Мікрокосм і макрокосм. Світське і священне 5 страница

хиститися від нападників ov \о посе-

 

ка, дорогі хутра і візантійські матерії, меч — предмет розкоші, до якого ста­вилися мало не як до живої істоти, прикраси, скарби в скринях. У літо­пису ггід 1146 р. побіжно згадується, що у князя Ігоря Ольговича в його гос­подарстві під Путивлем пограбовано 900 стогів хліба. Це — урожай при­близно із 150 десятин землі. Але чи був це урожай із власних земель князя, чи сюди були завезеш данини з селян підвладних князю земель? У цьому випадку відповіді немає. А загалом можна сказати, щодо ХП ст. головним джерелом князівських прибутків бу­ли не власні землі, а побори-даниии. Князі не мали постійного місця про­живання, вони княжили там, де їм відвів місце батько або старший ро­дич, що сидів на Київському «столі», або там, де їм вдавалося захопити «стіл» силою. Німецькі гості, яким один князь по­казав свої скарби, були вражені не стільки цим незмірним як на західний масштаб багатством, скільки тим, що воно лежить у скрині без ужитку. Ще більше були б вони вражені, якби вислухали поради, які дає князю ав­тор «Моління Даниїла Заточника» вже в ХШ ст.: роздавати злато-срібло дружиш, бо не золотом добувається дружина, а дружина добуває золото. Так у свідомості, щоправда, консерва­тивній, руської людини Київських часів міцно тримається уявлення про престижний характер багатства. Справді, на перших етапах розвитку Русі багатство князя мало суто пре­стижний характер: чим багатшим був князь, тим більше було у нього «сла­ви», чим щедріше він ділився багат­ствами, тим більше було у підвладних честі і СИЛИ. Одніс-іо з форм щедрого наділення власною харизмою був князівський

пир. Зважаючи на архаїчний зміст цього слова, будемо вживати його, не перекладаючи українською мо­вою як «учта», чи «бенкет». Пир, як скандинавська вейцла, — не просто бенкет, а ритуал кормління князем підданих, за що вони мали «годува­ти» його даниною. Об'їжджаючи свої володіння (система «полюддя»), князь не тільки збирав данину, але й «годував» і поїв (обов'язково!) своїх підданих, ніби ділився з ними хариз­мою. Першим князем Русі, якому дорікали за «скупість» і який дійсно не так щедро влаштовував цілотиж­неві пири в гридниці, був Ярослав Мудрий. Саме тому, що він починає замість «годування» народу на пи­рах «годувати» церкву як надійного гаранта свого військового щастя.

Впродовж усієї історії Київської Русі князь залишався передусім воїном, який особисто очолює походи і бере участь у битвах. Відповідно джерело його прибутків — військо­вий трофей, передусім «полон» і да­нина. Перший князівський приві­лей —перевесища, мисливські угіддя, бо єдине мирне заняття, гідне кня­зя, — лови. Князь мусив мати арсенал зброї, яку роздавав народу у випадку загального походу, та кінне господар­ство, яким завідував «конюший тіун» і яке мало те ж призначення. Пізніше князь уже мав свої борті, а розведен­ня бобрів стало князівською моно­полією. На цих господарствах поса­джені були невільні люди — служебне населення, яке могло добровільно приймати на себе тягар часткового або повного холопства, оскільки одержувало на князівській землі дім і землю і опинялось під князівським за­хистом. На базі поселень «служебиих людей» виникли численні і посьо-годні «Борпіичі», «Бобровиці», «Боб-

рики», «Бобровники» тощо. Таким чином, князь мав у власності основні предмети експорту — Р^абШ' ^хУ^тР^а' і віск. Князь ве був господарем чи власнії-м земель, що входиш до його -зівства: спочатку він навіть не мав там власності, принаймні жив не з своєї «вотчини». Пізніше маємо згад­ки саме про власність князя, його землю, де розташовувалася його «жизнь». У XII сг. князь просип» стар­шого князя не відправляти його в да­лекі краї на князівство, бо тут «вся жизнь його». Як свідчить напис на сті­ні Софійського собору в Києві, княги­ня Київська купила в місті «землю Бо-яню». Отже, в приватному порядку князі успадковували або купували землю, де згодом на приватних заса­дах вели свое власне господарство, що ним керували управителі-тіуни.

