Політична культура епохи Хрущова

 

У результаті напруженої таємної боротьби між членами вищого сталінського керівництва в 1953 — 1957 рр. встановилася одноосібна влада М.С. Хрущова. Врочисто було заявлено про повну і остаточну ліквідацію «культу особи Сталіна та його наслідків» і відновлення «ленінських принципів і норм партійного життя», хоча механізми тоталітарного режиму збереглися і могли бути запущені на повну силу. Але Хрущов не скористався ними навіть тоді, коли опинився перед загрозою перевороту. Мотиви своєї поведінки на час падіння в жовтні 1964 р. він сформулював так: «Я вже старий і втомився. Нехай тепер справляються самі. Головне я зробив. Стосунки між нами, стиль керівництва помінялися докорінно. Хіба комусь могло примаритися, що ми можемо сказати Сталінові, що він нас не влаштовує, і запропонувати йому піти у відставку? Від нас би мокрого місця не залишилося. Тепер все інакше. Зник страх, і розмова йде на рівних. В цьому моя заслуга. А боротися я не буду» *.

 

Якою мірою ці слова були щирими, чи це не була «хороша міна при поганій грі»? Чи була еволюція тоталітарної системи наслідком особистої незлобивості Микити Хрущова?

 

Риси простої, елементарної людяності, безумовно, були Хрущову притаманні. Він любив свою людну сім’ю; хоча в роботі бував запальний, крикливий і грубий, але за натурою не був злостивим і злопам’ятним деспотом. Коли Хрущов влаштовував голосний прилюдний «рознос», без якого не було тоді партійної роботи, він ставав дуже схожим на типового сталінського хама-уповноваженого, навіть обличчя його набувало грубих неприємних рис. Разом з тим його безпосередній діяльній натурі була чужа хвороблива потреба в постійному самоутвердженні через чужі страждання.

 

Проте це не завадило Хрущову в 30-ті роки бути таким же страшним, як усі партійні функціонери його часу; на совісті Хрущова — колишнього першого секретаря Московського комітету ВКП(б) та ЦК Компартії України — тисячі й тисячі життів. Як керівник української комуністичної парторганізації у воєнний та повоєнний час, Хрущов пречудово знав про криваву провокаційну діяльність спецзагонів МВС, які діяли під виглядом бандерівців на території західних земель України. Все це було давно, але Хрущов знав закони смертельної боротьби, і саме він наполіг на розстрілі угорських «ревізіоністів» — Імре Надя та його товаришів — під час візиту до Угорщини 1958 року. Хрущову було не вперше переступати через поріг людського життя. Що ж стосується в’язниць і «психушок», то припустимість порушення найелементарніших людських прав ніколи не була для нього проблематичною. Він відкрито писав у «Правді», що слід переслідувати противників комунізму як божевільних: «Тим, хто на цій підставі став би закликати до боротьби з комунізмом, можна сказати, що у нас і зараз є люди, які борються з комунізмом... але у таких людей, мабуть, явно не в нормі психічний стан» **.

* Огонек. — 1988. № 43. — С. 27.

** Див.: Правда. — 1959. — 24 мая.

 

По суті, Микита Хрущов залишився неотесаним робітником-самородком з далекої донбаської копалини, що пройшов через усі щаблі партійної роботи аж до Кремля, не мав за душею ніякої освіти, крім «рабфаку» й початкових курсів Промакадемії і /666/ щиро вірив у непереможність комуністичних ідей, про які мав невиразні уявлення на рівні партосвіти. В середовищі «соратників великого Сталіна» він був плебеєм та «Іванушкою-дурником», кремлівська псевдоаристократія ніколи не пустила б його на роль першого секретаря ЦК, якби своєчасно розгледіла природний розум та енергію.

 

Хрущов — явище сталінського середовища і впливовий елемент оточення Сталіна. В останні роки життя Сталін уже прирік своїх колишніх фаворитів і готував нову чистку. Зокрема, Каганович його не влаштовував як єврей, Молотов і Ворошилов — як люди, одружені з єврейками, Мікоян — як надто хитрий і лукавий вірменин. Малєнков і Берія, Хрущов і Булганін — ці дві пари стали незмінними учасниками сталінських нічних «обідів», де вирішувалися всі справи в імперії. Кожен із них був чимось потрібен Сталіну, зокрема Хрущова Сталін сприймав як Санчо-Пансу, як блазня, якому вибачалося деяке «народництво». В дзеркалі дурника-слуги, який став добрим губернатором, Сталін сам почувався не просто страшним напівкримінальним «паханом», а грізним романтичним лицарем.

