Т. Шевченко – нормалізатор літературної форми української мови.

Творчість письменників першої половини XIX століття безпосередньо пов’язана з територіями, на яких вони жили. І.Котляревський керувався нормами Полтавщини, Г.Квітка-Основ’яненко – Слобожанщини. Тільки твори Т.Шевченка можна вважати загальнонаціональними, а не діалектними. Сучасні дослідники, зокрема, В. Русанівський, пояснюють мовну чистоту, загальнодоступність творів Кобзаря тим, що він народився і ріс на Звенигородщині. Ця територія є досить складною з мовленнєвого погляду. Якщо східна її частина, лівобережжя Гнилого тікичу, тяжіє до мови Уманщини і взагалі до наддніпрянського діалектного масиву, то західна, правобережна, становить безпосереднє продовження подільського говору. А.Кримський уважав, що причина тут у тому, що на правобережжя Гнилого тікачу Потоцькі переселили своїх подільських підданих. Тут зіткнулися такі діалектні особливості, як твердий / м’який р (зора / зоря), чергування д, т, з, с з дж, щ, ж, ш або його відсутність в дієсловах I особи II дієвідміни (ходю / ходжу, носю / ношу), наявність / відсутність вставного л після губних (здоровля / здоров’я) тощо. У творах Т.Шевченка використовуються ті форми, що тепер є літературними. Звичайно, не можна оминути того, що ці форми стали літературними почасти тому, що їх використовував Т.Шевченко, творчість якого стала мовним еталоном для українських письменників пошевченківського періоду. Але є ще одна причина: Т.Шевченко, вірогідно, сприйняв фольклорну традицію нівеляції локальних мовленнєвих особливостей. Це підтверджує поширену в літературі останніх років думку про мову фольклору як першу ланку в ланцюгу різновидів літературної мови.

Ще в молоді роки Шевченко попав в Петербург, де спілкувався з українською інтелігенцією. У домі Є.Гребінки було заведено влаштовувати дні прийому гостей. Тут збиралося багато вихідців з різних частин України, які спілкувалися українською мовою. Таким чином, тут могли вироблятися певні мовні норми, спільні для всіх. До того ж, Т.Шевченко багато їздив Україною, мав змогу зіставити мовлення різних її територій і вибрати те, що було характерним для більшості.

Усе сказане вище не значить, що у мові Т.Шевченка зовсім відсутні діалектизми. Він, наприклад, відповідно до мовленнєвої традиції Звенигородщини, використовує о в новозакритих складах (сльоз, радость), в його творах тойді переважає над то ді, він пише зім а, а не зим а, шо, Польша, а не що, Польща. Але кількість діалектних рис у мові Т.Шевченка порівняно невелика.

Отже, феномен мови Шевченка полягає насамперед у тому, що вона, на відміну від мови Г.Квітки-Основ’яненка чи навіть І.Котляревського, була зорієнтована на весь україномовний обшир. Це відобразилося на доборі мовно-художніх засобів. Якщо для поетів-романтиків головним критерієм вибору була їх репрезентація у фольклорі, для Г.Квітки-Основ’яненка – наявність їх у народнорозмовній мові простолюду Слобожанщини, то для Т.Шевченка це були занадто вузькі рамки.

В основі багатства Шевченкової мови лежить народна українська мова, насамперед розмовно-побутова її форма. Так, у „Словнику мови Шевченка” та у „Словаре малоросийского, или юго-восточнорусского языка” П.Білецького-Носенка (1842 р) 30% спільних слів. На перший погляд це може здатися не закономірним, а навіть дивним, тим паче, що 70% слів з „Кобзаря” лексикограф відкинув. Однак треба враховувати, що П.Білецький-Носенко створював загально мовний словник, а словник Шевченка – це насамперед та лексика, яка була потрібна йому як митцеві. Спільними є лексеми на позначення навколишньої природи, рослинного й тваринного світу (багнище, байрак, барвінок, бугай, бур’ян); на позначення людського побуту (барило, верх, відро) тощо.

Різниця пояснюється також тим, що поклавши в основу своїх творів народнорозмовну й фольклорну мову Черкащини, він утверджував українську художню літературу (а разом з нею і літературну мову) на традиціях уже існуючих літературних зразків (уже існуючих ново-, але якоюсь мірою і староукраїнських), на мовно-художній образності фольклору, інших слов’янських і неслов’янських літературних мов, образах античності і біблійної міфології, давнього українського літописання.

Зіставляючи словник мови Т.Шевченка із загально-мовним словником, укладеним його сучасником, ми насамперед переконуємось, що поет постійно дбав про збагачення виражальних можливостей української народної мови. Одним із прийомів, до яких він постійно вдавався, було розширення синонімічних рядів, що позначалося, з одного боку, на можливостях емоційної оцінки об’єкта зображення в конкретних поетичних контекстах, а з другого – на збільшенні семантичної глибини загальної мови. Пор.: пекло – ад, апостол-благовіститель – пророк, багачі – дуки.

Творчість Т.Шевченка відновлює одне з найактивніших джерел творення літературної форми української мови – церковнослов’янізми. Крім безпосередніх лексичних запозичень (грядущий, упованіє, время, гласити), автор використовує структурні частини церковнослов’янізмів як будівельний матеріал для мовотворення, наприклад: префікси воз-, пре- (возвисати, возревнувати), утворення складних слів з першою церковнослов’янською частиною благо-, веле-, все-, долго- (велеречивий, доброзиждущий, благосклонний, благодушіє).