Хто працював на князівських ла­нах? Раби-холопи, закупи і рядо-вичі, напівзалежні смерди, вільні се­ляни, приневолені до цього якимись повинностями? Даних про це не маємо, можемо лише говорити про формування князівських помість десь із XII сторіччя,

На структуру князівської дружини справили певний вплив і сканди­навські, і іранські (осетинські), і гре-ко-болгарські зразки. На перших по­рах у київських князів (а ще більше у новгородських) велику частину дру­жини становили шведи, переважно вихідці із області нинішнього Сток­гольму та острова Готланд. Коли скандинав ішов у похід за здобиччю і славою, він називався вікінґом (як і сам похід). Вікінг міг бути орган во-:і за рішеїшям зборів (тішу) об­ласті чи всієї Швеції, тоді його очо­лював хтось із родини конунга (кня­зя, короля). Найчастіше вікінг заті-

вався групою молодиків на спій страх і ризик, тоді ним керував найбільш щасний «морський ко­нунг». Іншим способом заробити славу і здобич була служба найман­цем — верінґом або в Русі, або у Візантії. Шведське «верінг» транс­формувалося в слов'янське «варяг». Рядовою фігурою у вікінгів та верін-ґів був ґірд (ґрід) — молодий чоловік, який з різних причин не набув во­лодіння спадщиною і заробляв собі майбутнє зброєю. Звідси гридь [гридниця — зала, де збиралась і бен­кетувала гридь, дім, де жила гридь). Старші чи нарочиті дружинники називались боярами. Слово це най­імовірніше болгарського походжен­ня: у тюрків-болгар була розвинена титулатура, і найвищий ранг бо'іл (множина боїляр, боляр) відповідав

Речі руських дружинників. Поховання в кургані Гульбище, Чернігів

 

У.Ч

 

виводяться в один із трьох ступенів церковної ієрархії. Диякон (в черне­цькому чині — ієродшікон) належить до молодшого ступеня, він служить при таїнствах, але вважається, що не здійснює жодного з них. Пресвітер (священик, ієрей, в монастирі — ієромонах; грецьке пресвітерос — старець, ієреїс — священик) здій­снює всі таїнства, за винятком хіро­тонії. Протопресвітер (протоієрей) в білому духівництві, ігумен («вождь братії»), або архімандрит (настоя­тель монастиря) у чорноризців теж належить до молодших пресвітерів. Тільки єпископ може здійснювати всі таїнства, тобто висвячувати свя­щеників. Єпископа називають іноді ар­хієреєм. Сан єпископа має п'ять сту­пенів у адміністративному відно­шенні. Вітрій керус приходами не­великого міста або групи сіл, епис­коп — єпархією, архієпископ — біль­шою за розміром єпархією, митро­полит ~ великим містом та прилег­лою областю, екзарх — великим сто­личним містом та кількома єпар­хіями. Вищим чином церковної ієрархії с патріарх, який постав­ляється Собором і керує всією Помісною Церквою. Коли була встановлена в Русі єпис­копська кафедра, невідомо. Це могло бути ще до Володимирового хрещен­ня, про яке, до речі, маємо тільки літописи» відомості і не маємо жод­них згадок у Консічінтинопольських ріалах- Хрещення приймали київські князі ще до захоплення Києва Олегом. Так чи інакше в Києві була митрополія, кількістьспископій в Русі - понад десять. За винятком двох митрополитів за часів Ярослава та Ізяслава, всі інші бумі греками, присланими з Константинополя.

Яросте Мудрий, Реконструкція ММ. Герасимова

юецький замок томаха. конструкція і Рыбакова

візантійському патрикію. Боярин на Русі означав переважно старшого дружинника, гридь — молодшого. В післякиївські часи в українській тра­диції «бояр» означає невільного військового слугу — на відміну від російської 'фадиці'ї, де за вищим ко­лом князівського оточення закріпи­лось саме «боярин». Можливо, як і західноєвропейські milites, бояри могли бути як вільними, так і невільниками князя.

Різниця між вільним і невільним слугою — дружинником виявлялася в тому, що вільний міг завжди пере­рвати стосунки з князем і перейти до іншого. В описувані часи дру­жинники часто поділяли з князем усі нещастя, мандрували з ним з міста до міста і рідко вдавалися до підступу й зради, принаймні літопи­си мовчать про це. Але покинути князя в біді і перейти до іншого зовсім не вважалось безчестям, як і для князя — на другий день після хресного цілування порвати всі зо­бов'язання і піти на вчорашнього союзника чи сюзерена війною. Ви­раз «бути хазяїном власного слова» в ті часи розумівся буквально.

