РЕЙТИНГ ЯКОСТІ КРЕДИТУ ЗА АНАЛІЗОМ ФІНАНСОВИХ КОЕФІЦІЄНТІВ

Таблиця 9.7

Сума і коефіцієнт	Клас 1	Клас 2	Клас 3	Клас 4	Клас 5	Клас 6
Коефіцієнт поточної ліквід­ності	2,00	2,00	2,00	1,50	1,50	1,25
Довгострокова заборгова­ність: капіталізація	0,25	0,33	0,35	0,45	0,50	0,60
Довгострокова заборгова­ність: акціонерний капітал	0,66	1,00	1,00	1,25	1,75	2,00
Передподаткове покриття відсотків	7,00	5,00	5,00	4,00	3,00	2,00
Грошовий потік: довго­строкова заборгованість	0,75	0,30	0,25	0,2	0,2	0,15
Довгострокова заборгова­ність: нетто основні активи	0,50	0,70	0,80	1,00	1,50	1,50
Нетто-оборотний капітал:: довгострокова заборго­ваність	1,00	0,80	0,80	0,75	0,50	0,40

Отже, незважаючи на те, який рейтинг кредиту за якістю ви­бере банк, він завжди має базуватися на врахуванні низки факто­рів: мети кредиту, розміру та загального обсягу можливих втрат з вини позичальника, фінансового стану та минулих кредитів по­зичальника.

Система спостереження за кредитами. Після надання креди­ту банкам необхідно відстежувати фінансовий стан позичальника та виконання всіх умов кредитного договору, щоб виявити проб­леми позичальника з погашенням кредиту на ранніх стадіях. Це забезпечить банку максимальну ефективність коригуючих дій щодо запобігання та зменшення збитків.

Спостереження за використанням кредитів особливо важливе на етапі їх погашення, коли вони стають простроченими або коли порушуються визначені кредитною угодою мінімальна сума за­стави чи величина фінансових коефіцієнтів.

У процесі спостереження банк зобов'язаний аналізувати фі­нансовий стан та тенденції розвитку клієнта, його минулі та май­бутні можливості щодо обслуговування боргу, а також дохідність його операцій. Незалежно від того, чи перші ознаки проблематич­ності кредиту є фінансовими або не фінансовими за характером, їх треба ретельно проаналізувати. З погіршенням стану кредиту банк повинен виявити ступінь складності проблем, що виникли, та вжити відповідних заходів:

* проаналізувати проблеми позичальника;

* проконсультуватися з працівниками відділу, що займається з проблемними кредитами;

* віднести кредит до нижчої класифікації та припинити відо­браження відсотків по кредиту у доходах банку;

* зібрати інформацію про ймовірність виникнення інших ви­дів ризику в роботі з цим клієнтом;

* щоденно перевіряти рахунки клієнта;

* переглянути всю кредитну документацію, гарантії, векселі, забезпечення, іпотеку;

* вивчити можливості щодо додаткового забезпечення;

* розробити план коригуючих дій.

Вивчивши ситуацію, банк переходить до розробки стратегії" «порятунку» кредиту. Зрозуміло, що всякий проблемний кредит є унікальним, відтак банк має індивідуально підходити до кожно­го конкретного випадку. Проте, будь-яка стратегія, на наш по­гляд, повинна передбачати:

* розробку програми зміни структури заборгованості;

* одержання додаткової документації та гарантій; 4 відрахування додаткового забезпечення;

* вкладення додаткових коштів; v продаж забезпечення;

* звернення до гарантів;

* організацію спільного товариства та вкладення капіталу;

* роботу з керівництвом щодо виявлення проблем та їх роз­в'язання;

* розробку програм скорочення витрат;

* продаж компанії третій стороні;

* зміну керівництва;

* призначення керівників та консультантів з боку банку для роботи з компанією;

* збільшення власного капіталу компанії;

* реорганізацію компанії;

* організацію фінансової допомоги з боку іншого фінансового інституту;

* одержання урядових гарантій щодо бюджетного обслугову­вання боргу;

* вжиття юридичних заходів — офіційне звернення до гаранта та продаж застави, якщо кредиту загрожує неповернення;

* оформлення документів про банкрутство.

