М Жук. Портрет М. Зерова

О. Довженко. Кадр із фільму «Земля»

Винниченко

Володимир Винниченко (1880— 1951 рр.) не став безпосереднім учасником тих подій, що розгорнулися в України двадцятих років, але неявно був присутній у культурному житті України. 1927 р. «Сонячна машина» вийшла друком у Радянській Україні. За нею в книгарнях стояли черги. У Києві та Харкові пройшли обговорення з величезною кількістю учасників; серед доповідачів були М. Зе-ров, М. Івченко, О. Дорошкевич, О. Білецький, Я. Савченко, В. Підмо-гильний, М. Могилянський. У Київському будинку вчених на початку 1928 р. доповідь про творчість Вин-ниченка робив професор Є. Перлін; стояли в коридорах і на вулиці перед входом, Перліну довелось повторити доповідь через тиждень. 1928— 1930 рр. харківське видавництво «Рух» випустило зібрання творів Винииченка в 24-х томах.

Його колеги по лівому крилу УСДП виїжджали до УСРР, і він не звинувачував їх у зраді, а декому навіть радив їхати. В еміграції Винниченко опинився в повній ізоляції. Найближчими до нього видавались українські есери Микити Шаповала, але і з ними співробітництво не налагоджувалось. Винниченко страждав від ностальгії й постійно повертався думкою до теми переїзду на Україну за мінімально прийнятних умов.

Винниченко належить до тих письменників, слава яких за життя ще більш гучна, ніж посмертна. Більше того, пік його слави припадає на молоді роки письменника. Він надзвичайно працездатний і плідний автор: повне зібрання його творів — далеко не все ним написане. Багато надруковано пізніше, дещо видрукуване після смерті, дещо зовсім не видане друком, як, наприклад, його філософський трактат «Конкордизм», написаний на схилі віку, але необхідний для розуміння і ранніх його творів, і політичного світогляду.

Для сучасників ім'я Винниченка означало не менше, ніж імена Кнута Гамсуна, Максима Горького, Ґер-гарта Гауптмана, Василя Стефани-ка. А для українського інтелігентного читача Винниченко був ще й символом європейської орієнтації національної літератури, живим запереченням етнографічного реалізму старої школи.

Як і Горький, Винниченко не мав пристойної освіти, був надзвичайно здібним самоуком. Читаючи сьогодні Винниченка, — як політичні, так і художні твори, — маєш дивне враження. Місцями його проза вражає насиченістю і зрілістю письма, часом він резонерствує, іноді нестерпно. Його ідеї саморобні, інколи здається, що він нічого не читав, крім своїх власних творів, нічого не чує, крім того, що відбувається в ньому. І раптом він виявляє дивовижну глибину розуміння, здогадується про речі, яких не бачить ніхто. Помилки Винниченка грубі, осяяння прості й блискучі.

Він походив з бідної селянської родини з півдня України — невідомо, чи мав взагалі його батько якусь землю. Слово «наймит» було для нього найстрашнішим. Зі студентської лави він пішов у революційне підпілля і потім, аж до кінця двадцятих років, ділив себе між політикою і літературою. Як політик Винниченко, власне, завжди був націонал-комуністом. Його соціал-демократизм не мав жодних пересторог «зліва», він міг прийняти яку завгодно радикальну соціальну програму, якщо в ній

зберігалася ідея національної незалежності. Пізніше його політичні переконання знайшли вираз у ідеї «ко-лектократії», але лівий радикалізм «колектократичного» типу властивий йому і як революціонеру і як голові українського уряду. Взяти у більшовиків усі соціальні гасла і додати до них гасла національні — така була головна ідея Винниченка-політика революційних років.

З «горьковщипою», за виразом його тодішніх недоброзичливців, Винниченка споріднює надзвичайно широке коло типажів із соціального низу, які проходять через його твори. Але при цьому Винниченко вперше в українській літературі вводить в оточення зображуваних також різноманітне інтелігентне середовище, що й робило його європейськи орієнтованим письменником.

