Подготовка шихты к плавке.

Усі форми відображення реалій у літературному творі пропущені через художній задум автора. Суб’єктом конкретного дискурсу, як відомо, виступає конкретна особистість, яка проявляє себе як індивід, і цьому допомагають нетривіальні одиниці. Використання неузуальних одиниць - свідомий вибір поета для представлення навколишнього життя, крізь призму авторського світосприйняття читач має можливість неадекватно реагувати на ті чи інші процеси, події сучасного життя. Створення поетичних творів - важкий і серйозний процес, це синтез двох складових: авторського уявлення про навколишнє середовище і свідомого відбору засобів художнього впливу на читача. Введені в текст оказіональні одиниці, які, як правило, мають досить прозору внутрішню форму і складну семантичну природу, служать різним цілям. Для тексту визначальною є авторська точка зору, яка прагматично скерована й організує сприйняття інформації читачем. Від комунікативної установки автора, від його власного ставлення до змісту тексту, від вміння скерувати нашу увагу на ядерних семах слова залежить характер повідомлення, а неолексеми у тексті здатні передавати в межах надфразової єдності найрізноманітніші відтінки, чим і визначається їх текстотвірна функція. У художньому тексті авторський план здається “розчиненим” у подіях твору, в описах реалій дійсності, але авторська позиція об’єднує усі ці точки зору в єдине ціле, тому поява оказіональних слів не є випадковою, вони насамперед визначають позицію автора, характеризують його. У випадках, коли новотвори зосереджують на собі теми дискурсу, виступають носіями змістовно-концептуальної інформації, навколо них наявне згрупування інших лексем.

Будь-який текст складається з мікротеми, тематичних шматків, кожний з яких уявляється змістовною точкою. Поява у контексті оказіональних слів пов’язана з можливостями його передбачення, визначається наявністю у контексті мотивуючої ознаки, яка породила новотвір. Неолексеми тісно пов’язуються зі складниками тексту як семантично, так і структурно (за умови наявності у контексті мотивуючих слів). Наявність у творі неолексеми, можливість її тлумачення виражає вербальну здатність контексту. Така одиниця взаємодіє з усім оточенням на структурно- семантичному, дериваційному, синтаксичному рівнях. Наявніть у відрізку тексту оказіональної одиниці, особливо у поетичних творах, додає незвичайності, нестандартності усьому тексту, загострює увагу, сприяє запам’ятовуванню й виділенню на загальному текстуальному фоні конкретного контексту, окремої мікротеми. Вдало створені авторські новотвори, які відповідають художньому задуму, - це слова із складною змістовою структурою, в яких семантичні стосунки складових досить прозорі. Умова створення неолексем - порушення законів словотвору, коли в межах одного слова комбінуються елементи із віддаленими значеннями, - не дає можливості однозначного їх тлумачення. Як незвичайна з словотвірного боку одиниця, оказіоналізм являє собою структуру, що характеризується формальним і змістовим статусом. Будь-який оказіоналізм, в принципі, можна розкласти на складові і з’ясувати їх семантичну роль у межах новотвору, що надає можливості його безпосереднього чи опосередкованого тлумачення. Слово як основна одиниця мови представляє взаємодію двох значень - лексичного і граматичного. Оказіоналізми, які ми розглядаємо, як правило, - результат порушення законів сучасного словотвору, тобто у даному випадку лексичне значення зумовлене особливостями утворення таких одиниць. Складові слова містять ядерні семи, що асоціюються з різними ситуаціями дійсності, процесу, стану і знаходять своє втілення у загальній семантичній структурі новотвору. Кожний компонент привносить у загальний зміст новотвору якийсь свій семантичний відтінок, що у комплексі дає зовсім нове, свіже значення, яке на тлі загального тексту вигідно виділяється, і, з одного боку, зумовлює його неповторне сприйняття, а з другого - сам набуває у тексті нових відтінків у значенні, які продиктовані потребами комунікації: задумом автора, ситуацією, характером повідомлення. У таких випадках відбувається розкриття мікротеми не на рівні готових одиниць, а на рівні моделей, на рівні використання правил утворення лексичних одиниць. У тексті авторський новотвір, як правило, має розгорнуту схему тлумачення, яке передує його виникненню або натякає на нього, зумовлює його появу. Тому одиниця, що виникає в результаті такого відбору, здатна увібрати в себе зміст цілого фрагмента мовленнєвого висловлення і може виступати ядром висловлення.

