Політика і релігія

Проблема взаємодії політики і релігії — одна з найдав­ніших в історії людства. Науковий підхід до пояснення особливостей їх співіснування розпочався лише у другій половині XIX ст., коли політологія і релігієзнавство сформувалися як самостійні галузі науки зі своїми пред­метами і методами. Нинішній суспільно-політичний роз­виток людства засвідчує зростання впливу релігійного чинника на політичне життя держав і людської цивіліза­ції. Тому з'ясування закономірностей взаємовпливу і від­найдення способів урегулювання можливих конфліктів між політичними і релігійними чинниками — одне з.най-важливіших завдань політичної науки.

Релігія як чинник політичного життя суспільства

Як форми суспільної свідомості, релігія і політика постійно взаємодіють, адже їх носії практично одні й ті ж. Тому взаємовплив їх існуватиме доти, доки вони фігурува­тимуть у суспільному житті. Взаємовплив політики і релігії відбувається на двох основних рівнях — структур­ному та функціональному.

Структура політики охоплює політичну свідомість, політичну діяльність, політичні організації та політичні відносини. А структура релігії — релігійну свідомість, релігійну діяльність, релігійні організації та релігійні відносини. Отже, складові релігії і політики взаємопо­в'язані. Найтісніша взаємодія існує між першими трьома складовими обох систем.

Релігійна свідомість. Має теоретичний (концептуаль­ний) та буденний (побутовий) рівні. Найбільший вплив на формування та розвиток політики має теоретичний рі­вень релігії, який формується насамперед на основі тек­стів Священних Книг: Веди, Трипітака, Авеста, Біблія, Коран тощо; Святого Переказу (твори отців християнсь­кої церкви, Сунна та ін.), інших книг віроповчального характеру. Теоретична релігійність є основою не лише богословських, а майже всіх розгорнутих філософських, етичних і соціально-політичних вчень. Вона справляє безпосередній вплив на формування чи обґрунтування певного політичного устрою, суспільних відносин, пов'я­заних з проблемою публічної влади. Зі свого боку інсти­тути публічної влади разом з релігійними інституціями утверджують сформовані стереотипи свідомості та пове­дінки віруючих.

Релігійна діяльність індивідів. Поділяється на по-закультову і культову. Віруюча людина у своїй позакуль-товій релігійній діяльності на теоретичному (вироблення, систематизація та інтерпретація ідей, пов'язаних з релігі­єю) та практичному (пропаганда релігійних поглядів, мі­сіонерська робота) рівнях може впливати на політичне життя суспільства виконанням політичних замовлень вла­ди або її критики, вдаючись до релігійних доктрин.

Релігійні організації. Найтісніше взаємодіють з полі­тичним життям суспільства, є інституалізованою формою релігійних культових систем. Як важливі соціальні ін­ституції, покликані упорядковувати співжиття і діяль­ність людей, накладаючись на функції інституцій публі­чної влади.

Відносини інститутів публічної влади з релігійними організаціями можуть змінюватися від домінування пев­них світських суспільних інститутів і визначення ними особливостей розвитку релігійного чинника аж до пов­ного підпорядкування світських інституцій релігійним. Залежить це від конкретного часу та місця діяльності ре­лігійних, світських інституцій, типу релігійних організа- цій. Церква (церковна деномінація), яка має велику кіль­кість послідовників у певній країні, може диктувати за­вдяки своїм численним адептам вигідні їй умови, впливати на діяльність політичних інституцій, партій. У складнішому становищі перебувають секти та харизмати-чні культи, функціонування яких завжди утруднювалося саме на політичному рівні. Адже органи влади змушені реагувати на тиск домінуючих релігійних інституцій. Утиски, репресії проти прихильників окремих церков, сект, культів нерідко спричинялися економічною, полі­тичною нестабільністю суспільства (вигнання гугенотів із Франції, гоніння на іудеїв тощо).

Тісний зв'язок релігії і політики обумовлений і осно­вними функціями (а в результаті їх здійснення — і рол­лю), які виконує релігія в суспільстві.

Світоглядна функція. Зорієнтована на визначення мі­сця і ролі людини в Богом створеному світі. Завдяки їй формуються певні погляди щодо зародження і розвитку світу, людини, суспільства. Ця функція визначає мету життя та життєві ідеали віруючих. Сформовані за допо­могою релігії світорозуміння, світовідчуття, світоспог­лядання, світоставлення тощо можуть спонукати віруючу людину до конфлікту з носіями чи суб'єктами політики (державою, партією, рухом, особою), якщо їх принципи, конкретні дії суперечать поглядам, оцінкам і нормам релігійного індивіда чи інституції. Найчастіше це за умов перебування індивіда (інституції) в іновірному середовищі. В єдиновірному середовищі віруючі можуть активно впливати на структурні компоненти політики з метою поширення, зведення в ранг державних певних поглядів, оцінок норм поведінки, а також брати участь у формуванні певних політичних доктрин.

