Книжна культура

 

Культура виготовлення і читання книги, переклад і написання нових творів, коротше кажучи, професійна література в Київській Русі мала християнський характер. Переважна маса книг являла собою списки книг, виготовлених у Болгарії. Книги писались на пергамені — спеціально підготовленому матеріалі з телячої шкіри, почерком, який називають старший полуустав. Книга була справжнім витвором художнього ремесла, витвором мистецтва. Так, знаменитий Ізборник Святослава 1073 р. був замовлений київським князем для себе і виконаний розкішно: прекрасно переписаний кількома писцями, чудово декорований, оправлений у красиву шкіряну обкладку, а, головне, прикрашений гарними мініатюрами. При цьому фронтиспіси повторювали елементи архітектурних конструкцій, в тому числі храмових, а іноді візантійські будівничі втілювали фронтиспіси книг в архітектурні обрамлення. Зображення святих у книжних мініатюрах могли копіюватись в іконах. Орнаментальні декоративні композиції розроблялись у книжкових ілюстраціях, але такі ж елементи декору ми бачимо на стінах соборів. За тематикою переважна більшість книг так чи інакше пов’язана з християнським віровченням і культом. І в цьому немає нічого дивного, якщо ми згадаємо, що і храм, і саме буття з християнського погляду були свого роду книгою.

 

Характерним виявом ставлення до храму як до книги є графіті на храмових стінах. За церковними нормами, дряпання храмових стін вважалось таким же страшним гріхом, як наруга над могилами. Проте писали на стінах Київської Софії солідні люди — князі, члени їх сімей та близькі до них люди. Уявлення про те, що храм — та ж книга, виявлялось /105/ сильнішим, ніж церковна заборона.

 

Цілу книгу написів на стінах Софії Київської, надряпаних її парафіянами в описувані часи, відкрив і опублікував в останні десятиріччя С. О. Висоцький. Серед написів є і просто імена або короткі сповіщення типу «Писав Данило», є і намальована корова з написом «муу, муу», — жанр, що не вмирає і по сьогодні і свідчить про нестримне прагнення людини заявити про своє існування. Є й графіті, які доповнюють літописну інформацію: «4 роки княжив Святослав», «В рік 6560 3 березня розгримілося в 9 годин удень, було ж це на святого мученика Євтропія», «Місяця декембря в 4 сотворили мир на Желяні: Святополк, Володимир і Олег», «Господи, поможи рабі своїй Олисаві Святополчій матері, руській княгині» і так далі.

 

«Господи, поможи рабу твоєму» — формула, що прийшла з Візантії і вживалася як підпис; її ми можемо зустріти в кінці книги як єдиний слід переписувача. Це і згадка власного імені, і заклинання, вираз у спонукальній модальності. Повідомлення про те, коли саме «розгримілося» — теж не просте розповідне речення. На Русі розповсюджені були переклади з грецьких «грімників» — ворожейних книг, і згадка всіх цих деталей мала для передвіщень істотне значення. Отже, будь-які книжні тексти в певному розумінні до чогось спонукали, вони якщо не впливали на майбутнє, то розкривали чи прагнули розкрити його.

 

Вже спроба розповісти про те, які саме книги входили до культурного обігу в Русі, наштовхується на труднощі класифікації. Як зазначив Д. С. Лихачов, тогочасні книжники охоче виносили назву жанру свого твору в заголовок, але це не дає можливості розібратися в усіх тих численних алфавітах, бесідах, житіях, ізборниках, словах тощо: жодна назва реально не визначає справжнього жанру книги, і виникає питання, чи можна взагалі говорити про жанр у нашому розумінні слова стосовно творів літератури того часу. Д.С. Лихачов переконливо показав, що книжництво давньої Русі лише приблизно допускає класифікацію творів за тематикою чи іншими подібними критеріями. Так, у літописах можна зустріти річні статті, історичні повісті, грамоти, житія, повчання, хоча переважно там записуються річні статті. Аналогічно можна характеризувати всі інші книги та їх види. Єдиний надійний спосіб класифікувати твори давньоруської літератури — це вказати їх функцію або контекст, в якому вони найчастіше вживалися.

