Вимова приголоснихДзвінкі приголосні в кінці слова й перед глухими в середині слова вимовляються дзвінко: [народ], [хліб], [тридцат']. Примітка. 3 усіх дзвінких приголосних тільки глотковий звук [г] вимовляється як [х]: [лехко], [во'хкий], [д'охт'у] (орфографічне: легко, вогкий, дьогтю). Оглушуються прийменник і префікс з- перед глухими приголосними: [с тобо'йу], [спи'сати]. Префікси роз-, без- можуть вимовлятися дзвінко й глухо (залежно від темпу вимови): [розписка] і {расписка], {розказати} і Іросказа'ти]. Губні, шиплячі (крім подовжених) та задньоязикові в кінці слова та складу вимовляються твердо: [знов], [велич], [сім], [л'убо'вйу], [обчисле*н':а]. Лише перед [і] ці приголосні вимовляються як напівм'які: [б'іл], [ш'іс'т], [к' іно']. Подовжені шиплячі вимовляються як напівм'які: [зб1 Іж'\а], \р'іч':у]. Африкати [дз], [дж] вимовляються як неподільні звуки: \дз\вінок\ прису[дж]увати, відря[дж]ення, нагоро[дж]ення.Звукосполучення [д] і [з], [д] і [ж] вимовляються як два окремі звуки: ві[д][з]ивати, пі[д][з]вітний, пере[д][з]'їздівський, пі[д][ж]ену. Передньоязикові [д], [т], [з], [с], [ц], [н] перед м'якими приголосними та перед [і] вимовляються м'яко: [майбутне], [нат ак], [сіл]. Звук [ґ] слід вимовляти у словах: ґатунок, ґвалт, ґречний, ґрунт, ґанок, ґрунтовний, ґрати (рос. решетка), ґрасувати (розчищати) та ін.
Норми наголошування слів сучасної української літературної мови. Дотримання норм наголошування, як і вимови, є одним з найістотніших показників культури усного мовлення. В українській літературній мові наголошення більшості слів регулюється певними правилами. У словниковому складі СУЛМ існує чимало слів, які вживаються з подвійним (дублетним) наголосом. До них належать: 1) віддієслівні префіксальні та префіксально-суфіксальні іменники із префіксами за-, до- пере-, роз-, при-, під-, у-: за'чин і зачи'н, до'говір – догові'р, до'кір і докі'р, пере'гук і перегу'к пере'спів і переспі'в ро'змін і розмі'н, при'цвіток і прицві'ток, пі'дстилка і підсти'лка, у'смішка і усмі'шка; 2) іменники чоловічого роду із суфіксами –ник-, -ач-, -ар-, -ер-: дові'дник і до'відник, допові'дач і доповіда'ч воло'дар і волода'р, комба'йнер і комбайне'р; 3) деякі іменники жіночого роду: бле'шня і блешня', ча'йна і чайна', на'пасть і напа'сть, по'стіль і пості'ль; 4) іменники із суфіксами –ин-, -иц(я) –ість, -изн-: самоти'на і самотина',, безза'хисність і беззахи'сність, жовти'зна і жовтизна'; 5) деякі іменники середнього роду: пода'ння і подання', срі'бло і срібло', зе'рно і зерно', знаме'но і знамено'; 6) прикметники із суфіксами –ов(ий), -н(ий), -ан(ий), -ян(ий), -ськ(ий): листко'вий і листкови'й, на'рисовий і нарисо'вий, світа'нковий і світанко'вий, безза'хисний і беззахи'сний, жа'лібний і жалібни'й, ба'жаний і бажа'ний, весня'ний і весняни'й, слю'сарський і слюса'рський; 7) прикметники, утворені від власних назв: дніпро'вий і дніпрови'й, дністро'вий і дністрови'й; 8) дієслова: бо'втнути і бовтну'ти, шере'хнути і шерехну'ти, шту'рхати і штурха'ти; 9) деякі прислівники: ба'йдуже і байду'же, за'вжди і завжди', слі'дом і слідо'м. З єдиним наголосом в українській мові вживається більшість слів: сантиме'тр, предме'т, цеме'нт, листопа'д, кварта'л, завда'ння, чита'ння, запита'ння, описа'ння, пере'пустка, украї'нський, ви'падок, катало'г та ін. Для складних іменників характерне наголошування, як правило, сполучного голосного: руко'пис, літо'пис, життє'пис, але лісосте'п, пішохі'д. В іменниках іншомовного походження наголос переважно сталий. У словах на –метр наголошується останній склад: кіломе'тр, міліме'тр, але баро'метр, термо'метр, спідо'метр. У деяких запозичених словах наголошування здійснюється за аналогією: аноні'м – псевдоні'м, але анто'нім, паро'нім; кварта'л – порта'л, універса'л; цеме'нт – постаме'нт, докуме'нт, але фунда'мент; диспансе'р – парте'р, шофе'р, револьве'р; гастроно'мія – куліна'рія, агроно'мія, інду'стрія,але хірургі'я, поліграфі'я; моноло'г – діало'г, некроло'г, але психо'лог, філо'лог, дермато'лог. У багатьох двоскладових прикметниках наголос падає на закінчення: вузьки'й, нови'й, різки'й, страшни'й, черстви'й. У прислівниках, утворених від таких прикметників, наголошується перший склад: ву'зько, ле'гко, рі'зко.