Компенсаторна функція. Вона пом'якшує або повніс­тю знімає відчуття безсилля, залежності й обмеженості людського існування як щодо зміни об'єктивних, суб'єк­тивних умов буття, так і щодо формування власної свідо­мості. Політика, основою якої є примус в інтересах окре­мих верств населення (іноді — всього суспільства) та задоволення владних інтересів певних груп і верств насе­лення, спиралася на компенсаторну функцію релігії, яка знімає напруженість соціального протистояння пропові­дуванням рівності всіх у гріховності, стражданнях, обі­цяє за земні страждання щасливе життя в потойбічному світі. Важливим є і психологічний аспект компенсації — релігія, знімаючи психологічні стреси, даючи людині впевненість у собі та мотивацію до життя, згладжує соці­альні конфлікти, спричинені невдалою економічною, со­ціальною, культурною, національною, військовою полі­тикою.

Комунікативна функція. Дає можливість віруючим у своїй релігійній і нерелігійній діяльності обмінюватися певною інформацією, оцінками релігійних чи позарелі-гійних явищ. Для політики важливим є те, що релігійне вчення пропагує терпиме ставлення хоча б до єдиновір­ців, що є однією з умов адекватної інтерпретації інфор­мації, позитивного сприйняття людини людиною.

Регулятивна функція. Зорієнтована на управління ді­яльністю, поведінкою віруючих, впорядкування відносин між ними. До новітнього часу історії людства релігія од-ноосібно займалася виробленням певних норм співжиття (мораль, релігійне право), стандартів поведінки (вихован­ня) індивідів, встановлювала систему контролю за їх дія­льністю, заохочення та покарання, виробляла й впрова­джувала у свідомість бажані мотиви діяльності членів су­спільства. Це давало змогу співвідносити конкретні ситу­ації, вчинки з прищепленими віруючим системами цін­ностей.

Інтегративна функція. Виявляється в тому, що в ме­жах певного віросповідання відбувається інтеграція, об'єднання індивідів. Коли ж у суспільстві (соціальній групі) наявні різні конфесії, а особливо такі, що проти­стоять одна одній, то релігія за цих умов може викону­вати й дезінтегруючу функцію, і навіть бути джерелом політичної напруженості. Дезінтеграція може виявля­тися не тільки в міжконфесійному протистоянні. Історія свідчить і про значну роль релігійного чинника в конф­ліктах, які потрясали політичні основи не лише окремо­го суспільства, а й спричиняли зміни міжнародних чи регіональних політичних систем (реформація, національ­но-визвольні війни Африки тощо).

Культуротранслююча функція. Релігія, як і політи­ка, є компонентом загальнолюдської культури. Вона за­безпечує не тільки збереження, а й розвиток окремих, найближчих до релігії, її галузей — архітектури, музи­ки, книгодруку, образотворчого мистецтва, малярства, графіки тощо. Так, релігія може передавати певну части­ну нагромаджуваної культурної спадщини (у т. ч. і полі­тичної культури) певного народу (цивілізації) від поколін­ня до покоління, забезпечуючи неперервність розвитку на­роду (цивілізації). Близькими до культуротранслюючих завдань, але у своєму предметному полі й зі своєю мотива­цією, займається і політика, однією з функцій якої є за­безпечення послідовності та інноваційності соціального розвитку суспільства, людини.

Водночас релігія може виконувати культуроперериваючу функцію щодо окремої національної культури. Це стосується переважно світових релігій, які, зародившись і сформувавшись у певному регіоні на певних культур­них традиціях, здійснюючи релігійну експансію, несуть в інші країни і нову культуру, нещадно знищуючи попе­редні культурні надбання, які, як правило, тісно пов'я­зані з іншими віруваннями (християнізація слов'янських народів; експансія ісламу з його забороною образотворчо­го мистецтва тощо).

Легітимізуюча функція. Вона найтісніше пов'язана з політикою, обґрунтовує, освячує й певною мірою узако­нює (легітимізує) деякі суспільні порядки й інституції (політичні, правові тощо), певні форми відносин, норми поведінки в суспільстві. Завдяки їй релігія може оціню­вати суспільні (політичні, культурні, національні та ін.) явища, формувати відповідне ставлення до них. При цьо­му різні конфесії можуть по-різному оцінювати одне й те ж явище. Так, Реформація освятила появу буржуазних суспільних відносин, у той час як у Російській імперії православна церква всіляко захищала феодальні поряд­ки. Втрата релігією легітимізуючої ролі виявляється, ко­ли певна соціальна група, окрема особа перебувають в іновірній державі й ставлять собі за мету зміну існуючих порядків (інституцій, відносин) за допомогою обґрунту­вання на основі Святого Письма, Святого Переказу чи бо­гословських трактатів неправомірності цих порядків (ін­ституцій, відносин).