Поява у тексті оказіональних слів зумовлюється контекстуальним оточенням, яке, як правило, попереджає їх появу чи пояснює її (залежно від позиції у тексті). Тому собливе місце у питанні текстотвірної функції оказіоналізмів посідає питання розташування таких одиниць. Будуючи текст, автор вводить новотвори у речення так, щоб те, про що він має намір повідомити, могло бути належним чином сприйняте читачем чи слухачем. Залежно від позиції у контексті, оказіональні слова можуть виступати ключовими у розритті мікротем; незвичайне, нестандартне позначення мікротеми концентрує на ній увагу не лише своєю незвичайною побудовою, але й тим, що здатне увібрати в себе зміст цілого фрагменту. В той же час тлумачення, яке передує оказіоналізму чи знаходиться в постпозиції по відношенню до нього, уточнює, конкретизує його зміст. Таким чином, воно виявляється тісно пов’язаним із контекстом: задає контекст чи є заданим контекстом. Конотативний елемент значення оказіонального слова може бути більш або менш сильним, не є провідним у поданих утвореннях, що пов’язано з природою їх виникнення і функціональною значимістю. Реалізація конотативних елементів значення оказіональних слів у тексті пов’язана з текстотворчими потенціями поданих слів, чим більший відсоток незвичайності слова, тим більше воно потребує наявності контекстуального оточення, яке, виступаючи потенціально організованим як текст, зможе реалізувати те, що закладене в оказіоналізмі. Вони входять фактично в ціле, певною мірою моделюючи його, визначаючи його смислові, стилістичні та інші характеристики.

Для позначення мікротем автори можуть розташовувати новотвори у препозиції по відношенню до наступного відрізку, які містять у своїй структурі значення усього подальшого змістового відрізку надфразової єдності. У цьому випадку оказіоналізм дає установку на сприйняття інформації мікротеми, “задає” тон подальшому викладу, використовується як засіб розгортання семантичного змісту в цілому. Виступаючи семантично місткою одиницею, здатною замінити цілу синтаксичну конструкцію, новотвір служить вихідним пунктом при подальшому розвитку думки й одночасно є планом викладу. Подібні новотвори потенційно моделюють повідомлюване, те, що йде за неолексемою. Конотативний елемент значення у подібних випадках знаходиться на поверхні. Такі слова несвідомо приковують увагу, вони є концентрованим вираженням того, з чим читач познайомиться під час читання твору, що він зможе передбачити, про що здогадується. У сучасних поетичних творах такі неолексеми використовують з метою надання негативної оцінки і задають сатиричний тон не лише подальшому відрізку, але й усьому тексту: “Ба, життяткої - Цей пломінь летючий! - вік не вивчити назубок...” (Сам.); “Так навчилися ми, затрибунні добродії, у бездомного пса позичати очей” (Бров.); “ Мазепинець клятий, смердючий хохол...” (Кремінь); “Хижі іклачі не жирували на людському м’ясі” (ЯР) або вводяться у текст з метою надання оповіді відтінку урочистості, піднесеності: “ Змагарко правди, звихрена, як брань...”; “Твої сини, твоя могута, важкі волочать кайдани”; “Який нестрим\ Як владно і широко...високим летом пориває мужність” (ЯР).

Авторські новотвори із складною семантичною структурою, з досить прозорими семантичними стосунками їх складових, що зумовлює складність їх тлумачення, досить часто використовуються у кінці відрізка, знаходяться у постпозиції по відношенню до фрагмента поетичного твору, тим самим узагальнюючи його зміст гумористичного чи урочистого характеру. В таких випадках на неузуальній одиниці конденсується зміст попереднього мовленнєвого відтинку, вона підводить підсумок викладу мікротеми: “Така велика, світова жальбаГ, “Де ж той Жученко, названий Славутич, палкий лугар...”, “Свобода й правда - змоги бойові - на згин останній сталінській людвГ, “Оплакуючи українську кров, пролиту лютими москвинчаками ”, “Чого загнав мене, могутній Боже, у те малеірпвої”, “ Не хурделиця вихрує, чистим полем козакує...” (ЯР); “Самодержавство сприяло народицькому закобзаренню ” (НГ); “І слово вироста в єдине і палаюче закличчя... ”, “Радість мого мрійва”, “Воюй, земле! Плоди двоногу малістьГ (МВ); “Я так тебе люблю, що став любачем...” (Бровч.); “Ми проклянем орду скажених ненаситців...” (Дор); “ Ген серед ночі голос державить ” (ІД); “Адже безмовно-одномовне, безлике, бо зросійщене...” (Б.Старчевський).