У XII—ХНІ ст. дедалі частіше князь поступається частиною своїх прав на управління підвладною те­риторією своїм представникам, у тому числі боярам.

«Співати славу», або «хвалити» оз­начало не простий мовно-поетичний акт, а сакральну передачу-послання співцем правителю слави, чи та­ли — благодатної харизми. На заході існувала формула, що чітко розме­жовувала повноваження і сакральні функції сеньйора і васала; сеньйору належала слава, васалові — честь. При цьому честь — це і духовна суб­станція, і прозаїчна військова здо­бич, якою воїн завдячує і власній мужності, і силі, і харизмі-славі сво­го сюзерена. В руському матеріалі ця формула простежується лише як тенденція, нерідко славу беруть собі і піддані. Це може означати неуста­леність на слов'янському сході тих чітких відносин «сеньйор — васал», які панували на заході.

Світ церкви

Церква як суспільний організм відомлюється в східному христи-"стві як «Божий народ", тобто як «ожина людей, наділених хариз-ою Святого Духа і тому виділених усього людства як «обраний на-од». На відміну від Старого Ьраїлю, християни як Новий Ізраїль об'єднані не етнічною спільністю і є етнічною долею, а релігією, і у зв'язку з цим — особливою долею. «Божий народ» складається з ми-рян-оглашенних (тобто тих, хто ще не прийняв хрещення, але вже зна­ходиться під дією «Божого гласу»), жрян-вірних і членів церковної ієрархії. З часом, коли хрещення стало здійснюватися практично над усіма і в дитячому віці, відпала сама категорія оглашениях (грецьке «ка-техумен»), і «Божий народ» складав­ся уже з одних членів церкви.

Усі члени церкви через таїнства хрещення і миропомазання поставля­ються на служіння в церкві. В перші століття існування, християнства це означало буквально, що священиком міг бути кожен. Згодом було розділе­но поняття «служіння» на служіння-управління, що стало функцією ієрархів як «духовних пастирів стада Божого», та служіння — судження і випробування, що лишилося функ­цією мирян. У зв'язку з цим справа призначення ієрархів перестала за­лежати від волі мирян, адже, згідно з ідеологією церкви, душпастирство є не нас\ідком волі людей, а проявом Волі Божої. Тому введения в кожний і ні. церковної ієрархії відбу­вається через таїнство священства в обряді рукоположення [хіротонії] ■

Розрізняється біле (жонате) та чор­не (монастирське, чернецьке) духів­ництво — священнослужителі. І

ВО

Руська Церква не була помісною — церковна організація Київської Русі була частиною Константинополь­ської церкви і надсилала частину своїх прибутків до Патріархії.

Церква прагнула контролювати особисте життя кожного вірного, супроводжуючи всі найістотніші віхи життєвого шляху від народжен­ня до смерті. її контроль, щоправда, був переважно духовним. Але всё ж це був контроль, який забезпечував церкві досить велику суспільну вагу навіть за умов майже поголовного панування язичництва в побуті. Особливо важливою була роль церкви в освіті й культурі. Ми не знасмо, якою була система навчан­ня, наскільки її можна назвати шкільництвом, але були і вчителі -диякони (дяки), школи при монасти­рях і церквах, були скрииторії-бібліотеки. Як показали знахідки бе­рестяних грамот на Півночі (за її кліматичних умов береста зберегла­ся в ґрунті), а також аналіз видряпа­них на церковних стінах написів (графіті), в руських містах було чи­мало письменних, причому в різних прошарках населення.

Культура, що формувалася під впливом церковної освіти і книж­ності у міських центрах та монасти­рях, була посгійно пов'язана з інши­ми християнськими центрами, пере­дусім із півдеш-юслов'янськими і, зви­чайно, передусім — грецькими. Ми не можемо сьогодні з певністю сказа­ти, яким був загальнокультурний та богословський рівень тих грецьких священиків, яких присилав Констан­тинополь на Русь. В Русі було, як за­значалось, близько десятка єпархій, натомість у Константинопольській церкві налічувалось майже б тис. епи­скоп і в. Можливо, на далеку Пірнііч

їхали не кращі з тих душпастирів. яких у Візантії був надлишок.