Порушення правил української літературної вимови Порушення правил норм української літературної вимови спричинена переважно: впливом правопису — мовці намагаються відтворювати написання слів (напр., сміється: (правильна вимова — [с'м’ійе́ц:'а], неправильна — [с'м'ійе́т'с'а]) впливом діалектного оточення — наприклад, через вплив південно-західних діалектів мовці часто оглушують дзвінкі приголосні в кінці слів, що не характерно для української літературної вимови (наприклад [зуп] замість [зуб], [сторош] замість [сторож] тощо) впливом на вимову близькоспорідненої мови — зокрема, під впливом російської мови вимовляють м'яко шиплячий [ч]: [н'і́ч’ка], [руч’ка], [ч’аǐ] тощо. відсутністю до 1990-их років в українській мові літери ґ, у зв'язку з чим поширеною є ненормативна вимова слів аґрус, ґанок, ґелґотати та подібних зі звуком [г] замість [ґ], і навпаки: вимова [ґ] замість [г] у словах іншомовного походження (ґазета, ґаз тощо).
Вимова звукосполучень. Сполучення -шся і -ться у дієслівних формах вимовляються як [с':а], [ц':а]: [зв'ітуйес \а], [у'чиец':а], [лиестуйец':а] (орфографічне: звішуєшся, учиться, листується). 2. Сполучення -жся, -чся у дієсловах наказового способу вимовляються як [з'с а], [цс а]: не [ур'і'з'с'а], не [мороц'с'а] (орфографічне: не вріжся, не морочся). 3. Групи приголосних, що з'являються у словах внаслідок словотворення, спрощуються: проїздн(ий) ->[пройізний]. Таку вимову приголосних закріплює український правопис: злісний, тижневий, якісно. Проте написання окремих слів, зокрема числівників шістнадцять, шістсот, шістдесят, не відповідає вимові: [ш'існадц'ат], [ш'іс:от], [ш'ізде"с'а'т]. Така ж невідповідність спостерігається і в багатьох словах, утворених від іншомовних твірних основ: президентський [пре"зиеде'нс'кий], агентський [агенс кий}. Примітка. Ніколи не спрощуються звукосполучення [здр], [спр], [стр]: [здр]игатися, зу[стр]іч. Вимова слів іншомовного походження. Іншомовні слова в українській мові фонетично й граматично адаптуються, проте деякі з них характеризуються орфоепічними особливостями: 1. Голосні [і] та [й] слід завжди вимовляти відповідно до їх написання. Після приголосних [д], [т], [з], [с], [й], [р], [ж], [ч], [ш] постійно вимовляється [й], а не [і]: тираж, режим, шифр.Початковий [і] вимовляється чітко, а наближена до [й] вимова [і] є орфоепічною помилкою 2. В іншомовних словах ненаголошений [о] ніколи не переходить в [у]: документ, корупція, доручення (навіть перед складом з постійно наголошеним [у]) 3. Ненаголошені [ё], [и] після приголосних вимовляються з наближенням до [й], [є]; [те'нде'нц'ійа] Говоримо і пишемо правильно Іноді натрапляємо на помилкову думку: хіба важливо, як вимовити чи наголосити слово, наприклад рАзом чи разОм? Все одно зрозуміють. Якщо співрозмовники так само неправильно говорять, то вони ще більше утверджуються у своїх помилках, а якщо й розрізняють помилку, сприйняття висловленої думки переривається, стає дискомфортним, адже потрібен додатковий час на її осмислення. Це помітно в офіційному