Оказіональні слова використовуються не лише як підсумковий елемент контексту. Вони виступають мовним матеріалом створення відповідних текстів, як конденсатори розгортання семантичного змісту текстів у цілому, формують семантичний зміст текстів. Не просто відтворюють перед очима читача факти дійсності, але й загострюють його увагу на цьому. Особливо це виявляється, коли оказіоналізми посідають середнє місце у мікротексті, що дає можливість підкреслити принципову багатозначність повідомлюваного і забезпечити розуміння цієї багатозначності. У таких випадках вони використовуються як замінники синтаксичного цілого, служать для передачі складної інформації, не просто називають якесь явище, а й характеризують його, і в цьому випадку можуть виступати аналогами речень. “Словотвірна одиниця... “вбирає” в себе зміст цілого фрагмента мовленнєвого висловлення (фрази, логічної єдності, абзацу, тексту), виступаючи змістовним ядром цього висловлення” (246, 117). Наведемо декілька прикладів: “ І сірі вітряки докрилюють свій вік...” (МВ); “...останні долітовують прозорі дні вересня...” (ІД); “...хрести знакують путь...” (ВС); “...безстрашний лицар звогнив у праведнім бою” (Бров.); “ прийдіть сліпці заентеерені, покажу вам останні оази краси” (Бров.); “І треба ж в прізвищі самому осолов "ітись так до дна” (ІД). Таке розташування новотворів у контексті з одного боку, дозволяє уточнити зміст наступних речень, а з другого - деталізує значення самого оказіоналізму шляхом приєднання лівобічних компонентів.

Цілісний текст складається із великої кількості окремих елементів, які представляють відносно закінчену думку і тісно пов’язані між собою. Такий зв’язок зумовлює семантичну зв’язність - невід’ємну ознаку тексту. Зв’язність може бути як внутрішнього (змістовного) характеру, так і зовнішнього (лексико-граматичне оформлення думки). Будуючи поетичний текст, автор добирає такі слова, такі сполуки слів і розташовує їх у реченні так, щоб те, про що він має намір повідомити, було належним чином сприйняте читачем і перероблене його свідомістю в уявлення, яке б відповідало намірам поета. Завдяки здатності представляти у стислому вигляді ситуації і події дійсності шляхом внутрішньотекстового згортання синтаксичної конструкції в однослівне найменування, новотвори, беручи участь у формуванні структурної цілісності мікро- та макротекстів, пов’язують між собою їх семантичні відрізки. Вони встановлюють ліво- та правобічні стосунки між реченнями або їх компонентами і виконують у тексті зв'язувальну функцію: “ Не прошусь - доля гонобить мене, чи тузитьТ ’ (Сам.); “Потроху оре, хліб потроху сіє, дідів...” (Зат.); “ Замрякають очі, світлі сльози краплями пливуть” (ЯР); “ Рубцюватіють нерви голі у торосах космічної ери” (Сам.); “ Різдвяніє,холодає, зуб на зуб не попадає...” (І.Жиленко). Виступаючи тематичним центром логічної єдності тексту, оказіоналізми співвідносяться з його темою і, функціонуючи в межах якогось змістового відрізку, сприяють розриттю, уточненню, конкретизації основної теми тексту. У таких випадках можна говорити, що інновації здатні виконувати тематичну функцію. Вони виступають не просто лексичним замінником якоїсь ситуації, але й відображають її в образній формі, викликають у пам’яті різні асоціації, концентрують у собі найбільш істотні елементи ознак зображуваного. Авторські новотвори здатні пов’язувати не лише окремі тематичні відрізки, але й акумулювати у собі основну проблематику твору, в силу чого виступають зв’язувальними компонентами усього тексту: “Всі колишні кравчукісти враз покучманіліГ (Шукайло); “Свобода й правда - змоги бойові на згин останній сталінській людві”, “Твої сини, твоя могута, важкі волочать кайдани”, “Чого загнав мене, могутній Боже,., у те малецтвоТ (ЯР); “Який нестрим\ Як владно і широко...високим летом пориває мужність”; “І часом віриться - нема ніяких окрутенств ” (ВС); “Рази, душе моя, рази, тихеньку в’їдливість падлюцтва ” (Бров.). Такий зв’язок, коли новотвори здатні пов’язувати не окремі слова у реченнях, а змістові єдності тексту, сучасними дослідниками називається радіальним. У випадках, коли мова йде про власне композиційну побудову тексту, лексичні одиниці якого пов’язуються між собою словотворчими засобами, зв’язок називається лінійним. Радіальний зв’язок передбачає різний характер вживання текстових номінацій.

