Соціологія управління та соціотехнічний експеримент Ф. Тейлора

Соціологія управління – галузь соціології, що вивчає процеси управління в різних типах спільнот, організацій, інститутів і суспільства в цілому, здійснюваних для збереження і забезпечення стійкості розвитку відповідної системи, впорядкування і вдосконалення її структури, досягнення її мети.

Об'єкт соціології управління - різноманітні соціальні системи (групи, угруповання, організації, об´єднання, спільноти, суспільство в цілому), що входять у різні форми суспільного виробництва і діяльності, метою яких є виконання певних функцій.

Предметом соціології управління є закономірності, форми і методи цілеспрямованого управління соціальними процесами і групами для досягнення певної мети, вивчення управління через призму соціальних інтересів і взаємодії різних соціальних груп.

Соціологію управління цікавлять соціальні аспекти економічного і науково-технічного розвитку, соціальної політики, вироблення і реалізації управлінських рішень, вивчення процесу самоврядування, взаємостосунків керівника і підлеглих.

Функції соціології управління

Виділення основних задач соціології управління дозволяє визначити її основні функції, які безпосередньо пов'язані з її задачами і витікають з них.

Пізнавальна. Її мета: вивчити основні особливості управління як специфічної сфери трудової діяльності, визначити її роль і значущість у розвитку суспільства і його підсистем, організацій, груп і т.п.

Оціночна. Її єство полягає в тому, щоб оцінити, якою мірою відповідає (або, навпаки, не відповідає) існуюча у даному суспільстві, організації система управління основним тенденціям цього суспільства, соціальним очікуванням, потребам і інтересам більшості населення, чи є ця система управління демократичною, авторитарною або тоталітарною, розвиває або сковує ініціативу окремих індивідів, їх груп і спільностей.

Прогностична. Направлена на виявлення найвірогідніших і бажаних змін в управлінській діяльності в межах найближчого або віддаленішого майбутнього, тобто на визначення можливих траєкторій розвитку управління, на його прогнозування.

Освітня (навчальна). Єство її полягає в тому, щоб поширювати знання про управління, тобто про основні його задачі, функції, механізми реалізації.

Озброювати управлінські кадри новими прийомами, технологіями управління, перетворюючись тим самим на практично діючий засіб вдосконалення системи управління.

Американця Фредеріка Тейлора (1856-1915) вважають родоначальником науки управління. Тейлор першим спробував виробити соціотехнічну систему, яка об´єднала технічний і соціальний аспекти виробництва, обґрунтував головні засади наукового менеджменту, які були реалізовані на багатьох підприємствах світу.

Зі своїх досліджень і експериментів Ф. Тейлор вивів низку загальних принципів, які склали основу класичної теорії організації. До них належать:

• розподіл праці. Цей принцип не тільки простежується на рівні майстерні або цеху, але і поширюється на управлінські ешелони. За менеджером має бути закріплена функція планування, а за працівником — функція виконання. Крім цього розподілу праці в широкому сенсі Ф. Тейлор рекомендував також розподіляти конкретні виробничі завдання, щоб кожен член персоналу (як робітник, так і менеджер) виконував лише одну функцію;

• функціональне керівництво. Нагляд за робітниками повинен мати функціональний характер і здійснюватися на кожній фазі виробництва. Ф. Тейлор запропонував перейти від одноособового до функціонального керівництва, замінивши владу одного майстра функціональною адміністрацією (декількома керівниками-фахівцями, кожний з яких давав би робітнику вказівки в межах своєї компетенції). У спеціальній літературі з проблем організації таких керівників-фахівців і їх підрозділи називають функціональними органами (відділами), а організацію — функціональною;

• вимірювання праці. Ф. Тейлор наполягав на вивченні процесів робочого часу, вбачаючи в цьому найбільш оптимальний шлях реалізації виробничих завдань. Цей принцип припускає вимірювання робочого часу за допомогою так званих "одиниць часу", що представляють дискретні елементи трудових процесів;

• завдання-розпорядження. Згідно з цим принципом виробничі завдання мають бути не тільки щохвилини розчленовані, але і супроводжуватися докладним описом оптимальних методів їх виконання. Цілі підприємства чітко заплановані, і кожному робітнику видаються письмові інструкції щодо його конкретних завдань. Шляхом реалізації цих заходів і робітник, і менеджер отримують певні стандарти, які сприяють вимірюванню праці;

• програми стимулювання. Робітник повинен усвідомлювати, що будь-який елемент праці має свою ціну і його оплата залежить від встановленого випуску готової продукції, а у разі досягнення більшої продуктивності робітникові виплачується премія;

• праця як індивідуальна діяльність. Вплив групи робить робітника менш продуктивним;

• мотивація. Сутність цього принципу в тому, що особиста зацікавленість є рушійною силою для більшості людей;

• роль індивідуальних здібностей. Проводиться відмінність між здібностями робітників і менеджерів: робітники працюють за винагороду в сьогоденні, а менеджери — заради винагороди в майбутньому.