 

Кожен діяч з найближчого сталінського оточення смертельно боявся Сталіна, і після смерті тирана неминуче мала настати антисталінська реакція. Такої зброї, як всевладна Державна безпека, осиротілі вожді не хотіли давати нікому. Закономірно також і те, що партійні провінціали в особі Хрущова виявились сильнішими, ніж кремлівські придворні. Поразка Берії надовго ослабила апарат таємної поліції, поступове просочування таємниць сталінського терору посилювало страх партійного апарату перед всевладдям «силових структур». На зміну партійно-державному тоталітаризму прийшла влада партійної олігархії. Не випадково ніхто не говорить про диктатуру Хрущова, хоча владу він ні з ким не ділив і спротиву не терпів. Насильство залишилося механізмом політичної культури, але масовий терор — вирішальна ознака тоталітаризму — відійшов у минуле.

 

Інколи вбачають суперечливість політичної постаті Хрущова в тому, що він не до кінця і непослідовно критикував режим Сталіна, відходив від своїх позицій, зберіг всевладдя партократії, яка його врешті-решт і скинула. Хрущов починав у перші післясталінські роки, зокрема після усунення Малєнкова, з дуже різких і грубих заяв в антикапіталістичному, антиамериканському, антизахідному дусі. Але таким він залишився до кінця. Його знаменитий вислів «ми вас закопаємо», часто цитований американською пресою, його ще знаменитіша витівка — стукання черевиком по столу у залі засідань ООН — явища того самого порядку, що й перші безпосередні «пролетарські» інтерв’ю 1955 року. З появою Жукова на посаді військового міністра концепція першого, «випереджувального» ядерного удару стала елементом воєнної доктрини СРСР, і ця агресивна доктрина офіційно була видозмінена лише в пізньобрежнєвські часи, на XXVI з’їзді КПРС в 1981 р. Хрущов підвів світ до межі ядерної війни, створивши кризу в Карибському морі 1962 року. Хрущов вступив у конфлікт з батьком радянської водневої бомби Андрієм Сахаровим на початку 60-х років як затятий прихильник продовження небезпечних ядерних випробувань, і тільки після проведення /667/ серії вибухів, не без впливу китайської атомної загрози, пішов на підписання договору про заборону випробувань ядерної зброї в трьох сферах. В 1958 р. Хрущов по-хамськи обійшовся з великим російським письменником та інтелектуалом Борисом Пастернаком, якого змусили зректися Нобелівської премії і якого — за особистою вказівкою Хрущова — тодішній керівник комсомолу, вихованець української парторганізації В. Семичастний публічно грубо образив. У 1962 р. Хрущов, естетична культура якого ледве сягала Дем’яна Бєдного, так був охоплений жагою навчати всіх митців писати й малювати, що — на превелику радість його ворогів — вступив у конфлікт з усією творчою інтелігенцією планети.

 

Хрущовський антисталінізм ніколи не був ліберальним і демократичним. Хрущов був і залишився критиком сталінського режиму і, наскільки це було йому доступно, сталінської доктрини, але критика його виходила з позицій «справжнього марксизму-ленінізму», «повернення до ленінських принципів і норм партійного життя», незамутнених витоків комуністичної ідеології, як вони йому уявлялися. Подібні течії в релігійній ідеології називають фундаменталізмом, і хрущовську критику політичної релігії сталінізму цілком можна вважати фундаменталістською.

 

Хрущов хотів повернутися до передсталінського стану політики та ідеології комунізму, але не до рівноваги «непу», а до Леніна в прийнятній для нового комуністичного часу інтерпретації. Реально це означало, що в змаганні гілок влади, яке почалося після смерті Сталіна, територіальна партійна влада взяла гору над галузевими державними гілками, в тому числі потіснила і професіоналів «силових структур».