Для підкреслення інтенсивності якоїсь дії, ознаки автори звертаються до різних прийомів у межах тексту. У поетичних творах можна зустріти приклади вживання у тексті однопрефіксних різнокореневих дієслів, які виступають у тексті синонімами і використовуються з метою інтенсифікації повідомлюваного, вони наче нашаровуються одне на одне і сприяють концентруванню уваги читача на основній проблематиці твору. При цьому кожне дієслово має свій розповсюджувач, а семантичний компонент, виражений префіксом, посилює загальну виразність: “Господ яг закаж, замов, заціп, запросторікуй ....” (ВС); “...бо я наболів, налюдинив, наскавулів...” (Рубч.). Цей специфічний спосіб словотворення стає версифікаційним прийомом, основою створення контексту. Таке лінійне положення одноафіксних одиниць, членів одного словотвірного ряду, незалежно від їх змістової і формальної складності, робить значний внесок у змістове зчеплення повідомлюваного, у створення зв’язного тексту. Слово-аналог, збираючи навколо себе співзвучні йому слова, створює у тексті тонку словесну гру, крізь яку пробивається емоційний настрій усього твору.

Більш активно поруч з узуальними одиницями використовуються новотвори з різними формантами, які об’єднуються авторами в одну семантичну групу слів. Такі утворення виступають контекстуальними синонімами, використовуються як засіб уточнення висловленої думки і здебільшого виконують у тексті функцію інтенсифікації: “Гидка, ропувата і ховзька душа...” (00); “ Заінилось,посивіло, збіліло...” (Бровч.); “Виють, регочуть, витюкують, гавкають...” (Григ.); “Схолодніло, зазимгло, треба затишку шукать” (Брат.). “Повторення на змістовому рівні, яке супроводжується повторенням тотожних за формою частин слова, створює особливий вид звукопису, вносить “поетичну складову” у структуру не лише поетичного, але й прозаїчного тексту” (47, 21).

Чимало у поетичному мовленні прикладів розташування слів однакової словотвірної структури у порядку зростання або спадання їх значення. Вжиті по-руч, узуальні й оказіональні слова сприяють підкресленню у тексті одного катего-ріально-кваліфікуючого значення: “Під кожухом, кожушиськом, кожушарись-ком... ” (ІД); “Ганьбо/ Ганебино! Ганьбище Ти над нами...” (МВ); “Прийшли ляхи й недоляшки ордою...” (ЯР); “Поза полем небо та піднеб’я, з-попід неба, димаровий дим...” (МВ); “Там правнуцтво і внуцтво - аж гуде!” (Зат.).

Текстотворення спирається на правила синтаксичної і семантичної валентності слів. Так, кожне дієслово здатне приєднувати до себе певну кількість слів, в оказіональних дієсловах, через їх семантичну місткість, ця здатність, порівняно із канонічними, більша. Потенції валентності таких дієслівних одиниць реалізуються на словотвірному рівні, при цьому оказіоналізм має структурний чи семантичний мотиватор у тексті. Так, своєрідну змістовність текстові надає залучення до його структури узуального іменника і похідного від нього оказіонального дієслова, яке, в свою чергу, виступає замінником цілого синтаксичного відрізка. Таке дієслово мотивується не стільки безпосередньо твірним іменником, разом з яким він виступає у тексті, скільки семантикою тієї конструкції, до якої він входить і яка відіграє самостійну семантичну роль: “ Рідній землі волю виволював кров’ю...” (Бров.); “Чи вилонила з молодого лона...” (ІД); “Глибина глибішає, росте ще дальше далеч...” (Горд.); “Зоря твоя так щедро зазорилсГ (Синг.); “Мені вдовольнити заспраглося спрагу...” (Борт.); “Твій сірий вовк в воді намок і спати навовчився...” (МВ); “...а каменюка, зразу не кинена, камінючиться ” (ВС); “Так борщем тим наборщиться.. “Жодне слово не хоче ословитись ”

(ІД). Кореляція іменних дієслів із твірними іменниками є ефективним засобом змістового зв’язку висловлення. Корелюючі номінації містять загальний кореневий морф -ло%, -вовк- -камін-, -слов- тощо, який є виразником формально-смислового зв’язку, що об’єднує твірне і похідне. Семи назв конкретних і абстрактних предметів, які наявні у твірних іменниках, привносяться у похідні дієслова, де вони модифікуються під впливом вербальних ознак останнього. В результаті такої модифікації похідні дієслова зберігають ознаку іменників, але вже в іншому ракурсі - у процесуальному. Подані приклади ще цікаві й тим, що похідне (оказіональне) слово даної словотвірної кшїЬляції у більшості випадках не передує твірному у синтагматичному ланцюжку, а розташовується за ним. Подібне явище спостерігається лише у тексті, що забезпечує змістовий зв’язок висловлення, у складі яких вони функціонують. Крім того, наведені прийоми введення в текст відсубстантивної дієслівної інновації дають можливість автору вилучити з тексту зайві деталі, вибрати потрібні для зображення конкретної ситуації риси, співзвучні із цілим текстом.

