Таємничий лицар 6 страница

— Його справжнє ім’я скоро відкриється для тих, кому його слід знати. — До шатра пропхався насуплений князь Гормон Пик. — Попереджаю тебе, заплотнику…

— Та припини, Гормику, — перервав його Скрипаль. — Пан Дункан вже з нами, або скоро буде. Я ж кажу, він мені снився.

Знадвору засурмив герольд. Скрипаль повернув голову.

— Мене викликають на герць. Прошу вибачити, пане Дункане. Ми продовжимо розмову, щойно я дам ради панові Галтрі Зеленому.

— Сили вашій правиці, — ввічливо побажав Дунк. Зрештою, ніколи не завадить триматися лицарського звичаю.

Коли пан Ян пішов, князь Гормон залишився.

— Його кляті сни згублять усіх нас.

— За скільки зголосився пан Галтрі? — несподівано для себе запитав Дунк. — Вистачило й срібла, чи він попрохав золота?

— Бачу, хтось забагато патякає. — Пик всівся у складане крісло. — В мене там, надворі, тузінь стражників. Така спокуса — покликати їх сюди і врізати вам горлянку, пане лицарю.

— То чому ж не кличете?

— Бо його милість будуть незадоволені.

«Його милість.» Дунка наче хтось у живіт вдарив. «Ще один чорний дракон», подумав він. «Нове повстання Чорножара. А тоді нове Червонотрав’я. Коли сходило сонце, трава була ще зелена.»

— А чому саме на цьому весіллі?

— Пан Маслоплав хотів молоду дружину, аби зігрівала йому ліжко. Пан Фрей мусив кудись приткнути дещо заплямовану дочку. Їхнє сімейне свято стало гарним приводом, аби зібрати в одному місці декількох панів-однодумців. Більшість зібраних колись уже билися за Чорного Дракона. Решта має приводи ненавидіти правління Кровокрука або ж плекати свої власні надії та образи. В багатьох з нас забрали до столиці синів та дочок, аби надалі забезпечити нашу вірність престолові. Але більшість заручників померла у Велику Весняну Пошесть. Наші руки більше не зв’язані. Наш час настав. Аерис — слабак. Він книжник, а не воїн. Простий люд його майже не знає, а те, що про нього знає — зневажає. Його власне панство любить його ще менше. Його батько також був слабак, це всі пам’ятають, але коли тронові щось загрожувало, у поле виїжджали його сини: Баелор та Маекар, молот і ковадло… Але Баелора більше немає, а принц Маекар скніє у Перелітку, посварившись з королем та Правицею.

«Еге ж», подумав Дунк, «а тепер один пришелепкуватий заплотний лицар сам привіз улюбленого принцового сина до рук ворогів. Чи є кращий спосіб утримати принца Маекара у Перелітку, щоб він звідти й не потикався?»

— Але ж є ще Кровокрук, — мовив він. — То не слабак.

— Не слабак, — погодився князь Пик, — але ніхто не любить ворожбитів. До того ж братовбивці прокляті у очах як богів, так і людей. За перших ознак слабкості чи поразки сили Кровокрука розтануть, як літній сніг. А якщо справдиться сон принца, і тут, у Білостін’ї, з’явиться живий дракон…

Дунк закінчив за нього:

— То престол буде ваш.

— Їхній, — виправив Гормон Пик. — Я лише сумирний слуга його милості.

Він звівся на ноги.

— Навіть не пробуйте тікати з замку, пане. Якщо спробуєте, я сприйму це як доказ зради, і ви накладете головою. Ми надто далеко зайшли, щоб вертати назад.

 

XVI

 

Зі свинцевого неба вже линув добрячий дощ, коли Ян Скрипаль та пан Галтрі Зелений взяли нові списи на протилежних кінцях поля. Багато весільних гостей ринули до трапезної, ховаючись під киреями та каптурами.

Пан Галтрі сидів на білому огирі. Його шолом прикрашало зелене пір’я; такий самий султан був і на налобнику коня. Кирею пошили з безлічі латок різних відтінків зеленого. Рукавиці та поножі блищали золотими візерунками, а на щиті виднілися дев’ять нефритових зірок на блідо-зеленому полі. Навіть бороду він пофарбував у зелений колір, на зразок тирошійців за вузьким морем.

