Київська Академія у 1760—1817 роках

1762 року на Російський престол зійшла імператриця Катерина II. Вона досить неприхильно ставилася до українських архієреїв, підозрюючи їх в опозиційності до впроваджуваної нею церковної політики. Не благоволила імператриця і Київській Академії. 1763 року було скасовано щорічне грошове утримання, встановлене для Академії царською грамотою 1694 року. Випускники Академії були позбавлені колишнього привілею при призначенні на архієрейські кафедри. У 1760-ті роки була скасована традиція обрання ректора Академії. Відтепер він призначався розпорядженням Київського митрополита без попереднього узгодження кандидатури з викладацькою корпорацією.

1783 року на Київську кафедру був призначений митрополит Самуїл Миславський. Він прагнув привести академічну програму в повну відповідність з навчальними курсами Московського й Санкт-Петербурзького університетів. Митрополит наказав викладати небогословські предмети «на российском языке с наблюдением выговора, каков употребляется в Великороссии». 1784 року в Академії було введено вивчення російської словесності за підручниками, виданими в Москві. 1786 року митрополит розпорядився «присвоить Киевской Академии образ учения, для всех училищ в империи Российской узаконенный». Усе це призводило до поступового нівелювання особливих київських освітніх традицій.

1786 року під час секуляризації церковних земель був закритий Києво-Братський монастир. Так перервався споконвічний зв'язок Академії з цією обителлю. Тепер ректорами Академії ставали намісники інших київських монастирів. Сам Києво-Братський монастир був відновлений лише 1799 року.

Оскільки за часів Катерини II українське дворянство й козацька старшина воліли віддавати своїх дітей на навчання в університети, у Київській Академії поступово збільшується відсоток представників духовного стану. На початку XIX століття вже понад 80 % студентів Академії становили діти із сімей духовенства, а 1816 року таких було 1 080 з 1 152 учнів. Таким чином, Києво-Могилянська Академія практично втратила свій всестановий характер, поступово перетворившись на школу для дітей духовенства.

З 1760 по 1817 роки зі стін Академії вийшло чимало відомих людей. У єпископський сан за цей час було зведено близько 30 вихованців Київської школи. У 1783—1788 роках в Київській Академії навчався майбутній Константинопольський Патріарх Константин І (посідав Патріарший престол у 1830—1834, † 1839). У 1790-ті роки Академію закінчив відомий подвижник благочестя святитель Антоній Смирницький, єпископ Воронезький (1773—1846).

Випускники Київської Академії XVIII – початку XIX століть істотно вплинули на розвиток науки і мистецтва. Біля витоків української історичної науки стоять автори відомих козацьких літописів Роман Ракушка-Романовський («Літопис Самовидця»), Грирогій Грабянка та Самуїл Величко. Цю традицію продовжили могилянці В. Г. Рубан і М. М. Бантиш-Каменський. На початку XIX століття професор Академії М. Ф. Берлінський поклав зачаток вивченню київської старовини.

Вихованцем Києво-Могилянської Академії був і відомий філософ, поет, композитор і педагог Григорій Сковорода (1722—1794). Серед могилянців було чимало видатних медиків: перший теоретик акушерства в Російській імперії Н. М. Амбодик-Максимович, основоположник російської епідеміології Д. С. Самойлович, головний лікар Київського військового госпіталю М. М. Велланський та ін.

Київська Академія по праву вважається колискою як українського, так і російського театру. Вихованець Київської колегії Симеон Полоцький створив у Москві перший придворний театр. 1702 року святитель Димитрій Ростовський відкрив театр у Ростові, а 1703 року святитель Філофей Лещинський здійснив першу театральну постановку в Тобольську. Авторами драматичних творів були архієпископ Феофан Прокопович, святитель Георгій Кониський, архімандрит Сильвестр Ляскоронський, ієромонах Митрофан Довгалевський та інші могилянці.

Особливий внесок вихованці Академії зробили в музичну культуру України та Росії. Троє видатних композиторів Російської імперії XVIII – початку XIX століть ― М. С. Березовський, А. Л. Ведель і Д. С. Бортнянский ― дістали освіту саме тут.

