Майнові права

 

Автору чи іншому володільцеві авторських прав належить виключне право на економічну експлуатацію твору в будь-який спосіб [15; 52][116]. Виключність цього права означає, що, за винятком передбачених законодавством випадків, без дозволу особи, якій належать авторські права на твір, жодна особа не може його якимось чином використовувати.

Лише автор та його правонаступники мають право вчиняти самі або дозволяти іншим вчинення певних дій, пов’язаних з користуванням твором. Як правило, закони про авторське право серед таких дій згадують наступні [14; 15; 16][117]:

1. відтворення твору;

2. створення на основі твору похідних творів;

3. розповсюдження твору шляхом продажу або відчуження в інший спосіб, та здачі в найом чи у прокат;

4. публічне виконання і публічне сповіщення твору;

5. публічний показ твору;

6. імпорт примірників твору.

Нижче буде розглянуто, які проблеми у сфері реалізації права авторів та їхніх правонаступників на здійснення перелічених дій виникли з появою Інтернету та які шляхи їх вирішення пропонуються на національному та міжнародному рівнях.

2.1.1. П р а в о н а в і д т в о р е н н я.

Авторське право надає авторам та їхнім правонаступникам виключне право на відтворення [14; 15; 16][118].

Відтворення (копіювання) – це виготовлення одного чи більше примірників (копій) твору в будь-якій матеріальній формі, в тому числі у звуко- і відеозаписі, а також записі у пам’яті комп’ютера [15; 16; 52][119]. Відповідно, примірники твору – це результати його відтворення у будь-якій матеріальній формі, або, як деталізує американський Акт, “матеріальні об’єкти,... в яких твір зафіксовано будь-яким методом, відомим зараз або тим, що буде винайдено пізніше, з якого вони можуть бути сприйняті, відтворені або іншим чином повідомлені, або безпосередньо, або за допомогою машини чи пристрою” [14][120].

Для цілей даного дослідження інтерес становить, звичайно, саме відтворення шляхом фіксації творів у формі, “зрозумілій” комп’ютеру. Український Закон описує цей процес як “запис для тимчасового чи постійного зберігання в електронній (у тому числі цифровій), оптичній або іншій формі, яку може зчитувати комп’ютер” [15][121]. Як було справедливо визначено Вищім господарським судом України, з аналізу такого розуміння відтворення “випливає, що розміщення творів у мережі Інтернет у вигляді, доступному для публічного споживання, є їх відтворенням в розумінні... Закону України про авторське право і суміжні права” [53][122].

Уточнення в процитованому положенні Закону – “для тимчасового чи постійного зберігання” – є невипадковим та надзвичайно важливим в контексті Інтернету. І ось чому.

Інтернет функціонує таким чином, що будь-який його користувач, сам того не помічаючи, під час перегляду твору, розміщеного в мережі, створює, як мінімум, сім тимчасових копій цього твору: по одній копії в модемах передаючого та приймаючого комп’ютерів, в одному чи кількох проміжних комп’ютерах – маршрутизаторах, у браузері, а також в оперативній пам’яті, у відео-декомпресіонному чіпі та у відео-карті самого приймаючого комп’ютера [54][123]. І це не рахуючи постійної копії, яку користувач може зберегти на жорсткому диску свого комп’ютера!

Хоча закони про авторське право багатьох країн, таких як США та Росія, на відміну від законодавства України, прямо не згадують тимчасові електронні копії творів в якості об’єктів охорони, не менш численні суди різних країн все частіше приймають рішення про розповсюдження авторсько-правової охорони на копії творів, зафіксованих в оперативній пам’яті комп’ютера [55; 56].

Позиція національних судів, згідно з якою тимчасова фіксація розміщеного в Інтернеті твору в оперативній пам’яті комп’ютера визнається актом відтворення, у поєднанні з повсякчасним та невід’ємним характером тимчасового копіювання в Інтернеті призводить до ситуації, коли кожен користувач Інтернету автоматично стає потенційним порушником авторських прав.

З огляду на реальну загрозу порушення балансу прав авторів і їхніх правонаступників та прав користувачів Інтернету на користь перших і, як наслідок цього, створення значних перешкод на шляху розвитку та всебічного використання Інтернету, проблема тимчасових копій потребує негайного розв’язання. В силу транскордонного характеру Інтернету, усунення даної проблеми уявляється можливим лише шляхом докладання спільних зусиль багатьох країн та компетентних міжнародних організацій.

Саме уніфікації підходів до вирішення проблем, що постали в сучасному авторському праві з появою Інтернету, присвячені дві прийняті 1996 року під егідою Всесвітньої організації інтелектуальної власності (ВОІВ) міжнародні угоди – Договір ВОІВ про авторське право [57] та Договір ВОІВ про виконання і фонограми [58] (надалі – Договори ВОІВ).

На жаль, мова обох цих угод залишає відкритим питання про те, чи є тимчасові копії в Інтернеті примірниками творів в юридичному сенсі. Водночас, обидва договори значно зміцнюють право авторів та їхніх правонаступників на розповсюдження творів, зачеплене функціонуванням Інтернету в не меншому ступені, ніж право на відтворення, а також створюють нові права, які раніше володільцям авторських прав за національним законодавством жодної держави-учасниці не надавались.

Участь України в Договорах ВОІВ відповідає її національним інтересам та сприятиме інтеграції країни до світових та європейських економічних структур [59][124]. Саме тому заходи, спрямовані на приєднання України до згаданих угод, було проголошено невідкладним завданням її державної політики у сфері охорони інтелектуальної власності [60][125]. Вжиті заходи увінчались прийняттям Верховною Радою України відповідних законів про приєднання України до обох Договорів ВОІВ [61; 62].