Дев’ять разів вони зі Скрипалем кидалися один на одного з наставленими списами. Дев’ять разів лицар зелених латок та молодик з золотими мечами і скрипками ламали їх один об одного. До восьмої сутички земля почала м’якнути; важкі огирі розбризкували дощову воду з калюж. У дев’ятій сутичці Скрипаль трохи не випав з сідла, але втримався.

— Добрячий удар! — вигукнув він зі сміхом. — Ви майже вибили мене, пане!

— Скоро виб’ю! — відповів зелений лицар крізь пелену дощу.

— Не бувати цьому. — Скрипаль відкинув потрощеного списа і взяв з рук зброєносця нового.

Наступна сутичка виявилася останньою. Спис пана Галтрі безпорадно шкрябнув по щиті Скрипаля, а спис пана Яна влучив зеленому лицареві просто у груди, вибивши його на землю, де він ляпнувся у буру грязюку. На сході Дунк побачив віддалений сполох блискавки.

Глядацький поміст порожнів доволі швидко; пани та простий люд намагалися якнайшвидше втекти від вологи.

— Вже розбігаються, — пробурмотів Алин Глушняк, звідкілясь виникнувши біля Дунка. — Кілька крапель дощу, і всі хоробрі та вельможні пани з вереском тікають під дах. Що ж вони робитимуть, коли налетить справжня буря?

«Справжня буря.» Дунк розумів, що пан Алин каже не про погоду. «Чого йому треба? Навіщо він раптом вирішив заприязнитися до мене?»

Герольд знову ступив на поміст.

— Пан Томард Гедль, лицар Білостін’я, на службі в князя Маслоплава! — заволав він під віддалений гуркіт грому. — Пан Утор Підлисток. Поля ставайте, честь здобувайте!

Вчасно глянувши на пана Утора, Дунк помітив, як в того зів’яла усмішка на обличчі. То це не той суперник, за якого він платив. Розпорядник обдурив його, але навіщо? «Тут втрутився хтось інший. Хтось, кого Звитух шанує більше, ніж Утора Підлистка.» Дунк поміркував над цим якусь мить. «Вони ж не знають, що Підлисток сам хоче програти», раптом зрозумів він. «Вони відчувають у ньому загрозу, от і поставили Чорного Тома прибрати його з дороги Скрипаля.» Сам Гедль також бере участь у змові Пика; йому в разі потреби можна доручити програти. Отже, залишається тільки…

Раптом через поле грязюки стрімко ринув сам князь Пик. Він видерся на поміст до герольда, ляпаючи полами делії.

— Зрада! — заволав він. — Серед нас є шпигун Кровокрука! Вкрали драконяче яйце!

Пан Ян Скрипаль різко розвернув коня.

— Моє яйце?! Як це можливо? Адже пан Маслоплав тримає варту біля опочивальні вдень та вночі!

— Варту вбито, — оголосив пан Пик, — але один вартовий назвав свого убивцю, перш ніж померти.

«Чи не мене він збирається звинуватити?», майнула в Дунка думка. Десяток людей бачив, як він брав яйце минулої ночі, коли ніс пані Маслоплав до її чоловіка у ліжко. Але тут палець пана Гормона гнівно тицьнув у обвинувачуваного.

— Онде він! Хвойдин син. Хапайте його!

На дальньому кінці поля збентежено підняв очі пан Глендон Пал. Якусь мить він, здавалося, не розумів, що діється, поки не побачив, як на нього з усіх боків біжать стражники. А тоді зірвався з місця швидше, ніж Дунк міг собі уявити. Він вже наполовину вихопив меча, коли перший стражник схопив його за горло. Пал вивернувся, але тут налетіли ще двоє, врізалися, збили у грязюку… і миттю набігла решта, волаючи та хвицяючи ногами.

«Те саме могло статися зі мною», зрозумів Дунк. Він почувався безпорадним, як у Ясенброді того дня, коли йому сказали, що відріжуть руку та ногу.

Алин Глушняк смикнув його назад.

— Не лізьте у цю справу, якщо хочете знайти вашого зброєносця.

Дунк різко обернувся.

— Ви про що?

— Можливо, я знаю, де малий.

— І де ж? — Дунк не мав настрою гратися в ігри.

