Українознавство як цілісна, комплексна та інтегративна система наукових знань про Україну, українців і світове українство у цивілізаційному часопросторовому розвитку завжди цікавилося і цікавиться минулим українського народу, а особливо його походженням (етногенезом). Під цим поняттям ми розуміємо тривалий етноісторичний процес зародження (народження, виникнення) і формування українського етносу, під час якого тісно переплітаються як природні (біологічні, антропологічні, географічні тощо), так і цивілізаційні (геополітичні, екологічні, мілітарні, етнокультурні, соціокультурні та ін.) чинники. Щодо подальших етапів розвою будь-якого етносу, зокрема й українського, як-то його становлення, розвитку і перспектив, то вони, на наше тверде переконання, є сферою і предметом зацікавлень етнічної історії (української етнічної історії).
Актуальність дослідження полягає у фаховому осмисленні світового феномену українського народу та аналітичному осягненні його минулого, виникнення й основних етапів формування.
Наукова новизна проявляється в тому, що автором фахово сформульовано та розроблено таку актуальну проблему в українознавстві, як аналіз основних версій україногенезу, яка ще не отримала достатнього висвітлення в науковій літературі. Мета дослідження полягає у здійсненні неупередженого українознавчого аналізу основних концепцій походження українського етносу, а саме: трипільської (5–4 тис. до н. е.), арійської (3–2 тис. до н. е.), ранньосередньовічної (V–XII ст.) і пізньосередньовічної (XIV–XVI ст.).
Це дослідження виконується в межах реалізації держбюджетної науково-дослідної роботи «Україна і світове українство в системі українознавства. Українці в світовій цивілізації і культурі» (2010–2012 рр.). Її керівником є доктор філологічних наук, професор, академік, лауреат Міжнародної премії імені Й.Г. Гердера, директор ННДІУ П. Кононенко.
Головне завдання дослідження – з’ясувати стан, повноту й достовірність вивчення основних версій походження українського етносу. Досягнення поставленої мети передбачає виконання таких наукових цілей: 1) проаналізувати стан наукової розробки теми, її джерельну базу; 2) визначити теоретико-методологічну основу дослідження; 3) охарактеризувати основні концепції походження українського народу; 4) розглянути перспективи подальшого дослідження проблематики походження українського етносу.
Проведений нами аналіз останніх джерел, досліджень і публікацій, в яких було започатковано розв’язання даної проблеми і на які мав змогу опиратися автор, засвідчив, що заявлена ним проблематика потребує подальшого фахового вивчення. Ми назвемо лише деякі найважливіші, на наш погляд, праці, які торкаються цієї, без сумніву, важливої теми. Зокрема, це: Брайчевський М.Ю. Походження Русі. – К., 1968; Петров В. Етногенез слов’ян. – К., 1972; Алексеев В.П. Историческая антропология и этногенез. – М., 1989; Макарчук С.А., Турій О.Ю. Український етнос (Історичний розвиток). – Львів, 1990; Макарчук С.А. Український етнос (Виникнення та історичний розвиток). – К., 1992; Петров В.П. Походження українського народу. – К., 1992; Заставний Ф.Д. Українські етнічні землі. – Львів, 1993; Залізняк Л.Л. Нариси стародавньої історії України. – К., 1994; Павленко Ю.В. Передісторія давніх русів у світовому контексті. – К., 1994; Нельга О.В. Курс лекцій з етнології. – К., 1995; Кононенко П.П. Українознавство. – К., 1996; Залізняк Л.Л. Походження українського народу. – К., 1996; Мала енциклопедія етнодержавознавства. – К., 1996; Пономарьов А.П. Етнічність та етнічна історія України. – К., 1996; Залізняк Л.Л. Від склавинів до української нації. – К., 1997; Онищенко І.Г. Етно- та націогенез в Україні (Етнополітичний аналіз). – К., 1997; Обушний М. Етнос і нація: проблеми ідентичності. – К., 1998; Степико М. Буття етносу. Витоки, сучасність, перспективи. – К., 1998; Наулко В.І. Хто і від коли живе в Україні. – К., 1998; Тиводар М.П. Етнологія. – Ужгород, 1998; Залізняк Л.Л. Первісна історія України. – К., 1999; Етногенез та етнічна історія населення українських Карпат. – Львів, 1999; Етнічна історія давньої України. – К., 2000; Етнонаціональні процеси в Україні: історія та сучасність. – К., 2001; Баран В.Д., Баран Я.В. Походження українського народу. – К., 2002; Етнос. Нація. Держава: Україна в контексті світового етнодержавницького досвіду. – К., 2002; Кононенко П.