КИЄВО-МОГИЛЯНСЬКА КОЛЕГІЯ

КИЄВО-МОГИЛЯНСЬКА КОЛЕГІЯ (Київська Академія) - один з перших загальноосвітніх вищих навчальних закладів у Східній Європі. Бере свій початок від заснованої у 1615 Київської братської школи, яка відігравала важливу роль у боротьбі проти національно-культурного гніту українського народу. В 1632 до неї була приєднана школа при Києво-Печерській Лаврі, заснована в 1631 (див. Лаврська школа). Об'єднаний навчальний заклад дістав назву Києво-Братської Колегії (або на честь його покровителя П. Могили) Києво-Могилянської Колегії. Сучасники прирівнювали колегію до академій (університетів), проте юридична назва академії була закріплена лише в 1701. Кількість учнів колегії в 1700 досягала двох тисяч, пізніше коливалася в межах 500-1200. Значну частину їх складали сини міщан, козаків, селян. Академія поділялася на 7 (у 18 ст.-на 8) класів (“шкіл”). Вищу ступінь навчання складали “школи - риторики і поетики” (тут вивчалися науки гуманітарного циклу), дворічна “школа філософії” (гуманітарні і природничі науки), чотирирічна “школа богослів'я”. Лекції читалися переважно на латинській мові. Багато викладачів, переборюючи наслідки середньовічної схоластики, орієнтувалися на досягнення педагогіки гуманізму. В їх лекціях простежувалися елементи раціоналізму та матеріалістичного сенсуалізму. Глибоко та оригінально розроблялися в К.-М.А. проблеми логіки, семіотики, психології. В академії проводилися публічні наукові виступи, ставилися вистави. Видатними просвітителями були професори академії І. Гізель, Ф. Прокопович, С. Яворський, М. Козачинський, Г. Кониський. У 1734 в академії вчився М. Ломоносов. Вихованцями К.-М.А. були Є. Славинецький, С. Полоцький, Г.Сковорода, Я. Козельський, гетьман України І.Самойлович. У 17 ст. філіали академії діяли у Вінниці, Гощі, Кременці, Яссах (Молдавське князівство), за її зразком були створені колегії у Чернігові (1701), Харкові (1726), Переяславі (1738). У 18 ст. досвід К.-М.А. широко використовувався при організації середніх і вищих навчальних закладів Росії. Вихованці академії зробили внесок у розвиток освіти в Білорусії, Молдавії, південних слов'ян. Академія діяла до 1817. Історичне значення К.-М.А. полягає в тому, що вона була значним освітнім і науковим центром України, сприяла пожвавленню культурного життя та зміцненню міжнародних зв'язків.

81 Братства - релігійно-національні товариства, що їх створювали при церковних парафіях члени ремісничих та цехових організацій по містах України в 15-17 ст., продовжуючи традицію середньовічних релігійних братств Західної та Східної Європи.

З кінця 16 ст. братства розгорнули культурно-освітню працю, відкриваючи школи, бібліотеки і друкарні.

Львівське братство при церкві Успіння Богородиці, відоме з 1439 р., наприкінці 16 ст. відкрило першу в Україні друкарню, запросивши до праці І.Федорова. В 1586 р. воно організувало Львівську братську школу. Її ректором був Іван Борецький (майбутній київський православний митрополит Іов - з 1620 і до смерті у 1631 р.). Тут викладали або вчилися майбутній київський митрополит П.Могила, письменник, церковно-освітній діяч та друкар-видавець Кирил Транквіліон Ставровецький (пом. 1646), релігійний письменник Стефан Зизаній (1570-1605) та його брат педагог, церковний діяч та перекладач Лаврентій Зизаній Тустановський (пом. 1633), майбутній митрополит київський часів Визвольної війни Сильвестр Косів та ін.

Київське братство. У 1615 р. в Києві на Подолі, на землі, яку подарувала дружина мозирського маршалка Лозки Гальшка Гулевичівна засновано Київське братство.