На дальньому кінці поля пана Глендона грубо поставили на ноги і міцно стиснули між собою двоє стражників у кольчугах та шоломцях. Від пояса до п’ят він був увесь бурий від грязюки, а по щоках стікала кров, розбавлена дощем. «Потекла кров звитяжця», подумав Дунк, поки біля затриманого злізав з коня Чорний Том.

— Де яйце?

Кров зацібеніла з Палового рота, щойно він його відкрив.

— Навіщо мені красти яйце? Я майже виграв його.

«Еге ж», подумав Дунк, «хто б тобі дозволив».

Чорний Том хльоснув Пала по обличчі кулаком у латній рукавиці.

— Обшукайте його сакви, — наказав пан Пик. — Заприсягнуся, що саме там ви його і знайдете, добре загорнуте та заховане.

Пан Алин стишив голос.

— І таки знайде. Пішли-но зі мною, якщо хочете знайти свого зброєносця. Кращого часу не буде; усі саме дивляться в інший бік.

Панич не чекав відповіді; Дунк мимоволі рушив за ним і за три довгі кроки опинився поруч.

— Якщо ви бодай щось зробили Яйкові…

— Не маю смаку до хлопчиків. Сюди. Перебирайте ногами.

Під арку, донизу заляпаними грязюкою сходами, за ріг. Дунк тупав за паном Алином під дощем по калюжах, притискаючись, як і він, до стіни, аби сховатися у тіні. Нарешті вони зупинилися у закритому дворику, вимощеному гладкими слизькими каменями. З усіх боків підступали будівлі замку. Нагорі виднілися зачинені віконницями вікна. Посередині дворику стояв низький, викладений з каменів колодязь.

«Якось самотньо тут», подумав Дунк. Це йому не сподобалося. Передчуття примусило потягтися по руків’я меча, поки він не згадав, що меча забрав Слимак. Шарпнувши рукою по стегні, де колись висіли піхви, він раптом відчув, як йому в поперек уперся кінчик ножа.

— Спробуєте обернутися — виріжу вам нирку і віддам замковим кухарям, аби засмажили на вечерю.

Кинджал настирливо проштрикнув Дункову камізелю.

— Ану вперед, до колодязя. Без різких рухів, пане добродію.

«Якщо він вкинув Яйка до того колодязя, то його не врятує якийсь там іграшковий ножик.» Дунк повільно ступив кілька кроків і відчув, як у животі піднімається лють. Вістря біля спини зникло.

— Можете обернутися лицем до мене, заплотний лицарю.

Дунк обернувся.

— Мосьпане… то це з-за драконячого яйця?

— Ні. Це з-за дракона. Ви гадали, я буду дивитися, як ви його крадете в мене? — Пан Алин болісно скривився. — Дарма я довірився тому ницому Слимакові. Він поверне мені усі гроші, до останньої монети.

«То це він?», вразився Дунк. «Оцей напахчений, товстозадий, пикатий панич — мій таємний ворог?» Він не знав, плакати йому чи сміятися.

— Пан Утор чесно заробив своє золото. Просто в мене міцна голова, та й годі.

— Схоже на те. Крок назад.

Дунк зробив крок назад.

— Іще. Іще. Іще один.

Ще один крок, і Дунк притиснувся до колодязя, відчуваючи камені попереком.

— Сідайте на край. Вас же не лякає трошки водички, га? Після дощу вже не страшно.

— Я не вмію плавати. — Дунк поклав руку на край колодязя. Камені були мокрі. Один піддався під рукою.

— Яка жалість. То самі стрибнете, чи пхнути ножем?

Дунк зиркнув униз. Побачив, як вода рябить під дощем — за добрих дванадцять стоп унизу. Стінки колодязя вкривали слизькі водорості.

— Я не зробив вам нічого поганого.

— І вже не зробите. Даемон мій. Я очолюватиму його Королегвардію. А ви не варті білого корзна.

— Я й не казав, що вартий.

«Даемон». Це ім’я закалатало у Дунковій голові. «Ніякий не Ян. А Даемон, на честь батька. Дунк-бовдунк, тупіший за замковий кут.»

