Політичні партії в парламентах і урядах

Політичні партії відіграють важливу роль у виборах до вищих і місцевих органів державної влади. Здебільшо­го кандидати в депутати виступають від політичних пар­тій. У країнах, де передбачено державне фінансування виборчих кампаній, існують різні принципи відшкоду­вання виборчих видатків партії. В одних випадках дер­жава виплачує грошові засоби з розрахунку кількості зібраних партією голосів виборців, в інших — з розра­хунку кількості місць, отриманих партією в парламенті.

Партії, які на виборах здобули депутатські місця, ви­рішальне впливають на формування центральних і місце­вих органів влади. Реальна участь партій у справах дер­жави залежить від існуючої в країні партійної системи: багатопартійної, двопартійної і однопартійної.

Рівень представництва партій у законодавчому органі державної влади є критерієм визнання їх політичного ав­торитету в суспільстві. А парламентська боротьба полі­тичних партій відображає співвідношення політичних сил у ньому. Ефективність діяльності парламентського механізму зростає внаслідок об'єднання депутатів у пар­ламентські партійні групи, клуби, фракції тощо. Законо­давство багатьох країн не передбачає існування партійних об'єднань депутатів у парламентах, однак на практиці де­путати не приступають до виконання своїх обов'язків, до­ки не створять партійних фракцій. Партійні об'єднання парламенту тримають у полі зору найважливіші питання, вивчають законопроекти, вирішують, хто саме виступати­ме в дебатах від імені всієї групи. Прагнення партії утво­рити парламентську фракцію пов'язана з тим, що лише за цієї умови депутати від партії отримують представництво в різних керівних і робочих органах палат.

У парламентах різних країн встановлено мінімальний кількісний склад депутатів від однієї партії, необхідний для утворення партійної фракції: у Бельгії партійну гру­пу можуть утворити не менше 3 депутатів, в Австрії — не менше 5, в Італії і Франції — не менше 20, у ФРН — 25, в Україні — 14 депутатів.

Подекуди існують певні особливості утворення парла­ментських фракцій. У Франції, наприклад, незалежні, безпартійні депутати і депутати з партійними мандатами, які через недостатню кількість не можуть утворити вла­сної парламентської фракції, вправі приєднатися до фракцій, які близькі їм за політичними поглядами. При цьо­му вони не обов'язково мають підпорядковуватися вста­новленій у цих фракціях партійній дисципліні, можуть голосувати на власний розсуд. В Італії у нижній палаті депутати партій, які за регламентом не мають підстав для утворення власної фракції і які не виявили бажання приєднатися до функціонуючих партійних груп, можуть утворити єдину змішану групу. Щоправда, такій групі важко налагодити свою роботу через різні політичні по­гляди депутатів.

Найвпливовішими і найавторитетнішими фігурами в парламенті є голови палат. Часто їх обирають на весь термін повноваження палати і, як правило, ці посади обіймають голови партій або блоку партій, які мають аб­солютну більшість місць у палаті. Якщо жодна з партій або блоків партій не має абсолютної більшості, на посаду голови палати обирають на основі угоди. У такому разі не завжди головою палати є представник найбільшої за кількістю партійної фракції. Посади заступників голів палат здебільшого розподіляються між представниками найвпливовіших партій у парламенті.

У багатьох європейських країнах для керівництва ро­ботою палати створено колегіальні органи — бюро, пре­зидію тощо, до складу яких, крім голови палати і його заступників, входять секретарі, які контролюють прису­тність членів палати, спостерігають за підрахунком голо­сів, редагують і підписують протоколи засідань палати, і квестори, які займаються матеріальним забезпеченням палати і церемоніалом. Колегіальні органи формуються з представників різних партій пропорційно чисельності їх фракцій. Партії, які не мають власних партійних фрак­цій, позбавлені можливості бути представленими в цих органах.

На діяльність парламенту відчутно впливають коміте­ти, комісії палат, рішення яких часто визначають рішен­ня палати. У різних країнах вони формуються по-різно­му. Але їх партійний склад найчастіше визначається на основі пропорційного представництва офіційно визнаних парламентських фракцій.

Попри непересічну важливість участі партій у роботі парламенту, головне їх завдання — здобуття урядової влади, вплив на формування і діяльність уряду.

За президентської системи правління (США) застосо­вується позапарламентський спосіб формування уряду: глава держави є і главою уряду, призначає міністрів, незважаючи на розстановку сил у парламенті і без участі парламенту. Призначення уряду президентом без участі парламенту надає верхівці партії президента значної ва­ги в управлінні державою. Як правило, міністрами при­значають членів партії, яка перемогла на президентських виборах, хоч у США цієї традиції дотримуються не зав­жди. Формуючи кабінет, президент надає перевагу гру­пам і особам, які зробили суттєвий внесок у його обран­ня. За розколу партії, національної кризи, президент мо­же залучити до свого кабінету представників опозиційної фракції або партії.

