Розвиток риторики в Античності. до риторики. Деякий час вони відхиляли цю дисципліну

^^н

до риторики. Деякий час вони відхиляли цю дисципліну. Однак з II ст. до н. є. в Академії панує вже скептицизм. Представники цього покоління академіків охоче залучають до викладання рито­ричні прийоми. А саме: «про будь-який предмет говорити і за, і проти» й тим самим підводити слухача до потрібних висновків. Філософ Карнеад, який очолював Академію у 160—129 рр. до н. є., навіть став у такий спосіб відомим оратором.

У 156/155 рр. до н. є. Карнеад разом з кількома філософами відвідав Рим у складі дипломатичної місії. Там він протягом двох днів проголосив блискучу промову про справедливість. У пер­ший день він доводив, що справедливість закладена в самій при­роді людини і тому гідна прагнення до неї сама по собі. На дру­гий день Карнеад показав, що справедливість— це умовна настанова, яку придумали слабкі люди на противагу сильним. Для сильних справедливість зовсім не обов'язкова. Відомий дав­ньоримський політичний діяч того часу Катон Старший, почу­вши ці промови, наказав вигнати грецьких філософів з Риму. На його думку, така «гра» з істиною загрожувала римській молоді.

Представники ще однієї елліністичної філософської школи — стоїчної — вважали, що риторика складає необхідну частину знань справжнього мудреця. Вони виходили з внутрішньої єднос­ті риторики та діалектики. Риторика є наукою витончено говори­ти за допомогою складних міркувань, а діалектика— наукою правильно сперечатися за допомогою міркувань у вигляді запи­тань та відповідей. Крім того, вони дотримувались аристотелів-ського поділу промов на політичні, судові й урочисті; сама ж ораторська промова, на їх думку, складається із вступу, опові­дання, заперечення й завершення. Щодо загальної структури ри­торики, то стоїки виділяли чотири частини: винахід, виклад, по­будова й виконання.

риторів і лише одиниці — до філософів. Філософи вважали, що риторика — не наука, весь позитивний зміст викрала у філософії, тільки філософ може бути по-справжньому красномовним. У творі Цицерона «Про оратора» один із персонажів (Марк Анто-ній) згадує такий випадок. Коли він затримався в Афінах, то міс­цеві філософи, дізнавшись про те, що він є відомим оратором, за­вели перед ним бурхливу суперечку і доводили, що для оратора філософія набагато важніше риторики¹.

І ст. до н. є. характеризується тим, що в цей час був створений підручник з риторики, який називається «До Гереннія» (Асі Негеппіит). Довгий час вважалося, що він належить Цицерону, однак подальші дослідження показали, що відомий римський оратор не був автором цього підручника. Проте спроби встанови­ти автора ні до чого не призвели. Автор цього підручника, на відміну від Цицерона, виступає проти грецької риторики та її зв'язку з філософією. У вступі зокрема зазначається:

«Вміння говорити і витонченість промови приносять велику користь, якщо вони керуються правильним розмірковуван­ням та стриманою поміркованістю душі. Тому ми опустили все те, що грецькі автори у своїй марній пихатості видають за своє. Адже вони, щоб не здавалося, що вони знають до­сить мало, взяли й те, що справи зовсім не стосується, щоб мистецтво це здавалося більш складним для осягнення; ми ж вз) ли тільки те, що, на нашу думку, відноситься до мис­тецтва промови»².

Сучасні дослідники цієї пам'ятки вважають, що авторство да­ного підручника належить представнику латинської риторичної школи, яка в ті часи орієнтувалася насамперед на вміння оратора вести політичну боротьбу.

 

| Риторика у Давньому Римі

Стосовно розвитку риторики в Давньому Римі слід за­значити, що для епохи республіки не був характерний культ чис­того слова, звукової гармонії, насолода від витонченості оратора. Коли римляни звернулись до грецької риторики, то вони були за­чаровані її красою. Відбувся рух від простоти промови до нагро­мадження, до азіанства.

У цей період загострюється ворожнеча між риторикою та фі­лософією. Адже більшість римських учнів пішли навчатися до

Ри торика Цицерона

На відміну від автора риторики «До Гереннія» відомий римський оратор та філософ Марк Туллій Цицерон наполягає на зв'язку риторики та філософії. Хоча його філософія являє собою філософію під знаком риторики. В діалозі «Про оратора» він, зо­крема, пише:

¹ Див.: Цицерон М. Т. Об ораторе. // Цицерон М. Т. Три трактата об ораторском ис-
кусстве. — М., 1972. — С. 91—93.

² История римской литературьі. — Т. 1. — М, 1959. — С. 174—175.

