Політика глобалізації США, її вплив на міждержавні відносини.* Терористичні акти у США та в країнах Західної Європи на початку XXI ст. та їх наслідки.

Глобалізація, згідно з визначенням американського дослідника Хелда Макгрю [www.dushkin.com/online], — це розширення, поглиблення та прискорення взаємозв’язків у світовому просторі в усіх аспектах сучасного людського життя. Поряд із позитивними чинниками глобалізації їй притаманні і болючі проблеми та загрози. Ризики втрати національної ідентичності та культури малочисельних народів, прояви міжнародної злочинності, корупції, тероризму, злочини в інформаційних мережах тощо —«інший бік медалі» глобалізації.

Одна з головних особливостей глобалізації полягає в тому, що це явище супроводжується «нестримним» розширенням світових ринків для певних видів продукції, товарів чи послуг. При цьому постає гостра проблема: як зберегти достатні простори для розвитку людських, громадських і природних цінностей в умовах нестримного розвитку глобальних ринків? Коли вони починають «безроздільно» домінувати над соціальною і навіть над політичною сферами суспільства — це є ознакою «іншого боку медалі» явища глобалізації, свідченням недостатнього розвитку демократичних інститутів цього суспільства. У такому разі влада і багатство концентруються в невеликої групи людей та корпорацій, відділяючи решту суспільства від демократично встановлених норм використання громадських прав і ресурсів.

Позитивне сприйняття глобалізації полягає в тім, щоб сприяти конституюванню всепланетної спільності та співробітництву людей заради загальної безпеки. У той же час, США прагнуть зміцнити своє гегемоністське становище у світі, передусім, за допомогою інформаційної сфери. Американські засоби масової інформації завжди виступають на захист американських інтересів як у політичній, так і в економічній сферах.Інформаційна сфера використовується США як важлива умова здійснення впливу на інші країни, на ментальність інших народів. США значно випереджають інші країни за розмірами, могутністю економіки, контролю за діловою активністю у світі, їхня валюта – основна розрахункова одиниця міжнародних торговельних і валютно-фінансових операцій.Американські війська знаходяться в 120 країнах, а в 45 з них вони мають стаціонарні бази.

Підґрунтям американського культурного імперіалізму, з одного боку, виступає політична традиція США з її демократичними ідеалами, з іншого ̶ інформаційна монополія цієї країни у міжнародному інформаційному просторі. У той же час США захищають власний інформаційний простір від будь-якого втручання ззовні. Усвідомлення важливості та невідворотності існування світового інформаційного простору, де США посідають чільне місце, спонукає провідні європейські країни продукувати власну інформаційну політику, згідно з національними інтересами та європейськими стандартами.

Екс держ – секретар США Г. Кіссінджер визнав, що глобалізація – це лише інша назва просування інтересів США у світі,а Б. Клінтон був ще лаконічнішим: «Глобалізація – це Америка»! Цілком зрозуміло, чому антиглобалістський рух, який виник в 1996 році та активно веде боротьбу проти всевладдя транснаціональних корпорацій, екологічних загроз тощо, бачить основного ворога саме в гегемоністській геополітиці США.

У той же час на сучасному етапі людство зіштовхнулось з глобальною небезпекою міжнародного (транснаціонального) тероризму. Акція 11 вересня 2001 року була декларативним викликом не тільки США, але й західному «золотому мільярду», в цілому політиці глобалізації, втіленням якої виступав Всесвітній торговельний центр. Ця подія та наступні терористичні акти в інших країнах призвели до певних наслідків, а саме:

̶ масової паніки, депресії населення цілих держав;

̶ обмеження громадянських прав і свобод, насамперед, у найбільш розвинутих демократичних країнах;

̶ економічних потрясінь;

̶ зростання військових витрат на антитерористичні заходи;

̶ зміни формату та характеру міжнародних відносин.

Спроби створення системи міжнародного антитерористичного співробітництва орієнтовані на попередження та придушення терактів, однак вони залишають осторонь головну проблему – пошуки шляхів глобальної зміни умов, що породжують тероризм. Тому вони мають бути націлені, передусім, на компенсацію політичного, економічного та соціального розшарування світу на тлі та під впливом глобалізації.

3 Прискорення процесу інтеграції західноєвропейських країн на рубежі XX – XXI ст. Політичні кризи в ряді країн СНД на початку XXI ст., їх причини.* 25 березня 1957 p. у Римі ФРН, Франція, Італія та країни Бенілюксу уклали Угоду про створення Європейського співтовариства з атомної енергії (Євроатом) та Європейського економічного співтовариства. Перша організація мала на меті створення спільного ринку сировини та обладнання для атомної енергетики, об'єднання зусиль у галузі ядерних досліджень.

Метою ЄЕС проголошувалося:

- поступова ліквідація обмежень у торгівлі між країнами-учасницями;

- ліквідація перешкод для пересування людей, капіталів та послуг між державами ЄЕС;

- зближення законодавств країн ЄЕС;

- розробка принципів узгодженої економічної політики;

- спільна політика в транспорті та сільському господарстві.

Геополітичні зміни, що відбулися у світі наприкінці 80-х ̶ на початку 90-х pp., поставили Співтовариство перед необхідністю вирішення трьох головних завдань:

- забезпечити подальшу участь об'єднаної Німеччини у європейських інтеграційних процесах;

- сприяти економічним та політичним реформам у країнах Центральної та Східної Європи;

- розробити ефективний механізм співробітництва в галузі зовнішньої політики та політики безпеки.

Грудня 1991 p. керівники держав та урядів дванадцяти країн-членів ЄЕС зібралися у місті Маастрихт (Голландія). Було укладено Маастрихтську угоду, яка набрала чинності 11 листопада 1993 року, та відкрила нову фазу в поглибленні економічної та політичної інтеграції. ЄЕС було трансформовано у Європейський Союз (ЄС), який мав являти собою єдиний економічний простір без внутрішніх кордонів, у якому будуть забезпечені свобода пересування капіталів, товарів та послуг, а потім і громадян, а також спільна політика в галузі промислового виробництва, сільського господарства й транспорту, охорони навколишнього середовища, у сфері досліджень, енергетики, соціальній політиці, у зовнішній політиці та в галузі безпеки, юстиції та внутрішніх справ. Основні напрями політики визначаються Європейською радою. Виконання усіх цих угод передбачає розширення прерогатив головних інститутів Європейського Союзу - Ради міністрів, Європейського парламенту, Комісії європейських організацій, Судової палати. Фінансової палати. Передбачалось, що формування політичного та воєнного союзу буде тривати протягом щонайменше двох десятиріч та не виключає створення єдиного уряду.

Країни, які бажають стати членами ЄС, повинні відповідати вимогам, що встановлені 1993 р., за такими напрямами: демократія та верховенство права; права людини і захист національних меншин; економічний стан;