Поняття банківського права як складової системи фінансового права

Історичний аспект тлумачення поняття «банківське право» містить у собі, зокрема, позицію 50—70 років XX століття, згідно з якою «банківське право є підгалуззю фінансового права, яка об’єднує в собі сукупність норм фінансового права, якими регулюються суспільні відносини, що виникають у процесі здійснення банківських операцій» [5]. При цьому фінансове право розглядалось як частина державного і адміністративного права, яка виокремилася в самостійну галузь права у зв’язку зі специфікою об’єкта правового регулювання і його суспільним значенням; метод владних приписів, будучи властивим фінансовому праву, розповсюджувався і на банківське право. В умовах адміністративно-командної системи управління банківська діяльність радянського періоду мала владно-організаційний, а не комерційний тип, що означало наступне: договірні відносини, в які вступали банки як рівноправні партнери і які регулювалися нормами цивільного права, мали обмежену сферу дії і другорядне значення. Як результат – поняття «банківське право» не підтримувалося виокремленням сукупності відповідних норм в окрему галузь; самі норми мали більше спільного, ніж специфічного порівняно з іншими нормами фінансового права; самостійний розвиток банківського права як науки не стимулювався державою.

Дослідження наукового обґрунтування поняття банківського права вимагає уваги до концепції, згідно з якою банківське право являє собою підгалузь цивільного права. «Досить велика група авторів розглядає цивільно-правову концепцію. Так, цивільно-правова наука традиційно розглядає банківське право як частину цивільного права. Зокрема, така думка була висловлена Іоффе О.С. Серед цивільних зобов’язань він виділяє групу зобов’язань з кредитування та розрахунків» [10]. Варто зазначити, що О.С. Іоффе відносив кредитні і розрахункові правовідносини до групи договірних зобов’язань, але не включав до сфери регулювання цивільного права ні правового статусу Державного банку СРСР, ні інших відносин, які пов’язані з банківською діяльністю, крім кредитування й розрахунків, що дозволяє вважати недостатньо обґрунтованим включення всієї сукупності вищезазначених відносин до цивільного права.

Варто зупинитися і на господарсько-правовій концепції банківського права: в контексті цієї концепції всі відносини, які виникають у банківській сфері, відносяться до сфери господарського права або тяжіють до господарського права, оскільки йдеться про регулювання одного з видів підприємницької діяльності. Відомий дослідник банківського права М.М. Агарков, погоджуючись в цілому з думкою, що банківське право відноситься до господарського права, разом з тим зазначав, що організація й діяльність кредитних установ значною мірою зумовлена регулюючою діяльністю державної влади. І правові норми, які регулюють цю діяльність, а також структуру та компетенцію відповідних органів, також є предметом банківського права, випливаючи з державного і адміністративного права [1].

Наступний підхід до розуміння поняття банківського права полягає у тому, що зазначене поняття принципово тлумачиться не як підгалузь фінансового, цивільного або господарського права, а як самостійна комплексна галузь права. Аргументи на користь зазначеної позиції наступні: наявність суспільної необхідності та державного інтересу в самостійному правовому регулюванні банківської діяльності, зумовлені значущістю банківської системи для здійснення та успішного завершення економічних реформ; наявність самостійного предмета правового регулювання, зумовлена чітким виділення специфіки суспільних відносин, які регулюються даною галуззю; потреба в особливому методі правового регулювання; наявність або потреба в особливих (спеціальних) джерелах права; конституційне або законодавче закріплення принципів банківського права; наявність специфічної системи понять та категорій [21, с. 16-17]. Отже, відстоюється думка про те, що банківське право як самостійна комплексна галузь права не є механічним об’єднанням норм основних галузей права, натомість є якісно новим, юридично цілісним правовим утворенням.

«Юридична енциклопедія» за редакцією Ю. С. Шемшученка визначає банківське право як сукупність правових норм, що регулюють порядок організації і діяльності банків, їх взаємовідносини з клієнтами, а також порядок здійснення ними банківських операцій. Французькі науковці «С Гавалда і Ж. Стуффле вживають поняття «банківське право» для визначення сукупності правил, що закріплюють правовий статус банків, звужуючи предмет регулювання банківського права; американські вчені вважають, що «банківське право» є багатогранним терміном, яким охоплено не тільки загальні принципи організації й діяльності банків, а й сукупність норм, які регулюють порядок надання фінансових та пов’язаних з ними інших послуг» [5].

У вітчизняній науці банківського права наразі домінує позиція, згідно з якою виділяти банківське право в окрему галузь права ще не на часі, оскільки виникає небезпека, що банківське право поза системою фінансового права буде забезпечувати тільки інтереси банків, а не держави, громадянина та суспільства в цілому. При цьому не заперечується зв’язок банківського права з цивільним та адміністративним правом, оскільки суспільні відносини, які виникають та розвиваються в банківській сфері діяльності в наш час дійсно регулюються і банківським, і фінансовим, і цивільним, і адміністративним правом.

