Гаряча весна 1921 року

 

У 1921 році з воєнної арени України зійшли поляки, французи, росіяни-білогвардійці, англійці, греки, серби... На українській землі залишились лише більшовики: росіяни та євреї. Проти них й продовжували боротьбу гайдамаки ХХ століття.

“С марта сего года, — писав ворог, — в Чигиринском уезде вновь поднято контрреволюционное выступление против соввласти главарями еще прошлогодних банд Хмарой, Деркачем, Ильченко и Загородним... Штабы вышеупомянутых бандитов-атаманов помещаются в лесах: Хмары и Терещенко при селе Цветное Чигиринского уезда; Деркача в Холодном Яру... Объявленная амнистия.., несмотря на широкое оповещение таковой, мало произвела впечатления на бандитов”.28)

В березні 1921 року до Хмари прийшло чимало новобранців. Ним була також проведена мобілізація старшин. Цікаво, що Хмара “ніколи не примушував вступати до свого загону”.29)

Заступник начальника особливого відділу Київського військового округу Іванов визнає, що місцеве селянство “в общем симпатизирует” повстанцям: “По всему можно сказать, что местное население в районе операций банды осведомлено о ней и находится в контакте с бандой. Налеты отдельных отрядов Хмары на те или иные пункты безусловно не являются случайными или необдуманными; они имеют целью добыть себе оружие и патроны, фураж, продовольствие, а еще больше подобными демонстрациями поднять дух у населения”.30)

Пилип Хмара набував все більшої популярності серед молоді і його загін швидко поповнювався за рахунок тих, хто покинув Красну армію, або переховувався від більшовицької мобілізації.

Надвечір 2 квітня 1921 р. загін Хмари силою в 39 кавалеристів вступив у с.Ївківці Медведівської волості. На цей раз не поталанило червоноармійцю, що перебував вдома у відпустці: його, як зрадника, було знищено.

На ранок загін Хмари під виглядом “красных войск с красным флагом и в форме кавалерии Буденного” виступив з Ївківців у Мельники. Прибувши до Мельників, “два бандита (очевидно атаманы)” зайшли до церкви. О 12 год. дня козаки виїхали у сусіднє село Головківку. В Головківці оточили “сельский сход”, набили голову волвиконкому та голову комнезаму, знищили канцелярські справи волвиконкому.31)

На початку квітня неподалік Цвітної 200 повстанських шабель Хмари розтрощили червоноармійський загін. В бою зарубано 32 “красноармейца”.

7 квітня 1921 р. отаман несподівано налетів на Медве­дівку...

Повстанці продовжували знищувати комнезамівців, а також перешкоджали проводити вирубку лісу.32)Козаки переагітовували робітників, а коли ті не розуміли слів, розганяли їх. Головний мотив: “Не дамо руйнувати нашого лісу!”. Пилип Хмара навіть випустив наказ, який забороняв вирубку лісу, за порушення його обіцяв розстріляти.

17 квітня відділи Хмари і Деркача чисельністю до 150 кавалеристів знову прибули в Головківку, розгромили волосний виконавчий комітет, знищили всі справи архіву, забрали ячмінь, зібраний для відправки в Росію, і вивісили друкований наказ, в якому було сказано, що майно тих, хто продовжуватиме служити совєтській владі, конфісковуватиметься...

12 травня загін Хмари (Деркача?) кількістю 50 кавалеристів з Вищих Верещак через села Антонівку, Триліси, Янівку і Головківку проїхав на Мельники, до Холодного Яру. По дорозі заїжджали в родини червоноармійців, вишукуючи яничарів і проводячи виховну роботу з їхніми батьками.
В Трилісах знищили канцелярію волосного виконкому.

Скрізь по селах, через які переїжджали, вивісили листівки, в яких закликали службовців приєднатись до повстанців. Була також оголошена мобілізація чоловічого населення.33)

У середині травня 1921 р. (орієнт. 20-21 травня) Пилип Хмара у Триліській волості знову вивісив листівки, в яких пропонував протягом 10 днів всім перейти на бік партизанів. Вивішені також накази про мобілізацію чоловіків.
В Любомирці Хмара сказав селянам: “Ідіть сюди, або туди, не сидіть дома”, себто, визначайтесь — йдіть в повстанці, або до червоних, не будьте байдужими.