 

Розділ 6

Розвиток риторики в Античності

«Філософія не схожа на інші науки. В геометрії, наприклад, або в музиці, що може зробити людина, яка не вивчила цих наук? Тільки мовчати, щоб її не прийняли за божевільну. А філософські запитання відкриті для будь-якого проникливо­го та дотепного розуму, що вміє на все знаходити правдопо­дібні відповіді й викладати їх у майстерній та рівній промо­ві. І тут самий пересічний оратор, навіть і не дуже освічений, але маючий досвід у промовах, переможе філо­софів цим своїм нехитрим досвідом і не дозволить себе об­разити та зневажити»¹.

Цицерон залишив після себе чималу кількість промов, а також кілька теоретичних творів, присвячених ораторському мистецтву: «Про оратора», «Брут», «Оратор» та ін.

Видатний давньоримський оратор вважав, що для красномов­ства необхідними є:

• природне обдарування;

• навички;

• знання.

При цьому перевагу він віддавав третьому компоненту, оскі­льки першість належить освіченому оратору. Зокрема, свої ора­торські успіхи він пов'язував не з талантом, а з освітою. Без знань немає справжнього красномовства. Цицерону належать та­кож відомі слова про те, що багатство змісту породжує й багатст­во вираження. Якщо зміст значний, то він викликає природний блиск і в словах.

Цицерон удосконалив розробку риторичної техніки. Зокрема, у творі «Оратор» він характеризує турботи ідеального оратора таким чином: «що сказати», «де сказати», «як сказати». «Що ска­зати» означає винахід матеріалу. Тут оратор, на думку Цицерона, має керуватись розумом. «Де сказати» означає розташування ма­теріалу. Тут римський оратор пропонує сильні аргументи ставити на початку та в кінці, а слабкі — посередині. «Як сказати» стосу­ється і виголошення, і викладу. Щодо виголошення, то оратор, на думку Цицерона, повинен володіти голосом, рухами та обличчям. Однак основним завданням оратора є словесне вираження (ви­клад). Саме в цьому пункті Цицерон вбачає схожість грецького терміну «ріїтсор» та латинського «еіояиепз»². Він розробляє тео­рію трьох стилєй. При виборі стилю оратор повинен керуватись

доречністю. Взагалі ідеальний оратор — це «такий оратор, який вміє говорити про низьке просто, про високе яскромовно й про середнє помірно»¹.

Стосовно ж співвідношення риторики та філософії відомий римський оратор відмічає, що філософія — це найважливіша час­тина освіти оратора, але частина. Він вважає, що в Римі настали часи для створення ідеального освіченого оратора, оратора-політика, який був би одночасно й філософом. З цього приводу Цицерон пише:

«Якщо мова йде про те, що насправді прекрасне, то пальма першості належить тому, хто і вчений, і красномовний. Як­що ми погодимось називати його і оратором, і філософом, то й сперечатися нема про що. Якщо ж ці два поняття розді­лити, то філософи опиняться нижче ораторів, тому що до­сконалий оратор володіє всіма знаннями філософів, а філо­соф далеко не завжди володіє красномовством оратора; і дуже шкода, що філософи цим нехтують, бо воно, думаєть­ся, могло б слугувати завершенню їх освіти»².

Таким чином, давню суперечку між риторикою та філософією Цицерон вирішує на користь риторики, його філософія — це фі­лософія під знаком риторики.

З переходом від республіки до імперії латинське красномовст­во повторило ту ж еволюцію, яку свого часу зазнало грецьке кра­сномовство під час переходу від еллінських республік до еллініс­тичних монархій. Значення політичного красномовства знизи­лось, а урочистого — зросло. Судове красномовство продовжу­вало процвітати. Римське право складається в систему. І тепер судові оратори прославляються вже як прокурори чи адвокати.

і 6.4.2 } Програ ма освіти оратора Квінтіліана

^ -■*

Якщо в бурхливі республіканські часи красномовство було знаряддям політичної боротьби, то в період імперії воно втратило цю свою функцію і стало вченою розвагою, своєрідним літературним продуктом та знаряддям професійного оратора, що заробляє собі на життя. Марк Фабій Кеінтіліан {приблизно 35 — 100рр. н. є.) — ще один відомий ритор Давнього Риму — не був

 

Цицерон М. Т. Об ораторе // Цицерон М. Т. Три трактата об ораторском искусст-ве._тМ., 1972.— С. 220.

Див. Цицерон М. Т. Оратор // Цицерон М. Т. Три трактата об ораторском искусст-ве. —М., 1972. — С. 343.

¹ Цицерон М. Т. Оратор // Цицерон М. Т. Три трактата об ораторском искусстве. —
М, 1972. —С. 350.

² Цицерон М. Т. Об ораторе // Цицерон М. Т. Три трактата об ораторском искусст­
ве. — М, 1972. —С. 233.