Серед судових органів Київської Русі найдавнішим судом був общинний суд (ізвод). Община судила у відповідності з звичаєвим правом. Як найвища міра покарання використовувалося вигнання з общини.
Та в процесі зміцнення державності князівська юрисдикція розширювалася, суди все більше ставали невід’ємними від адміністрації. Тепер майно| засуджених|примовляти| переходило не до общини, а йшло князеві. Князь судив або сам, або через посадників і тіунов|. Вони поділялися на публічні (державні), приватні й духовні.
Судом першої інстанції в публічних судах був суд громадський (вервь), до складу якого входили вервний староста і визначені громадяни (добрії люди). Компетенція цього суду — захист власності, особливо порушення земельних меж. У справах порушення меж суд ухвалював рішення без апеляції.
Вервний суд провадив також вступне слідство у випадках, коли траплялося вбивство на території верви і коли громада відводила слід до другої верви (громади). Якщо не знаходили вбивцю, то громада мусила заплатити “дику кару”. Така сама платня передбачалася в тому разі, коли громада не хотіла видавати злочинця.
В пригородах першою інстанцією був суд посадника й суд тисяцького. Суд посадника (колегіальний) вирішував всі справи, за винятком тих, які належали до компетенції суду тисяцького. У містах першою інстанцією був суд князя або княжого тіуна. Князь приймав відклики від судів посадників. Князь судив у себе на подвір’ї або прямо на місці. Брали участь у процесі й княжі урядовці — судовий тіун; вірник (або ябетник), який виступав у кримінальних справах; метальник — проводив Божі суди (випробування вогнем і водою). Питання про спадщину, земельні питання вирішували отроки та дітські. На рішення громадських судів можна було скаржитися до княжих судів. Вічу належала компетенція чинити суд над князями і посадниками за політичні злочини, які зачіпали інтерес усієї волості.
До приватних (вотчинних) судів належав суд феодала-землевласника. Під його юрисдикцію підпадали холопи, наймити та закупи. Наймити і закупи мали право оскарження рішення суду феодала до князівського суду. Право вершити його надавалося землевласникам княжими імунітетними грамотами. Вотчинному суду підлягали спочатку закупи і холопи, а з перетворенням данини на феодальну ренту юрисдикція Вотчинного суду поширювалась і на ін. залежні від землевласників групи селян. У своїй вотчині феодал здійснював суд сам або через своїх тіунів, отроків. В Київській Русі існували також церковні суди. Це були суди митрополита і владики. Їх юрисдикція поширювалася на духовенство, на церковних людей. Розглядалися злочини проти віри, проти моралі, порушення законів церкви, двоєжонство, розпуста, ворожіння, родинні сварки, справи про церковне майно. До божих судів належали судовий поєдинок, а також ордалії — випробування залізом або водою. При випробуванні залізом звинуваченому давали в руки розпечене залізо, яке він повинен був пронести кілька кроків і кинути. Після цього рука зав’язувалася в мішок. Якщо через визначений час слідів опіку не залишилося, то звинуваченого виправдовували, а якщо рана не гоїлася — звинувачували. Редакція Руської Правди передбачала випробування розпеченим| залізом обвинувачених у вбивстві і в крадіжці значних цінностей (вартістю більш ніж половина| гривні золота). При цінності вкраденого від двох гривень до половини гривни золота присуджувалось випробування водою (ст. 22). Під час випробування водою людину кидали зв’язаною у воду. Якщо вона випливала, то звинувачувалась, бо вважалося, що вода не приймає її як винну. При дрібних|мілких| крадіжках досить|достатньо| було присяги, яка в українських землях|грунтах| використовувалася дуже давно, напевно, ще до Київської Русі. Її называли| ротою. Для християн вона полягала в словесной| клятві і супроводилася|супроводжувалася| цілуванням хреста. Особливі форми так званого досудового процесу, вміщені в “Руській Правді”. Це своєрідне встановлення певних відносин між потерпілим (майбутнім позивачем, обвинувачем) і вірогідним відповідачем (майбутнім обвинувачуваним). Ці відносини регулювалися статтями “Руської Правди” про “звід” та про “гоніння сліду”. “Звід” — це процедура встановлення осіб, які привласнили чужу річ, а потім повернули її власникові. “Гоніння сліду” полягає в розшуку злочинця за залишеними слідами, якщо його на місці злочину не спіймали. Вважалося, що там, де губляться сліди, знаходиться злочинець. Якщо слід заводив на територію якоїсь общини і там губився, то община повинна була або знайти й видати злочинця, або відшкодувати вкрадене. У разі, коли сліди взагалі були відсутні, потерпілий мав право вчинити “заклики” про свою пропажу на громадському торзі. Якщо протягом трьох днів вкрадене не було знайдене, то особа, в якої його знайшли, була зобов’язана не лише повернути вкрадене, а й заплатити штраф у три гривні. Якщо крадену річ знаходили в когось до заклику, то ця особа повинна була довести добросовісне володіння річчю (де купив, в кого або взяв). Якщо особа не могла довести добросовісне володіння річчю, то вона вважалася злодієм.
Потерпілий — особа, що “гнала слід”, — мав право вимагати від влади допомоги. Та коли на суді виявлялося, що заарештована невинна людина, то потерпілий мусив сплатити штраф: три гривні за арешт смерда і 12 гривень — за боярина.
Доказом провини було зізнання підозрюваного, присяга, ордалії, сліди злочину на тілі скривдженого, свідчення видоків та послухів. Руська Правда згадує|пригадує| про долю як вид судового доказу. До нього прибігали тоді, коли сторони через певні обставини відмовлялися від присяги. Згідно|згідно з| Руської Правди значення самостійних| доказів мали зовнішні прикмети. До них відносилися: побої, синюшні і криваві плями на обличчі і на тілі і деякі інші. Свідків доброї слави підозрюваного “Руська Правда” називала послухами, а очевидців правопорушення — видоками.
У справах місцевих жителів достатньо було свідчень двох очевидців, іноземців — більше. Свідчення холопа в суді не приймалися. Ні Руська Правда, ні інші пам'ятки права не вказують|вказують| на власне визнання|зізнання| як судовий доказ, але|та| логіка підказує, що цей доказ| стояв на першому місці. Не випадково на подальших|наступних| етапах розвитку державності він буде визнано «царицею доказів». Якщо потерпілий не міг довести в суді вину підозрюваного, то останній міг вимагати слухання справи про наклеп. Для засвідчення своєї порядності місцевий житель мусив виставити сімох послухів, а іноземець — двох. У кого послухів не було, той мусив іти на суд божий. За нормами “Руської Правди” у справах до двох гривень для очищення від підозри достатньо було присяги. У справах до шести гривень застосовувалось випробування водою, а більше шести гривень — випробування залізом. Форма, в якій виносилася судова ухвала, була усною. Судове рішення|вирішення| виконували різні княжі|князівські| агенти і вирники|, мечники і інші.