 

Свою позицію щодо влади Хрущов відверто сформулював під час «зустрічі з інтелігенцією» в грудні 1962 року. Ось як описує промову Хрущова учасник зустрічі режисер М. Ромм: «Почав він знову ж м’яко. Ну ось, говорить він, ми вас тут послухали, поговорили, але вирішувати буде хто? Вирішувати в нашій країні повинен народ. А народ — це хто? Це партія. А партія хто? Це ми. Ми — партія. Значить, ми і будемо вирішувати, я ось буду вирішувати. Зрозуміло?» * Просто, грубо і цинічно: народ і партія — це я. Диктаторський принцип, проте, доводилося пояснювати, з погрозою запитуючи: «Зрозуміло?» Було б зрозуміло без пояснення, якби перед цим хоча б з десяток інтелігентів розстріляли. Але шлях, яким ішов до «загальнозрозумілості» Сталін, був тепер закритий.

* Огонек. — 1988. № 28. — С. 8.

 

Коли творилася тоталітарна соціалістична державність, прихильники комунізму чекали на Світову Революцію і Страшний суд над капіталізмом. Піднесення в громаді віруючих комуністів, пов’язане з цими есхатологічними очікуваннями, необоротно минуло. XX з’їзд КПРС і таємна доповідь Хрущова на закритому його засіданні поклали кінець романтичній сакралізації реальності. Деякі найбільш романтичні комуністи покладали надії на китайський спосіб подолання протиріч соціалізму, але ця ідеологія не набула широкого розповсюдження.

 

Критичне мислення середнього прихильника комунізму вміщувалося в парадигму архаїчної російської свідомості: цар бажає добра людям, у всьому винні бояри, які стоять між народом і царем. Ця ідеологія була /668/ перенесена міфологічною свідомістю на Леніна й Сталіна. Інституціалізація комуністичної громади і неминуче перетворення її на жорстоку і несправедливу диктатуру сприймалися критично мислячими комуністами як бюрократизація диктатури пролетаріату, тобто поява між ідеєю або вождем ворожого «боярського» прошарку. На цьому ґрунтувалася ревізія комунізму в дусі ранньомарксистської «теорії відчуження», поширена серед інтелігенції 50 — 60-х років.

 

Проте суспільна свідомість у СРСР, переживши справжній шок від викриттів Хрущова на XX з’їзді, швидко еволюціонувала. Питання про історичну відповідальність за терористичну диктатуру набувало дедалі більшої глибини та універсальності.

 

Пробуджене критикою сталінського режиму суспільство не могло вдовольнитися напіврозв’язаннями, пропонованими ідеологами партії. Одразу після зачитування на закритих партійних зборах доповіді Хрущова на XX з’їзді КПРС почалося сум’яття в умах рядових партійців, часом і відкрита критика керівництва КПРС, небезпечна для влади. Керівництво намагалося вжити рішучих заходів, особливо щодо тих парторганізацій, члени яких почували себе найбільш незалежно, — як, наприклад, в академічних Інституті атомної енергії Курчатова та Інституті ядерної фізики Аліханова. Курчатов зумів відстояти своїх, Аліханов — ні, парторганізація його інституту була розпущена, найбільш різкого критика сталінізму Ю. Орлова звільнили з роботи, і він став першим дисидентом (Аліханов, який після цього погрому переніс інфаркт, відправив Орлова до свого брата Аліханьяна до Єревана, де Орлов став членом-кореспондентом АН Вірменії, що викликало новий шал керівництва). З 1956 р. опозиційна думка в СРСР розвивається в середовищі науково-технічної і гуманітарної інтелігенції. Осередком антисталіністських письменницьких сил став журнал «Новьій мир» після 1958 р., коли його після чотирирічної перерви знову очолив Олександр Твардовський. Консервативні сталіністські сили групувалися навколо журналу «Октябрь» на чолі з В. Кочетовим. Видатною подією у розвитку критики сталінського режиму була публікація в «Новом мире» повісті Олександра Солженіцина «Один день Івана Денисовича».