Окрім храму з його культовою практикою, церкву репрезентував монастир. Центром культури монас­тирського життя у всій Русі був Києво-Печерський монастир. Він по­чинає свою історію з того часу (не пізніше 1058 p.), коли в печері на схилі одного з київських пагорбів по­селилися Антоній і Никон Великий. Києво-Печерський монастир відзна­чався тим, що його заснував не князь, а чернецька громада, і він був віднос­но незалежним. Він організувався за статутом Студійського монастиря в Константинополі, продовжував тра­диції не індивідуального схимництва, а гуртожиткового чернецтва, обґрун­товані Василієм Великим. Іншими словами, в монастирському житті Русі було дві традиції, започатковані Антонісм і Феодосієм Печерським Якщо Антоній утверджував мо­ральність і духовну силу християнст­ва тим, що відрікався від земного життя і своєю аскезою заперечував його гріховність, то Феодосій, в свою чергу; аскетичний чернецький спосіб життя обертав на спосіб активного впливу на повсякденний побуг гріш­ного земного світу.

Наскільки далеким був від справжньої монастирської ідеології тодішній світ, можна судити з того, що заможні люди іноді йшли в ченці разом із своїми рабами і навіть ра­бинями. Простому русину поступи­ти в монастир було не так просто, позаяк бродяжого люду було на Русі багато, всіх до обителі не приймеш, а заможні іноки приносили в монас­тирське господарство сяку-таку гість. Чернецька аскеза ста нила іноків рашШИ "Цього», «середнього»

світу і морда в очах простої людини наближати їх до «нижнього», сміхо­вого світу. Особливо це стосується юродивих — категорії аскетів, майже християнських святих, які свідомо грали роль блазнів, викликаючи вод­ночас і сміх, і страх. Характерно, що в Київській Русі культура юродства, за­позичена у Візантії, не набула роз-юдження. В цей період відомий лише один юродивий. Справжній розквіт юродства починається пізні­ше в Московській Русі.

Юродивий знаходився, так би мо­вити, в небезпечній близькості до сміхової культури. За часів Київської Русі християнська культура, в тому числі аскетична, не сприймається як сміхова. Ченець-аскет, відмовляю­чись від «цього» світу, належить не до «нижнього», а до «верхнього», дублю­ючи військову діяльність. Тільки «христове воїнство» бореться не з ре­альними земними ворогами, а з по­тойбічними силами зла.

Влада і свобода

У XII ст. вживались паралельно ви­соке, літературне «власть» і низьке, побутове «волость». «Власть» — це сама духовна сутність позбавлення волі підвладного, «волость» — тери­торія, на яку розповсюджується «власть». Щоб була влада, її треба три­мати. Держава — буквально те ж са­ме, що в арабському світі «султан», у Лсттішському — «імперія». «Тіло крі­питься жилами, а ми, княже, твоею Державою», — говориться в одній літературній пам'ятці тієї доби.

Як уже згадувалось, князівский Пе-руп має риси грізного караючою бо­та, дія якого спрямована згори вниз, а Дія Волоса знизу вгору є дією «суспільного договору», сила якого є

силою молитви і жертви, силою тра­дицій і предків. Звідси особливий світ «простого люду», земля, з якою князь іде на війну і яка «знизу» санкціонує його державу. Компроміс князя і «землі» знаходив вираз у пирах-при-гощаннях, Таким чином, ііайар-хаїчніші уявлення про владу князя містять подвійну легітимацію: «зго­ри», від сили і загрози, і «знизу», від космосу-волості, встановленого пред­ковічними традиціями.

Це ілюструється подвійною прися­гою, яка існувала у русинів: присяга­лися Перуном і Белесом. Саме понят­тя присяги {рота) походить від уяв­лення про космічний порядок [arta, r(i)ta), закріплений магічною силою сакрального слова. Присяга Перуном давалася на зброї, присяга Велесом, очевидно, має зв'язок із присяганням землею.

Моделлю владних (потестарних) відносин у давньоруському суспіль­стві залишалися потестарні відноси­ни в сім'ї (челяді).