Отже, поняття банківського права слід розглядати як поняття інституту чи підгалузі фінансового права. Першим аргументом на користь такого твердження є теоретичне обгрунтування умов, за яких галузь права можна визначити як сукупність відокремлених правових норм, що регулюють якісно специфічний вид суспільних відносин за допомогою одного методу правового регулювання. Аксіоматичною є позиція про предмет правового регулювання: для створення окремої галузі необхідна наявність кола суспільних відносин, які мають певний ступінь своєрідності, єдності, складають частку і які неможливо врегулювати за допомогою норм права інших галузей. Разом з тим, ідея, висунута відомим цивілістом С.М Братусем, «про недостатність такого критерію розмежування, як предмет правового регулювання і необхідність для виділення окремої галузі права використовувати два критерії: предмет (коло суспільних відносин) і метод правового регулювання (як спосіб впливу на поведінку учасників правовідносин)» [3, с. 12], посприяла тому, що метод правового регулювання визнано додатковим юридичним критерієм, який є похідним від предмета, оскільки своєрідність методу правового регулювання зумовлюється предметом регулювання; самостійного значення він не має, але в поєднанні з предметом сприяє більш точному поділу права на галузі. Отже, «галузь права можна визначити як сукупність відокремлених правових норм, що регулюють якісно специфічний вид суспільних відносин за допомогою одного методу правового регулювання» [5].

На основі вищевикладеного логічно дослідити питання про предмет і метод правового регулювання банківського права як підстави для визначення його статусу в національній системі права. Узагальнюючою позицією ряду вітчизняних науковців є те, що предмет банківського права – це суспільні відносини, які виникають у процесі побудови, функціонування і розвитку банківської системи, зокрема в процесі здійснення центральним банком та кредитними установами банківської діяльності, а також суспільні відносини, які виникають у процесі регулювання банківської системи з боку держаних органів в інтересах громадян, організацій та держави.

Така позиція означає, що ключовою категорією в суспільних відносинах, які складають предмет банківського права, є банк. При цьому предметом банківського права є також і інші відносини, зміст яких складає банківська діяльність, але суб’єктами яких є не банки, зокрема, – фінансові установи, які здійснюють діяльність на підставі Закону України «Про фінансові послуги і державне регулювання ринків фінансових послуг», тоді як банки – на підставі Закону України «Про банки і банківську діяльність»; За пунктом 4 статті 2 ЗУ «Про банки і банківську діяльність», «банк – юридична особа, яка на підставі банківської ліцензії має виключне право надавати банківські послуги, відомості про яку внесені до Державного реєстру банків» [16]. Таким чином, банк володіє основною ознакою фінансової установи – надання фінансових послуг за умови отримання відповідного правового статусу та дозволу на їх здійснення. Особливість банку, порівняно з іншими фінансовими установами, полягає в тому, що банк є основним фінансовим інститутом, який покликаний здійснювати банківську діяльність, що має виключний характер, тоді як всі інші фінансові установи – це, в основному, спеціалізовані організації, які виконують певні банківські операції залежно від свого правового статусу. Отже, невід’ємною частиною понять «банк» і «фінансова установа» є категорія «банківські операції», яка й розкриває зміст їх діяльності; при цьому в законодавстві поряд з поняттям «банківська операція» застосовується поняття «угоди, які можуть виконувати банки та фінансові установи».

Отже: «предмет банківського права – це суспільні відносини, які виникають у процесі банківської діяльності, тобто систематичної діяльності спеціальних суб’єктів – Національного банку України, інших банків та фінансових установ, – з приводу таких об’єктів, як гроші, цінні папери та дорогоцінні метали, і спрямовані на забезпечення належного і ефективного функціонування банківської системи України» [4]. Логічно зробити висновок про те, що поняття банківського права доцільно тлумачити у позиції, що банківське право є важливим інститутом сучасної системи фінансового права, оскільки предмет банківського права складають суспільні відносини, які володіють певною єдністю і виникають у сфері фінансової діяльності.

Додатковим аргументом на підтвердження вищезазначеного висновку є той факт, що при регулюванні відносин, які складаються у сфері банківського права, використовується не менше ніж два методи правового регулювання – диспозитивний та імперативний. В горизонтальних відносинах застосовується диспозитивний метод (велика група відносин, які складаються між банками, між банками і клієнтами (юридичними і фізичними особами), заснована на юридичній рівності сторін), притаманний цивільному праву. У вертикальних відносинах застосовується імперативний метод (метод владних приписів) банківської діяльності, що зумовлено необхідністю проведення державної грошово-кредитної політики і здійснюється через Національний банк України, а в деяких випадках через Кабінет Міністрів України та інші державні органи, що характерно і для фінансового і адміністративного права [7]. Існує думка і про можливість виділення комплексного методу правового регулювання банківського права, який об’єднує в собі окремі характерні риси диспозитивного та публічно-правового методу і є вторинним по відношенню до них, але зазначеній позиції опонує твердження про те, що суспільні відносини не можуть одночасно регулюватися протилежними за своєю природою прийомами та способами, оскільки втрачається єдність правового регулювання.

Таким чином, зміст поняття «банківське право» є наступним: галузь науки чи правова дисципліна, а не сама галузь права, про що свідчать предмет і методи правого регулювання; в межах науки фінансового права банківське право є важливим сучасним інститутом фінансового права, який має власний нормативно-правовий масив (банківське законодавство), до нормативно-правових актів якого входять фінансові, адміністративні та цивільні норми, який в основній своїй частині відноситься до фінансового права.