 

Хрущов у своїх фундаменталістських орієнтаціях зупинився перед критикою розкладеної партійно-державної верхівки, бо він мусив правити колосальною імперією і на цю верхівку спиратися. Він дав правлячому номенклатурному класові додаткові привілеї, зміцнив його позиції щодо небезпеки «знизу», від рядових партійних мас, намагався тільки ввести якісь гарантії від «бюрократичного переродження» і посилити залежність партократів від владних структур «згори», не залучаючи репресій. Цілком серйозно в ідеологічних структурах обговорювалося питання про те, що рівень життя керівних кіл партії і держави давно досяг тих показників, які планувалися для трудящих доби комунізму. Хрущов передав авторам відповідних документів, що і при комунізмі будуть номенклатурні працівники.

 

По-своєму ця позиція послідовна: правити імперією можна тільки батогом і пряником. Батіг полягав у тому, що людина, викинута з номенклатури, позбавлялася абсолютно всього, включаючи меблі й посуд. /669/ Але для великої імперії цього замало. Хрущова не боялися, а стати улюбленим харизматичним лідером вождь партократії не міг. Хрущов одразу катастрофічно почав втрачати популярність в інтелігентної верхівки суспільства і викликав дедалі більше невдоволення у номенклатури, особливо мірою того, як економічні негаразди спонукали його до дедалі нових експериментів. Епоха Хрущова була епохою політичних анекдотів, головним героєм яких став сам Микита.

 

Хрущов був ініціатором численних метушливих реформ, які часто змінювали одна одну. На перший погляд, все гальмувало сільське господарство, яке ніяк не можна було підняти до планованого рівня виробництва м’яса і молока на гектар угідь. Доки партія боролась за торфоперегнійні горщики або за триразове, чи дворазове, чи чотириразове доїння корів, стан справ з продовольством дедалі менше задовольняв швидко зростаюче місто.

 

Комуністична імперія опинилася у стані, коли стара леґітимізація влади потребувала різких змін. Іменем яких ідей має правити влада? «Короткий курс історії ВКП(б)» перестав бути священним текстом жерців імперії. Писалися нові історико-партійні тексти, проте вони вже не могли бути Біблією хрущовського комунізму. Повернення до «ленінських принципів і норм» означало тільке те ідеологічне явище, яке абсолютно точно було назване «критикою культу особи Сталіна». Треба було «вийняти» Сталіна з історії, залишивши недоторканною «генеральну лінію партії», — завдання, нерозв’язне для нормального здорового глузду. Це оберталося посиленням культу особи Леніна до смішних розмірів, що й породило перші «ленінські» анекдоти, і до гарячкових пошуків у сфері доктрини, які б компенсували розвал старанно відпрацьованого ідеологічного обґрунтування тоталітаризму. Всі ідейні проблеми так чи інакше поверталися до оцінки Сталіна та культу його особи. Те, що справа не в особі Сталіна, а в системі, — цього Хрущов прийняти не міг, бо для цього потрібно було б полишити й фундаменталістську ідеологію «справжнього марксизму-ленінізму», й імперські великодержавні амбіції.

 

Хрущов зберіг антиінтелігентські орієнтації комуністичної влади й після деяких вагань продовжив антисемітську політику Сталіна, припинивши розслідування провокаційної справи Єврейського антифашистського комітету і вбивства Міхоелса. Але не пішов він і на посилення російського націоналізму як ідеологічного опертя імперського режиму, бо це суперечило фундаменталістським орієнтаціям Хрущовської політики, оберненої до ленінських витоків. Певну роль відіграло і те, що Хрущов був орієнтований на партійні, тобто територіальні, гілки влади, перетягнув у партію питання, які раніше розв’язувались у галузевих державних органах, а серед територіальних владних структур українська партократія була однією з найсильніших. До того ж найкращі й найнадійніші особисті зв’язки у Хрущова були саме з українською партократією, як російського, так і українського походження. На бюрократизовану верхівку українських культурних діячів Хрущов намагався спиратися і в своїх конфліктах з московською інтелігенцією. /670/

 

Проте доктринальні питання не дуже важили в очах комуністичного лідера, для якого впродовж усього життєвого шляху це були завдання, гідні завідувача ідеологічною службою — ще більшого «Іванушки-дурника», ніж був для кремлівських хазяїв він сам. Реальним ідеологічним обґрунтуванням комуністичної диктатури стали підрахунки, коли можна обігнати Америку і тим самим вступити до комунізму. Епопея «наздогнати й перегнати» почалася з 1959 р., як тільки наближеними до апарату помічниками-спеціалістами було підраховано, що рівень життя у нас становить 50 — 60 відсотків від американського, темпи розвитку вищі, ніж у США і, отже, десь років через 20 можна обігнати США і опинитися просто в комунізмі. Матеріали потрапили на стіл Хрущову, сподобалися — і пішла бурхлива ідеологічна кампанія аж до включення дат вступу до комунізму в Програму КПРС на XXII з’їзді партії 1961 року.