З метою уникнення повтору цілої мотивуючої конструкції, замінивши її одним словом, можна

пояснити появу у тексті складних слів, які з боку передачі інформації володіють більшими

можливостями в результаті їх здатності передавати більший об’єм семантичного змісту, що

пояснюється суб’єктивною природою їх створення, яка спирається на індивідуально-асоціативну

психологічну основу. Причина створення подібних інновацій полягає не лише у її номінативній функції,

але й у здатності таких одиниць виступати замінниками цілих синтаксичних сполук. Використані

автором складні іменники та прикметники вводяться в інші речення, що зумовлює синтаксичну

компактність тексту і його раціональну побудову. Утворені на синтаксичній основі, складні одиниці

використовуються у тексті як коротке резюме якоїсь події або ситуації: “Крізь це книгокняжжя ми -

репані...” (ІД); “Ой, захмарені ті дні, ніжновісники\ ” (Р/В); “Платон був філософом - не вікноплигом ”

(Сом.); “У поколіннях гідночеснолицих, У тому, що не хочу і не дам...”; “.. .Дтпророжденний світ мій

на землі” (МВ); “Натреновані гуманісти прив’язали корову-помсту ” (І.Драч, “Чорнобиль по-

Міланськи”); “ Людотілий, птахочолий, незбагненний, мов Люксор...” (ЯР); “Є людці - полова і солома

з людокосу, з людобойні, людосну...” (Рез.); “На душу ніжнотонну, сонцетканну...” (ІД); “Мій світ не

той, щоб в мрійновтому гратись” (Бров.); “...тож і терзайся мовчкома в моральному самогулазі (Сам.)

тощо. Наявність у тексті складних одиниць впливає на змістову єдність, що, з одного боку, сприяє

забезпеченню зв’язності тексту, а з другого - поділяє його на мікротеми — логічні змістові єдності.

Незвичайна структура оказіональних слів і семантична місткість композитів зумовлюють їх унікальну

можливість відображати образ створюваної автором ситуації. Фіксуючи найбільш яскраві, суттєві

елементи чи ознаки зображуваного, вони сприяють розкриттю основної теми твору. Будучи

своєрідними вкрапленнями у тексті, новотвори є не лише засобами загальної образності тексту, але й ' ■■■мержимороство, людосвинство, лиш хто перший кого з’їсть”

(Дор.).

Особливу увагу привертають віддієслівні іменники, в яких співіснують два протилежні значення - процесуальність та предикативність. Така незвичайна природа їх створення зумовлює подвійність тлумачення їх змісту. З одного боку, вони “дублюють” дієслово, його граматичні характеристики, а з другого - виступають точною номінацією якогось явища, тобто називають, характеризуючи. Відмінною рисою віддієслівних іменників є їх здатність виступати замінниками цілих речень. Разом із функцією номінації складної ситуації, події вони виконують функцію організації синтаксичного цілого. В силу того, що для поетичного твору характерне “...ускладнення семантичної структури слів” (211, 120), використання в його межах подібних утворень посилює ущільнення тексту: “В буремнім вогню оезупиння живого” (МВ); “Скульптура в безнастанності нова...” (Рубч.); “...а дійовість стоколом оперезав дріт” (МГ); “Де сипле сонце на цвітінь жовтогарячу миготінь..:', “І темна неміч нищий трепетун Г “У заприсяганні молюсь ясному...” (ЯР); “Де вночі тебе носило, д є заблуко

пропадав? (Брат.); “У миготливості щодення ти є мені оте імення” (МВ); “І залишається непроминання оез життя” (ББ); “Приходить невпокоєність чудна” (Бров.); “Моєї радості сльоза - сльоза непроминуи /а”

(ом.), Німа байдужа приспаність землі’ (Григ.). Такий прийом у текстотворенні застосовується з метою підкреслення принципової багатоаспектності того, про що автор має намір повідомити, і з метою забезпечення розуміння цієї багатозначності читачем. Таким чином, з одного боку, такого роду оказіоналізм є семантично місткою одиницею, яку при бажанні можна розгорнути в цілу картину, а з другого - виконує у тексті функцію економізації, допомагає автору згорнути в одну лексему зайві деталі, які можуть при читанні легко домислюватись.