Отже, досліджуючи проблему управління ризиками щодо кре­дитування інвестиційних проектів, ми дійшли висновку, що бан­ки повинні ретельно керувати та удосконалювати процес креди­тування на всіх його стадіях.

9.5. Управління відсотковими ризиками

 

Не менш важливою процедурою в процесі кредиту­вання інвестиційних проектів є ефективна оцінка відсоткових ри­зиків при інвестиційному кредитуванні, яка також потребує вдо­сконалення.

Відсотковий ризик зумовлений тим, що середня вартість залу­чених коштів банку (депозитів і взятих у борг грошей) може про­тягом дії строку кредиту перевищити середню відсоткову ставку за кредит. Відтак кредитування інвестиційних проектів потребує ефективного управління відсотковим ризиком, адже ці кредити мають переважно строковий характер.

Відсотковий ризик обумовлений і невизначеністю майбутньої динаміки рівня відсотків на кредити під інвестиційні проекти. Він виникає тоді, коли не збігаються терміни повернення нада­них та залучених коштів або коли ставки за активними та пасив­ними операціями встановлюються різними способами (фіксовані ставки проти перемінних чи навпаки). У цьому разі прикладом може бути ситуація, коли кошти позичаються на короткий термін за змінними ставками, а кредити видаються на тривалий строк за фіксованими ставками у розрахунку на те, що змінні відсоткові ставки не перевищать очікуваний рівень.

На відсотковий ризик найбільш наражаються ті банки, які ре­гулярно маніпулюють відсотками у спекулятивних цілях, а також ті, що не приділяють належної уваги прогнозним змінам відсот­кових ставок.

Отже, одним із найважчих завдань у кредитуванні інвести­ційних проектів є визначення відсоткової ставки. Кредитор, з одного боку, бажає встановити досить високу ставку, аби одер­жати прибуток за кредит та компенсувати всі свої ризики. З ін­шого боку, ставка за кредит повинна бути низькою, щоб пози­чальник був спроможний виплатити його і не звертатися до іншого кредитора.

Сьогодні відсоткова ставка за інвестиційні кредити може бути фіксованою або плаваючою залежно від зміни базової ставки. Рішення про те, якою буде ставка (фіксованою чи плаваючою), приймають банк та клієнт, залежно від того, яку величину відсот­ків вони очікують у майбутньому. Зазвичай банки віддають пере­вагу плаваючим ставкам при довгостроковому кредитуванні, а позичальники — фіксованим. Фактор відсоткової ставки відіграє велику роль у визначенні витрат позичальника на розширення виробництва або впровадження нового товару на ринок. Отже, фіксована відсоткова ставка дає змогу позичальникам точно оці­нити свої витрати та внести їх до кошторису проекту.

З усього сказаного випливає, що правильне встановлення відсоткових ставок за інвестиційні кредити сьогодні є одним з насущних завдань банків, які кредитують інвестиційні проекти. Найважливішим елементом загальної кредитної політики бан­ку є також визначення ціни інвестиційного кредиту, що передба­чає врахування таких факторів.

Ризик. Складовим елементом визначення ціни є систематичне встановлення ступеня ризику, пов'язаного з проектом чи станом позичальника.

Агресивність. Залежить від того, які цілі переслідує банк — зростання чи закріплення позицій на кредитному ринку.

Конкуренція. Визначається тим, чи конкуруватиме банк з іншими банками у визначенні ціни на інвестиційні кредити.

Категорія клієнта. Залежить від орієнтації банку — на розвиток відносин з клієнтом чи на одержання вигоди від кредитування.

Прибутковість. Кредитну маржу банк може скоротити, якщо клієнт забезпечує банку значний дохід за іншими операціями (ва­лютними, акредитивами, зобов'язаннями, гарантіями тощо).

