ТИПОЛОГІЯ ШЛЮБУ
Норми екзогамного шлюбу навпаки приписують вибирати шлюбного партнера за межами своєї спільноти, забороняють шлюби між людьми одної спорідненої групи. Ці звичаї притаманні общинно-родовому устрою. Такий тип шлюбу руйнує соціальні обмеження, сприяє солідаризації суспільства. Подекуди існують звичаї, за яких можливі лише левіратні шлюби, коли вдова має право виходити заміж тільки за братів свого чоловіка. У деяких племен існує так звана матримоніальна школа, яка характеризується тим, що спочатку шлюбна угода укладається між молодим і літнім партнерами з метою виховання і навчання сімейного життя перших, а вже потім між однолітками. Залежно від кількості партнерів, що вступають у сімейно-родинні відносини, розрізняють моногамні — між одним чоловіком і однією жінкою — і полігамні шлюби (між кількома партнерами — одним чоловіком і кількома жінками чи однією жінкою і кількома чоловіками). У сучасному світі переважають моногамні шлюби. Полігамний шлюб порушує природну пропорцію між кількістю чоловіків і жінок. Негативним є й те, що він породжує боротьбу між чоловіками за жінок або між жінками за чоловіків, спричиняючи соціальну напруженість, конфлікти в суспільстві. Зважаючи на роль і права кожного з подружжя, виділяють такі типи шлюбу: патріархальний — чоловік відіграє домінуючу роль у сімейному житті; матріархальний — коли домінує жінка; егалітарний (демократичний) — коли чоловік і жінка мають рівні права. Нині переважає егалітарний шлюб, хоча пережитки патріархальної (взагалі авторитарної) форми сімейної влади ще збереглися і за даними соціологів становлять приблизно 5 % загальної кількості шлюбів, кожна десята сім’я — це сім’я перехідного типу, а в кожній п’ятій — характер відносин важко визначити. За юридичним оформленням розрізняють громадянські (вільні, юридично не засвідчені) і офіційні ( оформлені відповідними документами) шлюби. Треба зауважити також, що там, де церкву відокремлено від держави (наприклад в Україні), церковний шлюб (вінчання чи інший канонічний спосіб оформлення подружніх стосунків) не вважається офіційним. Останнім часом набрало поширення укладання так званих фіктивних шлюбів і розлучень з метою розв’язання різних економічних проблем. Проте така практика здебільшого підлягає кримінальному покаранню. За місцем проживання подружжя шлюби поділяються на: ·патрілокальні — коли подружжя проживає в батьків чоловіка; ·матрілокальні — у батьків дружини; ·неолокальні (дислокальні) — кожен окремо; ·унілокальні — чоловік і жінка проживають разом. Відомо, що тип шлюбу визначає відносини між чоловіком і жінкою, їх права і обов’язки один до одного, до дітей та рідних. І головним в ньому є мораль, ті норми, що сформувалися в сучасному інституті сім’ї. Уже сама реєстрація шлюбу відповідними державними органами означає прийняття цієї моралі, норм. Вони частково відтворені в Конституції України, зокрема у ст. 50 зазначається, що шлюб укладається за вільною згодою чоловіка і жінки, які мають рівні права і обов’язки, зобов’язані утримувати дітей до їх повноліття, у свою чергу повнолітні діти зобов’язані піклуватися про своїх непрацездатних батьків. Морально виправданим є лише той шлюб, який ґрунтується на взаємному коханні, на психологічній готовності подружжя до взаємодопомоги, самозречення, поступливості, бо як у народі кажуть: «Одружитися — це наполовину зменшити права і вдвічі збільшити обов’язки». У взаєминах подружжя неприпустимі приниження один одного, спроби командування, дискримінація. Термін «сім’я» характеризує складнішу від подружніх форму відносин — міжособистісних між подружжям, між дітьми і батьками, між іншими членами сім’ї. Сім’я має історично стійку організацію, соціальна необхідність якої зумовлена потребою суспільства у фізичному та духовному відтворенні населення. Сім’я — це своєрідна первинна група суспільства, члени якої об’єднані кровними зв’язками, спільними інтересами, почуттями і прагненнями. Вона складається не тільки із самого подружжя та його дітей, а і з інших родичів. Існує багато визначень поняття «сім’я», що вони акцентують увагу на різних сторонах сімейного життя. Найпростіше — це тлумачення сім’ї як групи людей, що