Особливості соціологічного дослідження особистості

Міждисциплінарні зв’язки у вивченні особистості.

Особистість – утворення дуже багатогранне. Для соціолога головне значення має те, що особистість – це система внутрішньої регуляції (саморегуляції) соцільної активності людини, зі становленням якої людина стає суб'єктом цієї активності, а через це – і суб'єктом тих соціальних відносин, в які вона вступає. Особистість людини виявляється для інших людей в її діяльнісних проявах, і тому виявляється як певна сукупність соціально значущих рис людини. У правовому аспекті це виявляється в тому, що індивід стає соціально відповідальним суб'єктом своєї поведінки; а в соціально-психологічному – в тому, що індивід набуває відносно сталих форм мислення, вiдчуття та дiй, які стають для нього типовими.

Особистість значною мірою є предметом вивчення психології, але підходи до вивчення особистості між психологією та соціологією дещо відрізняються.Соціологія зосереджує свою увагу на тих властивостях особистості, що пов'язані з міжособистісними контактами, які сприяють інтегрованості людини у суспільство (спрямована назовні), а психологія розглядає якості особистості в контексті формування внутрішнього світулюдини (спрямована усередину). При цьому, багато результатів досліджень психологів були запозичені соціологами, зокрема у сферах рольових теорій, вивчення соціалізації, типології особистості, дослідження цінностей, потреб, настанов, очікувань. А серед психологів, які займалися цією проблематикою, можна виділити Зігмунда Фройда, Жана Піаже, Лоренса Колберга, Джорджа Герберта Міда, Еріка Еріксона та ін.

Взаємозв’язок природного та соціального в особистості.

З середини ХІХ ст. вченi дискутують з приводу того, чим визначається людська особистiсть – спадковiстю (природою) чи вихованням (суспільством, культурою). Формулювання проблеми у такій формi подiбне до дискусiї про те, кисень чи водень важливiший для утворення води, або – довжина чи ширина важливiша у визначеннi площини. Нині бiльшiсть вчених схиляються до того, що обидва фактори – визначають особистiсть людини, що вони тiсно пов'язанi й не можуть бути вiдокремленi один вiд одного. Людина є спiльним продуктом природи і суспiльства, продуктом їх взаємодії.

Так, спадковiсть робить людину прихильною до певної поведiнки i встановлює межi цієї поведінки, а оточення – формує вияв спадкових можливостей. Наприклад, iнтелект частково визначається генами, успадкованими вiд батькiв. Але сiм'я, в якiй iндивiд виховується, і де його iнтелектуальна активнiсть може стимулюватися різною мірою, кiлькiсть та якiсть шкiльної освiти, вплив кола друзів, та особистий вибiр, що саме робити, – все це впливає на розвиток інтелекту.

Переконливим аргументом на користь великого значення соціального оточення для формування людської особистості дають численні описи поведінки дітей, яких знаходили після довготривалої ізоляції від інших людей. Усі ці діти не володіли навіть елементарними навичками, необхідними в соціальному житті.

Втім лише у деяких крайнiх випадках генетичні фактори, так би мовити, „гарантують” певнi наслiдки. Наприклад, незалежно вiд соцiального впливу, усi iндивiди, що отримали при зачаттi залишкову 47-му хромосому (три замiсть двох хромосом першої пари) мають хворобу Дауна – одну з форм уродженого недоумства, олiгофренiї. Хвороба виявляється у розумовiй недостатностi, нейромоторних неспроможностях та iнших фiзiологiчних аномалiях. Пiдтримка соцiального оточення поки ще не може змiнити обставини такої спадковостi, але оточення може забезпечити компенсуючу iнституалiзацiю хворого, допомогти йому в певнiй мiрi брати участь у соцiальному життi.

Найкращi докази генетичного впливу на формування особистостi дають дослiдження однояйцевих близнюкiв, що мають вiд народження однакову генетичну спадковiсть. Якщо б гени були єдиним фактором, що визначає особистiснi риси, то однояйцевi близнюки мали б абсолютно iдентичнi особистостi. Однак цього нiколи не буває, хоча однояйцевi близнюки завжди з бiльшою вирогiднiстю подiляють особистiснi риси, нiж двояйцевi близнюки або iншi брати чи сестри. Навiть тодi, коли однояйцевi близнюки ростуть окремо, у рiзних сiм'ях, вони найчастiше мають бiльш подiбнi особистостi, нiж двояйцевi близнюки, що виховуються разом, в однiй сiм'ї. Водночас однояйцевi близнюки, що виховувалися у різних сім'ях набагато менше подiбнi нiж тi, що виховувались разом.