Вартість ставки. Ціна кредиту ґрунтується на базовій ставці, що визначається як середньозважена за всіма джерелами коштів, разом із вартістю страхування депозитів, резервних вимог Національного банку та всіх відсоткових витрат, пов'язаних із мобіліза­цією коштів, накладних, адміністративних та маркетингових витрат.

Гнучкість ціни кредитування. Банк може запропонувати клієн­тові змінити плаваючу ставку на фіксовану (при револьверному кредитуванні), плаваючу ставку з нижньою і/або верхньою ме­жею або будь-яку іншу зміну чи поправку, привабливу для клієнта та прийнятну для банку за прибутковістю та за цілями.

Інші фактори. Визначення ціни кредиту передбачає також визначення ціни інструментів, наданих за винагороду, — гарантій, зобов'язань, акредитивів на умовах «стенд-бай» тощо. Ціна забезпечених та гарантованих кредитів повинна включати і витра­ти, пов'язані з наглядом та управлінням цими кредитами.

Не менш складною проблемою управління відсотковим ризи­ком є також управління «гепом» (розривом) в активах та паси­вах, який відчутно впливає на рівні відсоткових ставок. Успішне управління «гепом» потребує передбачення майбутніх змін відсот­ків за кредитами. На практиці існує позитивний «геп», коли активи зі змінною ставкою перевищують пасиви зі змінною ставкою та негативний «геп», коли пасиви зі змінною ставкою перевищують такі самі активи. На рис. 9.3 показано, що ступінь відсоткового ризику залежить від розмірів розриву між активами та пасивами та від напряму, швидкості і тривалості зміни відсоткової ставки.

Наприклад, за очікуваного спаду відсоткових ставок банку необхідно збільшити частку залучених фондів зі змінною ставкою, та збільшити частку активів з фіксованою ставкою, і в такий спо­сіб збільшити відсоткову маржу та скоротити величину позитивного «гепу». У разі очікуваного підвищення відсоткових ставок» банку слід збільшити портфель активів зі змінною ставкою та підвищити частку ресурсів під фіксований відсоток. Таким чином збільшиться величина позитивного «гепу».

Отже, банк має розробити ефективну стратегію управління «гепом», яка, на нашу думку, повинна містити спеціальні плани операцій для всіх категорій активів і пасивів на кожній фазі діло­вого циклу інвестиційного кредитування.

 

 

Наведемо приклад такої стратегії.

Перший етап: низькі відсоткові ставки (очікується зростання). Заходи:

* збільшити строки позичкових коштів;

* зменшити кількість кредитів із фіксованою ставкою;

* скоротити строки портфеля інвестицій;

* продати інвестиції (цінні папери); «одержати довгострокові позички;

* закрити кредитні лінії.

Другий етап: відсоткові ставки підвищуються (очікуються у майбутньому найвищі відсотки). План дій:

* скоротити строки позичкових коштів; «подовжити строки інвестицій;

* підготувати видачу кредитів із фіксованою ставкою;

* підготуватися до збільшення частки інвестицій у цінні папери;

* розглянути можливість дострокового погашення заборгова­ності з фіксованим відсотком.

Третій етап: високі відсотки (очікується їх зниження). Доцільно:

* скоротити строк позичкових коштів;

* збільшити частку кредитів із фіксованою ставкою;» подовжити строки портфеля інвестицій; «розширити портфель інвестицій із фіксованою ставкою:

* запланувати майбутній продаж активів;

* зосередити увагу на нових кредитний лініях. Четвертий етап: зниження відсоткових ставок (очікуються найнижчі відсотки). Необхідні дії:

* подовжити строки позичкових коштів; «скоротити терміни інвестицій; «збільшити частку кредитів зі змінною ставкою; «скоротити інвестиції у цінні папери;

* вибірково продати активи з фіксованою ставкою;

* запланувати збільшення довгострокової заборгованості з фік­сованою ставкою.

Отже, за будь-яких стратегій банку необхідно збільшувати чи­сту відсоткову маржу у межах параметрів ризику, визначених політикою банку, адже відсоткові ставки та ступінь ризику, при­таманні кредитним операціям, — це змінні величини, що форму­ються під впливом зовнішніх факторів, вектор яких важко перед­бачити і на які банк вплинути не може.