кохають один одного, мають спільних пращурів, проживають разом. Російський учений А. Антонов дає таке визначення: сім’я — це група людей, об’єднаних подружньо-родинними зв’язками, які спільно здійснюють відтворення населення, забезпечують спадкоємність поколінь, а також соціалізацію дітей, і підтримують один одного. Він стверджує, що лише наявність подружніх, родинних і батьківських відносин породжують сім’ю. Якщо будь-якої складової цих відносин бракує, то це вже не сім’я, а сімейна група. Більш широке пояснення поняття «сім’я» дає російський соціолог А. Харчев. Він уважає сім’ю історично-конкретною системою взаємовідносин між подружжям, між батьками і дітьми, малою групою, члени якої об’єднані подружніми й родинними відносинами, спільним побутом і взаємною моральною відповідальністю за виховання дітей, соціальна необхідність якої зумовлена потребою суспільства у фізичному й духовному відтворенні населення. Соціологія вивчає сім’ю на макро- і мікрорівні. Специфіка цього вивчення полягає в тім, що сім’я на макрорівні розглядається як найдавніший соціальний інститут, що характеризується певними соціальним нормами, санкціями, організаційними формами, системою ролей, прав і обов’язків, за допомогою яких регулює відносини між подружжям, батьками і дітьми, родичами; на мікрорівні — як суттєвий елемент соціальної структури суспільства, автономну цілісність, малу контактну соціальну групу, найдавнішу природну спільноту людей, засновану на шлюбних відносинах і родинних зв’язках, спільному господарстві й побуті, взаємній моральній відповідальності і допомозі, члени якої перебувають у постійному спілкуванні. На мікрорівні здебільшого вивчаються цілі та завдання сім’ї, її групова динаміка, згуртованість, солідарність, стабільність, включення індивідів у сім’ю, задоволення перебуванням у ній, функціональними вимогами, взаємодія членів сім’ї, груповий контроль, санкції, сімейні цінності та норми поведінки. Сім’я як мала група відрізняється від інших малих груп такими типовими ознаками: ·наявністю між подружжям особливого союзу, якому притаманне духовне єднання, глибокі інтимно-довірчі зв’язки; ·переважанням неформальних довірчих відносин між чоловіком і дружиною, між батьками і дітьми; ·особливим способом формування — на основі симпатій, кохання, духовної єдності (для утворення інших малих груп досить спільних інтересів). На мікрорівні більше уваги приділяється взаємодіям, що розвиваються між членами сім’ї за різних обставин, чинникам, що формують стабільність сім’ї, ціннісним орієнтаціям, мотивам. Стабільність сім’ї залежить як від характеру внутрішніх взаємодій, так і від зовнішнього впливу соціокультурного середовища. На функціонування сім’ї як малої групи впливають, крім загальних суспільних факторів, такі специфічні чинники, як рівень урбанізованості населеного пункту, культурно-спортивного та оздоровчого обслуговування, етнічно-демографічні особливості, можливості працевлаштування тощо. У своєму життєвому циклі сім’я проходить такі фази: ·зашлюбини — утворення сім’ї; ·поява першої дитини — початок періоду дітонародження; ·народження останньої дитини — завершення періоду дітонародження; ·одруження й відокремлення від сім’ї останньої дорослої дитини («порожнє гніздо»); ·смерть одного з подружжя — припинення існування сім’ї. Сімейні відносини регулюються різними нормами. Майнові відносини, матеріальні обов’язки членів сім’ї, розлучення регулюються правовими нормами; відносини залицяння, вибору супутника життя, розподілу обов’язків, ставлення подружжя одне до одного, організація дозвілля — моральними нормами, звичаями, традиціями. Безумовно, у сімейних стосунках неминучі суперечності, бо подружжя може значно різнитися за характерами, рівнем емоційної культури, інтересами та духовними запитами. Напруженість у сімейних стосунках може виникати з приводу виховання дітей, використання сімейного бюджету, розподілу обов’язків щодо домашнього господарства тощо. Її подоланню сприяє дотримання моральних устоїв: поблажливість, терпимість, прагнення досягати взаєморозуміння, боязнь утратити один одного. У соціології існують різні наукові підходи до вивчення сім’ї. Представники сучасного