— Від Даемона Чорножара народилося семеро синів. Двоє з них загинули на Червонотрав’ї, близнюки…

— Аегон та Аемон. Недолугі тупі горлорізи. Такі ж самі, як ви. Коли ми були малі, вони задля втіхи мучили і мене, і Даемона. Я плакав, коли Лихий Булат повіз його до вигнання. І другий раз, коли князь Пик сказав, що він повертається. А він побачив вас на дорозі й геть забув, що я взагалі є на світі.

Глушняк загрозливо махнув кинджалом.

— Можете стрибнути у воду як є, а можете, спливаючи кров’ю. Що обираєте?

Дунк вхопив пальцями розхитаний камінь. Він, проте, сидів міцніше, аніж Дунк сподівався. Пан Алин встиг кинутися уперед і вдарити, поки Дунк його вивертав. Але Дунк крутнувся, і вістря проштрикнуло тільки м’язи щитової руки. Саме цієї миті камінь нарешті вирвався на волю. Дунк загнав його просто в рота вельможному паничеві й почув гучний хрускіт зубів.

— У колодязь, кажете?

Він ще раз тріснув панича по зубах, тоді кинув каменя, схопив Глушняка за зап’ясток і викрутив так, що зламав кістку. Кинджал брязнув на каменях двору.

— Тільки після вас, мосьпане. — Ступивши убік, Дунк смикнув панича за руку вперед і вгатив йому чоботом нижче спини. Князь Алин беркицьнувся головою у колодязь. Почувся сплеск.

— Чудово! Мої вітання, пане.

Дунк рвучко обернувся. Під дощем він міг розібрати тільки постать у каптурі та велике бліде око. Але щойно чоловік наблизився, як обличчя під каптуром набуло знайомих рис пана Майнарда Бросквина, а бліде око виявилося застібкою із місячним каменем, якою він припинав кобеняка на плечі.

У колодязі плюскався і вовтузився князь Алин, волаючи:

— Пробі! Вбивають! Люди, на поміч!

— Він хотів мене убити, — мовив Дунк.

— Це пояснює, звідки стільки крові.

— Крові? — Дунк зиркнув униз. Його ліва рука була вся червона від плеча до ліктя. Просякла кров’ю сорочка липла до шкіри. — Ой леле…

Дунк не пам’ятав, як упав, лише раптом відчув себе на землі, а на обличчі — дощові краплі. Він ще чув, як пан Алин скиглить з колодязя, але плюскіт вже слабшав.

— Треба перев’язати вам руку. — Пан Майнард підсунув власну під лежачого Дунка. — Ану вставайте. Сам я вас не подужаю. Спирайтеся на ноги.

Дунк сперся на ноги.

— Пан Алин… він зараз потоне.

— Ніхто за ним не сумуватиме. А надто Скрипаль.

— Він не… — Дунк рвучко дихав, бліднучи від болю. — …не скрипаль.

— Авжеж ні. Він — Даемон з дому Чорножар, Другий тако наречений. Принаймні так він величатиме себе, якщо колись дістанеться Залізного Трону. Ви здивуєтеся, скільки вельможних князів бажають мати короля якомога хоробрішого та дурнішого. А Даемон молодий, зухвалий і пречудово виглядає на коні.

З колодязя леть чутно доносилися якісь звуки.

— Може, кинемо його вельможності мотузку?

— Рятувати, аби потім стратити? Не треба. Хай жере те, що вам наготував. Ану давайте, спирайтеся на мене.

Бросквин повів Дунка через двір. Зблизька риси обличчя пана Майнарда справляли дивне враження. Що ретельніше Дунк у них вдивлявся, то гірше бачив.

— Згадайте, як я пропонував вам тікати, а ви поставили честь вище за життя. Почесна смерть — це добре, та раптом життя, яким ви ризикуєте, не є вашим власним? Чи дасте ви тоді ту саму відповідь, пане мій?

— Чиє життя? — З колодязя почувся останній плюскіт. — Яйкове? Ви кажете про Яйка?

Дунк вчепився у Бросквинову руку.

— Де він?

— Разом з богами. Гадаю, ви самі зрозумієте, чому.

Всередині в Дунка все перевернулося з таким болем, що він забув про руку і застогнав з розпачу.

— Малий скористався чоботом.