Київська братська школа. Цього ж року була створена і Київська братська школа. Першим ректором школи був: колишній ректор Львівської братської школи І.Борецький (1615-1618), згодом Мелетій Смотрицький (1618-1620), Касьян Сакович (1620-1624) та ін.

Програми братських шкіл мали релігійний характер і передбачали вивчення мов (грецької, латинської, польської, старослов'янської), філософії, риторики, граматики. Викладачі школи стояли на обороні православ'я і вели боротьбу з католицизмом.

Бібліотеки. При братських школах створювалися бібліотеки. У бібліотеці Львівської братської школи було 9 різних видань творів Аристотеля, повна збірка творів Платона, інші філософські трактати.

Пересопницьке євангеліє - визначна пам'ятка староукраїнської мови. Переклад євангелія "простою мовою". Розпочате 1556 в монастирі на Львівщині, закінчене 1561 у давньоруському місті Пересопниця (тепер село Ровенської обл.). В цьому євангелії виразно відбито фонетичні, граматичні та лексичні риси живої української народної мови 16 ст. зберігається в Національній науковій бібліотеці ім.Вернадського. Після утворення незалежної України застосовується при прийнятті присяги нового президента України після його обрання. Зараз розглядається питання про його масове репринтне видання.

Острозька колегія Вища освіта мала в Україні давні традиції. В 1578 р. в Острозі було створено Острозький греко-слов'янський колегіум. В літературі існують різні точки зору щодо категорії освіти, яку давала Острозька колегія. Деякі дослідники вважають, що це був середній навчальний заклад, інші називають його першим вищим навчальним закладом в Україні. Але серед вчених немає суперечок відносно високого рівня викладання.

Заснована Острозька колегія була відомим меценатом української культури і захисником православ'я князем Костянтином Острозьким. Першим ректором був письменник і педагог Герасим Смотрицький (пом.1594). Він брав активну участь у виданні І. Федоровим Острозької біблії. Професорами колегії були греки Діонісій Палеолог та Кирил Лукаріс, математик і астроном, професор Краківського університету Ян Лятос, письменник Іов Княгинецький (друг Івана Вишенського), брат Северина Наливайка Дем'ян Наливайко. Острозьку колегію закінчило чимало видатних людей тодішньої України: П.Конашевич-Сагайдачний, Іван Борецький, С.Наливайко та ін. Програма колегії передбачала заняття з граматики, діалектики, риторики, арифметики, геометрії, астрономії, музики, грецької, латинської та старослов'янської мов. В історії української освіти Острозька колегія мала непересічне значення: вона готувала викладацькі кадри для братських шкіл, підготувала значний прошарок української еліти, яка потім посідала значні керівні пости в церковній ієрархії, Запорозькій Січі, у культурному житті України. Занепад Острозької колегії почався після смерті князя К.Остозького у 1698 р. Онука князя віддала приміщення колегії єзуїтам, які створили в її приміщеннях єзуїтську колегію.

82 Бересте́йська у́нія (пол. Unia brzeska, англ. Union of Brześć, біл. Берасьцейская унія, рос. Брестская уния) — рішення Київської митрополії Руської православної церкви на території Речі Посполитої розірвати стосунки з Константинопольським патріархатом та об'єднатися з Апостольською Столицею у 1596 за умов підлеглості православних Папі Римському, визнання основних католицьких догм і збереження православної обрядності. Унію (від лат. unio — союз) формально й офіційно проголошено на церковному соборі в Бересті 1596 року.

Ця подія, одна з найважливіших подій в історії церковного життя в Україні. Внаслідок чого утворилась Українська Греко-Католицька Церква. Була викликана необхідністю виправити наслідки церковного розколу між Римським Престолом та Константинопольським Патріархатом, який відбувся у 1054. Кроки до цього робилися не один раз, але реальні можливості полагодження цього питання склалися лише в 16 ст. Сприяла цьому, насамперед, кризова ситуація, у якій перебувала православна церква в Україні. Проявами її були занепад церковної дисципліни, непорозуміння між церковними братствами та ієрархією, зазіхання новоствореного (1589) Московського Патріархату, непродумані кроки Константинопольського та інших східних патріархів, тощо. Важливим фактором, що спонукав до укладення унії з Апостольською столицею, була необхідність протистояти подальшій латинізації та полонізації української світської еліти, а також добитися зрівняння в правах українського духовенства з латинським. Ідея укладення унії знайшла прихильників і в польських державних та церковних колах, які мали тут свої розрахунки. Однак, як показав дальший розвиток подій, їхні сподівання не справдилися.