спілкуванні, коли мовцеві треба говорити експромтом — відповідати на запитання, брати участь у дебатах, дискутувати з опонентами. „Неохайна”, неграмотна усна мова нагадує прірву, до якої затягує зміст спілкування. Неправильне наголошування слів, як і неправильна вимова звуків та звукосполучень, відволікають слухачів, особливо тих, хто володіє літературною мовою. Нагадаємо, що наголос в українській мові: а) різномісний, або вільний, тобто не закріплений за якимось складом слова: наукОвий, фаховИй; б) рухомий, тобто змінюваний у різних формах того самого слова: зАхист — захищАти — захИщений, анАліз — аналізувАти — проаналізОваний; в) розрізнювальний, тобто допомагає розрізнювати: — значення слів: об’Єднання (спілка, організація: об’Єднання підприємців) — об’єднАння (дія: об’єднАння зусиль), вИгода (користь: економічна вИгода) — вигОда (зручність: маєток з усіма вигОдами), господАрський (належить господАрству: господАрський розрахунок) — госпОдарський (належить госпОдареві: госпОдарські звички); — граматичні форми слів: свіжі новИни — не чув новинИ, будемо скликАти — негайно склИкати.
Щоб уникнути помилок, наголошуючи слова, радимо запам’ятати такі правила:
1. Двоскладові та трискладові іменники чоловічого роду у множині мають наголос на закінченні: Однина Множина Автор авторИ, -Ів, -Ам вЕксель векселІ, -Ів, -Ям Округ округИ, -Ів, -Ам дирЕктор директорИ, -Ів, -Ам інспЕктор інспекторИ, -Ів, -Ам ! Коли ці іменники уживають із числівниками два, три, чотири, то наголошують перший чи другий склад: два вЕкселі, три Автори, чотири дирЕктори, два Округи, три інспЕктори.
Незначна група подібних іменників має нерухомий наголос у всіх відмінках: рОзмір рОзміри прибІчник прибІчники застУпник застУпники 2. Двоскладові та трискладові іменники жіночого роду із закінченням а в множині наголошуйте на закінченні: кАртка картк и, -тОк, -Ам вказІвка вказівк и, -вОк, -Ам пОмилка/ помИлка помилк и, -лОк, -Ам сторІнка сторінк и, -нОк, -Ам Але: зАгадка зАгадки, примІтка примІтки, розпИска розпИски
3. Іменники на –анн (я) майже всі зберігають наголос дієслів, від яких вони утворені. У таких словах може бути наголошений суфікс (запитАти — запитАння, поєднАти — поєднАння, читАти — читАння, навчАти — навчАння) чи префікс (вИрахувати — вИрахування, вИкоренити — вИкоренення). ! Деякі іменники мають подвійне наголошення: подАннЯ, віддАннЯ. Як правило, вони різняться за значенням і сполучуваністю: видАння (книг, друковане) і виданнЯ (про дівчат). Такі слова в сучасній літературній мові мають сталий наголос у всіх формах: видАння (однина) — у видАнні, видАнням, видАнню і видАння (множина) — у видАннях, видАннями, видАнням. ! У деяких випадках наголос дієслова та утвореного від нього іменника не збігаються: вИзнати — визнАння, зобов’язАти — зобовЯзання.
4. Назви процесів, дій та наслідків їх мають різне наголошення: спростувАння (заперечення, відхилення) — спростОвання (промова, стаття із спростуванням). За аналогією можна використовувати: обґрунтувАння — обґрунтОвання, угрупувАння — угрупОвання.