Відома оцінка, яку дав Винничен-кові Ленін: «архіиогане наслідування архіпоганого Достосвського». Більше ця оцінка говорить про самого Леніна: як і російські народники, Ленін не приймав Достоєвського, бо був чужим тим моральним стражданням, які для чесної й чутливої натури несла революційна готовність віддати в жертву себе та інших. І Горький, і Гамсун належать до покоління індивідуалістичних противників міщанського конформізму («рожденный ползать летать не может»), які врешті-решт сповзли на позиції тоталітарних режимів: Горький — комуністичного, Гамсун — нацистського. Винниченко — теж індивідуалістичний і суб'єктивістський мислитель, але в нього завжди була неза-спокоєна совість, він так і не пішов на компроміс ні з комунізмом, ні з фашизмом, незважаючи на постійні пропозиції й з одного, і з іншого боку.

Винниченко починає із засадової тези революціонаризму початку XX ст.₍ спільної як для марксистів, так і ніцшеанців, — тези про відносність моральних засад, залежність їх від соціальних обставин. Цей моральний релятивізм є засадовим стосовно відомої концепції Винниченка щодо «чесності з собою» (назва одного з його романів). Розгорнуту концепцію гуманістичного індивідуалізму Винниченка знаходимо в його рукописі «Конкордизм». Визнання відносності моральних оцінок не може задовольнити Винниченка, бо безпосередньо веде до виправдання будь-якого злочину. Винниченко, який завжди відчував небезпечну близькість смерті і невпинно повертався до проблеми сенсу життя, виходить не з опозиції «добро і зло», а з поняття «щастя». Він свідомий того, що неможливо виокреслити такі природні прагнення людини, задоволення яких і означало б досягнення щастя. За Винниченком, щастя не в

Володимир Винниченко ' Lashchyk E. Vynnychenko's Philosophy of Happyncss // The Annals of the Ukrainian Academy ol Arts and Sciences in the United States. — 1984— 1985 —Vol. XVI.— P. 41—42.

задоволенні тієї чи іншої потреби чи групи потреб, а в певній рівновазі між потребами. Дослідник філософії «конкордизму» Євген Лащик проводив тут глибоко слушну паралель з концепцією відносності Ейнштейна. Здавалося, що головне у Ейнштейна — ідея релятивізму, а потім виявилося, що творець «теорії відносності» встановлює новий інваріант перетворень, тобто по-новому визначає те, що залишається незмінним при змінах варіантних величин. За Вин-ниченком, незмінним у людини є певний баланс, певна рівновага прагнень, і наявність рівноваги є щастям, натомість «дискордизм» або порушення рівноваги є ознакою хвороби або психічного дискомфорту чи нещастя". Для щастя необхідно бути в злагоді з природою, з самим собою і зі своїми ближніми. В останньому пункті Винниченко, по суті, не виходить за межі «розумного егоїзму», і це його непокоїть; він повертається до цих проблем знову і знову впродовж всієї своєї творчості, що й дає підставу для звинувачень письменника в «психоложестві», в постійному копирсанні в своєму «Я». Це й робить Винниченка сьогодні не дуже читаним автором. Читач повернувся до класичної постановки питання у Достоєвського, загальновизнаною у цивілізованому суспільстві є концепція загальнолюдських цінностей. Винниченкові пошуки інваріанту щастя йдуть по іншій лінії, яка не дозволяє знайти надійний ґрунт для захисту від зла. А в комуністичному суспільстві, де було прийняте ленінське «моральне все, що служить революції», саме по собі невдоволення моральним релятивізмом сприймалось як чуже, розслаблююче і буржуазно-європейське.

Винниченко останніх років свого життя виробив соціалістичну концепцію «колектократії». Головна турбота Винниченка — «світ без наймитів». Класичний капіталізм для нього — такий самий світ наймитів, як і сталінський соціалізм. Колективна власність як реальна власність реальних колективів — ось, на думку Винниченка, спосіб досягти рівноваги людини з людиною, з самим собою і з доокіллям. У цій його концепції можна вбачати безмежний утопізм (утопія чи анти-утопія взагалі є одним із його улюблених жанрів), але не можна не бачити гострого невдоволення всіма розв'язаннями «вічних проблем», які пропонувалися людству в його час.