Основна мета польської влади. Для подальшого зміцнення Речі Посполитої, як вважали польська влада і католицькі кола, було необхідно об'єднати православних українців і білорусів з поляками-католиками. Православні єпископи також виступали за об'єднання церков, але при цьому інтереси православних і католицьких ієрархів, так само як і їх бачення ролі і становища майбутньої уніатської церкви, були зовсім різними.

Основні причини укладення унії для православних єпископів. Для православних єпископів основними причинами укладання унії були:

а) невдоволення втручанням у церковні справи організованого в братства міщанства;

б) бажання визволитися від своїй підпорядкованості східним патріархам, які не мали достатньої влади для захисту стану православної церкви в Речі Посполитій;

в) необхідність зберегти своє привілейоване становище в новій державі і домогтися рівності з католицькими єпископами, які засідали в сенаті, мали титули «князів церкви» і підкорялися тільки владі Папи та короля;

г) саму унію православні єпископи розглядали як рівноправне об'єднання церков під керівництвом Папи Римського, який після захоплення турками Константинополя залишався єдиним вищим церковним ієрархом, який мав реальну владу.

Основні причини укладення унії для католицьких священиків і польської шляхти. Католицькі священики і польська шляхта розглядали унію як:

а) необхідність ідеологічного обґрунтування захоплення польськими магнатами українських земель;

б) можливість збільшити кількість підвладних Ватикану парафій за рахунок православної церкви при неможливості прямого насадження католицизму в Україні, яка мала стійкі довголітні традиції православ'я.

в) майбутня уніатська церква сприймалася ними як другорядна тимчасова організація для підкорених українських «хлопів», покликана зміцнити польсько-католицький вплив на приєднаних українських землях.

Таємні переговори. У 1590 р. частина православних єпископів вступила в таємні переговори з польським королем Сигізмундом III, висловивши бажання приєднатися до католицької церкви. У 1595 р. єпископи Луцький К. Терлецький і Володимирський I. Потій після видання королем універсалу, у якому він сповіщав про перехід православних єпископів до унії, вирушили до Риму і визнали владу Папи Римського. У жовтні 1596 р. король Сигізмунд III і київський митрополит М. Рогоза за дорученням Папи Римського Климентія VIII скликали в Бресті церковний собор для офіційного проголошення унії.

Розкол собору. Проголошення унії. Проте собор одразу розколовся на два окремі собори - православний і уніатський:

Православний собор відхилив унію; уніатський - проголосив унію, визнав владу Папи Римського, прийняв основні догмати католицької церкви, зберігши проте православні обряди та церковнослов'янську мову. Уніатським єпископам обіцяли сенаторські звання (ця обіцянка залишилася невиконаною). Уніатське духовенство, як і католицьке, звільнялося від податків, уніатська шляхта дістала право обіймати державні посади нарівні з католицькою шляхтою, а уніати-міщани зрівнювалися у правах з католицьким міщанством.

Наслідки підписання унії. Польській уряд вважав унію обов'язковою для всіх православних на території Речі Посполитої. Православна релігія опинилася на становищі незаконної. Унія насаджувалася силою. За допомогою Берестейської церковної унії польські пани й католицьке духовенство сподівались денаціоналізувати й ополячити український і білоруський народи. Українські та білоруські селяни, міщани, козаки стійко боролися проти нав'язування католицтва та унії. Це була боротьба проти феодально-кріпосницького і національно-релігійного гніту, проти панування шляхетсько-католицької Польщі. Вона мала національно-визвольний характер.