Влада домовладики суспільства над дітьми часто була безмежною і вклю­чала право на їх життя. Так само і в правових нормах Русі ми не знайдемо покарань за посягання на житія і здо­ров'я власних дітей, хоча, можливо, звичай уже не схвалював цього. Такі ж норми поширюються на всіх, хто входить до складу «великої сім'ї» — челяді: челядином був і син, і невіль­ник, і той, хто проживав у сім'ї на яки­хось інших умовах. Характерно, що «отрок» і «дітський» означало повіль­ного челядина в княжому дворі і мало водночас якийсь стосунок до власної дитини. Статус людини, яка позбав­лена власної волі, — це і статус молод­шого члена сім'ї, і статус раба.

У церковній інтерпретації всі ха-ризми нероздільно належали Богові;

 

як говорилося в одному новгород­ському рукопису, Бог — «слава, і честь, і держава кріпості і слави». В світському житті ці харизми розділялись, і в християнські часи ще довго князь і його зброя мали особ­ливу харизму сили і влади.

Політично подвійна легітимація князівської влади знаходила вираз у вічевому ладі. На віче приходили всі домовладики, віче мусило висловити схвалення чи осуд князю. Регуляр­ною інституцією віче стало на Нов­городській і Псковській півночі, на «україно-руському» півдні все зале­жало від реального співвідношення сил. Князь міг силою «сісти на стіл», якщо за ним стояла міцна дружина, міг бути і вигнаним містом. Проте чіткого механізму вічової демократії не було ні на півдні, ні на півночі.

Суто господарськи вага князівсько­го світу ґрунтується спочатку на військовій дружині, зброї та «комо-нях», які князь дає «землі» для походів та оборони, пізніше — на землях як боргах та бобрівниках, тобто джерелі меду, воску і хутра, що поряд з поло-неними-рабами були головним пред­метом експорту, і, нарешті, на владі над землею як власністю (самі терміни «влада» і «власність» прихо­дять пізніше із чесько-польського світу, але походять від тих самих уяв­лень про «земляну» Велесову силу). Характерно, що прадавнє «держава» втрачає первісі ній фундамсі пуілм і и п характер: «держати» землю означає мати її в управлінні, але не у влаа

Київська Русь ЗН&ла інституцію рабства і работоргівлі. Київ був од­ним із світових центрів работоргівлі: звідси рабів відправляли на схід, у Се­редню Азію, або на захід, через Реґенєбурґ і Прагу на Марсель і далі — морем у країни ісламу. Торгу-

вала рабами Русь і з Візантією. Оскільки християнство забороняло работоргівлю, князі широко користу­вались посередниками: в Києві рабів продавали іноземним купцям, пере­важно — єврейським торговцям. Торгували полоненими тюрками і тюрчанками, ходовим товаром були половецькі хлопчики, але більше тор­гували «своїми», полоном, взятим у міжусобних війнах. Недарма в ці ча­си в європейській латині римсько servus («раб») витісняється новим йо­го синонімом sclavus (буквально «слов'янин»).

Знала Русь і розвинені товарно-грошові відносини, інституцію влас­ності і найманої праці.

Завдяки наявності розвинених тор­говельно-економічних відносин і правових норм ми можемо оцінити соціальну структуру Київської Русі навіть у буквальному розумінні сло­ва, користуючись тими оцінками вар­тості людського життя, які зафіксо­вані в «Руській правді» — збірниках правових норм XI—XIII століть.

Найвище цінувалося Життя кня­жого управителя, вогнищного та ко­нюшого тіуна: 80 гривен. Це були шалені гроші: ціна вола становила 1 гривну, на гривну можна було ку­пити 10 телят, 20 баранів. Далі Йшли конюх та княжий отрок, тобто раб з княжої адміністрації, те ж, що в Європі — міністеріал Вони оцінюва­лися в половину вартості тіунів, у 40 гривен. Життя сільського і рвйРай-ного тіунів — нижчих верста княжої адміністрації — оцінювалося так са­мо, як ЖИТТЯ простого ремісника: в 12 гривен. Простий раб оцінювався в 5 гривен, стільки ж коштувало ж і гп-я смерда і закупа. Це — розміри штрафів за вбивство людей вказаних соціальних рангів. У випадку, якщо

тіун чи ремісник були невільниками, це була також їх приблизна базарна ціна. В «Слові про Ігорів похід» автор журиться, що Ігоря спіткала невдача, бо якби похід був вдалим, раб («ко­щей») коштував би різану, а рабиня («чага») — ногату. Мабуть, це ху­дожнє перебільшення, але можна ба­чити, що ціни на рабів залежали від воєнних успіхів і що головним спо­живачем на невільничому ринку бу­ли в ту епоху свої, а не перекупники. Тримали, отже, невільників і сім'ї го­родян, і в князівському дворі, при цьому раб міг мати досить високий статус у князівській адміністрації. Такі явища характерні для найрізно­манітніших цивілізацій, і відмирає інституція рабства, як правило, тоді, коли рідкістю стає полон і раби над­мірно дорожчають.

