельницький» М. Старицького), Іван Непокритий («Дай серцю волю...» Кропивницького), Франц Moop («Розбійники» Ф. Шіллера). Свої думки про створення сценічного образу виклав у статті «Моя робота над роллю». Народний артист СРСР (1936).

СКОВОРОДА ГРИГОРІЙ САВИЧ

(1722 – 1794)

Український просвітитель-гуманіст, філософ, поет, педагог. Народився 3 грудня 1722 р. в селі Чорнухи Лубенського полку на Полтавщині в сім’ї малоземельного козака. Освіту здобув у Києво-Могилянській академії. Переслідуваний світськими та духовними властями, з 1770-х років вів життя мандрівного філософа. У філософських діалогах і трактатах біблейська проблематика переплітається з ідеями платонізму та стоїцизму. Зміст людського існування – подвиг самопізнання.

В 1753 р. працював у Переяславському колегіумі, де написав свій перший твір – «Рассуждение о поэзии й руководство к искусству оной». Потім Сковорода працює домашнім учителем у поміщика Степана Томари, а з 1759 р. викладає у Харківському колегіумі, який кілька разів залишав (1760, 1764, 1766 рр.) через свою оригінальність та нестандартність мислення, тлумачення історії, філософії, богослов’я, що часто суперечило церковним догмам. В ті роки побував у Москві, в пошуках істини обійшов всю Слобожанщину, а в 1764 р. здійснив подорож до Києва.

Останні 25 років свого життя (1769-1794 рр.) Г. Ско