Мова творів середнього стилю.

Паломницьку літературу представляє «Житіє і ходіння...» ігумена Данила. Автор намагається писати старослов’янською мовою, яку, очевидно, як духовна особа, знає досконало, але, вийшовши за межі перекладних текстів, часто не знаходить ні слів, ні форм для описання об’єктів, а тому вдається до засобів відомої йому розмовної мови. У зв’язку з цим віднести «Житіє і ходіння...» до високого стилю, мабуть, уже не можна. Це стиль середній, який однаковою мірою поєднує в собі старослов’янські і східнослов’янські особливості. Фонетика цього твору тяжіє до давньоруських рис. Голосні неповного творення в сильних позиціях послідовно передаються через о та е, в слабких позиціях вони, як правило, не засвідчуються, юси не вживаються (хоч треба взяти до уваги, що досліджуваний текст — копія XV ст.), замість жд і щ часто вживаються східнослов’янські відповідники ж і ч: хужчии, без вожа, ражаеться, печерка (і в печерку), дажь, доверечи, побЂжаи, досячи та ін; замість початкового є виступає о (одва), замість ю — у (угь). У творі багато спільносхіднослов’янських слів, таких як дружина «військо», «озброєний загін», дуплястый «порожній усередині», «полий», стогъ «стіг», червоточина «червоточина», скутъ «шмат тканини», «пола одягу», верещати «голосно кричати», «верещати», водокрещный — складник сполучення водокрещный праздникъ, тобто «водохреща». Тут же засвідчуються окремі слова, запозичені з грецької і латинської мов. Це, зокрема, калиги — лат. caliga «вид взуття», кокнитъ — гр. κοκκχινα «світло-червоний одяг», пардусъ — гр. πάρδος «барс», «пантера», коропіє — лат. cyprinus, carpio «коропи».

«Житіє і ходіння...» насичене й місцевими українськими словами. Це, скажімо, вытинати (огнь вытинаемъ — ЖХ, 5), доверечи «докинути», дощка «дошка», испорохнЂти «спорохніти» та ін. Сучасні українські слова прибережжя (СУМ, VII, 552), прибудівок (563), пригірок, пригарок, пригір (596) і подібні дають ключ до розуміння вжитого Данилом пригоріє: и ту есть мЂсто на пригоріи (ЖХ, 12). Віками зберігається в спільнослов’янському слові *sědeti значення «населяти», «мешкати». Із східнослов’янських мов його засвідчує тільки українська.

Звичайно, значна частина слів, уживаних у східнослов’янських діалектах, вийшла з лексичного складу сучасних східнослов’янських мов. Проте збережені й досі в українській мові певні словотвірні моделі можуть свідчити про те, що їх походження й уживання локалізувалися в Україні-Русі. Привертає до себе увагу вжите тільки Данилом слово прикрутъ: Іорданъ же рЂка течеть быстро, бреги же имать обонъ полъ прикрутъ, а отсуду пологи (22). Префікс при- у поєднанні з якісними прикметниками передає в українській мові значення трохи зменшеної ознаки: приглухий, пристарий. Цей словотвірний тип українська мова зберігає як реліктовий.. До місцевих слів належать, очевидно, й такі як всямокачень «однаковий вздовж і вшир», днероденъ «блискучий», «світлий», «який світиться денним світлом», на дозорЂ граду «на виду міста», лукаряво «звивисто» (варіант прислівника лукаво: Течеть же Іордан быстро и чисто водою, и лукаряво — 48; ВсЂмъ же есть подобенъ Іорданъ къ рЂцЂ СновьстЂи, и вширЂ и въ глубле, и лукаво течеть — 22), силяжи «кизил», поноровъ «земляний червяк», сколія, сколъка «двостулковий молюск, черепашка якого зсередини вкрита перламутром».

До історіографічної літератури належать насамперед літописи: «Повість временних літ», Київський і Галицько-Волинський літописи. І хоч вони дійшли до нас лише в пізніх списках (XIV-XV ст.), та все ж зберегли давньокиївський аромат. «Повість временних літ» — твір багатьох авторів-літописців, що змінювали один одного. Останнім з них був Нестор, який подбав про художню й ідейну завершеність літопису і дав йому назву, що в повному обсязі звучить так: «Се повести времяньных лЂт, откуду есть пошла Руськая земля, кто в КыєвЂ нача первее княжити, и откуду Руськая земля стала есть». Мова літописів належить до середнього стилю. Її особливість полягає в тому, що суто старослов’янська (або вже церковнослов’янська) мова чергується із майже чистими східнослов’янськими текстами. Пор. Си бы[с] предътекущи ıа хр[с]тьЂньскои земли. аки дЂньница пред слн̃цем. и аки зар А предъ свЂтомъ. си бо си ıа ше аки лу[ч] в нощи. тако си в невЂрныхъ чл̃вцЂхъ. свЂт А шес А аки бисерь в калЂ. калнЂ бо бЂша грЂхом. не ωмовени ст̃ымъ кр[с]щением. си бо ωмыс А ст̃ою купЂлью, съвлечес А грЂховны ıа ωдеж[д]а ветхаго чл̃вка Адама (ІЛ, 56); И послаша Ки ıа нЂ къ Ст̃ославу глюще. ты кн А же чюжеи земли ищешь и блюдешь. а своє ıа с А лишивъ. малЂ бо на[с] не въз А ша ПеченЂзи. и мт̃рь тв[о]ю и дЂтий твоихъ. сице не придеши ни ωборониши на[с]. да пакы възмуть. аще ти не жаль ωтьчизны сво ıєıа. и мт̃рь стары суща и дЂти свои[х] (55).

Перший уривок і стилістично, і лексичне, і в фонетичному та граматичному відношеннях продовжує старослов’янську традицію, оскільки в ньому прославляється княгиня Ольга, яка першою серед князів прийняла християнство. У численних порівняннях, у біблійних ремінісценціях відчувається школа ораторського й агіографічного жанрів. У другому уривку йдеться про загрозу, яка нависла над Києвом з боку печенігів. Кияни звертаються до Святослава з проханням повернутися до Києва з чужих земель і захистити свою матір, своїх дітей і рідну землю. І хоч тут уживаються аорист і дієприкметники на -щий,старослов’янський сполучник аще,хоч форми дієслова теперішнього часу другої особи однини виступають і з закінченням -шь і з закінченням -ши,загальна тональність уривка чисто оповідна, а стиль побутовий.

Отже, залежно від об’єкта опису мова літопису іноді піднімається до високого стилю, але все ж переважно перебуває в межах середнього. Інколи ж опускається і до низького, тобто стає майже зовсім простонародною, коли літописець не гребує народними переказами. Читаючи наведений далі текст, зверніть увагу на синтаксис: замість ускладнених старослов’янських побудов тут переважає нанизування простих речень, з’єднуваних сполучником и: и налезоша волъ силенъ. и повелЂ раздражити вола. и побЂже волъ мимо нь. и похвати вола рукою за бокь. и вын А кожю c м А сы єлико єму рука ıа и рече єму ВолодимЂръ. може[сь] с А c нимъ бороти. и на завьтрЂє придоша ПеченЂзЂ и начаша звати вЂльможе. се нашь доспЂлъ (108).