У поетичних текстах можна зустріти слова однакової словотвірної структури, які підкреслюють одне й те ж значення. Подібні утворення наче нанизуються одне на одне, розташовуючись у порядку градації, і сприяють комплексному позначенню якогось явища чи ознаки. Найчастіше цей прийомзастосовується у сфері прикметникового оказіонального творення: ‘ Тарнюні, гарнесенькі, гарні, діти мої, птахоквіти” (Бров.). Така градація із суфіксами пестливості допомагає автору привернути увагу читача на красу дітей, подібних до птахів та квіток. Порівняємо ще: “ чорнечо-чорно-чорнгши губами...” (MB). Використання у тексті такого юкстапозиту, дозволяє автору змалювати гнітючу картину, яка викликає відповідні емоції у читача.

Цікавими є випадки, коли вживання у тексті однокореневих оказіональних слів сприяє уточненню узуальної назви, її внутрішньої форми. Такий прийом можна зустріти у поезіях В.Затуливітра: “травніший травень”, “ дощіщий дощ”, “ денніший день”, “...щоб ждані очі стрілись ще жданішим ”, “ластів 'їші ластівки” та М.Вінграновського: “Ожина стала ще ожіша ”.

Єдність теми надфразової єдності виявляється в регулярній повторюваності кореневих морфем або першої частини складного слова, які входять у твірні слова і беруть участь у побудові тексту. Подібний прийом можна зустріти у І.Драча:

...А бабуля, бабулиня, бабусенція До дівчиська, дівчиниська так і тулиться - Сиротина ж, сиротуля, сиропташечка,

Бабумамця, бабутатко, бабусонечко...

Такий принцип слововживання зумовлює не лише лінійну але й вертикальну семантичну зв’язність висловлення, що у сукупності дає загальну зв’язність тексту.

Мовна форма оказіоналізмів - об’єкт цілеспрямованого індивідуального творчого пошуку, що зумовлює особливий підхід автора до вибору словотвірних засобів, його індивідуального прочитання змістової структури словотвірної одиниці, яка, функціонуючи у межах тексту, значно впливає на його зміст. У сучасній лінгвістиці останнім часом ця проблема активно розробляється, що дає можливість співвідносити словотвірний аналіз із текстотвірним. На фоні тексту найкраще можна простежити процеси відбору, вживання мовних одиниць, адже текст - це основний мовний елемент комунікації, на відміну від інших одиниць мови. Оказіоналізмам, як словотвірним одиницям, що виникли шляхом порушення правил узуального словотвору, у поетичних творах відводиться далеко не остання роль у здійсненні мовленнєвої комунікації, тому закономірно виникає питання їх функціонування у тексті як надзвичайно образних та емоційних словотвірних засобів даної мови. Авторські новотвори, виступаючи одиницею тексту, здатні зберігати інформацію, пов’язану із формуванням їх словотвірної структури на основі різних словотвірних значень, в силу чого служать передачею складної інформації у тексті. Вдало створений новотвір допомагає читачеві правильно сприйняти твір, адекватно оцінити зображувану ситуацію. Тому актуальним є питання словотвірної функції у сфері текстотворення. Авторські інновації вводяться у контекст з певною стилістичною метою і тому виступають досить активним компонентом у текстотворенні. їх введення у контекст заздалегідь продумане автором як таке, що точно передасть його задум і разом з тим буде відповідати загальному тону усього твору. Якість такого утворення буде залежати від багатьох факторів: від творчої індивідуальності автора, від ідейного задуму і врешті-решт від того, як він оперує словотвірними засобами.