За парламентської системи правління глава держа­ви не завжди є виборною особою (у деяких країнах — мо­нарх), він позбавлений права призначати міністрів на свій розсуд, а тільки осіб, які користуються підтримкою більшості депутатів парламенту, і мусить звільняти їх, як тільки вони втратять цю підтримку. На практиці це означає, що глава держави призначає міністрами пред­ставників партії або партій, що мають більшість місць у парламенті (часто лише більшість у нижній палаті пар­ламенту).

Залежно від співвідношення і розстановки партійних сил у парламенті формуються різні типи урядів — одно­партійний, коаліційний (при цьому в парламенті можуть виникати центристські, право- чи лівоцентристські коалі­ції). Інколи виконавчу владу здійснюють «уряд меншос­ті» або «службовий уряд» (утворений на позапартійній ос­нові), які теж спираються на підтримку парламентської більшості, до якої належать не представлені в уряді пар­тійні фракції. Іншими словами, не представлені в уряді партії надають йому «зовнішню підтримку» з різних пи­тань. Практикується і формування уряду національної єдності, до якого входять представники всіх впливових парламентських політичних партій. Так було у Велико­британії в 1931—1935, 1935—1937 pp. і з 1940 року до за­кінчення Другої світової війни, коли уряд національної єдності утворювали консервативна, лейбористська і лібе­ральна партії.

Становлення багатопартійності в сучасній Україні. Перспектива утворення партійної системи

З проголошенням у колишньому СРСР, у тому числі в Україні, політики перебудови, почали створюватися по­літичні структури, які спершу обстоювали послідовну соціалістичну демократію, а відтак — просто демократію, зосереджуючись на культурно-просвітницькій діяльності (Український культурологічний клуб у Києві 1987 p.), то­вариство Лева та молодіжний дискусійний політклуб у Львові, 1987 р.)- Згодом почали формуватися організації політичного спрямування.

У становленні української багатопартійності виділя­ють три етапи.

Допартійний етап (з весни 1988 р. до весни 1990 p.). На цьому етапі виникають політизовані й політичні орга­нізації, що своєю діяльністю підготували умови і дали по­штовх процесові творення партій. Розпочався він зі ство­рення в березні 1988 р. Української Гельсінської спілки (УГС), яка першою заявила про необхідність побудови са­мостійної української держави. У тому ж році виникли Демократичний союз та Народна спілка сприяння перебу­дові. А в січні 1898 р. відбувся перший з'їзд Українсько­го християнсько-демократичного фронту, через рік — установча конференція Товариства української мови імені Т. Г. Шевченка, дещо пізніше — Українського товариства «Меморіал». Політичне життя активізувалося після опуб­лікування 16 лютого 1989 р. у газеті «Літературна Украї­на» проекту програми сприяння перебудові Народного Ру­ху України (НРУ). У вересні 1989 р. в м. Києві відбувся установчий з'їзд НРУ як політизованого громадського об'єднання, у жовтні заявила про себе нечисленна, але надрадикальна Українська національна партія.

Етап початкової багатопартійності (кінець 1990 р. — до подій 19—24 серпня 1991). Започаткував його установчий з'їзд Союзу трудящих України за перебудову, що відбув­ся 24 лютого 1990 р. У квітні того ж року було заснова­но партію Державна самостійність України (ДСУ), Укра­їнський християнсько-демократичний фронт реформува­вся в Українську християнсько-демократичну партію (УХДП), Українська Гельсінська спілка — в Українську республіканську партію (УРН). У травні відбувся уста­новчий з'їзд Об'єднаної соціал-демократичної партії України (ОСДПУ), а через місяць заявила про себе Укра­їнська селянська демократична партія (УСДП) та Україн­ська народно-демократична партія (УНДП).

1 липня 1990 р. в Києві відбулася перша сесія Укра­їнської міжпартійної асамблеї (УМА), яку заснували пар­тії та об'єднання національно-демократичного спряму­вання: УМА оголосила реєстрацію громадян Української Народної Республіки (УНР) на основі закону про громадянство У HP 1918 р. і скликання національного конгре­су, виступила за створення Національних Збройних сил, Національної Служби Безпеки та Національної поліції.

Восени 1990 р. політичний спектр України розширили Селянський Союз України, Народна партія України, Лібе­рально-демократична партія України. У грудні 1990 р. члени КПРС, які утворювали демократичну платформу в тодішній КГІУ, створили партію демократичного відро­дження України (ПДВУ), тоді ж відбувся установчий з'їзд Демократичної партії України (ДПУ).