 

Підтримавши публікацію повісті Солженіцина Твардовським, Хрущов водночас дедалі більше втягувався у конфлікт з творчою молодою інтелігенцією. Активно провокували його на цей конфлікт провідні діячі культури соціалістичного реалізму, зокрема керівники Спілки художників СРСР. Водночас палка підтримка Хрущовим мракобіса Т. Д. Лисенка призвела до загострення його конфлікту з Академією наук, де великий вплив мав академік Андрій Сахаров. Спроби Хрущова розрядити обстановку поверненням до критики Сталіна успіху не мали. Роздратований Хрущов готував розгром Академії наук під виглядом її «реорганізації», чергову «реорганізацію» сільського господарства та рішучу заміну вищого керівництва. Всі ці питання були винесені на пленум ЦК КПРС, що мав відбутися в листопаді 1964 року. Але змова його найближчих соратників зірвала ці плани. Пленум ЦК було проведено за місяць до визначеного строку, де й було підведено риску під епохою смикань між сталіністськими традиціями та пошуками реформ.

 

Гарячкові й нецілеспрямовані спроби Хрущова подолати господарські труднощі, спроби «натиснути» на керівні кадри, безконечні новації і перестановки викликали роздратування тих самих номенклатурних працівників, які з благословіння Хрущова вже давно жили в комунізмі. І 14 жовтня 1964 р. стало кінцем епохи Хрущова. А разом з тим — кінцем спроб відремонтувати Систему на фундаменталістських засадах «неспотворених», «аутентичних» марксистсько-ленінських комуністичних ідей. Критика жахів сталінського режиму і збереження засад комуністичної політики та ідеології виявились несумісними.

 

«Розвинутий соціалізм»

Усунення Хрущова від влади відбулося без великого галасу, його відправили на пенсію і публічно зрідка звинувачували у «волюнтаризмі». Час від часу з’являлись у пресі заяви керівних діячів про ненормальність становища, коли одна наділена великою владою людина приймає необгрунтовані рішення. Нове керівництво на чолі з Л. І. Брежнєвим, якого по-старому почали іменувати Генеральним секретарем ЦК КПРС, підкреслювало колективний характер своїх рішень. Комуністична диктатура нібито /671/ прагнула пом’якшити авторитарні принципи влади і встановити політичну рівновагу.

 

Проте післяхрущовське керівництво не зробило жодного кроку до лібералізації комуністичного режиму. Ідеологічна реакція почалася зі спроб хоча б часткової реабілітації Сталіна. 1965 р. було влаштоване грандіозне святкування 20-річчя Дня Перемоги, і в доповіді на врочистих зборах з цього приводу Брежнєв тепло згадав ім’я Верховного Головнокомандуючого — Сталіна, що викликало шквал аплодисментів учасників зборів. Тон мемуарів генералів Вітчизняної війни та військових істориків різко змінився. 1967 р. вийшла книга А. М. Некрича, в якій досить скромно були показані помилки сталінського керівництва напередодні війни. Пізніше Некрича викликали на засідання парткомісії і без жодних пояснень виключили з лав КПРС. Реабілітація Сталіна зайшла б далеко, якби не еміграція його доньки Світлани Алілуєвої та її дисидентські публікації. Фактично керівництво прийняло позицію нового (з 1967 р.) голови КДБ Ю. В. Андропова: будь-яка оцінка Сталіна породжує найнебезпечніші для комунізму ідейні розбіжності, тому краще по можливості обходити її.