З точки зору цінності особистої
свободи, найцікавіші якраз ситуації
маргінальні, проміжні між рабством
та свободою. Характерно, що до ра­
ба прирівнюються принципово
вільні люди, якими були і закуп, і
смерд. Яким був статус смерда, точ­
но невідомо, але ця категорія селян
платила податок і, отже, не була не­
вільною; радше за все це були
напівневільні члени суспільства на
зразок германських літів. А от закуп
юридично був вільним: він потрап­
ляв у за\єжність «за купу», тобто за
позичку, тут же відробляючи кре­
дит. Тим ближчим до статуса вільно­
го був рядович — робітник, який ук­
ладав з хазяїном ряд, угоду на пев­
ний строк. Всі ці категорії залежних
Людей не змішувалися між собою,
відрізнялися суспільством і від
обельнпх холопів — повних раб
проте і закуп, і рядович потрапля­
ли — хоч на деякий час і на деяких
умовах — в стані ^владного,

челядина, людини невільної, позбав­леної власної волі.

Поряд з цим «найманим раб­ством» існувала на Русі звичайна наймана професійна праця, і при цьому праця ремісників, за підра­хунками С.С. Струміліна, оплачува­лась дуже високо, набагато вище, ніж у XIX сторіччі. Мабуть, значною мірою це наслідок надзвичайної де­шевизни продуктів харчування, які впродовж кількох століть подорож­чали в десятки разів. Це — нормаль­не явище прогресу: чим розви-неніїна країна, тим дорожче в ній життя і вища заробітна платня.

Критичною віхою в історії Русі стало правління Володимира Моно-маха, яке почалося із заворушень соціальних низів. Мономах пішов тоді на заходи щодо пом'якшення гніту напівзалежних. Але вирішаль­ний крок, який відділяє інституцію розвиненого рабовласництва від не-розвиненого, зроблений так і не був. Цей вирішальний крок полягав у античному світі в ліквідації само­продажу в різних формах. Тим са­мим раби набували статусу «худоби, що розмовляє», якого не може мати «свій». Коли вільна людина за якусь гривну може себе віддати хоча б тимчасово в рабство, ризикуючи тим, що не виплутається і станс ра бом обельним, тоді практично грань між рабством та іншими формами залежності, наприклад, залежністю сипа під батька, січи невловною.

Ще хроністи часів перших сло­в'янських вторгнень у Візантію «--тачали, що словяии дуже м'яко став­ляться до своїх рабів-полонених і до­зволяють їм після певного часу вику­питися. Порівняна м'якість слов'ян-.іотпмй бік ме­далі: її супроводжує невизначеність

 

М-і

ЙЛ

напівсімейної, напіврабовласницької влади, патріархальний деспотизм у системі «господар — челядин», що поширюється на різні сфери життя.

Важливою функцією, яку викону­вали князі в перший період, була су­дова функція. Пізніші тексти спов­нені ностальгічними спогадами про добрі, старі часи, коли князі самі су­дили по справедливості і не було жахливої системи штрафів.

Правова система, встановлена Яро­славом та його спадкоємцями («Ру­ська правда»), — це система штрафів (продаж), які має сплатити особа або громада за певні злочини. В ній, на­приклад, передбачено покарання за зґвалтування рабині, а додатково ок­ремо — за публічне приниження її, але за все це треба платити її хазяїну (окремо — за «сором»), а головне — слід платити «продаж» у князівську казну. Було старанно розписано, скільки платити за навмисний заріз чужої худоби, за крадіжку сіна, за підруб бортного дерева і так далі, але всі ці «продажі» платилися злочин­цем князю. Як між собою розрахову­ватимуться ображений і той, що об­ражав, князя не обходило.