83 Берестейська Унія: причини, хід, наслідки

Ідея унії — злуки Православної і Католицької Церкви ніколи не зникала. Уже в XI ст. було кілька спроб поєднати Церкви, що розділилися в 1054 році. В XII ст. Петро Клюнійський та Ансельм Кентерберійський шукали шляхів для їх поєднання.18* Але обопільна ворожнеча, фанатичні ексцеси збільшували відчуженість. Взаємну неприязнь розпалювала літературна полеміка поміж греками та католиками, яка «копала прірву між обома Церквами», — пише митрополит Іларіон.

Тяжкий стан Візантійської імперії, якій загрожували вороги з усіх боків, викликав спробу цісаря Михаїла VIII шукати допомоги у папи Григорія X, якому він обіцяв за це прийняти унію. В 1274 р. був скликаний у Ліоні собор, на якому ухвалено, що Грецька Церква, зберігаючи свої догмати та обряди, має лише визнати примат папи, але унію не прийняло ні духовенство Греції, ні народ.

Не торкаючись давніх часів історії України, нагадаємо деякі події останніх двох з половиною століть. У 1396 році говорили про можливість сполучення Православної та Католицької Церкви на нараді Яґайла з митрополитом Кипріяном Цамблаком; поділяючи бажання об'єднати Церкви, митрополит вважав за конечне скликати для цього собор, про що сповістив патріарха. На тому справа й закінчилася.

Року 1418 питання унії було порушене на Констанцькому Соборі, але знову в площині скликання собору з участю з обох сторін знавців канонічного права.

Найактуальніше постало питання унії на Флорентійському Соборі в 1439 році, коли митрополит Ісидор, грецький патріот, приєднався до унії, розуміючи її, як творення Єдиної Церкви. В Україні, крім невеликого числа магнатів, широкі маси залишилися при своїй вірі, хоч не виявляли ворожості до унії. Проте, латинське польське духовенство виявляло до неї ворожість.

З середини XVI ст. появляються палкі полемісти, які ведуть боротьбу проти Православної Церкви. Серед них визначалися Бенедикт Герберст, галичанин з Перемищини, та Петро Скарга (Павензський), єзуїт. У своїй книзі «Про єдність костьолу Божого» (1577) p.) Скарга гостро засуджував православну віру і доводив конечну потребу злуки з Римом, посилаючись при тому на перспективи розвитку освіти та культури і на матеріальні вигоди для української шляхти, які дала б їй унія, а ще більше для православного духовенства, яке вийшло б із приниженого стану. Він вважав, що справу злуки повинен вирішити Собор із православних та католиків. Цю блискуче написану книжку присвячено князеві Костянтинові Острозькому.

Справу унії підтримували — папський леґат Антоній Поссевінс. який їздив у цій справі до Москви, та другий леґат Нунцій Бальонетто, який мав у тій справі конференції з кн. К. Острозьким та його синами.

Костянтин Острозький (1527-1608), «некоронований король України», був одним із наймогутніших маґнатів, власником значної частини Волині і великих поселень в Галичині. Він був патроном понад 1000 церков у своїх маєтках, бачив занепад Православної Церкви і прагнув її об'єднання з Католицькою Церквою, але не в формі підкорення одної другій. Острозький мав однодумців і великий авторитет в колах української шляхти, міщан, вищого духовенства.

Наприкінці XVI ст. поновилися заходи в справі унії, при чому її ініціаторами, несподівано, були православні владики. Значною мірою спричинилася до цього політика двох патріархів — Йоакима і, особливо, Єремії — під час подорожування їх по Україні: вони стали на бік братств, дозволивши собі зневажливо поставитися до владик. Незадоволення владик викликали позбавлення сану митрополита Онисифора за двоєженство (був двічі одружений), висвята на митрополита Михаїла Рогози, обраного лише світськими особами, і призначення єпископа Луцького, Кирила Терлецького, екзархом патріарха, нібито контролером над митрополитом, — сан, якого не було раніше. Наслідком всіх цих умов поволі в різних колах православних стала ширитися думка про унію, в надії, що вона оздоровить церковну атмосферу.