символічного інтеракціонізму основну увагу приділяють вивченню символічних аспектів взаємодії членів сім’ї: розглядають сім’ю як систему соціальних ролей. Конфліктологи роблять наголос на складному, суперечливому характері сімейних відносин, конфліктах, що виникають на ґрунті виконання членами сім’ї різних соціальних ролей, та інших сімейних стосунків. Функціоналісти, аналізуючи соціальні функції сім’ї, виходять з гармонії сім’ї і суспільства як цілісності і розглядають сім’ю як природне вираження і реалізацію потреб суспільства. Деякі соціологи постійно намагаються поєднати макро- і мікроаналіз. Так, Т. Парсонс запевняє, що сім’я не протистоїть суспільству, вона — його підсистема, яка забезпечує стабільність соціуму в цілому завдяки встановленню «інструментальних» відносин з іншими соціальними підсистемами і структурами, а також «експресивних» відносин у самій сім’ї завдяки збереженню рівноваги в міжособистісній динаміці, посиленню інтегративних тенденцій.
У сучасному українському суспільстві глибинні трансформації торкнулись усіх галузей суспільного життя. Зокрема суспільні зміни позначились на життєдіяльності сучасної української сім’ї. Сім’я виступає важливим носієм культури та її складових: цінностей, аксіологічних орієнтацій, традицій, соціальних норм, правил поведінки тощо. Тому в соціально-філософському аспекті сучасну сім’ю не можливо розглядати поза межами соціального простору українського суспільства. Сьогодні стало очевидним, що проблеми сім’ї виходять за межі її вузького поняття. Саме тому на сучасному етапі розвитку Української держави виникає необхідність усвідомлення і переосмислення змін соціальноекономічного, політичного, демографічного, національного та духовного розвитку життя людей з метою винайдення шляхів для покращення умов, у яких перебуває сьогодні сучасна сім’я. Це значить, що проблема актуальна і потребує вирішення на рівні держави. Це можливо завдяки грунтовному науковому аналізу становища, умов життєдіяльності окремих категорій сімей, комплексної оцінки реалізації основних функцій сім’ї (економічної, репродуктивної, виховної, аксіологічної, комунікативної), визначенню соціально-психологічних і соціокультурних проблем українських сімей, вивченню структурних та функціональних особливостей сім’ї в сучасному суспільстві. Трансформаційні процеси, що відбуваються в нашому суспільстві, торкнулися сім’ї та відбилися головним чином на її основних функціях. Сьогодні бурхливі соціальні трансформаційні зміни сім’ї, які мають кризовий характер, спостерігаються не лише на рівні окремих функцій, але й в усій її структурі. Найтривожнішим у цьому процесі є тенденція зростання неповних сімей. Сучасна криза сім’ї пов’язана з цілою низкою суперечностей, найважливіша з яких виникає між суспільством і сім’єю. Сім’я не задовольняє потреби суспільства в фізичній та духовній репродукції населення, суспільство ж не забезпечує нормальних умов життєдіяльності сім’ї. Дослідження сім'ї як соціальної інституції передбачає аналіз суспільної свідомості у сфері сімейних відносин, сімейної поведінки за різних соціально-економічних і культурних умов, впливу суспільних потреб на спосіб життя сімей; соціального механізму зміцнення сімейних норм і цінностей; ефективності реалізації основних сімейних функцій в різних політичних, соціальних, економічних та культурних умовах; співвідношення сімейних норм і цінностей та реальної поведінки членів сімейної групи тощо. Таким чином, в якості соціального інституту сім’я вивчається на макрорівні, і в цьому відношенні аналізуються в першу чергу її соціальні функції. Крім цього, при аналізі сім’ї як соціального інституту розглядаються такі фундаментальні проблеми: яким чином трансформація суспільства впливає на характер сімейно-шлюбних відносин та спосіб життя сім’ї; яким чином змінюються сімейні норми та цінності, як відбувається регулювання сімейної поведінки та стосунків у сім’ї; як норми та цінності позначаються на виконанні соціальних ролей в галузі сімейно-шлюбних відносин. Проаналізуємо існуючі методологічні підходи вивчення сім’ї як соціального інституту взалежності від часу їх виникнення. З середини ХІХ ст. значну увагу при дослідженні