5. Прикметники в українській мові потрібно наголошувати: а) на закінченні: фаховИй, валовИй, новИй, чіткИй, вузькИй, легкИй, стійкИй; ! У всіх відмінках однини та множини більшість прикметників зберігає наголос початкової форми: фаховИй — фаховОго, фаховОму, фаховИм, на фаховОму, фаховІ, фаховИх, фаховИм, на фаховИх; валовИй — валовОго, валовОму, валовИм, валовІ, валовИх, валовИми, на валовИх. Порівняйте також: позачасОвий — позачасОвому (-вім), позачасОвим, на позачасОвому (-вім); позачергОвий — позачергОвому (-вім), позачергОвим, на позачергОвому (-вім). б) на корені: цІлий, рІзний, докорІнний, вичЕрпний. 6. Пам’ятайте, що числівники наголошують так: а) усі кількісні числівники на –дцять мають наголошений склад нА: дванАдцять, п’ятнАдцять, одинАдцять, чотирнАдцять; !Треба пам’ятати, що числівники одинАдцять, чотирнАдцять не становлять винятку з цього правила. Такий наголос зберігають збірні числівники одинАдцятеро, чотирнАдцятеро. б) числівники шістдесЯт, сімдесЯт, вісімдесЯт мають наголос на другому компоненті; в) порядковий числівник дрУгий не змінює наголосу у відмінкових формах: дрУгого, дрУгому, дрУгим і под. 7. У дієсловах з основою на приголосний у початковій формі наголос падає на -ти: навестИ, заповістИ, розповістИ. В особових формах, у формі минулого часу таких дієслів наголошуйте останній склад: розповімО, наведетЕ, заповілА, крім форм наказового способу: розповІмо, наведІмо, обговорІмо і под. 8. Характерним для української мови є наявність двох варіантів наголошування, що відповідають нормі. Тож запам’ятайте: оглЯдач — оглядАч, доповІдач — доповідАч, позИвач — позивАч, прОстий — простИй, яснИй — Ясний, первІсний — пЕрвісний, допомІжний — допоміжнИй. 9. Окремі слова часто вживають з помилковим наголосом, тому особливості їхнього наголошення треба запам’ятати або перевіряти за словником. Головащук С. І. Складні випадки наголошення: Словник-довідник.—К.: Либідь, 1995. Орфоепічний словник української мови: у 2-х т./уклад.: М. М. Пещак та ін.—К.:Довіра, 2001. — (Словники України). Погрібний М. І. Орфоепічний словник. — К.: Рад.школа, 1984.
Правильність наголошування є однією з ознак культури мовлення. При виробленні акцентуаційних норм українська мова має далеко більше труднощів, ніж у формуванні лексики. Пояснюється це строкатістю наголошування в різних говорах нашої мови, а також упливом сусідніх мов, насамперед російської та польської. Буває, що й не подвійний, а єдиний український наголос, не схожий на російський, замінюють останнім. Причому не лише недосвідчені молоді коментатори, а й диктори з чималим стажем. Замість Гарасим, Герасим (Гарасимович, Герасимович) вимовляють Герасим (Герасимович). Замість общ и на (первісне дородове об’єднання людей) уживають община в словосполученні палата о бщин, демонструючи до того ж незнання лексичних норм, бо українською мовою можна сказати тільки палата громад, коли йдеться про парламент Великобританії. Займенники той, цей у родовому відмінку однини мають наголос на закінченні — тог о, цьог о. А коли їх уживають із прийменниками, то наголошують на першому складі: до (після) того (цього). Деякі диктори радіо й телебачення ставлять наголос завжди в кінці: того (цього) і до того (цього). Найчастіше порушують наголос у словах новий, випадок, середина, ненависть, текстовий, фаховий та ін. В усному мовленні раз по раз чуємо н о в и й. Колись це слово справді мало два наголоси, але вже давно наголос на першому складі вважається ненормативним. Тим, хто хоче навчитися українських наголосів, треба більше читати поезії видатних майстрів нашого письменства: «Нове життя нового прагне слова» (М. Рильський); «Щоб пісні мої стали новими, Як налагодить струни мої?» (В. Сосюра). Слово в и падок у літературній мові завжди мало і має тільки один наголос — на першому складі. Воно належить до цілої низки подібних щодо творення слів з наголосом на префіксі ви-: вибалок, виняток, виросток, виселок, висновок тощо. Отже, наголос випадок неприродний для української мови. Слово не на висть, а також усі похідні від нього (не на висний, не на видіти, не на виджу й ін.) у літературній мові мають наголос на складі -на-. Цей наголос природний для всієї території України, уживаний у поетів, що репрезентують різні говори нашої мови (Т. Шевченко, І. Франко, Леся Українка, М. Рильський, М. Вінграновський та ін.) Тексто вий і фахо вий наголошують за зразком прикметників, що походять від односкладових іменників лісовий, льодовий, сніговий, цеховий (від ліс, лід, сніг, цех тощо).