Посткомуністичний етап (від серпневих подій 1991 р. до виборів до Верховної Ради України в березні 1994 p.). Відзначається принципово новими політичними і соці­ально-економічними умовами. Після серпневих подій 1991 р. КПРС та її регіональне відділення в Україні КПУ були заборонені. 24 серпня 1991 р. було проголошено не­залежність України, що уможливило демократичні пере­творення в ній. Процес творення партій отримав нові мо­жливості й стимули. У вересні 1991 р. відбувся установ­чий з'їзд Ліберальної партії України (ЛПУ), у жовтні — установчий з'їзд Соціалістичної партії України (СПУ). На основі Української міжпартійної асамблеї було ство­рено Українську Національну Асамблею (УНА).

У 1992 р. в Києві було створено Українську консерва­тивну республіканську партію (УКРП), Християнське-де­мократичну партію України (ХДПУ). Внаслідок об'єд­нання Української національної та Української народно-демократичної партії утворилася Українська національна консервативна партія (УНКП). Активно виникали нові партії в 1993—1994 pp., серед яких Народний Рух Укра­їни (НРУ), Комуністична партія України (КПУ).

Багатопартійність в Україні стала фактом. З форму­ванням багатопартійності процес творення нових партій не припиняється. Так, якщо на час виборів до Верховної Ради в березні 1998 р. в Україні було 52 політичні пар­тії, то на початку 2001 р. їх уже налічувалося 110. Від­буваються типові для багатопартійності міжпартійна та внутріпартійна боротьба, розколи в партіях, об'єднання партій, утворення міжпартійних блоків. Процес групу­вання партій особливо активізувався у зв'язку з підготов­кою виборів до Верховної Ради в березні 2002 р.

Багатопартійність в Україні відтворює весь ідейно-по­літичний спектр партій, який існує у світі. Так, за ідео­логічним спрямуванням в Україні діють комуністичні, соціал-демократичні, ліберально-демократичні, консер- вативні, християнські, націоналістичні партії. За полі­тичним спрямуванням — ліві, центристські, праві.

Партії комуністично-соціалістичного спрямування. До них належать Партія комуністів (більшовиків) Укра­їни (ПК(б)У), Комуністична партія України (КПУ), Кому­ністична партія (трудящих) (КП(т), Комуністична партія України (оновлена) (КПУ(о), Соціалістична партія Укра­їни (СПУ), Прогресивна соціалістична партія України (ПСПУ), Партія Всеукраїнське об'єднання лівих «Спра­ведливість». ЦІ партії відрізняються своїм чисельним складом, впливом на політичне життя, політичним зміс­том програм. Але всі вони сповідують марксизм, є при­бічниками соціалізму, суспільної власності, влади трудя­щих, соціалістичної системи господарювання І розподілу, загалом негативно ставляться до приватної власності, ринкових відносин, виступають проти співробітництва України з МВФ І МБРР, НАТО.

Партії соціал-демократичного спрямування. До них належать соціал-демократична партія України (об'єдна­на) (СДПУ(о), Соціал-демократична партія України (СДПУ), Українська соціал-демократична партія (УСДП), Партія пращ (ПП), Всеукраїнська партія трудящих (ВПТ). Вони, попри певні відмінності в програмах, ви­словлюють свою прихильність до цінностей демократич­ного соціалізму, є прибічниками багатоукладної соціаль­но орієнтованої ринкової економіки, сильної соціальної політики держави, соціальної справедливості, солідарно­сті, багатопартійності, політичного плюралізму, обстою­ють ринкові перетворення в Україні, зміцнення і розви­ток Української держави, відродження і розвиток укра­їнської нації, її культури, мови, входження України в європейське і світове співтовариство.

Партії ліберально-демократичного спектру. Вони ста­новлять більшість, серед них: Ліберальна партія України (ЛПУ), Ліберально-демократична партія України (ЛДПУ), Демократична партія України (ДПУ), Народно-демокра­тична партія (НДП), Демократичний Союз (ДС), Україн­ська партія промисловців І підприємців (УППП), Партія регіонів України (ПРУ), Партія «Яблуко», Партія Зеле­них України (ПЗУ), Аграрна партія України (АПУ), Між­регіональний блок реформ (МБР), Партія «Реформи і по­рядок» (ПРП). Вони сповідують ліберальні, демократичні цінності, виступають за домінування приватної власності, вільний ринок, рішуче прискорення ринкових реформ, прозору приватизацію з чітко визначеним приватним власником, розвиток місцевого самоврядування, розширення прав регіонів, вільний розвиток культури і мови україн­ського і всіх інших народів України, свободу особи, вхо­дження України в європейські І світові структури.