сім’ї як соціального інституту приділяли представники еволюційного підходу, який визначає порядок чергування форм сім’ї, зміни історичних форм шлюбу та сім’ї, а також механізм виникнення сім’ї з роду, що зумовлює її унікальність у всіх відомих суспільствах та при всіх змінах її соціально-історичних форм. Зазначимо, що еволюціонізм прагне визначити те спільне, що притаманне різним формам сімей в різних типах суспільств, тобто значну увагу приділяє вивченню функцій сім’ї. Зміна форм сім’ї в історії уявляється як прогресивна зміна від нижчих форм до вищих. Серед відомих дослідників інституціонально-історичного підходу до вивчення сім’ї як соціального інституту виділяють Л.Моргана, Ф.Енгельса, Г. Спенсера, Е.Тейлора та П.Сорокіна. На думку Ф. Енгельса, “існування сім’ї неминуче зумовлене її зв’язком із способом виробництва” [8, 162]. Тривалий процес формування шлюбно-сімейних відносин показує, що основою їх глибоких історичних змін є розвиток продуктивних сил суспільства, відносин власності і розподілу. Причому важливою особливістю сім’ї є її безпосередній зв’язок з еко-номічним фундаментом суспільства. Форми власності визначає місце і роль сім’ї в суспільній системі, у тому числі взаємозв’язок сімейного господарства з суспільним виробництвом. У роботі “Походження сім’ї, приватної власності та держави” Ф. Енгельс визначив існування трьох головних стадій розвитку людства, яким відповідають три основні типи шлюбу: дикості притаманний груповий шлюб, варварству – парний, цивілізації – моногамія. Найяскравішими представниками функціонального підходу є Е.Дюркгейм, Е.Вестермарк, Б.Маліновський, Дж. Мердок та У.Огборн. Слід зазначити, що функціональний підхід, як і еволюційний, також спрямований на пошук того спільного, що притаманне різним типам сімей в ході історії, але зосереджує увагу не тільки на універсальності сім’ї, на її історичних формах, а й на соціокультурних функціях сім’ї і на взаємозв’язках соціокультурних ролей, пов’язаних з шлюбом, родинністю та спорідненістю. Зокрема, Е.Дюркгейм займався пошуком властивих сім’ї механізмів солідарності та згуртованості, зосереджуючи увагу на ролі кожного члена сім’ї в родинному житті. Саме він звернув увагу на те, що під впливом урбанізації сім’я втрачає ряд своїх функцій, стає менш міцною внаслідок добровільності шлюбу. Також він відмітив, що зменшення кількості членів сім’ї приводить до зменшення солідарності. Одночасно Е.Дюркгейм вважав, що втрата будь-яким структурним елементом колишніх функцій не означає послаблення цього елементу. Навпаки, це може бути пов’язано з появою нового спеціалізованого соціального інституту. Вчений здійснив аналіз ролей чоловіків та жінок в сімейній аномії – специфічному типі порушення сімейної рівно-ваги, який притаманний чоловікам в першу чергу і проявляється в самогубствах чоловіків в зв’язку з розлученням. На думку Е.Дюркгейма, розлучення і самогубства мають спільну причину – це порушення соціальних норм [1, 44]. Зазначимо, що поєднання еволюційного та функціонального підходів дозволило науковцям відобразити стан сім’ї як етапу в загальній її трансформації, проаналізувати функції та виявити основні тенденції в розвитку моногамії. Прибічники теорії функціоналізму простежили зв’язок функцій сім’ї з диференціацією статевих ролей: чоловік виконує інструментальну роль, пов’язуючи сім’ю із зовнішнім світом та забезпечуючи її матеріально; дружина виконує експресивну роль, яка регулює взаємостосунки в сім’ї завдяки емоційній, психологічній підтримці. Слід відмітити, що в функціональному підході велика увага приділяється аналізу історичного переходу сімейних функцій до інших соціальних інститутів, за яким відбувається редукція економічної, освітньої, виховної та інших функцій. Одним з перших звернув на це увагу У.Огборн. На його думку, прерогативою сім’ї залишалась лише афективна функція, до того “майбутня стабільність сім’ї буде залежати в основному від міцності емоційних зв’язків” [3, 44]. У подальшій діяльності У.Огборн став відомим завдяки своїй концепції “культурного запізнення”. Соціальні зміни, в тому числі і втрата сім’єю її функцій, він пояснював впливом технологічних змін. Але його абсолютизація ролі технологічного фактору надто спрощувала реальну взаємодію соціальних явищ. В цілому основний внесок У.