Наприкінці 1589-го або на початку 1590-го року єпископ Львівський Гедеон Балабан перший порушив питання про унію. До нього приєдналися — Кирило Терлецький, Леонтій Пельчицький, єпископ Пинський і Туровський, Діонісій Збируйський, єпископ Холмський та Белзький. Наслідком таємної конференції в Белзі у 1590 році був лист до короля, в якому єпископи заявляли про свою згоду визнати владу папи.

Справу тримали у великій таємниці, і навіть не всі єпископи знали про переговори з королем.

Число спільників серед єпископів зростало. Року 1591 на Перемиську кафедру по смерті єпископа король номінував шляхтича Михайла Копистенського, що мав жінку. Патріарх заборонив висвячувати його, але грамота спізнилася. Року 1593 на звільнену Володимирську кафедру висвячено сенатора та каштеляна Адама (Іпатія) Потія, який приєднався до прихильників унії.

Православні, знеохочені непорядками в Церкві, приймали чутки про унію в значній мірі індиферентне. Пішов за унією Тишкевич, один із стовпів Православної Церкви. Інакше поставився до тієї справи князь Костянтин Острозький. На -Собор, що відбувся 1593 року, він надіслав «артикула-умови, на яких Українська Церква може об'єднатися з Католицькою: 1) збереження обряду; 2) заборона католикам забирати православні церкви; 3) заборона переходити на латинський обряд; 4) зрівняння православного духовенства в правах з католицьким; 5) повідомлення в справі унії патріархів; 6) повідомлення про те Москви і Молдавії; 7) поліпшення внутрішніх справ Православної Церкви та 8) відкриття шкіл для православного духовенства. Ці «артикули» князя К. Острозького не проголошено на Соборі.

Князеві Костянтинові Острозькому довго не розкривали конспірації переговорів, а коли нарешті він про них довідався, то був дуже обурений, що таку велику, всенародну справу робилося потайки. Володимирський єпископ Іпатій Потій, що був його приятелем з давніх часів, з сльозами, на колінах благав князя приєднатися до унії, але князь залишився непохитним і попередив, що буде боротися проти унії, проведеної в такий спосіб. Вимогу князя Острозького скликати собор, щоб обговорити справу унії. Потій та Терлецький передали королеві, але він, не рахуючись з соборноправністю Православної Церкви, рішуче відмовив, мотивуючи тим, що лише владики без мирян можуть рішати справу злуки. Король боявся, що на соборі виявиться сильна опозиція, і наказав делегатам їхати негайно до Риму.

Не діставши згоди на скликання собору, кн. Острозький видав «Окружник» проти унії, особливо проти тактики владик. «Окружник» справив велике враження. В той же час кн. Острозький вирядив посланців на з'їзд протестантів, який зібрався в Торуні, запрошуючи їх взяти участь в протиунійному соборі.

Наприкінці 1595 року делегати владик — єпископи Іпатій Потій та Кирило Терлецький — прибули до Риму і на аудієнції у папи Климента VIII склали визнання віри й визнали його примат. Папа урочисто прийняв Українську Православну Церкву із збереженням її обрядів.

Вістки про те, що єпископи пристали на унію, викликали в Україні хвилювання. На сеймиках воєводств Волинського, Київського, Брацлавського, Руського шляхта доручила депутатам заявити протест проти самовільного вчинку владик, які не мали уповноважень та згоди на прийняття унії.

Внаслідок прохань православних, виїхав до Литви протосінкел Царгородського патріарха Никифор, видатна особа в патріархаті: він був ректором еллінських наук в Падуанському університеті і деякий час був намісником кількох патріархів. По дорозі до Литви протосінкел був заарештований, але втік із в'язниці, треба гадати, завдяки допомозі кн. К. Острозького.

На 6 жовтня 1596 року був призначений Собор у Бересті. Никифор запросив на нього Кирила Люкаріса, протосінкела Александрійського патріарха, кількох грецьких єпископів, митрополита Білгородського.