Особливо показове законодав­ство про убивство. Штраф за убив­ство сплачується князю, і при тому залежить від соціального рангу осо­би. «Руська правда» залишає без за­хисту житгя і свободу цілих кате­горій простого люду. Каралось убивство чужого челядина, нічого не говорилось про свого. Фактично право регулює не відносини між людьми, а відносини між світами.

Принципово відмінною була по­зиція церкви. Церква намагалась ввести поняття гріховності смерто-убивства взагалі. Там, де вона могла спиратися на правові норми

держави, вона використовувала власні засоби, накладаючи епітимію за смертоубивство, яке не каралося вирою-продажем за законом.

Можна зазначите принаймні два негативних наслідки правової систе­ми «Руської правди». По-перше, убивство, як пише Б.О. Романов, ста­ло побутовим явищем. Частими були жорстокі бійки, нерідко — зі смер­тельним результатом. Убивали навіть у церкві: передбачено було, що у ви­падку бійки з убивством у церкві в ній не слід було служити 40 днів, потім треба було скопати церковний поміст і висипати залитий кров'ю шар землі, а криваві плями на стінах змити водою, і лише після цього, по­кропивши святою водою і сотворив­ши молитву, дозволялося «почати співати» (тобто служити). Верв по­винна була платити князю продаж, якщо на її території знайдено мерця; оскільки це був дуже буденний випа­док в «Пространній правді» ХІІ ст. з верві знято обов'язок платити за тру­па або знайдені людські кістки, якщо невідомо, кому ці рештки належали. Тому у «Вопрошаиии Кирикову», церковній пам'ятці, вимагається при­наймні поховати людські кістки, що валяються просто неба. Знецінення людського життя — прямий наслідок принципу плати за життя, прийнято­го князівською владою з суто фіс­кальних, фінансових міркувань.

По-друге, прокляттям для народу стали роз'їзди князівських вирників для збору вири. Вирник приїздив у супроводі метельника (мечника) і отрока (князівського раба) і жив за рахунок громади, доки не виявить усіх діянь, за які має бути сплачена вира, і не збере усіх продаж.

І вже в кінці XI ст. у Вступі до На­чального зводу літописів з яоі

тальгією говориться про давнину, коли князі не збирали з люду багато майна, не «творили вир», ані про­даж, а діяли по справедливості, а ту «праву виру», яку збирали, давали на зброю дружині, дружина ж цим «кормилася», «тягнула» за своїм князем і за Руською землею, воюва­ла в чужій, а не своїй землі; жінки дружини одягали не золоті, а срібні обручі, і дружинники не вимагали від князя більше, ніж двісті гривен на рік. Так уявлявся «золотий вік» князівської Русі.

§ 4. САКРАЛЬНА КУЛЬТУРА

Християнська культура

Розмірковуючи про християнську культуру, слід розрізняти власне те, що станоиило культуру церкви, і те, що розвивалося під впливом церкви, але безпосередньо до церковного життя не належало. Як і кожна релігія, християнство мас свій культ, тобто сукупність предметів, текстів і дій, що вважаються сакральними (священними) і регламентуються церковними нормами. В широкому розумінні слова всі такі словесні і несловесні дії сучасна семіотика на­зиває текстами. Отже, до культури церкви у власному розумінні слова належать лише сакральні тексти. Зрозуміло, що і породження (ство­рення) цих текстів, і їх розуміння та тлумачення вимагають певної і \ Купності ідей (ідеології). Богослов'я І теологія), взагалі кажучи, належить до сакральної культури. Проте воно непомітно переходить у філософію,

де ідеї та тексти вже мають автор­ський характер, не регламентуються безпосередньо церковними устано­вами. Точніше, до сакральної культу­ри входить не сама по собі теологія, а ті її результати, які набувають чітких мовних формулювань і вже як фор­мули приймаються церковними рі­шеннями.

Все інше може бути віднесене до світської культури. Світська культу­ра знаходиться під впливом ідеології і образності християнства, почасти асимілюючи в християнському дусі архаїчні язичницькі уявлення, почас­ти зовнішньо співіснуючи з ледве зміненою старовиною. Все це поро­джує перед сучасними дослідника­ми багато проблем, бо ми вже не ро­зуміємо того смислу культурних явищ, який був очевидний для ру-синш тисячу літ тому. Відновлення контексту творення, вживання і сприйняття пам'яток давньої куль­тури потребує врахування і христи­янських, і дохристиянських спо­собів мислення і відчуття.