«Сонячна машина» Винниченка різко випадає з його реалістичної прози та самоаналізу його драматургії. Персонажів цього фантастичного роману можна назвати картонними, але такими вони і є, Винниченко не прагне до реальності людей і обставин, хоча манера художника змушує його перевантажувати твір опуклими реалістичними подробицями. Це навіть не фантастично-утопічний твір, а казка, в якій розвиток подій підпорядкований одвічному міфологічному сюжетові героїчного весілля надлюдини-пле-бея та надлюдини-аристократки, Матері-Землі. Але в утопії мислите-ля-соціаліста — та ж основа, що й у його невибагливих і безмірно талановитих добрих дитячих оповіданнях: Винниченко вірить у невичерпні сили простої неотесаної людини з соціального низу, вірить у те, що добро візьме гору навіть за повної руйнації всіх соціальних зв'язків. Це й робило його, завждиакуратно та інтелігентно вбраного, органічним революціонером.

Культурні орієнтації українського націоналізму

Українська еміграція 20-х років і некомуністична політична еліта західних земель України переважно були націоналістичні в тому розумінні слова, що тією чи іншою мірою всі питання політичного та соціального характеру ставили в залежність від національного питання, питання про державну незалежність України. Проте в рамках цього широкого руху формувались угруповання, що різко відрізнялись одне від одного за своїми політичними та культурними орієнтаціями.

В еміграції складаються різні центри, що претендують на наступництво щодо втраченої української незалежної державності: гетьманський, УНРівський, ЗУНРівський. Партія «диктатора» ЗУНР Петрушевича проявляла яскраво «рутенську» обмеженість, йдучи на компроміси з ким завгодно проти поляків, вела переговори з більшовиками, а Петру-шевич навіть спробував організувати вбивство вождя націоналістів Є. Коновальця (Ю. Головінський, який мав здійснити акцію, потрапив під вплив особистості Коновальця і став його співробітником). Після визнання Галичини автономною польською територією Радою послів Антанти (1923 р.) і внаслідок загравань Петрушевича з більшовиками він втратив контроль над галицькими політичними силами, його права рука — довоєнний вождь галицької націонал-демократи К. Левицький — відійшов від політики і повернувся до Львова, більшість західноукраїнських угруповань об'єднались в УНДО — Українське національно-демократичне об'єднання, провідну політичну силу міжвоєнної Західної України. УНДО (лідером її був Дмитро Левицький) стояла на позиціях компромісів з польською владою і підтримки політики українізації в СРСР.

Берлінський центр П. Скоропадського об'єднував найбільш праві, консервативні елементи еміграції. До нього входили В. Липинський — найвизначніший консервативний ідеолог, Д. Дорошенко, С. Шемет та ін. Не маючи зв'язків з реальними силами України, оточення Скоропадського дедалі більше орієнтувалося на німецькі політичні кола, не виключаючи нацистських. І Липинський, і Дорошенко покидають нарешті гетьманську партію.

Група, що об'єднувалася навколо колишнього уряду УНР й особисто С. Петлюри, не справляла вирішального впливу на культурні та політичні сили еміграції. Петлюра переїхав до Парижу і докладав зусиль, щоб наблизитись до англо-фран-цузьких політичних кіл. Є дані, що з цією метою він увійшов ще в роки війни до новоствореної масонської ложі «Велика Україна», цією ж метою визначалися його пропольські орієнтації, що надзвичайно послаблювало його позиції в західноукраїнському середовищі.

Ситуація різко змінилася після вбивства 25 травня 1926 р. Петлюри Шварцбардом. Петлюра, який був сумнівним політичним лідером за життя, стає символічним національним лідером після смерті. Поет-емігрант Євген Маланюк, колишній солдат УНР, пише в «Студентському віснику» одразу після пострілуШварцбарда: «Хліб і вино наших національних зусиль перетворились на Тіло і Кров». Донцов, який колись, будучи соціал-демократом, брав участь в організації бойових загонів для захисту єврейського населення Києва від погромів, тепер писав: «Тільки зрадники або ідіоти можуть говорити про порозуміння з жидами»*.

Судовий процес над Шварцбар-дом, що проходив 18—26 жовтня 1927 р. в Парижі, закінчився виправданням убивці. Це прокладало межу між українським націоналізмом та європейською демократією і давало додаткові імпульси радикальним формам націоналізму, орієнтованим на німецький та італійський фашизм.