Жодна людина не народжується видатним математиком, полiтичним дiячем чи вмiлим робітником. Люди можуть народжуватися з потенцiалом, що дозволяє стати ким-небудь, але ким вони дiйсно стають, залежить вiд їх унiкального життєвого шляху. Отже, генетичні фактори забезпечують тільки вихідні потенції. Людина навчається розвивати та задовольняти свої потенції у соціальному оточенні. І головним чином саме її соціальний досвід визначає, чи реалізує вона свої потенції, чи занедбає їх. Тобто, саме соціальне оточення – за нормальних генетичних передумов – відіграє вирішальну роль в тому, чи стає людина з певного ступеню свого розвитку продуктом не тільки природи та суспільства, але й також i самої себе, тобто ще й продуктом самовиховання, продуктом дiї тiєї особистостi, тільки перші підвалини якої формуються у взаємодiї одних лише спадковостi та соцiального оточення.

Специфiчною особливостю людських iстот є здатнiсть створювати, використовувати та змінювати культуру. Людина здатна до творчості – створення того, що раніше не існувало. Тобто, люди не є такими пасивними iстотами, що запрограмованi внутрiшними генетичними програмами та сформованi зовнiшнім середовищем. Люди створюють, руйнують, змiнюють та перетворюють зовнiшній свiт своєю власною дiяльнiстю. З цiєї причини люди не замкнутi у незмінному тiлi або у незмiннiй соцiальнiй системi. Вони є активними суб'єктами, що формують i самих себе, і своє оточення. Але люди змінюють не тільки світ, у якому живуть. Внаслiдок своїх власних дій вони також і самі формуються i трансформуються.

Базисний тип особистості.

Формування особистості передусім залежить від культури певного суспiльства. Тому типи особистостей, що є найбiльш поширеними у рiзних суспiльствах, помiтно вiдрiзняються. Але у кожному суспiльствi існують характерні особистi риси, що є результатом спiльного досвiду соцiалiзацiї в особливiй культурi певного суспiльства. У соціології це явище визначається терміном базисний тип особистості – це типовий представник культури, соціальної структури та ідеології конкретного суспільства.

Цей термін було введено до соціології та концептуально інтерпретовано у працях американських соціологів Абрахама Кардінера та Алекса Інкельса, хоча близьке до нього поняття «середньої людини» було запроваджене в науковий обіг Адольфом Кетлє ще в середині ХІХ ст.. Базисна особистість немовби репрезентує своє суспільство і постає у двох іпостасях: по-перше, як тип особистості, що статистично найчастіше зустрічається (наприклад, конформіст у тоталітарному суспільстві), а по-друге, як найяскравіший представник цінностей певного суспільства, навіть якщо реальні представники цього соціального типу в мешості (наприклад, «ударник» та «новатор» у радянському суспільстві епохи сталінізму). Отже, на практиці базисний тип фіксується як статистично найпоширеніший або як найяскравіший представник культури певного суспільства.

Деякі сучасні соціологи вивчали базисний тип особистості у Радянському Союзі, який назвали „Ното soveticus”. Його основною рисою стало розщеплення особистості на декілька складових, коли люди думали одне, говорили інше, а робили чи мали намір вчинити зовсім інше, при цьому однаково комфортно почуваючись у цих багатоликих іпостасях. Також для цієї людини звичним був конформізм (пристосуванство, пасивне сприйняття існуючого стану речей), побоювання конфліктів і необхідності прийняття власних рішень, відсутність орієнтації на результати праці, безініціативність, небажання наражатися на ризик, недовіра до нового, нетерпимість до інших думок і поведінки, відмінної від власної. На думку українського соціолога Ю. Саєнка, „тоталітарний режим відкладався в душі, як стронцій у кістках – дарма ми думали, що жили в СРСР, це СРСР продовжує жити в нас”.

Мотиваційна структура особистості: потреби, інтереси, соціальні установки.

Мотиваційна сфера особистості в різних теоретичних напрямах і різними авторами зображується через систему різних понять: потреби, інтереси, ціннісні орієнтації, соціальні установки тощо. Найзагальнішою спонукою людини до дії є потреби – усвідомлення і переживання людиною необхідності в тому, що потрібно для життєдіяльності її організму та розвитку особистості. Сучасна наука застосовує різні класифікації потреб: за сферою діяльності (потреба в праці, пізнанні, спілкуванні, відтворенні), за об'єктом (матеріальні й духовні потреби, етичні, естетичні тощо); за значенням у житті людини (першочергові та другорядні).