— Треба гадати, що так. Він показав персня маестрові Лотару, а той повів його до Маслоплава, а той, поза сумнівом, напудив у штани, побачивши печатку, і спитав себе, чи правильну сторону обрав, і чи багато знає Кровокрук про змову. Відповідь на останнє питання буде: «достатньо».

Бросквин гигикнув.

— То хто ви такий?

— Я ваш друг, — відповів Майнард Бросквин. — Який спостерігає за вами і дивується, як вас занесло до цього гаспидського гнізда. А тепер помовчте, будемо вас лікувати.

Пересуваючись тінями, двоє лицарів сяк-так дісталися невеличкого Дункового намету. Всередині пан Майнард запалив вогонь, налив у миску вина і поставив його кипіти.

— Розріз чистий, ще й не на мечевій руці, — мовив він, розпанахавши рукав просякнутої кров’ю Дункової сорочки. — Здається, удар не зачепив кістку. І все ж промити треба, щоб не втратити руку.

— Байдуже. — Живіт Дункові скрутило від лихих звісток, і він боявся, що зараз виблює. — Якщо Яйк помер…

— …то вину за його смерть слід покласти на вас. Якби ж ви тримали його подалі звідси… Але я не казав, що він мертвий. Я казав, що він разом з богами. Чи маєте ви чисте полотно? Льон, шовк?

— Є сорочка. Хороша, дорнійська. Як це — разом з богами?

— Все у свій час. Спершу рука.

Вино скоро почало парувати. Пан Майнард знайшов хорошу Дункову шовкову сорочку, підозріливо понюхав її, тоді витяг кинджала і почав краяти на шматки. Свої заперечення Дунк проковтнув.

— Амброз Маслоплав, так би мовити, ніколи не вирізнявся рішучістю, — мовив пан Майнард, зібгав три смуги шовку і вкинув їх у вино. — Він сумнівався в успіху заколоту з самого початку. Ще коли дізнався, що хлопець не має меча. Цього ж ранку зникло ще й драконяче яйце, а з ним і залишки його хоробрості.

— Пан Глендон не крав яйце, — мовив Дунк. — Він увесь день не залишав двору. Бився сам або дивився на інші герці.

— Все одно Пик знайде яйце у його саквах.

Вино закипіло. Бросквин натяг шкіряну рукавицю і мовив:

— Спробуйте не кричати.

Тоді витяг смугу шовку з киплячого вина і взявся промивати рану.

Дунк не кричав. Він скреготав зубами, вкусив собі язика і гатив кулаком по стегні так, що напевне лишив синці, але не кричав. З решти сорочки пан Майнард зробив тугу перев’язку на руку.

— Ну, як воно? — запитав Майнард Бросквин, коли закінчив.

— Паскудно. — Дунка аж пересмикнуло. — То де Яйк?

— Я ж казав, де. Разом з богами.

Дунк сягнув здоровою рукою і вхопив Бросквина за горло.

— Ану кажіть ясніше. Обридли мені натяки та миги. Кажіть негайно, де знайти хлопця, бо зламаю шию до дідька, друг ви мені чи ворог!

— У септі. Але перш ніж піти туди, раджу озброїтися. — Пан Майнард посміхнувся. — Сподіваюся, хоч цей натяк ви зрозуміли?

 

XVII

 

Першу зупинку він зробив коло шатра пана Утора Підлистка.

Ковзнувши всередину, Дунк побачив зброєносця Віла, який прав хазяйськє спіднє, схилившись над балійкою.

— Знову ви? Пан Утор на учті. Чого вам треба?

— Мого меча та щита.

— Ви принесли викуп?

— Ні.

— То чого я маю їх віддавати?

— Бо я їх потребую.

— А мені до того що?

— А ось що: спробуєш мені завадити — придушу.

Віл розкрив рота і хапнув повітря.

— Онде… у кутку лежать.

 

XVIII

 

Перед замковим септом Дунк на хвильку зупинився. «Хоч би боги зглянулися, і я не спізнився.» Пояс із мечем висів на звичному місці, туго затягнутий навколо стану. До пораненої руки він сяк-так припасував щита з шибеницею. Від його ваги Дунка з кожним кроком пересмикувало, і він боявся, що заволає з болю, якщо хтось бодай торкнеться щита.