Консервативні партії України. До них належать На­родний Рух України (НРУ), Український Народний Рух (УНР), Народний Рух України «За єдність», Українська консервативна республіканська партія (УКРП), Україн­ська національна консервативна партія (УНКП), Україн­ська республіканська партія (УРП). їх об'єднує боротьба за розвиток Української держави, традицій українського народу, його культури, мови; за дотримання національ­но-культурних прав усіх Інших етнічних груп, що вхо­дять до складу українського народу, за зміцнення сім'ї, моральних норм. Вони є прибічниками ринкових пере­творень, приватної власності, політики добросусідства і взаємної вигоди з усіма державами.

Християнські партії. До них належать Християнсько-демократична партія України (ХДПУ), Українська хрис­тиянсько-демократична партія (УХДП), Християнсько-ліберальний союз (ХЛС), Партія «Християнсько-народ­ний союз» (ПХНС), Республіканська християнська пар­тія (РХП), Всеукраїнське об'єднання християн (BOX). Вони обстоюють цінності християнської моралі в суспіль­ному й особистому житті людей, пріоритет духовних на­чал, підпорядкованість політичної діяльності моральним нормам, повагу людської гідності, є прибічниками рин­кової економіки, приватної власності, створення системи соціального захисту. Виступають за міжконфесійний мир, за створення в Україні єдиної православної помісної церкви. Розглядають релігійні організації як повноправ­ні суб'єкти суспільного життя, виступають за участь це­рков у суспільне значущих акціях.

Партії національного спрямування. Це Конгрес Укра­їнських Націоналістів (КУН), Організація українських націоналістів-державників (ОУН(д), Всеукраїнське політичне об'єднання «Державна самостійність України» (ДСУ), Українська національна асамблея (УНА), Соціал-національна партія України (СНПУ). Основним для них є вті­лення національної Ідеї в усіх сферах життєдіяльності української нації. Виступають за розвиток національної свідомості українців, за ринкові реформи, приватну влас­ність, могутню Українську державу, втілення в життя Ідеї величі української нації, утвердження її слави, багатства І добробуту в умовах державного життя; за плідне її співжиття в колі волелюбних народів світу, за вирішення соці­альних проблем. Деякі з них висловлюються за забезпечен­ня українцям пріоритетних прав, зокрема, щоб безпосеред­німи керівниками української держави були українці.

Залежно від обставин та інтересів політичної боротьби діяльність деяких партій не цілком адекватна ідейно-по­літичній суті, зафіксованій у їхніх назвах і програмних документах. Трапляються розходження між проголошу­ваними суспільно-політичними цілями партії та конкрет­ними поточними інтересами її лідерів.

Актуальною суспільно-державною проблемою в Украї­ні є формування партійної системи. Важливим кроком що­до цього стали вибори до Верховної Ради України 1998 р. У результаті виборів 9 партій провели своїх представників до Верховної Ради України й утворили в ній свої фракції: КПУ, НРУ, СПУ, СелПУ, НДП, ПЗУ, «Громада», СДПУ(о), ПСПУ. Жодна з них не здобула такої кількості депутатських місць, щоб могла сформувати уряд. Не утво­рився для сформування уряду і блок партій, що не дає під­став стверджувати про утворення партійної системи.

В Україні спостерігаються ознаки атомізованої партій­ної системи та ознаки партійної системи поляризованого плюралізму. Але вірогідність того, що невдовзі в Україні сформується партійна система поляризованого плюраліз­му, достатньо очевидна.

Багатопартійність в Україні стала реальністю і виво­дить її на шлях сучасного демократичного цивілізовано­го розвитку. Нині українська багатопартійність є переду­мовою утворення партійної системи, що сприятиме утвердженню міцної, стабільної, демократичної системи влади в державі.

Партії як суспільний інститут, конкуруючи між со­бою, шукачи нових рішень і підтримки нових прихиль­ників, розвиваються, в тому числі і шляхом об'єднання на основі кількох партійних структур («Партія Регіо­нів»). Змінюються їхні організаційні форми, внутрішньо­партійне життя, характер зв'язків з масами, методи дія­льності. Сприяючи розвитку плюралізму і демократії в суспільстві, партії також демократизуються. Взаємодію­чи між собою, вони, залежно від влади, участі в ній або неучасті, утворюють різні типи партійних систем. Сучас­не плюралістичне, демократичне суспільство, що форму­валось як багатопартійне, демонструє свою життєздат­ність. Очевидно, партії як невід'ємний елемент сучасно­го цивілізованого суспільства мають майбутнє.

 

Запитання. Завдання

1. Чим відрізняються політичні партії від громадських організацій?

2. Порівняйте умови виникнення та еволюції партійної системи у Великобританії та в Україні.

3. Визначте етапи становлення багатопартійної системи в новіт­ній історії України.

4. Назвіть функції політичних партій у житті громадянського суспільства.