Нове загострення американсько-радянських відносин наприкінці 70-х - початку 80-х рр., його причини.

На тлі розрядки продовжували виникати регіональні конфлікти. Розрив відносин між Китаєм і СРСР наприкінці 60-х років призвів у 70-ті роки до нормалізації стосунків КНР із США. В 1971 р. відбувся таєм­ний візит в Пекін помічника прези­дента США з національної безпеки Генрі Кіссінджера, який домовився про візит в КНР президента США. В тому ж році США зняли своє вето в Раді Безпеки ООН, що дозволи­ло КНР зайняти місце Китаю в ООН, яке до того часу займали представ­ники уряду Гоміндану, який зазнав поразки у громадянській війні та знайшов притулок на о. Тайвань під захистом США. Візит Р.Ніксона до КНР став сенсацією в світовій полі­тиці. У 1979 р. були відновлені дип­ломатичні відносини на рівні послів. Нормалізація відносин КНР з США дозволила Китаю продовжи­ти протистояння з СРСР. Ареною протистояння стала Південно-Східна Азія.

У 1973 р. відбулась «жовтнева», або «семиденна», арабо-ізраїльська війна, ініціатором якої були арабські країни. Основні бойові дії розгорнулись у районі Суецького каналу. Єгипетська армія успішно переправившись через канал, на­несла поразку ізраїльській армії, але сама опинилась в оточенні. У свою чергу, ізраїльська армія, фор­сувавши канал, активно просува­лась на Каїр. В цей момент між Єгиптом і Ізраїлем було укладено перемир'я і сторони відновили до­воєнне становище. Ця війна пере­конала єгипетське керівництво у неможливості вирішити близько­східну проблему воєнним шляхом. Після невдачі скликати міжнарод­ну конференцію з питань близь­косхідного врегулювання під егі­дою США і СРСР єгипетський уряд пішов на укладення в 1979 р. сепаратного миру з Ізраїлем у Кемп-Девіді (США). Це стало серй­озним ударом по позиціях Радянсь­кого Союзу на Близькому Сході.

Розрядка 70-х років не стала довготривалою політикою. Не була подолана логіка «холодної війни» і підозрілість між великими держа­вами. На згортанні розрядки позна­чилось економічне відставання СРСР і консервативні тенденції у внутрішній і зовнішній політиці. Не­малу роль відіграла і економічна криза 70-х років, розцінена радянсь­ким керівництвом, як криза капіта­лізму взагалі, якою потрібно скори­статись для утвердження соціалізму у всьому світі. Протистояння між Заходом і Радянським Союзом вступило у вирішальну фазу.

До кінця 70-х років намітилось різке загострення міжнародного становища. Стало зрозуміло, що марно покладати серйозні надії на гельсінські домовленості. СРСР не поспішав виконувати свої зобов'я­зання в гуманітарній сфері, Захід же не намагався відмовитись від силового протистояння комуні­стичному блоку.

У відповідь на розміщення ра­дянських ракет середньої дальності в Східній Європі сесія Ради НАТО у Вашингтоні в травні 1978 р. схва­лила довгострокову програму збільшення військових витрат на 3% на рік протягом 20 років. 12 грудня 1979 р. в Брюсселі було прийнято рішення про розміщення у Великобританії, Бельгії, ФРН, Італії 574 крилатих ракет і ракет «Першинг-2».

У грудні 1979 р. СРСР ввів свої війська в Афганістан. Підтримка Радянським Союзом непопулярно­го в країні режиму викликала підне­сення патріотичних почуттів і ма­совий опір населення. Іран і Паки­стан відкрили свої території для розміщення баз повстанців. США, арабські країни, Китай надали по­встанцям значну воєнну допомогу. СРСР отримав свій «В'єтнам» з та­ким же шансом на успіх. СРСР за­судила світова громадськість, США не ратифікували договір ОСО-2 і наклали ембарго на продаж зерна в СРСР. Навіть деякі країни соціа­лістичного табору не підтримали дії радянського керівництва, багато країн бойкотувало Олімпіаду 1980 р. в Москві. Розрядку було остаточно поховано.

На кінець 1970-х років припадає різке загострення відносин між США та Іраном. В лютому 1979 р. в Ірані відбулась революція, в результаті якої було повалено монархію і вла­да перейшла до рук фундаменталістського духовенства на чолі з Аятоллою Хомейні. Революція в Ірані відкрила нову сторінку в міжнародних відносинах. Вона стала показником подальшого розми­вання біполярної системи світу. Ре­волюція дала поштовх поширенню ідей фундаменталізму в ісламсько­му світі, поглибила протистояння між християнською та ісламської цивілізаціями. Почастішали випад­ки міжнародного тероризму, який став загальним лихом для багатьох країн.

Події в Ірані завдали серйозно­го удару по престижу США. Це при­звело до падіння адміністрації пре­зидента Картера. Розвиток подій остаточно переконав американців у необхідності проведення більш жорсткої зовнішньої політики. На президентських виборах 1980 р. перемогу одержав республіканець Р.Рейган, який пропонував відмо­витись від розрядки і провести пе­реозброєння американської армії.

Нова американська адміністрація схвалила стратегію «суперництва», згідно з якою планувалось розви­вати перспективні озброєння, мак­симально використовуючи науково-технічні досягнення, в яких США мають пріоритет. Ця стратегія по­винна була не тільки забезпечити воєнну перевагу, а й економічне виснаження СРСР. У рамках даної стратегії була розроблена політика «прямого протиборства», яка перед­бачала рішуче використання вій­ськової могутності для досягнення політичних цілей. Важливою її особ­ливістю є положення про підготов­ку США до розв'язання воєн різних масштабів та інтенсивності.

23 березня 1983 р. президент США Р. Рейган зробив заяву про розробку в США програми СОІ (стратегічна оборонна ініціатива). Програма передбачала створення глобальної протиракетної оборони з елементами космічних озброєнь. Це означало, що гонка озброєнь пе­реноситься і на космічний простір, а всі домовленості про обмеження стратегічних озброєнь фактично втрачають силу. До участі в цій про­грамі запрошувався і СРСР.

Реакція Радянського Союзу на програму була різко негативною. Розробка анти-СОІ потребувала великих ресурсів, матеріальних ви­трат, яких би радянська економіка не витримала. Фактично програма СОІ стала блефом і водночас про­вокацією США, щоб розвалити економіку СРСР, адже СО! не да­вала абсолютної гарантії захисту території США і їх союзників.

У 80-х роках основною ареною протистояння двох воєнно-політич­них блоків знову стала Європа. ОВД і НАТО активно розміщують тут ядерну зброю першого удару, збільшують арсенали неядерних озброєнь. При збереженні відносного паритету СРСР і його, союз­ники мали перевагу в бронетан­ковій техніці у 3 рази, артилерії в 6 разів, засобах ППО в, 5 разів. Блок НАТО мав перевагу в проти­танкових засобах, бойовик гелікоп­терах, флоті.