З українськими владиками, з яких не прибуло лише двоє, з'явились католицькі єпископи: Львівський — Осніковський, Луцький — Мацейовський та Холмський — Гомолицький, четверо видніших єзуїтських проповідників: крім того воєводи: Троцький — Микола Радзівілл-Сирітка. канцлер Сапіга, Берестейський староста Халецький.

На боці православних були: два єпископи — Гедеон Львівський та Михаїл Перемиський, які розірвали з унією, протосінкели Царгородський та Александрійський, Сербський митрополит Лука, архимандрити, ігумени, понад 200 осіб білого духовенства; воєводи:

Київський — князь Костянтин Острозький, Волинський — князь Олександр Острозький, каштелян Новгородський — Полубенський, депутати шляхти воєводств: Київського — 3, Руського — 3, Перемиської землі — 2. воєводства Волинського — 10, Брацлавського — 2, Пинського повіту — 1, трибуналу Литовського — 2, багато без мандатів шляхти, міщан. Князь Острозький привіз з собою військо. що охороняло будинок Райського, де засідав Православний Собор. Прихильники унії зібралися в церкві св. Миколая.

Православні засідали за грецьким звичаєм: миряни та духовні окремо. Три прохання Православного Собору до владик — насамперед до митрополита Михаїла Рогози прибути на Собор — залишилися без відповіді. Справа була тяжка: об'єднати ці дві частини Собору було неможливо — насамперед через участь протосінкела Никифора та інших греків, яких король наказав арештувати і яких охороняв князь К. Острозький. Не погодилися приєднатися й православні до католицької частини Собору, не зважаючи на намовляння королівських послів. Так постало два Собори.

9-го жовтня 1596 року Никифор з хрестом і Євангелією в руках проголосив, як екзарх патріарха, декрет, яким позбавляв митрополита Михаїла Рогозу та п'ять єпископів — Володимирського, Луцького, Полоцького, Холмського та Пинського — їх сану за самовільне піддання папі. Цей декрет підписали духовні члени Собору і надіслали митрополитові Рогозі. Світська частина Собору звернулася до короля з проханням позбавити владик-уніатів церковних дібр, якими володіти могли тільки православні.

Уніатський Собор проголосив публічно унію, а на владик Гедеона Балабана та Михаїла Копистенського і все духовенство, що брало участь у Православному Соборі, кинув клятьбу.

На проголошення унії Православний Собор відповів протестом, бо, мовляв, вчинили її без відома православних кілька владик. Але міські суди, крім Володимирського, відмовилися вписувати протестацію. Акти переслано до патріархату, і патріарх Мелетій Пігас затвердив усі постанови Собору. Управління Церквою, до обрання нових єпископів, він доручив екзархам: Гедеонові Балабанові, протосінкелові Кирилові Люкарісові та князеві К. Острозькому.

Король затвердив ухвали Уніатського Собору, а ухвали Православного визнав неправильними.

Так Україна розділилася на дві частини. По одному боці став увесь православний загал і два владики, по другому — уніати: митрополит, п'ять владик і купка прихожан. Який же Собор право-сильний? Почалася полеміка.

Уряд вважав правосильним Уніатський Собор, не рахуючись з тим, що владики, над якими була влада патріарха, самовільно вирішили приєднатись до іншої Церкви і змінити канони. В практиці православних участь мирян у Соборі була цілком правильна. З погляду православних Уніатський Собор був неканонічний.

Закиди Уніатського Собору: 1. Никифор був «шпигун»; 2. у Православному Соборі брали участь іновірні. Хоч вини Никифора не можна було довести, його замкнено до в'язниці, де він і помер.

Ідеї і практиці патронату протиставлено владу короля, в справі номінації. Православна Церква наче не існувала. Прохання не давати дібр уніатам уряд відкинув, бо, мовляв, уніати — грецького обряду.

84 “Статті для заспокоєння руського народу” — державно-політичний акт, виданий королем Владиславом IV Вазою і затверджений сеймом у січні 1633, що узаконював існування православної церкви в Україні.