Повагавшись, він штовхнув двері септу здоровою рукою. Всередині його зустріли тиша і морок, який розганяли тільки свічки на олтарях Семи. Перед Воїном горіло їх найбільше, що й не диво для турніру: багато лицарів приходили сюди молитися про силу та мужність перед герцями. Олтар Мороку тонув у тінях; на ньому горіла лише одна свічка. Перед Матір’ю та Батьком горіло з десяток; перед Ковалем та Дівою трохи менше. А перед яскравою лампадою Стариці стояв на колінах князь Амброз Маслоплав зі схиленою головою та мовчазним проханням дарувати йому мудрості.

Він був не один. Щойно Дунк рушив у князів бік, як його перестріли двоє стражників з суворими обличчями під шоломцями. Обидва мали на собі кольчуги та вапенроки з біло-зелено-жовтими хвилями дому Маслоплав.

— Стійте, пане, — мовив один. — Вам тут нема чого робити.

— Ще й як є! Я ж казав, що він мене знайде.

Голос був Яйків. Коли він виступив з тіней під образом Батька, виблискуючи поголеною головою у світлі свічок, Дунк мало не кинувся до нього, аби заволати з радості, схопити на руки і розчавити в обіймах. Але щось у голосі Яйка примусило його завагатися. «Він радше гнівається, аніж боїться. Он який суворий — вперше таким бачу. А Маслоплав стоїть на колінах. Щось тут дивне робиться.»

Пан Маслоплав скочив на ноги. Навіть у темнавому світлі свічок було видно, який він блідий та спітнілий.

— Пропустіть, — наказав він стражникам, а коли вони відійшли, майнув Дункові підійти ближче. — Я не кривдив хлопчика. Я добре знав його батька, коли служив Правицею Короля. Принц Маекар має знати, що я не бажав, аби так сталося.

— Дізнається, — пообіцяв Дунк. «Але що тут відбувається?»

— Пик! Це він усе затіяв, Седмицею присягаюся. — Князь Маслоплав поклав одну руку на олтар. — Хай поб’ють мене боги на цьому самому місці, якщо брешу. Це він наказував мені, кого запросити, а кого — ні. А сам притяг сюди свого молодого самозванця. Я не хотів ніякої зради, ви маєте мені вірити. Том Гедль, от хто мене змусив, я правду кажу. Це мій зять, він одружений з моєю старшою дочкою. Але я його не захищатиму, бо він зрадник.

— Він ваш поборник, ваш спис і щит, — холодно мовив Яйк. — Якщо він бере участь у заколоті, то й ви теж.

«Мовчи!», трохи не заволав на весь голос Дунк. «Твій довгий язик доведе нас до могили.»

Але Маслоплав, здається, тільки налякався ще більше.

— Паночку добрий, ви все не так зрозуміли. Гедль очолює мою дружину, всю замкову варту…

— Але ж мають бути серед неї вірні вам стражники, — зазначив Яйк.

— Ось вони тут, — відповів пан Маслоплав. — Є ще декілька. Визнаю, я злегковажив, але ніколи не зраджував! Ми з Фреєм з самого початку сумнівалися у самозванцеві князя Пика. В нього ж немає меча! Якби він був сином свого батька, Лихий Булат віддав би йому Чорножар. Та й усі ті балачки про дракона… божевілля, суцільне божевілля і жахлива дурня!

Його вельможність витер піт з лоба рукавом.

— А тепер ще й яйце вкрали. Те саме драконяче яйце, яке мій дід отримав від самого короля як нагороду за вірну службу. Воно ще вранці було на місці, коли я прокинувся. Варта клянеться, що ніхто не входив до опочивальні й не виходив з неї. Може, пан Пик їх підкупив, цього я не скажу напевне, але яйце зникло. А воно ж їм потрібне, інакше…

«Інакше дракон налупиться деінде», подумав Дунк. Якби на Вестеросі з’явився живий дракон, пани та хлопи ринули б натовпом під прапори того принца, який прибрав би дракона собі до рук.

— Пане, — мовив Дунк, — чи можна… мого зброєносця на кілька слів, якщо ваша ласка.

— Як забажаєте, пане. — Князь Маслоплав повернувся на коліна для молитви.

Дунк відвів Яйка убік і став на одне коліно, аби дивитися йому в обличчя.