Резюмуючи, підкреслимо, що комерційним банкам, які здійс­нюють інвестиційне кредитування, слід навчитися оперативно керувати кредитним та відсотковим ризиками, намагаючись зво­дити їх до мінімуму.

9.6. Заходи щодо зниження ризиків

 

Всебічний аналіз фінансового стану суб'єкта інвес­тиційної діяльності та очікуваних проектних ризиків являє собою обов'язкову умову прийняття рішень щодо кредитування проектів. Залежно від виду проекту, його належності до того чи іншого типу розробляється система заходів протидії ризикам:

— розподіл ризику між учасниками проекту;

— заставні операції та гарантування;

— страхування (хеджування);

— лімітування;

— екаунтинг та ін.

Розподіл ризику між учасниками проекту — такий захист дає можливість засновникам проекту переносити частину своїх ризи­ків на інших учасників проекту (див. рис. 9.4).

Позички під заставу — це позички, забезпечені з боку позичаль­ника заставними активами. Застава — це один із найдавніших засо­бів забезпечення позичок. Але якщо у минулі роки заставні фізичні активи переходили у володіння кредитора, то тепер вони, як прави­ло, залишаються у використанні позичальника, а кредитору відповід­но до контракту переходять (поступаються) права володіння (цесія).

Банк прагне формувати власний позичковий портфель із за­безпечених кредитів, тому він зобов'язаний вимогливо оцінювати якість застави. Головні критерії:

* вік активів, їх моральне та фізичне зношення, темпи старін­ня застави;

* простота оцінки вартості застави та можливість її перегляду (індексації) у період кредитування;

* можливість розташування закладених активів на ринку;

* рівень ліквідності як для фізичних, так і для фінансових активів;

* підконтрольність — простота та легкість встановлення міс­цезнаходження та вступу у володіння;

* рівень позичкової маржі для кожного виду застави (напри­клад, для готівки така маржа становить 100 % + очікуваний від­соток інфляції, для висококваліфікованих цінних паперів — 60—70 %, для матеріальних запасів та обладнання — 50 %).

 

 

 

Рис. 9.4. Розподіл ризиків між учасниками проекту

У процесі кредитування під впливом інфляції рівень може коригуватися: для фінансових активів у бік збільшення, а для фізичних — у бік зменшення.

Гарантований кредит видається під письмове зобов'язання третьої сторони сплатити борг у випадку відмови від його сплати позичальником. Оцінка ризиків гаранта та вимоги до якості гаран­тії такі самі, як і до застави.

Гарантії можуть бути таких видів:

— обмежена або необмежена, тобто гарантувати всю заборго­ваність або тільки її частину;

— забезпечена або незабезпечена, тобто із заставою або без неї;

— фізичних або юридичних осіб, тобто забезпечена власними або корпоративними активами.

Кредитори звичайно прагнуть отримати необмежену та забез­печену гарантію, внаслідок чого мають перевіряти її. При оцінці фінансового стану гаранта слід враховувати, що гарантія як умовне зобов'язання являє собою позабалансовий фінансовий інстру­мент. Тому перевіряти необхідно як балансові, так і позабалансо­ві операції гаранта.

Особливу відповідальність несе банк, який виступає в ролі га­ранта, оскільки гарантії, які ним надаються, забезпечуються не власними ресурсами, а коштами акціонерів або вкладників.

Найвагомішим заходом щодо захисту інвестицій є їх страху­вання. Інвестиції, особливо довгострокові, зазнають різного роду ризиків, причому з багатьма невідомими небезпеками, які чека­ють на інвестора. Саме тому вкладення капіталу на тривалий строк завжди обґрунтовується оціночними розрахунками будь-яких ризиків і обов'язково страхується та перестраховується.