У травні 1921 р. Хмара з товаришами потрапив у засідку: його коня було убито, самого ж отамана поранено. Від переслідування врятувало болото. Після бою пораненого отамана підібрав соснівський дядько і виходив його.

Більшовики ж поспішили оголосити: “Бандіт Хмара убіт!”.

Виконуючий обов’язки начальника “400 ГПУ” Тимошенко стверджує, що “отаман Холодноярського Окружного повстанського комітету Деркач.., ссылаясь на наличие у него универсала от Петлюры и уполномочий о подчинении ему всех отрядов в окружностях Чигиринщины предложил влиться в его отряд Хмаре-Кваше. В августе месяце (1921 р. — Р.К.) последние прибыли со своим отрядом в Холодный Яр для смычки с Деркачем”.34)

Пробувши разом 5-6 днів, Хмара із загоном повернувся назад в Цвітне — між ним і Деркачем виникла тактична незгода. Від’їжджаючи, Хмара висловив готовність в подальшому тримати зв’язок з Деркачем і одержувати від нього ди­рективи.

В серпні 1921 року з ініціативи Хмари у Цвітній проведене публічне освячення зброї. Священик Цвітної Федір Іванча відслужив молебень і благословив гайдамаків на боротьбу за звільнення України від чужоземної окупації. Ефект від цього публічного заходу був значний: загін значно зріс за рахунок новобранців, а авторитет Пилипа Хмари в очах селян піднявся ще більше.35)

Зростанню загону отамана, як зазначав більшовицький документ, сприяв “и красный террор, проводившийся красными отрядами в том или ином селе... и... усиленная политическая работа, проводившаяся петлюровскими агентами по всем селам среди населения”.36)

 

На осінь 1921 року штаб Юрка Тютюнника планував всеукраїнське повстання. Зрозуміло, що Холодному Яру та Чорному лісу відводилось неабияке місце у цих планах. Нині, на жаль, не маю докладних відомостей про бойові шляхи отамана Пилипа Хмари восени 1921 року.

З книги Юрія Горліса-Горського, який залишив Холодний Яр навесні 1921 року, довідуємося, що Хмару нібито зарубала в бою червона кіннота. “А в Цвітній говорили, що загинув Пилип Хмара під Шепетівкою чи Вапняркою — Дядюренки (тобто, брати Дядюри) ”предательськи застрелили його за столом”. Вони боялися Хмари, тому й пішли на цей крок”.37)

Підхорунжий Чорноліського полку Михайло Дорошенко у книзі “Стежками Холодноярськими” писав, що Пилип Хмара, законспірувавшись, перейшов до цивільного життя. Чутки, що Хмара живий і мешкає в Криму, змінивши зовнішність та прізвище, циркулювали й у Цвітній. Там, в Криму, він буцім-то і похований.38)

Але двоюрідні племінники отамана Тимофій та Юрко Хмари стверджують, що Пилип Хмара швидше всього загинув в 1922 році і похований в Цвітній — на своєму подвір’ї, або на подвір’ї сестри — Марії Тимофіївни Пасічник. Вони схиляються, що вірогідніше за все отаман похований на власному подвір’ї.

Нині на дворищі Пилипа Хмари живе Ликер’я Лебеденко.

 

“Про Холодноярців... такий побутовий штрих, — розповідав письменник Михайло Іванченко. — Заприятелював я в ОЛПі м.Салехарда в Заполяр’ї із земляком Пилипом Шкурою... Зовнішністю, вдачею і зухвалістю — отаман. Звільнявся раніше мене і сказав: ”Якщо на Україні щось почнеться, і ти почуєш про отамана Хмару, — то буду я”. Справа в тім, що його батько Прохір воював у загоні Хмари і на честь отамана назвав свого сина Пилипом... Отфже, як бачите, козаки називали своїх дітей іменами отаманів”.38)

 

Переконаний, що розповідь про Пилипа Хмару — одного з найславетніших наших отаманів — не закінчена.

Хочемо, прагнемо і віримо, що міфічний герой Пилип Хмара повернеться в Україну і стане взірцем для сучасного українця.

Хмара ще навчить нас любити Батьківщину!