Якщо в двадцятих роках політичні плани західних держав враховували можливий швидкий розвал СРСР, то з початком 30-х років, а особливо у зв'язку з Великою Депресією та загостренням ситуації в Німеччині, курс західної політики почав змінюватися. Це відбилося і на ставленні до українських організацій в зарубіжжі, передусім до українського уряду в ек-зилі та українських культурних центрів. З початку 1930-х років фінансування української освіти і культури в Чехословаччині поступово припиняється. Головними культурними осередками залишаються західноукраїнські центри в Польщі, де становище українців стає дедалі важчим.

Влада прагнула зміцнити культурно-політичні позиції польського елементу в західноукраїнських місгах. Українці взагалі знаходилися в стані прихованої дискримінації: українець за походженням, навіть маючи високу фахову освіту, не міг розраховувати на добру кар'єру, зокрема не допускався до військових та інших «закритих» виробництв. Кількість українських середніх шкіл у Галичині була меншою, ніж за Австро-Угорщини, а вищих навчальних українських закладів не існувало зовсім. Були і таємні обмеження, завдяки яким українцям легше було поступити у вищі навчальні заклади Варшави, ніж, наприклад, Львова. В результаті склалася парадоксальна ситуація: в західноукраїнській провінції, в малих містечках, культурпо-політичне життя було більш насичене, ніж у польських, оскільки там осідала освічена українська верхівка, натомість польська еліта трималася Варшави, Львова, Кракова.

У зв'язку з загальним загостренням ситуації, а особливо після початку Великої Депресії, що вдарила по слабкій польській економіці дуже сильно, дедалі більшого впливу набувають радикальні політичні течії — комуністи і націоналісти.

Політичний вплив західноукраїнських комуністів був досить значний і в місті, і в провінції. Антифашистська спрямованість комуністичного руху давала йому додаткові політичні дивіденди; перший антифашистський конгрес у світі відбувся саме у Львові. Значного удару завдав комуністам Польщі Великий терор: Компартія Західної України організаційно входила до Компартії Польщі, керівництво якої було майже повністю розстріляне в Москві, а партія розпущена рішенням Комінтерну 1938 року. Проте західноукраїнські комуністичні організації до 1939 р. існували, а симпатії простого люду до СРСР і Радянської України аж до 1939 р. були досить сильними.

Однак більшість учнівської та студентської молоді віддавала перевагупідпіллю радикально-націоналістичного напряму.

Політична організація, яка очолила цей напрям, — ОУН, «Організація українських націоналістів», утворена на базі різних націоналістичних груп, передусім Української військової організації (УВО). Серед ЗО делегатів І збору ОУН у Відні (січень — лютий 1929 р.) було 10 інженерів, 9 вчителів, журналістів та поетів, З студенти, решта — невідомого фаху. 12 делегатів були учасниками війни за незалежність України. Творцем і провідником ОУН був полковник Є. Коновалець, убитий радянським агентом 1938 року.

Як політичний рух радикальний український націоналізм міжвоєнного і воєнного часу належить до тієї ж категорії політичних сил, що й про-німецької орієнтації ірландський терористичний рух шінфейнерів чи арабські націоналістичні рухи, або прояиоиський індонезійський націоналізм Сукарно. Вступаючи в політичний союз з фашистськими державами, ОУН керувався близькістю активістської та націоналістичної ідеології та розрахунками на те, що поза волею німецького нацистського керівництва зуміє в ході антикомуністичної війни вибороти Україні незалежність, найбільшу цінність, вищу від інших політичних і моральних цінностей. Історія довела, що ці сподівання були марними.

Говорячи про людський вимір радикального націоналізму, можемо констатувати, що, як у кожному терористичному рухові, тут були і фанатичні виконавці, і люди високого духу й моральної чистоти, і жорстокі та примітивні вбивці. Історія має віддати належне кожному за його власні якості й заслуги. Але не можна не зазначити, що до керівництва Проводу українських націоналістів були близькі такі яскраві особистості і видатні представники української культури, як Олег Ольжич, Олена Теліга, Євген Маланюк та інші.