— Зараз дам тобі такого ляща у вухо, що голова потилицею наперед стане. Так і ходитимеш решту життя, дивлячись, звідки прийшов, а не куди йдеш.

— Та й слід було б. — Яйк мав совість винувато похнюпитися. — Вибачте мені. Я тільки хотів послати крука до батька.

«Щоб зберегти мою лицарію. Хлопчик ніколи не бажав мені нічого, окрім добра.» Дунк озирнувся туди, де молився Маслоплав.

— Що ти йому зробив?

— Налякав, пане.

— Сам бачу. Ще до ранку зітре собі коліна.

— Я не знав, що робити, пане. Маестер потяг мене до них, щойно побачив батькового персня.

— До них?

— До князя Маслоплава та князя Фрея, пане. Там іще варта була. Усі ходили якісь засмучені. Бо хтось вкрав драконяче яйце.

— Сподіваюся, не ти?

Яйк затрусив головою.

— Та ні, пане. Я знав, що втрапив у біду, коли маестер показав панові Маслоплаву мого персня. Я вже думав сказати, що вкрав його, та він би, мабуть, не повірив. А тоді я згадав, як батько переказували слова пана Кровокрука: ліпше лякати, аніж лякатися. От і сказав йому, що батько прислали нас сюди усе вивідати, а самі вони вже йдуть з військом, і що його вельможності краще відпустити мене і кинути думку про зраду, поки ще голова на плечах сидить. — Він сором’язливо посміхнувся. — Вийшло навіть краще, ніж я гадав, пане.

Дункові схотілося вхопити малого за плечі й трусити так, щоб аж зуби стукотіли. «Це тобі не іграшки!», прагнув заревти він. «Йдеться про життя і смерть!»

— А князь Фрей теж усе чув?

— Так. Він побажав панові Маслоплаву подружнього щастя і оголосив, що негайно повертається до Близнюків. Саме тоді його вельможність повели нас сюди молитися.

«Фрей має куди тікати», подумав Дунк, «а от Маслоплав — ні. Тому тутешній господар рано чи пізно зацікавиться, де це подівся принц Маекар з військом.»

— Якщо князь Пик дізнається, що ти у замку…

Зовнішні двері септу з хряскотом прочинилися. Дунк обернувся і побачив Чорного Тома Гедля у кольчузі та латах; з його просяклої дощем киреї стікала вода, збираючись калюжею коло ніг. Разом з ним з’явився десяток стражників зі списами та сокирами. Позаду них небом блимали білі та блакитні блискавки, миготіли перемінливими тіньми на білій кам’яній підлозі. Від подиху вологого вітру усі свічки в септі шалено затанцювали.

«Семеро дідьків у сімох пеклах», тільки й спромігся подумати Дунк перед тим, як Гедль мовив:

— Осьде малий. Хапайте його.

Пан Маслоплав звівся на ноги.

— Ні! Стійте. Хлопчика не можна чіпати. Томарде, як це розуміти?

Гедлеве обличчя скривилося відразою.

— Не всі з нас мають у жилах молочко замість крові, ваша мосць. Я забираю хлопця.

— Ти не розумієш! — запищав тремтливим голосочком Маслоплав. — Усе скінчено. Князь Фрей зник, а за ним втечуть і всі інші. Сюди з військом іде принц Маекар.

— Тим паче мусимо взяти малого в заручники.

— Ні, ні! — заперечив Маслоплав. — Я не хочу далі мати нічого спільного з князем Пиком та його самозванцем. Я не битимуся проти корони.

Чорний Том кинув на свого пана холодний погляд.

— Боягузище.

Лицар сплюнув на підлогу.

— Патякайте собі, що хочете. Але ви будете битися, або помрете, пане мій. — Він вказав на Яйка. — Оленя першому, хто проллє кров.

— Ні, ні! — Маслоплав обернувся до своїх власних стражників. — Зупиніть їх, чуєте? Зупиніть їх!

Уся сторожа застигла збентежена, не розуміючи, кому підкорятися.

— Дідько, завжди маю все робити сам! — З цими словами Чорний Том оголив меча-півторака.

Дунк вийняв свого.

— Стань за мене, Яйку.