 

 

Джерела, примітки:

 

1) Братів знищено більшовиками. Односельчани стверджували, що Федота дуже мучили перед смертю, зокрема, дали з’їсти солоної риби, а потім не давали пити. Дві сестри отамана були репресовані, зокрема, Федора і Килина відсиділи по 10 р. “у Магадані”. Репресований був й чоловік Федори — Степан Хлівицький. Р.К.

2,29,37,38) Зі слів жителів с.Цвітної, двоюрідних племінників отамана — Тимофія Мефодійовича Хмари (1934 р. нар.) та Юрія Мефодійовича Хмари (1937 р. нар.) записали Роман Коваль та Василь Білошапка.

3,23) Записав краєзнавець Микола Петров.

4) Ю.Горліс-Горський, “Холодний Яр”. Львів, 1992.

5) О.Босий, Г.Харитонов, “Чарівний круг”. Кіровоград, 1993.

6) ЦДАВО України, ф.1824, оп.1,спр.21. Знайшов Олександр Маслак. Публікується вперше. Р.К.

7) Наказ №1 по Олександрійській повстанчій дивізії від 3.09.1920 р. підписаний Костем Блакитним. Див. книгу “Кость Блакитний, отаман Степової Дивізії”. Р.К.

8) ДАПО, ф.р-2289, оп.1, спр.5, арк.86.

9,22) Михайло Дорошенко, “Стежками Холодноярськими”. Філадельфія, 1973.

10) ДАПО, ф.р-2289, оп.1, спр.6, арк.58.

11) Там же, арк.16.

12) Там же, арк.17.

13) ДАПО, ф.р-2289, оп.1, спр.2, арк.155. зв.

14) ДАПО, ф.р-2289, оп.1, спр.6, арк.29.

15) Там же, арк.26.

16) Там же, арк.25.

17) Там же, арк.20.

18) Там же, арк.21.

19) “Советская военная энциклопедия”, т.2. М., 1933.

20) ДАПО, ф.р-2289, оп.1, спр.6, арк.37.

21) Тобто, Юрій Горліс-Горський. Р.К.

24) ДАПО, ф.р-2289, оп.1, спр.6, арк.108.

25,26,30) “Докладная записка о бандитизме на Правобережье Украины за время с ноября 1920 г. по апрель 1921 г.”. ЦДАВО України, ф.3204, оп.1, спр.17. Знайшов О.Маслак. Публікується вперше.

27,34) ДАЧО, ф.р-184, оп.1, спр. 48, арк. 20-22.

28) ДАПО, ф.р-1189, оп. 2, спр. 8, арк. 12-13.

31) Там же, спр.1, арк.53-54.

32) Витяг з інф. зведення Центр. Упр. ЧК №9 від 6 квітня 1921 р.

33) Витяг із доповідної записки нач. Чигиринської міліції начальнику Кременчуцької губ. міліції. Збірка “Героїзм і трагедія Холодного Яру”. Київ, 1996.

35) Отець Федір Іванча репресований в 1937 році. Р.К.

36) “Доповідь про політичний стан Черкаської округи з 1926 р.”, “Героїзм і трагедія Холодного Яру”. Київ, 1996.

38) З листа українського письменника Михайла Іванченка Григорію Гребенюку. Власний архів. Публікується вперше. Р.К.

 

Документи 8, 10-18, 20, 24, 28 надав Володимир Коротенко.

Публікуються вперше.

 

Отаман Волині Петро Філоненко

 

Петро Філоненко народився 12 грудня 1896 року в селі Емельчині Звягельського повіту (нині Новоград-Волинський район Житомирської області). Батько його мав 36 десятин землі і, як на ті часи, вважався досить заможним господарем. Батько не планував віддавати в науку своїх дітей — волів за краще мати їх за помічників у господарстві. Молодий Петро, з природи вольовий, збунтувався, й батько змушений був віддати його до Радомиської Господарської школи.

У цій школі 18-літнього юнака захопила Перша Світова війна. Піддавшись російській пропаганді, Петро добровільно зголосився до війська. Військове навчання проходив у Самарі — в Першому артилерійському кінному дивізіоні. В 1915 році його вислано на фронт і приділено до кінної батарії 1 Дивізії, що входила до складу 5 армії, яка діяла в районі Риги-Двинська. Перебував на фронтах Першої Світової війни до самої революції.

