Зима 1920-21 років

 

Пилип Хмара, порадившись в районі Пастирського з отаманами Яблучком і Завгороднім, вирішив відпустити не-надійних повстанців в Красну армію, а самим знову рушити на з’єднання з Армією УНР. “По мнению бандитов, — писали чекісти, — Петлюра находится где-то очень близко, но где именно главари банд не знают”.24)

Напередодні вимаршу до кордону Пилип Хмара зайшов до односельчанина Петра Олеяновича Ткача, який нещодавно після шестирічного німецького полону повернувся в Цвітне. До нього й заявився Хмара.

Петро Ткач поставив на стіл “тикву водки” та череп’яні чашки.

— Розкажи як через кордон з Польщею переходили? — запитав отаман.

Петро Ткач розповів.

У свою чергу Петро запитав Пилипа:

— Чого ти до Будьонного не приєднавсь?

— Я за Самостійну Україну борюсь! — здивувавшись, випростався отаман.

Про цей епізод розповів Явтух Петрович Ткач, 1911 р. нар., який бачив Пилипа Хмару, “як оце зараз Вас бачу”. Цю сцену він спостерігав з печі, куди нагнав дітей батько.

 

Багато важливих епізодів бойового шляху отамана Хмари зберегла доповідна записка “о бандитизме” на Правобережній Україні заступника начальника особливого відділу Київського військового округу Іванова. Але виникає питання: якого Хмари? Ще Юрій Горліс-Горський застерігав: “Не треба Пилипа Хмару змішувати з Семеном Харченком, який оперував на Поділлі під псевдонімом Хмари”. Але ще був і отаман Хмара-Годзіковський. Про нього ніби й звітує Іванов. Але складається враження, що Іванов сам заплутався і подає збірний образ Хмар.

Слід враховувати, що повстанці, щоб дезорієнтувати ворога, плутали не лише сліди, але й псевдоніми. Тут, очевидно, й ховаються причини можливої плутанини.

“Определенной военной формы нет, — пише Іванов, — многие в украинских костюмах с национальными лентами, в большинстве местные казаки. Классовый состав не выявлен, борется за освобождение Украины от коммуны, панщины, кацапов и жидов. В агитации пользуется аргументами: ”Жиды у власти, вы у них парубки, все забирают и увозят в Россию, а взамен ничего не дают””.25)

 

У лютому 1921 р. Пилип Хмара діяв на Чигиринщині. Його відділ нараховував 40 кінних та 60 піших. Час від часу козаки Хмари, уникаючи зустрічі з великими військовими частинами червоних, перебиралися в сусідні повіти.26)

 

Юрій Мефодійович Хмара переказував зі слів свого батька, двоюрідного брата отамана, що Пилип Хмара перед тим як напасти на кінний загін більшовиків, здаля вивчав його. Коли бачив, що червоноармійці були незугарними кавалеристами, то без особливої підготовки нападав на них і розбивав в полі. Коли ж переконувався, що перед ним кубанці чи донці, був обережнішим, готував засідку, а то й не вступав у бій взагалі.

До речі, один із будьонівських загонів (20 кавалеристів) влився до загону Хмари. Їхній командир став ад’ютантом Пилипа Хмари.

 

Ворог зазначав, що загін Хмари “стал быстро вооружаться путем налета на отдельные красноармейские отряды и уничтожения последних... В то же время одним из этого отряда неким Сиденко усиленно распространялись среди молодежи ”відозви до селян і гречкосіїв” с призывом стать на защиту ”неньки України”, каковые сыграли тогда огромную роль в деле вовлечения молодежи в борьбу с соввластью. К этому времени в отряд Хмары влились банды атамана Кваши численностью в 20-30 чел., банда Чорного Ворона и др. Командование соединенным отрядом перешло к Кваше, а Хмара остался сотником при кавалерии”...27)

Тимчасове уступлення — зі своєї волі — Хмари з командування загону підтверджується й іншими джерелами. Під час рейду на Захід, проти якого виступав Хмара, він принципово відмовився від керівництва і став сотником у своєму ж загоні.