 

Особистість нового керівника партії і держави, здавалось, якнайкраще пасувала до тієї поміркованопрагматичної, не схильної до авантюризму, орієнтованої на традиційні комуністичні цінності політики, яка мала змінити нервовий хрущовський реформізм. Л. І. Брежнєв (1905 — 1983 рр.) був тоді ще порівняно не старий — йому не виповнилося й шістдесяти; він не мав великих претензій, працював і секретарем ЦК по «оборонці», де мав добрі контакти і з ВПК, і з армією, і особисто з керівником ВПК Установим, працював також у державному апараті — Головою Президії Верховної Ради. Всім було відомо, що Брежнєв уміє уникати гострих конфліктів, залагоджувати справи з колегами, не поспішає приймати рішення, доброзичливий і до сліз сентиментальний, пам’ятає друзів, без особливих фантазій, а, висловлюючись сильніше, досить посередня і сіра людина. Знали всі і про життєлюбство Брежнєва, його справжні пристрасті — полювання, риболовля, автомобілі (Брежнєв був чудовим водієм), коштовності, ордени, нескладні романи з нескладним жіноцтвом. Через кілька років Брежнєв зумів тихо усунути всіх потенційних противників і так міцно взяти владу до своїх рук, що і подальше погіршення здоров’я аж до маразму, і відкрита корумпованість його та його оточення, і постійні негаразди у країні аніскільки не відбивалися на його безальтернативній партійно-державній позиції.

 

Новому керівництву партії й держави довелось зіткнутися з набагато серйознішою демократичною опозицією радянської інтелігенції, ніж це було в часи Хрущова. Вже сам факт зміни керівництва, хоч би як тихо ця акція була проведена, викликав суспільне збудження, обговорення причин і наслідків зміни політики. Кожне відхилення від нормального перебігу подій, кожна зміна в суспільному житті набували небажаного для системи резонансу.

 

1965 р. були зарештовані Ю. Даніель та А. Синявський за анонімні публікації в зарубіжній пресі творів не зовсім лояльного щодо радянської влади характеру. «Суд» над ними був /672/ повним безправ’ям, оскільки жодних радянських законів вони не порушували. Зі «справи» Даніеля і Синявського почалися протести громадськості, заяви за колективними підписами відомих інтелігентів на захист справедливості. З листом до XXIII з’їзду КПРС на захист Даніеля і Синявського звернулись 62 відомих інтелігенти, але, звичайно, все було марним.

 

У травні 1967 р. відбувся IV з’їзд письменників СРСР, до якого з листом, що відстоював демократичні свободи, звернувся Олександр Солженіцин. Почались переслідування Солженіцина, на захист якого виступив шерег культурних діячів.

 

Криза настала у серпні 1968 р., коли СРСР ввів танки у Чехословаччину для придушення спроб реформувати соціалізм у демократичному напрямі, зроблених керівництвом А. Дубчека. 25 серпня 1968 р. група відчайдушних (Бабинський, Богораз, Дремлюга, Делоне, Литвинов, Горбаневська, Баєва, Фейнберг) вийшли на Червону площу в знак протесту проти інтервенції в Чехословаччині. Це була маніфестація найбільш рішучих демократичних елементів, та солідарних з ними виявилось значно більше. Загальна непопулярність чехословацької акції була такою, що керівництво КПРС не наважилося вимагати резолюцій підтримки її на зборах первинних парторганізацій.

 

З 1968 р. виходила з перервами «Хроника текущих событий», яка, по можливості, фіксувала порушення прав людини в СРСР. 1969 р. створено Ініціативну групу захисту прав людини в СРСР на чолі з фізиком Ю. Орловим, яка пізніше перетворилась на Комітет захисту прав людини, а ще пізніше — на Гельсінську групу. Почалися арешти дисидентів, таємні і відкриті процеси. На захист дисидентів виступив академік Андрій Сахаров, і почалася нерівна боротьба визнаного і заслуженого фізика-ядерника проти існуючого режиму. Ініціатор Московського договору про заборону ядерних випробувань у трьох середовищах, мужній борець за права людини А. Сахаров став лауреатом Нобелівської премії миру 1975 р., а 1980 р. його відправлено у заслання до Горького.

 

1969 р. група російських націоналістичних письменників — Алексєєв, Прокоф’єв, Чивіліхін та інші — виступили проти Твардовського з листом у журналі «Огонек». Лист був негайно підтриманий комуністичною пресою. Усунення Твардовського з посади редактора «Нового мира» 1970 р. поклало край будь-яким надіям на лібералізацію комуністичного режиму.