— Приберіть зброю, ви обоє! — заверещав Маслоплав. — Я не дозволю лити кров у септі! Пане Томарде, цей лицар служить принцу. Він уб’є вас!

— Еге ж. Хіба що як звалиться зверху, — вишкірився, мов кінь, Чорний Том. — Я бачив його ганьбу на герці.

— Мечем я б’юся краще, — попередив Дунк.

Гедль пирхнув у відповідь і напав.

Дунк шарпнув Яйка за себе і кинувся назустріч нападові. Перший удар він перестрів непогано, але щит піддався під мечем Чорного Тома і штурхнув Дунка просто у рану. По руці стрімко ринув пекучий біль. У відповідь він сікнув Гедлеві по голові, але Чорний Том ухилився і знову завдав замашного удару. Дунк ледве встиг підставити щита. Полетіли соснові тріски, Гедль зареготав і продовжив наступ, рубаючи по низу та по верху. Дунк відвертав усі удари щитом, але потерпав з болю і змушений був відступати.

— Вбийте його, пане! — почувся крик Яйка. — Ату його, ату!

Дунк відчував смак крові у роті, а на доданок ще й рана відкрилася. Хвилею накотило запаморочення. Чорний Том тим часом шматував довгого щита на тріски. «Дуб та залізо, мене бороніть, інакше у пеклі маю гибіть», крутилося в Дунка у голові, поки він не згадав, що його щита зроблено з сосни. Припавши спиною до олтаря, він впав на одне коліно і зрозумів, що відступати далі нема куди.

— Отакий лицар, леле, — кепкував Чорний Том. — Пустив сльозу з переляку, телепню?

«З болю, а не з переляку.» Дунк відштовхнувся, стрибнув з коліна і врізався у ворога щитом. Чорний Том хитнувся назад, але якось утримався на ногах. Дунк ринув на нього, таранячи щитом знову і знову, відтісняючи Гедля до середини септу своєю чималою вагою та силою. А тоді зненацька прибрав щита убік і рубонув з-за нього мечем. Гедль скрикнув, коли гостра сталь глибоко вп’ялася у стегно, розсікаючи вовняні штани та м’язи. Він відчайдушно змахнув мечем у відповідь, але удар вийшов незграбний. Дунк останній раз прийняв меча ворога на щита і вклав у відповідь усю свою вагу.

Чорний Том хитнувся назад, відступив на крок і з жахом зиркнув на власну руку, що брязнула на підлозі перед олтарем Мороку.

— Ти… — зойкнув він придушено, — ти, ти…

— Я ж казав. — Останній удар Дунка розпанахав Гедлеві горло. — Мечем я б’юся краще.

 

XIX

 

Двоє зі стражників втекли під дощ, побачивши, як навколо тіла Чорного Тома розтікається калюжа крові. Інші вчепилися у списи та вагалися, кидаючи на Дунка сторожкі погляди і чекаючи, що накаже їхній пан.

— Ви… ви вчинили погано, — нарешті спромігся Маслоплав. Він обернувся до Дунка та Яйка і мовив:

— Нам слід тікати з Білостін’я, поки ті двоє не повідомили Гормонові Пику. Він має серед гостей більше друзів, аніж я. У північній стіні є потерна, вийдемо нею… пішли, треба поспішати.

Дунк вкинув меча до піхов.

— Яйку, тікай разом з паном Маслоплавом.

Він обійняв хлопця однією рукою і стишив голос.

— Не залишайся коло нього довше, аніж мусиш. Жени Крапельку геть, перш ніж його вельможність знову перебіжить на інший бік. Тікай до Дівоставу — дотуди ближче, аніж до Король-Берега.

— А ви, пане?

— Про мене не думай.

— Я ваш зброєносець.

— Еге ж, — відповів Дунк, — тому виконаєш мій наказ, поки не отримав доброго ляща у вухо.

 

XX

 

З трапезної палати саме виходила купка людей, зупиняючись перед виходом, аби накинути на голови каптури від дощу. Серед них були Старий Бик і хирлявий князь Крестав, знову напідпитку. Обидва широко розступилися, даючи Дункові дорогу. Пан Мортімер Гребеняк кинув на нього цікавий погляд, але остерігся заговорити. Утор Підлисток виявився менш сором’язливим.