Огборна полягає в ідеї зміни функціональних рис сім’ї у ХХ ст.. Пізніше Е.Берджес назвав цей процес переходом від “сім’ї-інституту” до “сім’ї-партнерства”. Т.Парсонс, як засновник структурного функціоналізму, зробив спробу синтезувати точки зору на сім’ю як соціальний інститут і соціально-психологічну групу, розглядав сім’ю як специфічну структурну підсистему суспільства із складною системою сімейних зв’язків. Дослідник аналізував функції сім’ї в загальній соціальній системі та функції індивіда в сім’ї як малій соціальній групі. На його думку, функціональне завдання підтримки емоційного балансу між всіма членами сім’ї, необхідного для нормальної соціалізації дітей, вимагає міцної спілки між подружжям, закріпленої шлюбом. Соціальна система сім’ї носить тимчасовий характер, виконавши завдання соціалізації, вона самоліквідовується, бо діти утворюють власні нуклеарні сім’ї. Погляди Т.Парсонса базувалися на тому, що нуклеарна сім’я носить ізольований характер, без міцних зв’язків членів сім’ї з батьками та іншими родичами. На його думку, відбувається пересування всіх основних функцій сім’ї до приватного сектору сфери зайнятості (за винятком первинної соціалізації та емоційної стабілізації особистості дорослих) [9, 98]. Констатуючи існування радикальних змін в інституті сім’ї, зумовлених соціально-економічним розвитком, оцінка цих змін різними науковцями виявляється відмінною. На думку А.Г.Вішнєвського та С.І.Голода, позитивні та негативні зміни сім’ї слід сприймати як приватні, специфічні прояви загального прогресивного процесу модернізації сім’ї, заміни одного типу (“традиційного”) іншим (“сучасним”). Зазначимо, що модернізація сім’ї при цьому розглядається як частина, прояв, елемент модернізації всього суспільства. За таких умов суспільство повинно прагнути до “мінімізації наслідків кризи для сім’ї та суспільства; сімейна політика необхідна для того, щоб подолати розлад між змінюваними істотними рисами сім’ї і умовами життя, соціальними нормами та інститутами, які не встигають за цими змінами” [2, 25]. Прибічники підходу кризи сім’ї як соціального інституту (У.Огборн, П.Сорокін, К.Ціммерман, У.Гуд, А.Антонов) аналізують сімейні зміни як історично конкретні вирази глобальної системної кризи сім’ї, що викликані індустріально-ринковою цивілізацію. Ця криза є глобальною проблемою сучасності [1]. Зазначимо, що теорія кризи сім’ї як соціального інституту є впливоивм науковим напрямком. Так, ще Г.Спенсер підкреслював, що дезінтеграція сім’ї зайшла надто далеко. П.Сорокін в роботі “Соціокультурна динаміка” писав: “Сім’я як священний союз чоловіка та жінки, батьків та дітей буде руйнуватися. Розлучення та розходження будуть зростати” [7, 112]. Уточнюючи поняття “криза”, він навів цілий ряд чинників: зменшення кількості шлюбів, зростання кількості розлучень, падіння рівня народжуваності, зростання кількості позашлюбних відносин, послаблення релігійної основи шлюбу, зміни взаємостосунків чоловіка та жінки тощо. Слід відмітити, що погляди П.Сорокіна на майбутнє сім’ї змінювались. Якщо на початку своєї наукової кар’єри він прогнозував занепад та руйнування сім’ї, то пізніше він вже не давав таких категоричних оцінок, висловлюючи думку про можливість пристосування сім’ї до нових умов. Відомим представником теорії кризи сім’ї як соціального інституту є американський дослідник Карл Ціммерман. В своїх роботах він виділив три типи сім’ї в історії людства, які залежали від типу влади над індивідом основних, на його думку, соціальних інститутів: держави, сім’ї та церкви. Коли влада контролюється сім’єю, то переважає тип опікунської сім’ї. В суспільствах, де сімейні групи поділяють владу з державою або церквою, існують домашні сім’ї, які можуть виникати завдяки успіхам церкви або держави. Нарешті, коли особистість виходить з-під контролю сім’ї, держави та церкви, переслідує індивідуалістичні цілі, то виникає атомістичний тип сім’ї, який є ознакою занепаду всієї соціальної системи [3]. Карл Ціммерман намагався обгрунтувати проблему зміни сім’ї як проблему дезорганізації цього інституту. Отже, основну причину кризи сім’ї як соціального інституту вчені вбачають у відмиранні її традиційних функцій та передачі більшості з них в суспільну сферу. А.