 

1975 р. в Гельсінкі відбувся третій, заключний етап Наради з питань безпеки і співробітництва в Європі. Керівники держав підписали підсумковий документ, що констатував непорушність повоєнного status quo в Європі на підставі принципів, визнаних при заснуванні ООН. Так, публічно за основу світового порядку знову було визнано Загальну Декларацію прав людини, підписати яку СРСР був змушений як провідний учасник Антигітлерівської коаліції і один із фундаторів ООН. Ленін би ніколи не підписав такої декларації — не тому, що йому бракувало макіавеллізму, а тому, що ідеї прав людини заважали світовій революції. Але тепер про світову революцію ніхто не згадував, ідеологія стала таким самим предметом торгівлі, як і все інше. Цей крок дорого обійшовся комунізму. /673/

 

Правляча верхівка стала перед проблемою ідеологічного виправдання великодержавної системи.

 

Одразу після усунення від влади М.С. Хрущова постало питання про горезвісне гасло «наздогнати і випередити Америку» і разом з тим про досягнення рубежів виробництва, що означали б вступ СРСР у фазу комунізму. XXII з’їзд КПРС 1961 р. прийняв програму партії з цифровими начерками, в якій говорилося про настання комунізму в нашій країні у 1980 році. 1965 р. один із авторів ідеї «наздогнати і випередити», професор-економіст А. М. Алексєєв, надрукував у журналі «Международная жизнь» статтю, в якій доводив, що програма ця не виконується. Виникла двозначна ситуація: з одного боку, журнал виступив з критикою діючої програми КПРС, і автора статті потягли до секретаріату ЦК. З іншого боку, якось забули, що головним редактором журналу є член Політбюро А. А. Громико. Зателефонували військовому міністрові, впливовому члену Політбюро Д.Ф. Установу; він відповів, що й сам знає — Америки ми не наздоженемо. Що ж все-таки робити, було незрозуміло; Устинов обіцяв переговорити з Підгорним. Невідомо, хто з ким переговорив, але проблему якось зняли. Так напіванекдотично закінчилась спроба легітимації імперського режиму ідеєю побудови комунізму.

 

Комуністичне керівництво Чехословаччини та НДР на руїнах «Празької весни» дійшло висновку, що будувати треба не комунізм, а соціалізм, але тільки справжній, «розвинутий» («развитой»), в якому матеріальних благ буде аж ніяк не менше, ніж на капіталістичному Заході. 1966 р. відбувся XXIII з’їзд партії, і хоча всі знали, що комунізм, згідно з діючою програмою КПРС, має настати через 14 років, але не настане, вносити якісь зміни до програми ніхто не наважився. Наступного року ідею «розвинутого соціалізму» апаратні працівники обережно включили до ювілейної доповіді Л. І. Брежнєва з нагоди 50-річчя Жовтня. Нарешті, вирішено було підготувати нову редакцію партійної програми.

 

Робота над нею розпочалася 1975 року. У 1977 р. Брежнєву написали його статтю про нову конституцію СРСР, яка під назвою «Історичний рубіж на шляху до комунізму» була надрукована в журналі «Проблеми мира и социализма». Подивившися на свій підготовлений помічниками твір, Брежнєв засумнівався: «А чи не занадто стаття теоретична, я ж не вчений, а політик?». Його заспокоїв Черненко: «Нічого, Леоніде Іллічу! Побачите, по ній десятки вчених одразу почнуть створювати свої дисертації!» * У статті новонароджений вчений обґрунтовував ідею про настання етапу побудови розвинутого соціалістичного суспільства, а не переходу до комунізму, і що вдосконалення соціалізму — не менш складне завдання, ніж створення його підвалин.

* Див.: Огонек. — 1990. — №23. — С. 10.