У 1917 р. Петро Філоненко — молодший старшина Дикої дивізії. У її складі воював під Тернополем. Коли ген. Корнілов направив її на Петроград для придушення більшовиків, Петро вирішив, що вже досить навоювався за “матушку Росію”. По дорозі, коли ешелони дивізії проходили через місцевість, де він народився, Петро залишив корнілівців. “Тепер його метою було віддати всі свої знання, силу й енергію на службу своїй Батьківщині — Україні”.1)

В рідному селі для утримання порядку створив кущ самооборони з 20 козаків, озброїв їх. Час від часу до містечка проривалися з фронту частини, які відділ Філоненка роз­зброював, а коней забирав. Коли коней назбиралося більше, ніж потрібно, Філоненко передав їх державній варті.

Після приходу до влади Гетьмана Скоропадського працював членом військового суду. Був також призначений до мобілізаційного відділу комендатури м.Новограда-Волинського. Проводив мобілізацію юнаків до українського війська.

На початку січня 1919 р. захворів на тиф. У перший день Різдва у Новоград-Волинський увійшов Таращанський полк Красної армії. І відразу — до лікарні, вишукувати хворих: “Гдє тут лєжіт пєтлюровская банда?”.

“Сестри-жалібниці, — згадував П.Філоненко, — хватають червоних за руки, благають, що тут лежать хворі на тиф. Чути стукіт штиків, — приколюють штиками хворих до ліжок...”.2)

Та благання сестер таки подіяло: кати, вбивши трьох, зупинилися. Вони відійшли з лікарні, наказавши наступного дня всіх хворих перевести до в’язниці. Філоненку пощастило: він вже міг трохи ходити, сестри милосердя дістали йому, як і деяким іншим, цивільну одежу, і вивели з лікарні.

Філоненко дістався Емельчина. Долікувавшись, разом з братами Ярощуками створив партизанський загін і підняв повстання проти окупантів. Повстанський відділ Петра Філоненка руйнує відтинок залізниці Шепетівка-Коростень, розтрощує із засідки червону кінноту й на короткий час опановує терен. “Цей перший успіх партизанщини остаточно передрішує характер його дальшої служби Україні. В ньому пробудився дух козака — повстанця й партизана. Він відчув, що відтепер його покликання — нищити ворога в запіллі, у збройній боротьбі на життя і смерть, в ролі месника за кривди, що їх заподіяно його народові Москвою”.3)

Терен бойових дій отамана Філоненка: район Коростеня-Овруча-Новоград-Волинського. Того ж таки 1919 р. він з’єднується з відділами Дмитра Соколовського і деякий час воює в лавах його повстанської бригади. Отримав рангу сотника. Коли Дмитра Соколовського було вбито, провід очолює його сестра — Маруся. А бригада отримує назву Окремої ім.Дмитра Соколовського. Деякий час Петро Філоненко воює під керівництвом Марусі Соколовської.

Згодом він і Маруся Соколовська налагодили стосунки з штабом Дієвої Армії УНР. Кожний отримав наказ йти на свій терен і працювати в запіллі ворога.

“З того часу — і це треба підкреслити як взірець — отаман Філоненко підпорядковує себе цілковито Урядові УНР і діє в контакті з відповідними його військовими чинниками, згідно з їхніми наказами, чим яскраво відрізняється від тих отаманів, що діяли самопас”.4)

Незабаром Філоненко довідується, що біля Житомира червона кіннота несподівано заскочила Марусю Соколовську та її нареченого отамана Куровського. Обох розстріляно.

Доля послала нелегке випробування і Філоненку: в березні 1919 р. він був заарештований. “...Зв’язали мені руки, — згадував сотник, — прив’язали до коня й привели до м.Лугини в штаб пластунської бригади, де мене нелюдським способом катували. Найбільше надо мною знущався яничар Яків Дмитренко”.5)

“Філоненка, голого й босого, замкнули з наміром розстріляти на другий день. Очевидно, комуністи були певні, що після катування він не буде в стані навіть поворушитися... Але, видно, доля судила інакше й дала йому сили видістатися вночі через вікно на волю.