І. Антонов вважав, що “послаблення соціально-нормативної регуляції сімейності, трансформація культурних символів та зразків, зниження цінності шлюбу, сім’ї, єдності всіх сімейних поколінь – ось ті соціокультурні процеси, які розкривають сутність кризи сім’ї ”. Центральним пунктом в його аналізі сучасних тенденцій сім’ї є сприйняття сімейних змін в контексті глобальної кризи сім’ї, невиконання репродуктивної функції викликає порушення всіх функцій цього соціального інституту, що загрожує існуванню людського роду [1, 241]. Слід зазначити, що теорія кризи сім’ї як соціального інституту є одним з впливових напрямків серед прибічників функціоналізму. На наш погляд, зміни сім’ї можна інтерпретувати як специфічні прояви модернізації всього суспільства. Практика свідчить про те, що пошук альтернативних форм шлюбу не приводить до відмирання традиційної моногамної сім’ї. Значні зміни у виконанні сім’єю її функцій проявляються в перенесенні акценту з одних функцій на інші, зокрема на комунікативну функцію. Таким чином, можна зробити висновки, що спектр поглядів зарубіжних та вітчизняних науковців на генезис, стан та перспективи інституту сім’ї дуже широкий. Це зумовлено перманентною актуальністю проблем сім’ї. Слід відмітити, що існування сім’ї в якості соціального інституту зумовлює наявність великої кількості дефініцій щодо визначення сім’ї. Важливий внесок зробили представники еволюційного підходу, які здійснили грунтовний аналіз історичних форм шлюбу та сім’ї. Відмінність функціонального підходу до вивчення сім’ї полягає в тому, що він зосереджує увагу на соціокультурних функціях сім’ї, а також здійснює аналіз історичного переходу сімейних функцій до інших соціальних інститутів. Протилежні погляди на виконання сучасною сім’єю своїх функцій зумовило появу двох відмінних підходів – кризи сім’ї як соціального інституту, яка викликана індустріально-ринковою цивілізацією і є глобальною проблемою, а також теорії модернізації суспільства, прибічники якої вважають появу нових тенденцій, в тому числі і негативних, частиною загального процесу модернізації суспільства.
ЛІТЕРАТУРА 1. Антонов А.И., Медков В.М. Социология семьи. – М.: МГУ,1996. – 304 с. 2. Вишневский А.Г. Эволюция семьи в СССР и принципы семейной политики // Семья и семей- ная политика(Демография и социология). – М.: Наука,1991. – С.12-23. 3. Голофаст В.Б. Изменение семьи при капитализме (Постановка проблемы в социологии США)//Семья как объект философского и социологического исследования. – Л.: Наука, 1974. – С.41-70. 4. Гуд У. Развитие теории семьи // Социология сегодня. Проблемы и перспективы. – М.: Про- гресс, 1965. – С.194-217. 5. Димитрова Л.М. Філософія історії: від Полібія до Л. Гумільова: Монографія. – К.: ІЗМН, 1997. – 200 с. 6. Енгельс Ф. Походження сім’ї, приватної власності та держави // Маркс К., Енгельс Ф. Твори. – Т.21. – К.: Вид-во політичної літератури України, 1964. – С.23-171. 7. Сорокин П. Социокультурная динамика. – М.: Прогресс, 1992. – 576 с. 8. Харчев А.Г. Брак и семья в СССР. – М.: Наука, 1979. – 217 с. 9. Parsons T. The Social Structure of the Family. – London, 1956. – P.178-224.
Розвиток інституту сім’ї в Україні (нормативно-правовий аспект) За останні роки в Україні розроблено ідеологію та концептуальні засади державної сімейної політики, сформульовано ключові положення щодо відносин держави і сім’ї, прийнято законодавчу базу забезпечення правових гарантій суверенітету родини, балансу сімейних і суспільних інтересів, визначені заходи, пов’язані з реалізацією основних функцій сім’ї та захистом соціально вразливих їх категорій. З цією метою прийнято низку документів директивного та регулюючого характеру, спрямованих на забезпечення сприятливих умов розвитку сім’ї, підвищення авторитету та стійкості шлюбу, посилення ролі батьків та їхньої відповідальності за життєзабезпечення і виховання дітей, надання адресної комплексної допомоги малозабезпеченим сім’ям, забезпечення соціального захисту материнства і дитинства тощо. Ставлення держави