Як відомо, створюючи новотвір, автори свідомо йдуть на порушення законів словотвору: “Експресивність неузуального слова посилюється за наявності контрасту в межах його структури”, - писала O.A.Земська (46, 189). До складу нетривіальної одиниці можуть входити морфеми різних частин мови, кожна з яких привносить в оказіоналізм свій семантичний відтінок. Взаємовплив у складі одного слова різних граматичних ознак є типовим явищем для оказіоналізму. Цілковите розуміння новотворів пов’язане із прочитанням його складових, які у комплексі формують не лише формально, але й неформально виражені значення, що реалізують семантичне багатство лише у межах контектсу. Завдяки такому поєднанню автор домагається можливості сконденсувати в одному слові потрібні семантичні риси, які у своїй сукупності сприятимуть правильному розумінню зображуваної ситуації, і не лише відповідатимуть загальному тону тексту, але й значно впливатимуть на нього. Крім того, у формуванні контексту, вони виступають потрібними компактними його складовими, одне таке слово через свою надзвичайну семантичну місткість може бути розгорнене у ціле речення. З одного боку, вводячи у текст оказіоналізм, автори усувають синтаксичні ускладнення тексту, а з другого - точно передають почуття і думки автора. Особливо це можна простежити на прикладах віддієслівних іменників, які у тексті одночасно здатні виконувати функцію номіналізації і функцію організації синтаксичного цілого завдяки поєднанню протилежних один одному частиномовних значень (предметності та процесуальності). Віддієслівні деривати містять скриті семи і здатні називати не лише предмети, процеси, ознаки, але й події, ситуації, одночасно характеризуючи їх, чим у тексті можуть дорівнювати реченням. Простежимо це на деяких прикладах авторських віддієслівних іменників, здатних містити приховані семи. У М.Вінграновського є оказіоналізм летище, утворений за схемою дієслово + іменниковий суфікс - ище: “...не лети із мого серця в летище далеке...”(МВ). Введений до складу віддієслівного іменника, суфікс втрачає свій негативний відтінок, властивий йому в узусі, і виступає допоміжним засобом зображення картини втрати чогось. При цьому оказіоналізм не просто уточнює узуальне слово далеке, а задає тон усьому контексту. “Де сипле сонце на цвітінь жовтогарячу миготінь ” (Яр) - побудова оказіоналізму миготінь не лише організує внутрішню риму вірша і тим самим зупиняє увагу читача, а й оживлює картину, ми маємо справу водночас із структурною мотивацією та лексичною як засобом створення зорової картини. Віддієслівний дериват, введений у контекст, виявляє свої приховані семи, які відносяться до переривчастої дії, і це пов’язано із впливом на смислову структуру предиката тексту. Свою специфіку і семантичну індивідуальність мають також безафіксні віддієслівні іменники. Наведемо декілька прикладів: “Землі голосний безугав” ( Бров.); “...ти чув тривожний безрух..:\ВС)-, “Ні витерпу немає, ні розвади...”(ВС); “Який нестримГ\Я Р); “Колючий посмерк повз...” (ВС). У межах контексту безафіксні новотвори помітно виділяються на фоні інших його складових. їх залучення до складу надфразової єдності не може бути випадковим, такі новотвори підтримують фон усього тексту. Виступаючи вагомим засобом створення загальної картини, вони виконують роль стрижневих слів контексту, утримують увагу читача своєю стислістю, надають відчуття напруження.