Т.Шевченко вводить історичну лексику до художніх творів, проте, в порівнянні із словником П.Білецького-Носенка, її значно менше.

Даниною бароковій художній традиції, успадкованої згодом і класицизмом, була увага до давньої культури – язичницької, античної, біблійної, звідки запозичалися деякі сюжети й імена (Венера, Сократ, Брут, Ієрусалим), слова на означення осіб і реалій раннього християнства (легіон, єлей, арена).

Отже, народномовна основа мови Т.Шевченка виступає досить виразно на всіх рівнях: фонетичному, морфологічному, синтаксичному й лексичному. І разом з тим кожен з цих рівнів засвідчує орієнтацію поета на первісне образно-художнє формування мови в фольклорі і на свідомий відбір слів і форм відповідно до їх територіальної поширеності на такі джерела збагачення, як староукраїнська літературна мова, мова церкви та запозичення з інших мов. Усе це і було підставою знаменитих слів М.І.Костомарова: „Шевченко співає так, як народ ще не співав, але як він заспіває за Шевченком”.

 

Роль громадських організацій у розвитку української літературної мови. Існування літературної форми української мови безпосередньо зв’язане з її практичним використанням. До середини XIX століття українська літературна мова існувала в основному в усному мовленні й у художній літературі. У другій половині XIX ст. увиразнюється проблема функціонального розвитку мови. Стає зрозумілим, що жодна літературна форма мови не може існувати без освітянської, судової, наукової системи. На першому з названих пунктів наголошували західноукраїнські “народовці”. Наслідуючи ідеї європейських просвітителів, ця не оформлена офіційно, але досить чисельна група української інтелігенції 60-80-х років XIX століття вважала, що саме освіта є тим фактором, який зможе змінити матеріальне становище народу. Фундаментом народної освіти справедливо вважалася літературна мова, що розвинулась на основі народного мовлення, звідси невідривна увага “народовців” до проблем української літературної мови. Найвпливовішою організацією, в якій брали активну участь “народовці”, була створена у 1868 році “Просвіта”. На перших установчих зборах цього товариства студент Андрій Січинський так визначав завдання “Просвіти”: “Кожний нарід, що хоче добитися самостійності, мусить передусім дбати про те, щоби нижчі верстви суспільності, народні маси піднести до тої степені просвіти, щоби ця народна маса почула себе членом національного організму, відчула своє громадянське і національне достоїнство й узнала потребу існування нації як окремішної народної індивідуальності”.

Основним напрямком діяльності “Просвіти” від початку й до кінця (до 1914 року; тепер діяльність товариства відроджено) було книгодрукування. Ще на першому Загальному зібранні було вирішено видавати книжки чистою українською мовою без польських, російських та церковнослов’янських слів, в “простому й доступному стилі”. З початку заснування до 1874 року “Просвіта” видала 81 628 книжок, які редагували, а часто й укладали Омелян Партицький, Володимир Шашкевич (син Маркіяна Шашкевича), Юрій Федькович та інші.

Великого значення члени “Просвіти” надавали освітянській справі. Вся початкова школа, згодом навчання в університеті та діловодство в Західній Україні в той час велося польською мовою. Австро-угорський уряд обгрунтовував використання польської мови в навчальному процесі в Галичині відсутністю українських підручників, тому головний виділ товариства вибрав спеціалістів, котрі повинні були зайнятися опрацюванням термінології та упорядкуванням оригінальних чи перекладних підручників. Зокрема, у 60-х роках вийшли “Граматика руського язика” М.Осадці, “Методична граматика язика мало-руського” П.Дячана, “Читанка для сільських людей (“Зоря”) О.Партицького, “Руська читанка для низших клас середніх шкіл” Ю.Романчука та ін. З 1869 до 1876 р. вийшло 22 підручники українською мовою.

Просвітяни прагнули використовувати всі можливі шляхи підвищення освітнього рівня рідного народу. Ю.Лаврівський – голова “Просвіти” у 1870-1873 роках, віце-маршал Крайового Сейму – підготував чимало звернень до міністерства освіти у Відні, на частину з яких отримано позитивні відповіді. Так, наприклад, у 1867 року затверджено українську мову навчання в чотирьох початкових класах академічної гімназії, введено курс української мови для службовців, хоч загалом справа українізації освіти посувалася досить повільно, про що може свідчити той факт, що в 1907 році, тобто через 40 років після початку діяльності, з 66 середніх шкіл Галичини було тільки 6 гімназій, а реальних торговельної або промислової української школи не було зовсім. Елементами просвітницької діяльності були і курси для неписьменних, голосні читання, запровадження читалень по всьому регіоні, вечорниці, театральні виставки, земельно-господарські промислові спілки, позичкові каси, громадсько-політичні акції тощо. В різні часи членами ‘Просвіти” були мовознавці Омелян Огонoвський, Василь Сімович, професор музики Анатоль Вахнянин, письменники Іван Франко, Іван Белей, Гнат Хоткевич, Софія Русова, художник Іван Труш, фольклорист Олександр Колесса. Ініціював створення товариства отець Стефан Качала.

У плані розвитку української мови діяльність “Просвіти” може бути охарактеризована такими пунктами:

1) усвідомлення необхідності функціонального розвитку української мови;

2) утвердження нерозривності літературної мови та народного мовлення;

3) вироблення основ науково-популярного та публіцистичного стилів шляхом видавання підручників та газети “Правда”;

4) активна участь в опрацюванні мовних проблем другої половини XIX століття.