Змістовий модуль 2. ГРАФІКА. ОРФОЕПІЯ. ОРФОГРАФІЯ Тема 3. Орфографія. Принципи української орфографії. Мета: а) навчити студентів розрізняти орфограми у словах, наводити приклади на орфографічне правило; формувати правописні вміння студентів; б) удосконалювати уміння знаходити й виправляти орфографічні помилки у писемному мовленні; в) за допомогою мовленнєво-комунікативного дидактичного матеріалу виховувати у школярів повагу до рідної мови, а також відчуття її краси як основи естетичного виховання. План 1. Орфографія як мовознавча наука 2. Основні принципи орфографії. Орфограма 3. Правопис слів з ненаголошеними голосними 4. Вживання апострофа та м’якого знака 5. Вживання великої літери у власних назвах 6. Складні випадки правопису слів з подовженням та подвоєнням 7. Складні випадки правопису слів зі спрощенням приголосних 8. Правопис префіксів 9. Правопис складних слів 10. Правопис слів іншомовного походження
Література 1. Волох О.Т. Сучасна українська літературна мова. — К.: Вища шк., 1986.-С. 109-130. 2. Волох О.Т., Чемерисов М.Т., Чернов СІ. Сучасна українська літературна мова.-К.: Вища шк., 1976.-376с. 3. Доленко М.Т., Дацюк І.І., Кващук А.Г. Сучасна українська мова. Вид. 3-є.-К.: Вища шк., 1987.-352с. 4. Жовтобрюх М.А., Кулик Б.М. Курс сучасної української літературної мови. — К.: Вища шк., 1972. 5. Сучасна українська літературна мова /За заг. ред. І.К. Білодіда- т. 1-5, К.: 1969-1973. 6. Сучасна українська літературна мова /За ред. А.П. Грищенка,-К.: Вища шк.., 1997.-493с. 7. Сучасна українська літературна мова /За ред. М.Я. Плющ. — К.: Вища шк., 2003.. 8. Тоцька Н.І. Сучасна українська літературна мова. Фонетика. Орфоепія. Графіка. Орфографія. — К., 1981. — 151 с. 9. Український правопис- К.: Наук, думка, 1994.- 240с. 1. Орфографія (від гр. orthos - прямий, правильний, рівний і grapho - пишу) - це правопис. Орфографія містить кілька розділів, кожен з яких є сукупністю правил, що базуються на певних принципах. Головний розділ орфографії- це розділ про позначення звуків мови буквами. Окремий розділ орфографії складають правила написання слів разом, окремо чи через дефіс, що залежить від змісту та поєднання з іншими словами. Правопис регламентує вживання великої літери при написанні власних назв (Конотоп, Париж, Всесвіт). Інші розділи орфографії регламентують закономірності переносу частин слів з одного рядка на інший, правопис запозичених слів, правила графічних скорочень слів, особливості вживання апострофа та інші правила передачі усної мови на письмі.
ОСНОВНІ ПРИНЦИПИ УКРАЇНСЬКОЇ ОРФОГРАФІЇ Українська орфографія побудована на фонетичному, морфологічному, історичному (традиційному) та дифиренційному принципах: Фонетичний – написання слова точно відображає його вимову [книга]- книга Морфологічний – написання відбувається за принципом: та сама частина (корінь, префікс, суфікс, закінчення) в усіх словах пишеться однаково, незалежно від їх звучання вимовляється [брацтво], пишеться братство, бо брат; [веиселий]- веселий, [книз'ц'і]- книжці, історичний (традиційний) – написання слів історично узвичаєно; пояснити його неможливо- треба лише запам'ятати [йасний]- ясний; [гуни]- гунни Диференціюючий – при написанні знаходяться значення слів, щоб диференціювати (розрізнити) їх, незважаючи на однакове звучання
ОРФОГРАМА Орфограма (від гр. orthos- правильний і gramma- буква) - правильне написання (таке, що відповідає правилам або традиціям), яке потрібно вибрати з ряду можливих. Орфограма вибирається використанням правила. В українській мові переважають написання за фонетичним принципом, коли виконується головний принцип графіки: кожному звукові повинна відповідати окрема літера (астрономія, хата).