Змістова цілісність тексту часто виявляється у повтореннях однокореневих морфем, що пов’язані із темою і входять у твірні слова, які, в свою чергу, беруть участь у побудові тексту, тому для забезпечення його семантичної цілісності поети досить активно використовують цей прийом. Аналіз сучасного поетичного мовлення дає змогу простежити, що в одному контексті вживаються узуальні і неузуальні споріднені слова, що створює потрібний стилістичний відтінок. Шліхом такого інтенсивного використання в одному контексті твірних слів, що мають у своєму складі визначені кореневі морфеми, розвивається тема макротексту. Використання оказіоналізмів у одному контексті із твірними словами може бути зумовлене різними причинами: як засіб уточнення, деталізації, роз’яснення зображуваного тощо. В результаті такого прийому на фоні загального контексту відбувається “...актуалізація зв’язку між базовою основою та мотивованим у процесі народження похідного слова”(46, 18). Так, в одному контексті поети можуть вживати оказіональний іменник, який становить згорнуту дієслівну конструкцію і дієслово, від якого він утворений, семантика таких утворень демонструє транспонування процесуальної ознаки в абстрактну узагальнюючого характеру назву процесу, стану, дії: “Я так тебе люблю, що став любачем”( Бров.); “У цьому світі - сміховинні сміється й слово на столі” (МВ); “Не лети із мого серця в летище далеке...”(МВ); “.. .проминносте, не проминай!” (Гор.); “Твій правий подвиг - стримати навалу Московських орд - горитвою горить і будить помсту...”(ЯР); “Він, опорятунок, я ж білоусто мовлю - порятуй...”(ВС); “Я веслую і сіті закину. Може рибу вловлю невловимку...” (Бров.); “Так мені смутно у цій засмутГ (ІД). Використання в тексті узуальних іменників і відіменникових оказіоналізмів, створених за допомогою зменшувально-пестливих суфіксів, допомагає розширити, деталізувати зображувану картину: “Димно дихають в сивих снігах сосеняточка і сосенята...”; “А з хмаренятками у звишші хмарина - мама йде сумна” (МВ); “Мов вогневинка ця остання перед лихим вогнем зими?!”(ІД); “...мала з малих крилечечко із крил...”(МВ); “У Неквапи - білі лапи, у Неквапоньок - свої...”(МВ); “...шукав усі громи, залишивши їй пару підгрімків'Х Резн.); “ Мрія -вимрійка проста: буде й в мене чистота”, “Біля дороги вікові дуби Вже вивели дуб’ятка на обочі...” (Брат.); “...судять навмання вождя жахного та його вождинців... ” (ЯР); “...шукав усі громи, залишивши їй пару підгрімків... ” (Резн.). Авторські новотвори, вжиті разом із мотивуючим іменником, за допомогою приєднувальних дієслівних префіксів пере-, при- можуть надавати відтінку додаткового уточнення ознаки процесу: “Ти тінь, ти притінь. Смерк і довгий чуд...”(ВС); “А з переяру, з того переяр’я..:’’ (МВ); “І шелест і нешелестінь стелить вашу тінь”(МВ); “Від серця в’ється ніжний доторк - переторк ” (ІД); “Сплять тисячами снами й переснами’Х ВС). Функцію текстових номінацій виконують оказіоналізми, якими автори називають явища дійсності, не названі в узусі окремою лексичною одиницею, тому їх функцію у тексті можна розглядати як уточнюючо-номінативну: “Поза полем небо та піднеб’я, попід неба димаровий дим...”(МВ); “Тільки безмов’я тепер ніч...синя суніч” (Колом.). Разом із мотивуючим іменником у тексті зустрічаються також оказіональні утворення, структура яких становить згорнуту дієслівну конструкцію і які дають назву особі за виконуваною нею дією: “Рано-вранці сміттярі сміття сіють на столі” (ІД). Привертає увагу читача наявність в одному контексті відсубстантивного твірного слова і похідної дієслівної конструкції, що надає характеру повідомлення динамічності, своєрідної всеохопленості дії і тим самим відповідає комунікативним намірам автора: “ Який не є туман, однак його перепонатуманюі’Х Борт); “Я всі прокляття розпрокляв..“Я сам самую ”,“ Як і без тополі, що в моїм серці змалку тополить... ” (МВ); “Коли ж цей соловій так солов’їться...’’’’ (ІД); “...не про мене чужіти в чужаниці-чужині...” (ВС). Рідше на основі предтексту стилістичних слів- синонімів утворюються оказіональні прислівники, які у тексті допомагають деталізувати, уточнити картину: “...аїм весело було, реготливо” (ІД); “ В нім (домі) терпимо, і навіть тепло, телевізорно, як і слід” (Колом.). У даному випадку словотворчим стимулом утворення інновацій можуть бути не лише однокореневі слова, але й слова далекі за змістом, які виражають однакові семантичні відношення з оказіоналізмом лише у тексті.

Однокореневі слова, вжиті в одному контексті, можуть мати протилежні дериваційні значення. При цьому вони відносяться до різних словотвірних типів, мають спільні і відмінні компоненти значень. Завдяки такому зіткненню у тексті оживлюється внутрішня форма цих слів, актуалізується дериваційне значення: “Розвійсь, і звійсь, і тінь свою склепи ” (МВ); “Від серця в’ється і до серця той ніжний доторк-переторк ” (ІД); “І шелест, і неиіелестінь стелить вашу тінь” (ІД)

Поети широко використовують в одному тексті одноструктурні утворення, які, в силу свого точного внутрішнього римування, здатні виконувати самостійні семантичні функції. “Потужною виражально-естетичною силою володіють внутрішні рими, що виражаються в гострих перекликах звукового ладу слів і створюють нові стилістичні і смислові відтінки мовлення” (23, 67). Подібний прийом охоплює похідні різних словотвірних типів і використовується авторами як прийом художньої виразності. Однозвучність слів мовленнєвого відрізка у таких випадках надає особливого колориту всій оповіді, часто такі утворення виконують функцію стрижневих слів контексту, виступають основними складовими зорових та слухових картин. Так, введенні в один контекст, одноструктурні іменники зосереджують увагу читача на окремих епізодах, підвищують образність поетичного твору і, залежно від його тематики, надають потрібних семантичних відтінків. ”А навкруги колосінь, золотінь’Х ОЛуп); “Де сипле сонце на цвітінь жовтогрячу миготінь..:’’ (ЯР); “То калина горить, мов цвітінь, мов горінь, мов любов....” (Півт.) - залучення суфікса -інь- до створення оказіональних слів надає

зображувальній картині світлого, радісного настрою. Повторення тотожних за формою частин слова - це повторення змістового рівня: в результаті вживання в одному тексті ряду різнокореневих слів, які належать до одного словотвірного типу, задається особливий тон оповіді (пестливий, сатиричний, пафосний тощо): “Де ж бо ти, Полтавщино, предківська пр