до проблем сім’ї визначено насамперед в основоположному законодавчому акті — Конституції України, де зазначається, що кожен має право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім’ї (ст. 48) [1]. Конституцією України закріплюються і гарантуються також соціальні права щодо сім’ї, наголошується на тому, що "шлюб ґрунтується на вільній згоді чоловіка та жінки. Кожен із подружжя має рівні права та обов’язки у шлюбі та сім’ї. Батьки зобов’язані утримувати дітей до їхнього повноліття. Повнолітні діти зобов’язані піклуватися про своїх непрацюючих батьків. Сім’я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою" (ст. 51) [1]. Тобто, за конституційними нормами України, сім’я охороняється державою, яка має створювати соціально-економічні та правові передумови для її нормального функціонування, розвитку, виховання та освіти дітей. На державу також покладається обов’язок утримання та виховання дітей-сиріт і дітей, які залишилися без батьківського піклування. Всім дітям гарантована рівність прав незалежно від походження, а також від того, народжені вони в шлюбі чи поза ним. Ідеологія державної сімейної політики розкривається у затвердженій Верховною Радою України "Концепції державної сімейної політики" (1999), розробка якої була спричинена потребами створення належних умов для життєдіяльності сім’ї. Концепція визначає загальну стратегію і пріоритетні напрями державної політики щодо сім’ї, передбачає здійснення цілісної системи заходів з урахуванням нових реалій: ринкової економіки, соціального партнерства, політичної демократії, усього того, що покликане зробити життя суспільства, кожної окремої сім’ї повнокровним та ефективним [7]. Серед засобів правового регулювання сімейних відносин, захисту сім’ї особливе місце належить Сімейному кодексу України. Цей документ закріплює традиційні для українського суспільства моральні цінності: добровільність шлюбного союзу між чоловіком та жінкою, що грунтується на взаємній довірі, повазі, на вільних від матеріальних розрахунків почуттях, на паритетних засадах любові й взаємопідтримки. У ньому утверджуються принципи одношлюбності, рівності подружжя в сім’ї, відповідальності перед сім’єю її членів [2]. Серед основних положень слід також назвати установку на зміцнення сім’ї як соціального інституту і союзу конкретних осіб, захист прав матері й батька, забезпечення кожної дитини сімейним вихованням. Відповідно до Сімейного кодексу України, регулювання сімейних відносин має здійснюватися з урахуванням права на таємницю особистого життя членів сім’ї, їхнього права на особисту свободу та недопущення втручання у сімейне життя, рівних прав подружжя, максимального урахування прав та інтересів дітей [2], визначених Конвенцією ООН про права дитини, іншими міжнародними актами, ратифікованими парламентом України. Законодавчого оформлення в Україні набули також права і обов’язки подружжя: особисті та майнові. Особисті права не мають економічного змісту, вони тісно пов’язані з особистістю людини і не підлягають передачі комусь іншому. Однак здійснення зазначених прав без урахування інтересів один одного та дітей може в окремих випадках перешкоджати зміцненню сім’ї, а іноді призводити до її руйнування. Тому Сімейним кодексом України визначено, що питання виховання дітей та інші проблеми життєдіяльності сім’ї повинні розв’язуватися подружжям спільно і ніхто з них не має переваг перед іншим [2]. До сімейних стосунків за цим Кодексом належать також правовідносини між батьками та дітьми. За зловживання батьківськими правами, жорстоке поводження з дітьми та ухиляння від виконання своїх обов’язків з виховання чи утримання дітей до батьків можуть бути застосовані суворі санкції, зокрема обмеження чи позбавлення батьківських прав (за рішенням суду) [2]. У сучасних соціально-економічних умовах важливого значення набувають проблеми соціального захисту сім’ї. В цьому контексті зростає значення нормативно-правових актів, спрямованих на вдосконалення законодавчо-норма тивної бази, яка забезпечувала б належний захист соціально вразливих сімей. Нині в Україні існують різні види державної соціальної підтримки сімей з дітьми: грошова і натуральна допомога, соціальні