Згадана стаття двадцятилітнього тоді Олега Штуля, який після смерті А. Мельника перейняв посаду Голови Проводу українських націоналістів, виразно показує джерела всієї філософії націоналістичної поетичної екс-треми. В основі її — неприйняття посилань на об'єктивні причини поразки в роки громадянської війни. «А чому ми програли, — запитує автор. — З тих же самих причин, з яких могли виграти: «об'єктивні обставини тут винні». З об'єктивних обставин ви-бухла революція, з об'єктивних причин проґавлено об'єктивні обставини, в яких можна було створити державу, об'єктивно пізніше прийшли об'єктивні обставини, в яких вже не можна було перемогти більшовиків, що також були зроджені об'єктивними обставинами. (Боже, в якому об'єктивному світі я народився!)». Натхненна тим же вогнем повстання, яким були натхненні комуністи покоління Хвильового, молода генерація шукає ту ж «духмяну романтику», якої бракувало провідникам старших поколінь. «І з одного боку став Грушевський, а, з другого, Че-Ка з романтикою бравнінґа, з походами на Кубань, Берлін з палаючими очима, маса пішла на вогонь»*.

Романтика браунінґа знову вийшла на передній план політичного і культурного життя. Ідея активного, волюнтаристського, не обмеженого жодними моральними та правовими нормами втручання в історію коріниться в цій романтичній безкомпромісності.

* Штуль О. Далекий шум (1917 р.).— С 184. 189-190.

Натхненником і духовним вождем тієї молоді, яка пішла в терор для безкомпромісної боротьби за самостійну Україну, був Дмитро Донцов (1883— 1951 рр.), який видавав тоді у Львові часопис «Вісник». Сам Донцов ніколи не входив до жодної з організацій молодих націоналістів, аби мати розв'язані руки в критиці і визначенні позицій (що не раз викликало у ОУНівців гіркі нарікання), але саме його ідеї національного егоїзму, елітарності політичного лідерства та готовності на будь-які кроки для нищення ворога України визначали філософію радикального українського націоналізму.

Дмитро Донцов постає як альтериа-тивник і водночас продовжувач правої ідеологічної традиції, започаткованої Вячеславом Лшшнським (1882— 1931 рр.). 1926 р. вийшли друком «Листи до братів-хліборобів» Липинсько-го, того ж року — «Націоналізм» Донцова. Політично Липинський і Донцов спрямовані протилежно від самого початку: Донцов починав як соціал-демократ, і це не випадково — таку еволюцію проробив не один радикальний націоналіст, починаючи з Муссоліиі. Липинський завжди був виразно консервативним політиком. Донцов дав привід говорити про свою нерозбірливість у виборі традицій — він проголосив себе прихильником італійського фашизму 1922—1923 рр., але говорив і про свій американізм, і передруковував Геббельса та інших нацистських авторів у своєму журналі з прихильними коментарями, і був близьким до «інтегрального націоналізму» Морраса. Щоправда, «американізм» Донцова обмежується симпатіями до популістського амери-

 

камського лідера У. Дж. Брайана, віце-президента у Вільсона, який став відомий завдяки організації ним сумнозвісного «мавп'ячого процесу» проти дарвіністів. Симпатії Донцова до фашизму і нацизму були настільки стійкими, що славив Гітлера він навіть 1944 р., коли ОУНівці вже сиділи в гестапо і коли давно вже була розстріляна нацистами закохана в нього велика українська поетеса Олена Теліга. Липинський — один із перших політичних письменників світу, які показали спільність фашизму і комунізму, об'єднавши обидва тоталіта-ризми в одну течію під іменем «охлократії» (влади натовпу).

Липинський висуває державницьку концепцію українського консерватизму, орієнтовану на монархію та «класократію», владу хліборобсько-організаторської еліти, сформованої у військових змаганнях. Як мисли-тель-державник, Липинський, етнічний поляк за походженням і римо-ка-толик за конфесією, визначає себе як політичного українця і дає таке визначення українства: «Українським єсть і повинно бути все, що осіло (а не кочує!) на нашій землі і що тим самим стало частиною України, без огляду на його племінне чи культурне походження, на його «расову» чи «ідеологічну» генеалогію»*. Липинський категорично висловлюється проти міської, гендлярської, на його погляд, традиції й шукає опертя в аграрних структурах. Це орієнтація не просто на хліборобський клас (у специфічному розумінні, тобто і на поміщицький, і на трудовий селянський класи), а на аристократію духу, на ті групи, що втілюють і реалізують найвищий військово-політичний потенціал аграрної цивілізації. Липинський прокламує свій містицизм, релігійні під-