 

Дійсно, як і передбачив К. У. Черненко, одразу десятки вчених почали створювати дисертації про розвинутий соціалізм, розпочалася навіть дискусія, який це соціалізм — «ра́звитый» чи «развито́й». Зрештою, частина вождів просто не розуміла, про що йдеться. Коли вже після смерті Брежнєва стаття його наступника Андропова з такими ж формулюваннями була запропонована членам Політбюро, половина з них /674/ викреслювала «будівництво розвинутого соціалізму» і вписувала рідне «комуністичне будівництво». Між деякими членами Політбюро існувала навіть домовленість: викреслювати слово «перебудова», якщо воно десь зустрінеться. Компромісу досягли таким чином: говорити слід не про нову програму, а про нову редакцію старої програми, але з підкреслюванням слова «новий». В результаті у доповіді Генсека на XXVII з’їзді партії раптом зникла фраза про етап «удосконалення розвинутого соціалізму», але залишились дві згадки про те, що ми в якийсь етап вступили.

 

Майже увесь нескінченно довгий період від останніх років Сталіна до останніх років Брежнєва ідеологічну партійну службу очолював М. А. Суслов (1902 — 1982 рр.). Високий, худорлявий, хворобливо блідий Суслов був абсолютно несхожим на своїх колег по Президії та Політбюро ЦК з їх схильністю до радощів життя, вмінням багато з’їсти і випити, матюками і хамством, що мали демонструвати єдність з народом, нарешті, з обов’язковими клановими зв’язками, здатністю будувати й підтримувати їх. Останній імперський інквізитор нагадував Побєдоносцева, але залишалось таємницею, на чому цей первосвященик тримався, переживши всіх найнесумісніших за вдачею владик. Його називали сірим кардиналом, але насправді позиції Суслова завжди були сумнівними: Сталіна він дратував, Берія пропонував його усунути як нездару, Хрущов — публічно принижував, та й у брежнєвські часи на нього не дуже зважали. І справді, Суслов залишився посередністю із системи партійної освіти: жодних ідей і навіть формулювань він ніколи не висунув, підтримував різних реакційних нездар типу академіка Ф. В. Константинова, — єдина мить, коли Суслов пожвавлювався, наставала тоді, коли він довгими пальцями швидко перебирав картки з цитатами у своїх особистих шухлядках. Проте ця дуже хвора й стара людина, яка працювала не більше чотирьох годин на добу, керувала духовним життям усієї країни — від його рішень залежав стан справ у науці, вузах, театрах, творчих спілках, кіно, газетах, радіо, партійній пропаганді, видавництвах, часописах і так далі, включаючи виїзди за кордон.

 

Цим, власне, все сказано, і не тільки про Суслова. Він був потрібний саме тому, що, не будучи спроможним особисто будувати якісь змовницькі комбінації, Суслов на ґрунті цитат щось все ж таки формулював; його колеги нездатні були навіть на подібні інтелектуальні подвиги. Суслов, рішучий ворог усіляких новацій, став символом тяглості й марксистсько-ленінської ідейності політики КПРС. Емоційне підґрунтя світогляду Суслова залишилося на рівні комсомольця часів його костромських комнезамів. Згодом він став типовим вихованцем «червоної професури» і служкою сталінських інквізицій (між іншим, на самостійну партійно-ідеологічну роботу Суслова відрядили з Москви до Ростова саме в той час, коли першим секретарем там був близький до Єжова колишній кривавий чекіст Євдокимов, який збирав матеріали на Берію). Обережний і егоїстичний аскет Суслов, не маючи за душею нічого, міг тільки одне: санкціонувати від імені марксизму-ленінізму ті політичні повороти, що їх правлячі кола робили із своїх егоїстичних міркувань. І Суслов успішно здійснював свої функції, навіть уже перебуваючи в старечому /675/ маразмі — бо в маразмі була вся система.

 

Імперія залишалась імперією, але невідомо, ім’ям чого вона правила мільйонами і прагнула правити світом. Не можна сказати, що в ній не було політичного життя: у верхніх ешелонах влади воно йшло досить жваво, але зводилося до переміщень, усунень і піднесень різних особистостей, за чим стояли погано приховані кланові інтереси. Ця дрібна політика надавала життю певного детективного інтересу, але не змінювала загальної картини застою. Клани, очолювані старцями дедалі більш похилого віку, боялися порушити сяку-таку рівновагу впливів. У певному розумінні вони мали рацію: спроба рефомувати систему наймолодшим, найенергійнішим і найздібнішим з кремлівського керівництва, М. С. Горбачовим, призвела до цілковитого її розвалу.