Реалізуючи свої функції, релігія виконує значну роль у розвитку й функціонуванні політичної структури сус­пільства. Ця роль залежить:

— від особливостей віровчення та культу, організа­ційних можливостей конкретної конфесії чи релігійного напряму (у т. ч. використання мистецтва, науки, інтегро­ваності в суспільство тощо);

— від характеру впливу (одна й та ж конфесія в різ­ні часи може захищати або руйнувати певну політичну структуру);

— від особливостей регіону, функціонування певних конфесій.

За певних історичних умов в одному суспільстві мо­жуть прогресувати процеси секуляризації, в іншому ж — сакралізації. Одна і та ж конфесія може ставитися до влади як до породження темних сил (християнство на ранньому етапі його історії) або як до помазаників Бо­жих на землі (оцінки імператорів у християнських краї­нах після 324 p., коли воно стало державною релігією). У свою чергу, кожна держава та її політичні інституції по-своєму розуміють і практично діють у сфері відносин релігії та політики. Часто ці дії призводили до боротьби і знищення єдиновірців (війни в Європі між католицьки­ми державами, міжісламські конфлікти тощо). У деяких країнах релігійні інституції повністю перебувають під контролем держави. Наприклад, деякі лютеранські церкви підпорядковані (згідно з Аугсбурзьким релігій­ним миром 1555 р.) світській владі, яка перебрала на се­бе функції церковного управління.

Зв'язок релігії та політики зумовлений і цілеспрямова­ними діями церковних інституцій, першоієрархів та ієрар­хів релігійних течій щодо максимального представництва своїх прихильників у політичних інституціях з метою ло-біювання власних інтересів. Так, в Ізраїлі представники клерикальних кіл входили і входять у всі уряди країни. Непоодинокі випадки, коли вони входять у парламенти.

У певні періоди розвитку людства зв'язок релігії і по­літики був настільки тісний, що є підстави стверджувати про існування релігійно-політичного синкретизму, коли релігія сприймається як невід'ємний елемент політично­го чинника й навпаки. Відомо, наприклад, що жерці Дво­річчя, Єгипту поряд з релігійними виконували й держав­ницькі функції — писали закони, робили астрономічні розрахунки, керували збором податків, будівництвом зро­шувальних систем, займалися судочинством тощо. У Дав­ній Греції на перших порах жерців теж обирали до влад­них структур. За своїми функціями вони були більше дер­жавними чиновниками, ніж служителями культу. А в давньокитайській релігії, де в культі Неба жрецтво не отримало сильного розвитку, релігійні функції виконува­ли державні чиновники. Тому культ Неба носив у ній не емоційно-чуттєвий, а швидше бюрократичний відтінок.

За нової історії людства релігія використовується по­літичними силами як один із важливих чинників поне­волення народів. Цією її здатністю користувалися всі ім­перії нового часу: Російська використовувала православ'я як засіб асиміляції українців, білорусів та інших наро- дів; Британська використовувала католицизм та англі­канство як знаряддя у боротьбі за своє утвердження в ко­лоніях; Османська розглядала прийняття ісламу як умо­ву ослаблення економічного й політичного тиску на свої колонії та ін. Характерно, що конфесія, використову­вана імперією, сприймалася поневоленими народами як релігія колонізаторів. А розпад таких імперій призводив до масових виходів віруючих з «імперських конфесій», до гонінь на її місіонерів, націоналізації майна тощо. Так бу­ло в Шрі-Ланці, Бірмі — з християнством; у Болгарії — з ісламом; в Україні — з православ'ям, коли після 1917 р. сотні тисяч селян переходили в протестантські течії.

Апогеєм релігійно-політичного синкретизму можна вважати встановлення радянської влади в Російській імпе­рії й утворення в межах колишнього СРСР (а після 1945 р. у деяких країнах соціалістичного табору) світської релі­гії. Комуністично-соціалістична ідеологія претендувала на місце, яке до більшовицького перевороту 1917 р. посідала в житті суспільства християнська церква. Цим можна певною мірою пояснити те, що комунізм, як зазначав М. Бердяев, «не як соціальна система, а як ре­лігія фанатично ворожий будь-якій релігії». Критика ре­лігії у марксизмі-ленінізмі перетворилася на критику по­літики, яку вона (релігія) прямо чи опосередковано освя­чувала. До священнослужителів більшовики ставилися як до політичних противників, а боротьба з релігією як ідеологічною системою велася в соціалістичних країнах не ідеологічними (переконання), а революційно-політич­ними (примус) засобами.