ПЕРЕДАЧА НА ПИСЬМІ ЗВУКОВОГО СКЛАДУ СЛІВ В українській мові для передачі звуків на письмі використовується 31 буква. Крім них, є і інші знаки, у т.ч. м’який знак, який передає м’якість приголосних звуків і апостроф (додатковий знак алфавіту, яким позначається роздільна вимова твердого приголосного і наступного м’якого й). 2. ПРАВОПИС ГОЛОСНИХ ЗВУКІВ В українській мові 6 голосних звуків: а, о, у, е, и. і. Позначаються вони 10 буквами: а, о, у, е, и, і, я, ю, є, ї. Буква е пишеться: якщо при змінюванні неясний звук випадає (серпень - серпня; шевця- швець); виняток: деякі дієслівні корені, у яких випадає ненаголошений [и]: проривати- прорву, починати- почну; якщо при змінюванні неясний звук чергується з [i]: скатерть- скатірка, летіти- літати; виняток: крім слів, у яких [і] чергується з [и] (дитина- діти, звисати- звіситися); в сполученнях -ере-, -еле- (перейти, передгір’я, береза); але на межі кореня і суфікса може також бути сполучення -ери-, -ели- (великий- вел+икий; перина- пер+ина). Буква и пишеться у відкритих складах -ри-, -ли- (гриміти, тривога, глитати, криниця). Перевірити вірне написання букв е та и можна наголосом (велич - великий, непримирений - мир, шести - шестеро). Втім, у деяких словах (переважно іншомовних) написання перевірити ніяк неможливо. Ці слова треба просто запам’ятати: апельсин, бензин, бетон, декада, делегат, демократія, директор, диригент, колектив, кишеня, левада, легенда, леміш, лимон, математика, медаль, минуле, пенал, ремонт, рецепт, тепер, тремтіти, чекати та ін.
Ненаголошені Е, И 1. У складах із ненаголошеними е та и пишемо ту саму літеру, що й під наголосом: вели́кий, величе́зний, бо вели́ч; держу́, бо оде́ржати; клекоті́ти, бо кле́кіт; несу́, бо прине́сений; шепоті́ти, бо ше́піт; блища́ти, бо блиск; вишне́вий, бо ви́шня; трима́ти, бо отри́мувати; широ́кий, бо ши́роко. 2. Е пишемо: а) у групах -ере-, -еле-: бе́рег, де́рево, передмі́стя, сере́дній; оже́ледь, пелена́, се́лезень, ше́лест; б) у суфіксах -ен-(я), -єн-, -ен’н’-, -енк-, -еньк-, -ер-(о), -есеньк-, -ечк-, -тель: козеня́, дору́чений, повідо́млення, Юхи́менко, ру́ченька, се́меро, мале́сенький, кни́жечка, вихова́тель; в) коли е при зміні слова випадає або вставляється: сі́чень, бо сі́чня; ві́тер, бо ві́тру; мі́тел, бо мітла́; справедли́вий, бо пра́вда; хло́пець, бо хло́пця. 3. И пишемо: а) у групах -ри-, -ли- між приголосними у відкритих ненаголошених складах: брині́ти, гримі́ти, дрижа́ти, крива́вий, крини́ця, криши́ти, стримі́ти, трива́ти, триво́га; глита́ти, блища́ти, але дріма́ти, тріща́ти; б) інколи ненаголошений и в групах -ри-, -ли- перевіряється наголосом: криши́ти (кри́хта, кри́шка), трима́ти (стри́мувати); блища́ти (бли́скавка). Там, де застосувати визначені правила написання ненаголошених е, и не можна (апельси́н, лева́да, кише́ня, лемі́ш, мину́лий, лимо́н, пирі́г та ін.), треба звертатися до орфографічного словника.
|