Був березень. Ніч темна й морозна; земля, на його щастя, не була покрита снігом. Голий і босий, покатований, отаман біг, як тільки міг, п’ять кілометрів до лісу, а потім лісом дійшов до хутора знайомого українця-патріота і так врятував своє життя. Безумовно, головну роль все-таки зіграло його залізне здоров’я.

Під час збройної боротьби не тільки з червоними москалями, але й з їхнім охвістям — боротьбістами й укапістами — Філоненка два рази ранено і один раз фатально: на ціле життя покалічено йому праве око й одну руку. На те око він уже не бачив, а на одну руку став інвалідом. Одначе, пока­лічення не утримало його від дальшої активної участі в партизанщині”.6)

Петро Філоненко бере участь у Першому Зимовому поході...

Під час наступу 6 української дивізії під командою ген. Безручка на Київ в 1920 р. Філоненко допомагає дивізії як розвідник і перебуває в ній до кінця.

Коли українське військо інтернували в польські табори, Петро Філоненко вирішує боротися далі. Він вертається на Волинь. Продовжує партизанити. Діє під керівництвом розвідчого відділу штабу Юрка Тютюнника. Не один раз переходить кордон з Польщею для побачення з генералом і обговорення подальшого плану боротьби.

3 травня 1921 р. Юрко Тютюнник через зв’язкового сотника Оксена Ярощука передає Петру Філоненку наказ такого змісту:

“До п.сотника П.Філоненка. Наказую Вам організувати 9 повстанський район, у склад якого входять повіти: Новоград-Волинський, Овруцький, Житомирський, Радомисльський і Мозирський, і стати на чолі його, якнайкраще налагодити зв’язки, провадити агітаційну працю між селянством для загального повстання. Командуючий Повстанчою Армією Ю.Тютюнник, Ген.-Хорунжий”.

На нараді повстанці змінили назву “9-й район” на “9-та Волинська група”.

У вересні 1921 р. загін Філоненка нараховував 60 осіб, з них більшість старшини, зокрема полк.Бондаренко, полковник генерального штабу Лосєв, полк.Перигів, сот.Головко, сот.Вашченя, сот.Олійник, сот.Гохман, пор. Іван Власюк, пор.Р.Милецький, сот.Ярощук та майор чеської армії, призвіще якого, на жаль, забулося.

Серед операцій того часу можна згадати операцію в с.Янчорудні проти карального загону більшовиків. Внаслідок операції ескадрон був роззброєний, комісари розстріляні. Забрано 80 коней, два кулемети, червоноармійські шинелі. Таким чином в лісах Волині з’явився “червоний” повстанський загін.

Зміна форми допомогла вже на другий день — без жодного пострілу — роззброїти трудовий батальйон. Після цього новоспечені “червоноармійці” помандрували в сторону Тетерева і “били по дорозі ворога, де тільки попадався”. Але з великими частинами у бій не вступали.

Потім — участь у Другому Зимовому поході.

Перед початком Другого Зимового походу Філоненко перевів через совєтський кордон одну з бойових частин Юрка Тютюнника — невеликий партизанський відділ на чолі з старшиною Київської дивізії ген. Неліговським. Після трагічного закінчення Листопадового рейду Петро Філоненко залишається в Україні й продовжує партизанську боротьбу проти російських окупантів.

Його повстанський загін вже не вступав у бої з регулярними частинами червоної армії, обмежуючи свою діяльність нищенням “чекістів, комісарів, невеликих карних червоних відділів, міліції й агентів-провокаторів. При нагоді Філоненко зненацька нападав і на менші відділи червоноармійців і так здобував від ворога зброю, амуніцію й однострої”.7)

Так, в урочищі Кам’яне Кодище був знищений відділ червоних — із засідки вбито 85 червоноармійців. Було захоплено кулемет “Максим”, 2 кулемети “Шоша”, багато набоїв.

На зиму 1921-22 років загін був розпущений, а навесні 1922 року “вояцтво знову почало сходитись” до лісу.

“Діждалися Великодніх Свят. Селяни приходили до лісу, приносили нам Свячене, христосувалися з нами. Декого відвідували батьки, матері, сестри, брати. Ми були дуже раді, що нас не забувають. У нас народжувалася завзятість до боротьби з ворогом і пімсти над ним”.8)

8 травня зауважили, що в с.Уварівка горить садиба козака В.Журавського. Самого козака червоні схопили, прив’язали до коня і “поки доволокли до Емельчина, повідривали йому руки”. Повстанці встигли зловити лише двох катів, які залишилися грабувати майно Журавського. Зв’язавши їм руки, кинули в догоряючий будинок.