 

Цю думку можна сформулювати і в інший спосіб. Християнська культура виходить із того, що реальний світ є образом світу вищого, нетварного. Це стосується життєвих ситуацій. Піднесена до надтварного, вічного інобуття, життєва ситуація перебуває у книжному світі, немовби в очищеному від плинного і тварного елементу стані поза часом і простором. Не ми так бачимо ситуацію — так Бог показує її нам. Отже, слід виходити з класифікації ситуацій, в яких вживаються книги і для яких вони призначені, що їх вони виражають. Одна справа — ситуація молитви вдома, інша справа — ситуація участі в богослужінні, ще інша — ситуація розважального чи пізнавального читання в колі сім’ї (книги рідко читалися про себе, навіть інтонації текстів свідчать про те, що вони призначались для колективного читання). /106/

 

З цієї точки зору всі види людської діяльності, гідні того, щоб їх «підносили» до надтварного книжного рівня, мають бути освітленими і освяченими божественним світлом, «побаченими Богом», розказаними нам Божим словом. Але найбільш гідною Божого слова є сакральна ситуація, тобто культове дійство. Саме така ідеологія церковного дійства і церковного простору: в просторі храму немає «поганого» і «святого» місця, а є місце найсвятіше (олтар), менш святе (середина храму) і ще менш святе (нартекс). Зло в християнстві не є чимось протилежним Богу, а є відсутністю Божого розуму та Божого серця.

 

Отже, сакральне Слово і сакральні контексти (ситуації) є одним із «жанрів» буття і книжних жанрів, а саме центральним жанром, до якого зводяться всі. Неначе одиниця в числовому ряду, яка є водночас і одним із чисел, і не числом зовсім, а міркою, за допомогою якої утворюються всі інші числа. Сакральний світ належить до сукупності світів і породжує їх, бо він є джерелом порядку; хаос наростає мірою віддалення від цього центрального, найвищого, найфундаментальнішого світу.

 

Це стосується і мови, якою викладається книжний текст. Сакральній мові, як упорядкованій і нормованій мові, протистоїть не інша мова, а мовна стихія. При цьому сакралізована, церковнослов’янська мова сприймається як ближча до грецької, ніж до живих діалектів. Можливе виконання співів під час служби лише грецькою або ж церковнослов’янською мовами, не можна й подумати про включення будь-яких розмовних фрагментів у культовий текст.

 

Цей статус сакралізованих текстів та сакралізованої мови знаходив обґрунтування в християнській ідеології. Згідно з Василем Великим, розрізняються закон і благодать. Закон знають і іудеї, бо він викладений у Старому Заповіті, його дав Бог через Мойсея. Проте, закон вказує лише заборони. На відміну від суто негативного закону, благодать вказує на те, що треба робити і хотіти; вона, як би ми сьогодні сказали, є сукупністю цінностей. Коли ж немає ні закону, ні благодаті, люди живуть у гріху і злі; це відповідає, за Василем Великим, стану ідолопоклонства. Благодать може бути висловлена тільки сакральною, церковною мовою.

 

Інакше ця ж ідея обґрунтовується за допомогою понять істина і правда, пов’язаних з поняттями знати і відати. Аналіз цих уявлень у давньоруській культурі зроблено Б.А. Успенським. «Істина» походить від старослов’янського «іс-то», що означає «саме той». Питання істинності — питання розпізнавання, ототожнення. Встановлюючи істинність, людина має справу з дійсністю, реальністю, тварним світом. На відміну від цього, правда — це те, що не просто існує, а має бути саме таким. Правда — це світ того, що повинно здійснитися, зокрема світ законності і правосуддя. Якщо істина має справу з дійсністю, то правда — з вищою, справжньою реальністю: «істина від землі, правда від небеси», «істина од землі воссія, і правда з небесе приниче». Таким чином, істина втілює людське начало і є суб’єктивною, правда — божественне начало і є об’єктивною. їм обом протистоїть кривда як лжа і як зло.

 

Така концепція мудрості виходить із абсолютної цінності сакрального «жанру», що цілком зрозуміло: адже /107/ йдеться про абсолютну і чужу будьякій умовності віру, що є джерелом знання, правди, нормотворчості життєвої і культурної. В рамках цієї концепції неможливий критичний аналіз сакральних текстів, бо неможливе зіставлення їх з іншими. Все, що можна зрозуміти, можна зрозуміти тільки через базовий рівень знань — через знання сакральні. їх не можна перекласти ні на яку іншу мову.