В Україні згідно із Законом «Про страхування» Кабінетом Мі­ністрів розроблено «Положення про порядок здійснення діяльно­сті страховими посередниками». Це Положення регулює порядок здійснення діяльності страховими посередниками (страховими агентами і страховими брокерами). Відповідно до цього Поло­ження страховий посередник (крім громадян, що перебувають із страхувальником у трудових відносинах) виконує два види під­приємницької діяльності — агентську та брокерську.

Агентська діяльність — це діяльність від імені та за доручен­ням одного або кількох страхувальників (страхових компаній) з рекламування, консультування, пропонування страхових послуг та проведення роботи, пов'язаної з укладанням та виконанням договорів із страховою компанією. Ця діяльність здійснюється на підставі договорів про надання страхових агентських послуг (агентська угода).

Брокерська діяльність — це професійна підприємницька діяль­ність на користь страхувальника (цедента), метою якої є визначен­ня потреб останнього у страхових послугах і підготовка договорів страхування. Страховий брокер здійснює свою діяльність на під­ставі договору про надання страхових брокерських послуг (бро­керська угода). Страховий брокер може укладати угоди на користь одного страхувальника в розмірі не більше ніж 35 % від загальної суми платежів за всіма угодами, що він здійснює впродовж року.

В останні роки страхування інвестицій дедалі більше стає не тільки засобом охорони вкладень від руйнівних стихійних лих, й засобом захисту від несприятливих змін економічної кон'юнк­тури. За цих умов інвестор зобов'язаний відволікати частину влас­них коштів на укладення договорів страхування із самого почат­ку інвестиційного процесу з метою захисту себе у майбутньому від ризику втрати більшої частини коштів або всього внеску.

Розмір страхового відшкодування встановлюється як різниця між страховою сумою та реальними результатами інвестиційної діяльності. Мета страхування полягає у захисті страхувальника (інвестора) від можливих збитків в інвестиційній діяльності або втрат інвестицій, саме тому угода страхування, як правило, укла­дається на строк, відповідний періоду окупності інвестованого капіталу. Особливості страхування інвестиційних проектів вису­вають додаткові вимоги при укладанні договорів:

— наявність у страхувальника договору (ліцензії чи патенту) на здійснення певного виду діяльності;

— обов'язковий додаток до заяви інвестора про страхування інформації, яка дозволяє судити про міру ризику інвестування в кожному конкретному випадку (умови інвестиційної діяльності, надійність її суб'єктів, очікувані доходи, видатки та ін.).

Інвестор повинен знати, що страхова компанія може само­стійно встановлювати та переглядати перелік ризиків, що підля­гають страхуванню.

Специфіка страхування інвестицій полягає у тому, що відшкоду­вання завданих збитків здійснюється переважно після закінчення строку страхування з урахуванням реальних результатів інвестицій­ної діяльності, тому при визначенні строку дій угоди страхування необхідно враховувати наявний вітчизняний досвід, наукові та практичні рекомендації, важливі дані про окупність витрат за окре­мим інвестиційним проектом, як вітчизняним, так і зарубіжним.

Зазначення у договорі строку компенсації збитків при страху­ванні інвестиційної діяльності дає можливість нагромаджувати страхові внески, формувати резерви майбутніх виплат. Страхова компенсація може бути виплачена і до закінчення строку дії до­говору страхування, якщо внаслідок будь-якої події (наприклад стихійного лиха) стає наявним неминучий крах інвестиційного проекту.

Розмір страхової суми як верхня межа відповідальності згідно з договором встановлюється на підставі заяви інвестора (стра­хувальника) за двома можливими варіантами при згоді страхо­вої компанії. Один із варіантів установлює страхову суму у ме­жах вкладень страхувальника в інвестиційний проект, інший — у страхову суму включає як видатки інвестора, так і очікуваний прибуток. Від методу визначення страхової суми залежить сут­ність страхування. У першому випадку відшкодуванню підляга­ють витрати страхувальника, тобто безпосередньо інвестиції. У другому випадку поряд з видатками відшкодовується прибу­ток, тобто має місце так зване страхування інвестиційного доходу.