15 травня Філоненко переходить польський кордон і лягає на операцію до рівненської лікарні. “Через кілька днів мені зробили операцію, вийнявши шматок заліза, що сиділо в рані біля ока”.9)

Підлікувавшись, Філоненко знову вертається в Україну. Перше, що зробили повстанці — це зловили місцевого чекіста Мельника та яничара Барановського, які перед тим замордували сотника Ярощука. Обох розстріляно... Подібних розплатних акцій за літо-осінь 1922 року було здійснено чимало.

Восени 1922 р. відділ налетів на “колєктів жєлєскопа”, під час якого загинуло п’ятеро окупантів та троє вислужників-яничарів.

В с.Білокуричі знищили 9 червоних вершників карального відділу.

В лісі біля с.Кам’янка із засідки вбито 12 червоноармійців із залізничної охорони ділянки Сарни-Коростень.

В с.Балки знищено 17 продармійців на чолі з комісаром...

В листопаді 1922 р. відділ Філоненка перейшов кордон в районі Борового Золиня.

Навесні 1923 року Петро Філоненко — вертає на Бать­ківщину. І знову зрадників відправляли “в штаб Духоніна” наздоганяти інших “товаріщєй”. Так був убитий чекіст Приймак, який переманював з підпольської Волині колишніх повстанців і після переходу кордону здавав їх у ЧК. На його підступ спіймалися, зокрема, старшини Одинець, Ковтун, Скопець, Петрик.

11 серпня не поталанило чільним партійцям Мирополя і довколишніх сіл, які зібралися на відпочинок в колишньому помісті поміщика в с.Ульхи. Всі шістнадцять були відправлені “в штаб Духоніна”. “А добре вони були собі тут забавлялися, ”по-пролетарські””! — згадував П.Філоненко...

В жидівській корчмі, що при дорозі Городниця-Новоград-Волинський, гуляли 14 кіннотників. “Волга-Волга...”, — співали приречені. Повстанці підійшли городами тихцем до будинку... Через вікна посипались гранати... “Коні червоних опинилися в наших руках”...

4 жовтня 1923 р. перейшли річку Корч і опинилися на польській стороні.

Відділ був роззброєний поляками...

 

Настала весна 1924 року. “Шукаю побратимів,— писав згодом П.Філоненко, — щоб ішли зо мною ще раз споглянути на Україну. Дали згоду два брати Власюки, пор.Л.Козак, хор.Кузко і підполковник Кравчук-Кравченко”.10)

Ціль рейду: пропаганда і помста...

 

Збройну боротьбу Філоненко продовжував до серпня 1924 року.

Романівські, Курчевські, Уварівські ліси... Де тільки не проходила життєва стежка Петра Філоненка.

12 серпня 1924 року він переходить до Польщі й “стає до диспозиції Штабу спеціальних завдань при Уряді УНР, до яких належали пропаганда, зв’язок, бойові акції на окупованих Москвою теренах України”.

Цей штаб атестував Філоненка як надзвичайно хороброго старшину, який, виконуючи покладені на нього завдання, не один раз переходив із своїм загоном польсько-совєтський кордон і громив у глибині окупованої України чрезвичайки та совєтську міліцію.

У 1925 р. Всеволод Змієнко дає йому посвідку уповноваженого Воєнно-Історичного Товариства “Охорони козацьких могил на чужині”. Петро Філоненко в якості Голови Братства Охорони Козацьких Могил на Волині створює гуртки і товариства в Корці, Межеріччі, Тучині, Костополі, Здолбунові, Клевані, Деничиві, Здовбиці, Острозі, Глинську, Ульбарові, Дермані... У цих місцевостях були знайдені і реставровані могили козаків, що полягли в 1919-1920 роках в боротьбі. В Рівному був поставлений пам’ятник Василеві Тютюннику, а у Здолбунові — полк.Магировському.

Зрозуміло, що Петро Філоненко займався не лише цим. Законспірована його праця тривала до 1939 року, коли наказом повітового старости йому заборонено мешкати на Волині як ”національно небезпечному елементові”...