У західній літературі найвідомішою є структурна модель потреб особистості, розроблена американським психологом Абрахамом Маслоу (1954), який вбачав сутність, вищий прояв особистості в її гуманістичній самоактуалізації. Ця модель складається з п'яти рівнів: перший, нижчий, становлять фізіологічні потреби; другий – потреби у безпеці, захисті, стабільності існування і впевненості у завтрашньому дні; третій – потреби в емоційних зв'язках з людьми – спілкуванні, дружбі, любові, належності до певної соціальної групи; четвертий – потреби у самоповазі, а також у визнанні та повазі з боку інших людей; п'ятий (вищий) – потреби в самоактуалізації, творчості, реалізації своїх можливостей. Задоволення потреб нижчого рівня, на думку А. Маслоу, актуалізує потреби більш високого рівня і зменшує мотивуючу силу потреб нижчих. Проте, як справедливо зазначають критики цієї концепції, в реальному житті не завжди відбувається така «правильна» динаміка сходження: подекуди потреба вищого рівня (скажімо, в любові чи самоактуалізацїї, творчості) стає головною спонукою людини навіть тоді, коли не задоволені потреби нижчого рівня, і навпаки, людина може «застряти» на нижчому рівні елементарних потреб і задовольнитися цим.

Наявність потреб зумовлює виникнення такого мотивуючого утворення, як інтерес. Саме інтерес є реальною причиною дії людини в певному напрямі. Одна й та сама дія може зумовлюватись різними інтересами: скажімо, активність політика може стимулюватися суспільним інтересом змінити на краще життя людей або інтересом до популярності, або корисливим інтересом поліпшити власне матеріальне становище та іншими мотивами. Структура інтересів особистості свідчить про переважаючі, найбільш значущі для неї сфери життя та спонукає її до вибору тієї чи іншої соціальної ролі. Інтереси можна структурувати за різною основою: за соціальною сферою – економічні, політичні, духовні, за соціальним суб'єктом, з яким ідентифікує себе особа, – національні, державні, партійні, приватні інтереси тощо.

Важливе місце в мотиваційній структурі особистості посідають такі утворення, як установки, що визначають схильність людини до певних дій, реакцій на об'єкти. Установка складається з трьох компонентів: когнітивного (усвідомлення ставлення до об'єкта), афективного (емоційної оцінки об'єкта) та поведінкового (послідовної поведінки стосовно об'єкта). Ці утворення належать до глибинних шарів психіки і можуть не усвідомлюватися суб'єктом.

У соціології традицію дослідження соціальних установок (у літературі їх ще називають «етітюдами» – від англ. attitude – «позиція, ставлення до будь-чого») започаткували праці В. Томаса та Ф. Знанецького, котрі, вивчаючи адаптацію польських селян, які емігрували з Європи до Америки, дійшли висновку, що процес адаптації включає дві залежності: індивіда від соціальної організації і соціальної організації від індивіда. Для характеристики соціальної організації вони запропонували поняття «соціальна цінність», а для характеристики індивіда – «соціальна установка». Тоді етітюд визначався як «стан свідомості індивіда відносно певної соціальної цінності».

Після відкриття феномену етітюда в соціології та соціальній психології розпочався справжній «бум» у його дослідженні: здавалося, що знання соціальних установок особи дасть змогу прогнозувати її поведінку. Проте згодом було встановлено, що між установкою людини (висловленою в судженні) та її реальною поведінкою, може бути розходження. Це явище отримало назву «парадокса Лап'єра». У 1934 р. Лап'єр разом з подружжям китайців подорожував по США та зупинявся у 252 готелях і майже всюди (за одним винятком) їх зустрічали нормально. Жодної різниці в обслуговуванні себе і студентів-китайців Лап'єр не помітив. Через півроку по завершенні подорожі Лап'єр звернувся у 251 готель з листами з проханням зарезервувати місця для китайської пари. Відповіді надійшли зі 128 готелів, причому лише одна була позитивною, в решті листів містилися відмова або ухильні формулювання. Лап'єр інтерпретував ці дані так, що між висловленим еттітюдом (негативним ставленням до осіб китайської національності) і реальною поведінкою хазяїв готелів було розходження. У 1952 р. експеримент повторив інший дослідник у дещо зміненому варіанті (йшлося про відвідування кафе негритянськими жінками). Результати були приблизно такими ж.

Існує багато інтерпретацій «парадоксу Лап'єра». Серед найобґрунтованіших – ідея Мілтона Рокича про те, що людина має водночас два етітюди – на об'єкт та на ситуацію. В експерименті Лап'єра етітюд на об'єкт (ставлення до китайців) був негативним, але гору взяв етітюд на ситуацію – хазяїн готелю діяв згідно з усталеними нормами сервісу.