 

Звідси і концепція навчання. Навчання йшло таким шляхом, що спочатку вчили читати — це був перший рівень; потім вчили писати, співати, а також писати ікони, переплітати книги тощо — тобто за пасивним сприйняттям тексту використовували його у ремеслі-мистецтві. Нарешті, на третьому рівні, недосяжному для більшості, оволодівали схедографією — заучували напам’ять вправи на кожну літеру алфавіту. Але ніде не вчили розмовляти сакральною мовою!

 

Поділ світу людського на три сфери — вірних благодаті, вірних законові та ідолопоклонників — був активно підтриманий і молодою руською церквою, про що свідчить «Слово про закон і благодать» митрополита Іларіона. Поділ цей вимагав від віруючого постійної дискусії з представниками іншої віри, причому кінцевою метою дискусії як сакральної битви мислилось зречення невірними їх сатанинських схиблень і навернення в християнство. Численні оповіді про страждання святих мучеників закінчуються тим, що їх мучителі, нерідко — жахливі садисти й убивці, — врешті каються і приймають християнську віру. Це і є сакральна перемога.

 

Рівнозначність хрещення ворога і військової перемоги над ним має і зворотний бік: у літописній оповіді про боротьбу Яна Вишатича з волхвами суд перетворюється на «дискусію», в ході якої Ян повелів бити опонентів, висмикувати їм бороди тощо. Характерна манера літописця викладати суть поглядів протилежної сторони. Волхви розповідають, як сотворена людина: Бог мився у лазні, утерся віхтем, кинув його з неба на землю, а сатана зробив з нього людину, в яку потім Бог вклав душу. Дослідники цього тексту вбачали тут якусь єретичну віру, але правильно інтерпретував його Д. С. Лихачов: це не виклад чужої віри, а оцінка її сутності в образах, зрозумілих тогочасному читачеві. Ми бачимо тут всі атрибути «нижнього світу» — лазня замість храму, віхоть (шмат сіна, кожух навиворіт) тощо. Літописець вкладає в уста волхвам-ідолопоклонникам не автентичний їм текст, а те, як його слід розуміти. Язичники-волхви говорять, на його думку, очевидні дурниці, але не просто дурниці, а те, що характеризує їх як «антисвіт». Можна уявити собі ті незмінні дискусії з «жидовином», які проводять час від часу персонажі «Києво-Печерського патерика» — отці київського монастиря.

 

У зв’язку з цим цікаве уявлення руських церковних діячів про «латинів» — католиків. «Києво-Печерський патерик» розповідає, що до святого Феодосія Печерського прийшов князь Ізяслав, син Ярославів і онук Володимирів, з питанням, у чому суть «віри варязької». Святий отець розповідає, чому «віра їх зла і закон їх нечист єсть»: ікон не цілують, мощей святих не цілують, хреста на землі написавши, цілують його, а потім, підвівшись, попирають ногами — і так далі, включаючи в список /108/ вад західної церкви передусім розходження в обряді і щедро збагачуючи його вигадками (п’ють свою сечу, їдять хробаків, диких коней, удавленину тощо). Зазначивши таким чином всі риси «чужого», св. Феодосій дає пораду повністю в дусі архаїчного протиставлення «свій — чужий»: християнам не слід віддавати за них своїх дочок, кумуватися з ними чи брататися, мати з ними цілування, не їсти і не пити з одного посуду. Можна подавати їжу прошакам-католикам, але в їхньому посуді, а якщо у них свого не буде, подати в своєму, а потім змити як слід і сотворити молитву. Маємо тут повний набір класичних уявлень про спілкування з «чужим», «нечистим»: з ним не можна мати спільної трапези й обмінюватися шлюбними партнерами.

 

Аналогічно, можна думати, уявлялися в свідомості тогочасного русина-християнина євреї. З одного боку, це був народ Ізраїлю, народ священного міста Єрусалима, носій закону та істини, передвісник правди і благодаті. З іншого боку, певна недовіра як до «чужого» знаходить вираз уже в частих нагадуваннях, що «іудеї», «жидове» розіп’яли Христа. Про «християнський антисемітизм» говорити немає підстав, бо у віровченні немає ворожих оцінок єврейства — «несть ні елліна, ні іудея». Але в хаосі ненормованої повсякденної свідомості будь-який «чужий» оцінюється за архаїчними уявленнями, подібними до оцінок латинів і волхвів.