22 червня 1941 р. німці розпочали війну з СССР. Петро Філоненко зрозумів, що це історичний шанс для його Батьківщини скинути російські пута. І він, сорокап’ятирічний, знову бере у руки зброю.

16 серпня 1941 р. шеф Українського Визвольного Війська, полковник Вільного Козацтва Голуб призначив Філоненка організатором протибольшевицьких повстанських груп в районі Овруча. Пройшовши верифікацію, Петро Філоненко був підвищений Військовим Отаманом Українського Вільного Козацтва Іваном Бірчаком-Волошиним до рангу полковника Українського Визвольного Війська та отримав посаду Отамана Другої округи Українського Визвольного Війська, що охоплювала терен Волині.

Співпрацював з Тарасом Бульбою-Боровцем...

До 1945 року воював в Українській Повстанській Армії.

 

Свою розвідку Олександр Вишнівський завершує такими словами про життєвий шлях отамана: “Це шлях українського патріота в повному розумінні цього слова й, партизана ”з ласки Божої”, вояка Армії УНР, весь час виключно на службі Україні. Він дійсно прислужився своїй Батьківщині й свою жертовну кров віддав на вівтар її Визволення”.11)

 

Джерела:

1,3,4,6,7,11) О.Вишнівський, “Повстанський рух та отаманія”. Детройт, 1973.

2,5,8,9,10) П.Філоненко, “Збройна боротьба на Волині” (Спомин учасника). Вінніпег, Канада, 1958.

 

Василь Чучупак,

Головний Отаман Холодного Яру

 

Народився 1894 року в с.Мельники Чигиринського повіту Київської губернії. Юрій Горліс-Горський в книзі “Холодний Яр” характеризує його як “гарного блондина, в якого у блакитно-сірих очах було забагато ”молодості””.

 

“Поряд з річищем, по якому біжать весняні та дощові води з Чучупаківського яру, до революції були двори трьох братів — синів старого Григорія Чучупаки: Юхима, Степана і Олександра. Хати тулилися одна до одної: економили землю. Григорій мав 6 десятин землі і при одруженні кожен син одержав по 2 десятини.

Степан, гарний на вроду, одружився на дочці суботівського дяка Сидора Лівицького – Оксані. Першою в них народилася Варя (рано померла). А потім п’ятеро синів — Петро, Орест, Василь, Олекса і Дем’ян.1)Хоча батьки самі були неписьменними, дітей прилучили до науки”.2)

Старший з братів Петро (1885 р.нар.) закінчив чотири­річну церковно-приходську школу, потім трирічну Голов­ківську двокласну учительську школу, яка готувала учителів та священиків, вчителював у селі Вербівці. Організував хор, драматичний гурток. Навчання продовжив у Київській консерваторії, яку успішно закінчив, набувши фаху вчителя співів. Працював наглядачем 3-го Київського двокласного училища та міського училища №11.

У 1913 році одружився з Ганною Орестівною Новіцькою. У 1915 році у них народилася донька Ліда.

Петро допоміг своїм братам Василю та Олексі завершити навчання. Василь Чучупак вчителював у с.Тимошівці, а Олекса — в с.Рацевому на Чигиринщині.

В 1914 році розпочалася Перша Світова війна.

Петро, Орест, Василь і Олекса були мобілізовані і після місячного навчання одержали звання прапорщиків. Петро був направлений на Румунський фронт, Василь — на Білоруський, Олекса служив у Петрограді, брав участь у Лютневій революції. Орест — єдиний з братів, який загинув на фронтах Першої Світової.

1917 року Василь та Олекса повернулись у Мельники, а Петро — до Києва, де його чекала дружина та дочка. Василь почав вчителювати у с.Пляківці, а потім у Ревівці (нині Ка­м’янського району — Р.К.), Олекса вчителював у Мельниках.

На прохання ігумені Мотронинського манастиря, яка побоювалася, що прийшлі мародери пограбують багатства манастиря, була створена манастирська охорона із 22 чоловік на чолі з Олексою Чучупакою.

В 1918 р. стався перший її бій — з німцями. Бій закінчився поразкою. Це, очевидно, й стало причиною відставки Олекси Чучупаки. На його місце мельничани обрали Василя Чучупаку.