пенсії, пільги, послуги тощо. Правове регулювання, призначення і виплата цих видів допомоги здійснюються на підставі Закону України "Про державну допомогу сім’ям з дітьми" та Закону України "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської аварії". Закон України "Про сприяння соціальному становленню та розвитку молоді в Україні" визначає загальні засади створення організаційних, соціально-економічних, політикоправових умов соціального розвитку молодих громадян України в інтересах особистості, суспільства і держави, встановлює певні пільги для молодих сімей. До них слід віднести грошову допомогу сім’ям, які мають неповнолітніх дітей; молоді сім’ї мають відповідні квоти при одержанні земельних ділянок для індивідуального житлового будівництва, які затверджуються органами місцевого самоврядування [3]. Порядок надання пільгових довгострокових кредитів молодим сім’ям встановлено "Положенням про порядок надання пільгових довгострокових кредитів молодим сім’ям та одиноким молодим громадянам на реконструкцію і придбання житла", затвердженим Постановою Кабінету Міністрів України від 29 травня 2001 р. [10]. Указом Президента України від 29 березня 2001 р. "Про додаткові заходи щодо реалізації державної молодіжної політики", крім цілеспрямованого виділення коштів, надання пільгових довгострокових кредитів, затверджується започаткування на телебаченні та радіо культурно-просвітницьких виховних програм для сім’ї, дітей, зміст яких має сприяти пропаганді здорового способу життя, ідей гуманізму, толерантності, національних та загальнолюдських духовних і моральних цінностей [8]. З-поміж інших нормативних актів, що регулюють питання соціального захисту сім’ї, слід виділити Закон України "Про прожитковий мінімум" (1999), укази Президента України "Про соціальний захист малозабезпечених громадян в умовах переходу на повну оплату вартості житлово-комунальних послуг" (1999), "Про основні напрями політики щодо грошових доходів населення України" (1999), Постанову Кабінету Міністрів України "Про запровадження адресної соціальної допомоги малозабезпеченим сім’ям" (1999) та "Положення про умови та порядок надання адрес- ної соціальної допомоги малозабезпеченим сім’ям". Ці акти передбачають поглиблення процесу надання адресної соціальної допомоги домогосподарству (сім’ям) як суб’єкту допомоги, що є новим явищем для України. Позитивним елементом тут виступає адресність допомоги, спрямованість на підтримку найменш забезпечених сімей [14]. З метою підтримки незахищених верств населення прийнятий Закон України "Про державну соціальну допомогу малозабезпеченим сім’ям" (2000), який спрямований на реалізацію конституційних гарантій щодо права громадян на соціальний захист — забезпечення рівня життя не нижчого від прожиткового мінімуму шляхом надання грошової допомоги найменш соціально захищеним сім’ям, зокрема тим, які з поважних або незалежних від них причин мають середньомісячний сукупний прибуток, нижчий від прожиткового мінімуму для сім’ї [4]. Одним із важливих напрямів удосконалення програмно-нормативної бази з проблем сім’ї стала розробка комплексної програми "Українська родина", якою визначені засади та додаткові заходи щодо практичної реалізації державної сімейної політики. Головні завдання програми спрямовуються на поліпшення становища сімей, демографічної та соціально-економічної ситуації у країні, підвищення рівня духовних, моральних цінностей і авторитету української сім’ї, забезпечення сприятливих умов для її всебічного розвитку як основи стабілізації суспільства і зміцнення держави. Основні заходи із забезпечення реалізації програми передбачають створення сприятливих умов для повноцінного соціального, духовного, культурно-освітнього і морального розвитку та життєдіяльності української родини, захисту її фізичного здоров’я і соціальних прав у період глибоких, докорінних суспільно-політичних та економічних перетворень, економічної, духовної, культурної і міжетнічної консолідації українського народу в єдину Українську родину [11]. У зв’язку з цим важливого значення набула координація дій галузевих та регіональних програм стосовно функціонування сім’ї в усіх її аспектах і
|