При визначенні строку страхового договору страхувальник (інвестор) прагне скоротити термін страхування, оскільки він за­цікавлений у прискоренні інвестиційної діяльності. Між тим, скорочення строку дії договору підвищує ризик невиправданих втрат для страхової компанії. Збільшення строку страхового до­говору підвищує реальність окупності проекту, знижує ймовір­ність збитків, що підлягають страховому відшкодуванню (за ін­ших рівних умов).

Сукупність заходів із страхування ризиків, зміни ціни то­вару, що реалізується, курсів валют і відсотків називається хеджуванням. Сутність хеджування полягає в регулярному продажу валюти на строк чи в обмін відсотків за валютами, в яких здійснюються інвестиції; продажу продукції проекту на товарній біржі з майбутньою поставкою за фіксованою ціною. При хеджуванні використовуються загальновідомі фінансові інструменти: опціони, ф'ючерси, валютні та відсоткові свопи, кепси та коларси. У зв'язку з тим, що в Україні механізмів обі­гу таких фінансових інструментів майже не існує, то їх у віт­чизняній практиці інвестиційного кредитування не використо­вують.

Існує ще один засіб зниження ризиків — лімітування об'єктів інвестицій, розмірів кредитів, видатків, продажів тощо. Інвестор, як правило, обмежує розміри вкладень при капіталізації інвести­цій, перешкоджаючи цим створенню зайвих запасів матеріалів, конструкцій, обладнання. Фінансування здійснюється поступово — траншами, тобто ризику підлягають окремі грошові потоки, а не весь обсяг інвестицій. Банки, у свою чергу, з метою зниження ступеня ризику лімітують розміри позичок, застосовують овердрафт, кредитні лінії, відновлювальні кредити, кредитують клієн­тів у режимі «стенд-бай» тощо.

Для отримання додаткової інформації про об'єкт інвестування за кордоном використовують послуги екаунтингових компаній. Ці фірми займаються збиранням, обробкою, аналізом і форму­ванням різних видів бізнес-інформації: відомостей про ринки, платоспроможність підприємства, кредитоспроможність клієнта, фінансовий стан партнерів з бізнесу, перспективи розвитку кон­курентів тощо. Звичайно ці відомості надаються у вигляді бізнес-довідок. Великі екаунтингові фірми розробляють типові довідки бізнес-інформації та за бажанням замовника дають більш деталь­ну інформацію, отриману шляхом поглибленого аналізу. Екаунтинг часто сполучається з аудитом та являє собою важливий за­хід зниження ступеня інвестиційного ризику.

 

Контрольні запитання і завдання до теми 9:

1. Дайте визначення ризику та рівню ризику.

2. Що таке проектний ризик?

3. Що включає в себе процедура вивчення та оцінки проектних ризиків?

4. За якими ознаками класифікують проектні ризики?

5. Що включає в себе розрахунок показників ризику вкладення інвестицій?

6. Що таке вартість невизначеності?

7. Які моделі використовуються під час аналізу інвестиційних ризиків?

8. Визначте основні складові аналізу сценаріїв розвитку проекту.

9. Що таке метод дерева рішень?

10. Визначте основні складові методу імітаційного моделювання.

11. Дайте визначення кредитного ризику.

12. Визначте причини виникнення ризиків при інвестиційному кредитуванні.

13. Що включає в себе процедура управління кредитними ризи­ками при інвестиційному кредитуванні?

14. За якими критеріями проводиться оцінка кредитних ризиків?

15. Охарактеризуйте основні складові моделі управління кредит­ним ризиком

16. Як визначається рейтинг якості інвестиційного кредиту?

17. Що включає в себе система «порятунку» кредиту?

18. Що таке відсотковий ризик і які фактори впливають на нього?

19. За яких факторів визначається ціна інвестиційного кредиту?

20. Що таке управління «гепом»?

21. Що включає в себе стратегія управління «гепом»?

22. Охарактеризуйте заходи щодо зниження ризиків при інвес­тиційному кредитуванні.

23. Як використовується страхування при інвестиційному кредитуванні?