П., Кононенко Т.П. Український етнос: ґенеза і перспективи. – К., 2003; Балушок В.Г. Етногенез українців. – К., 2004; Савчук Б. Українська етнологія. – Івано-Франківськ, 2004; Півторак Г. Походження українців, росіян, білорусів та їхніх мов. – К., 2004; Етнічна та етнокультурна історія України. У трьох томах. – К., 2005. – Т.1. – Книга друга; Баран В.Д., Баран Я.В. Історичні витоки українського народу. – К., 2005; Кононенко П.П., Пономаренко А.Ю. Українознавство. – К., 2005; Кононенко П.П. Українознавство. – К., 2006; Баран В.Д. Етногенез українського народу. – К., 2007; Баран В.Д. Кий, Щек і Хорив, сестра їх Либідь та пракорені українського народу. – К., 2007; Українська етнологія. – К., 2007; Фігурний Ю.С. Дослідження відділом української етнології НДІУ МОН України в 1992–2006 рр. етнічної історії українського народу та етнонаціонального державотворчого процесу. – К., 2007; Наливайко С. Етнічна історія Давньої України. – К., 2007; Макарчук С.А. Етнічна історія України. – К., 2008; Балушок В.Г. Українська етнічна спільнота: етногенез, історія, етнонімія. – К., Біла Церква, 2008; Залізняк Л.Л. Походження українців: між наукою та ідеологією. – К., 2008; Фігурний Ю.С. Український етнос у просторі й часі: українознавче дослідження етнічних, державотворчих і націєтворчих процесів в Україні. – К., 2009 тощо.
Дослідження виконане в концептуальних межах українознавства, але разом з тим має полідисциплінарний характер, опираючись, насамперед, на методологію етнологічної науки, з урахуванням засадничих принципів суміжних з нею гуманітарних наук: історії, етнічної історії, археології, мовознавства тощо. Вважаємо за необхідне наголосити, що у своїй українознавчій праці послуговувалися, головним чином, одним із ключових наукових методів – принципом історизму, себто об’єктивним і неупередженим осягненням особливостей і закономірностей зародження, формування, становлення і розвитку українського етносу. Ще ми використовували у дослідженні порівняльно-історичний метод, коли намагалися фахово аналізувати і верифікувати основні концепції походження українського етносу. Також нами були додатково задіяні й інші загальнонаукові методи: спостереження, узагальнення, абстрагування, формалізації, аналізу і синтезу.
Вивчаючи український етнос як один із важливих концентрів українознавства, треба наголосити на стрижневому аспекті цієї проблеми, а саме – на етногенезі (походженні) українців. Вчений П.Кононенко наголошує: «Розкриття українського етногенезу – це шлях до пізнання кожним свого органічного зв’язку з рідним народом, його природою, історією, мовою, культурою (а відтак – усвідомлення своєї як особистості, так і всезагальності, а також як своїх прав, так і обов’язків, як джерел, мотивів, так і наслідків формування та діяння), а тим самим з землею, вселюдством, космосом, адже, як ми бачимо, і український етнос є наслідком як індивідуально-субстанціального розвитку, так і багатоманітних впливів етносів Європи та Азії, що означає – їхнього соціального, духовного, психічного буття та культури. Це – найефективніший шлях до самопізнання та самореалізації, отже – до щастя» [1, 87]. Коли ми вивчаємо етногенез українців, досліджуємо їхнє генетичне коріння в товщі тисячоліть, доводячи при цьому ідентичність цього процесу загальноєвропейським, а значить, загальносвітовим етнічно-формотворчим стандартам, тим самим будуємо міцне підґрунтя для становлення українця не як раба-малороса чи хохла-кріпака, а як освіченого, волелюбного, заможного, упевненого в собі громадянина сучасної європейської держави Україна. Що було опорою аристократії в будь-якій країні і в будь-яку епоху? – Її родовід, її генеалогічне дерево. Ось тому і кожен народ, який претендує на провідне місце в цивілізаційному історичному процесі, хоче, щоб його інтелектуальна еліта дослідила свої витоки і створила власну родовідну книжку – етногенез своєї нації. Це і є одним із наріжних каменів надійного підмурівка потужної політичної нації й держави.
Ґрунтуючись на цих засадничих позиціях, а саме вагомості й актуальності осягнення проблеми походження та формування українського етносу, протягом ХХ ст. виникло багато концепцій і теорій, які намагалися розв’язати це архіважливе питання. Так, автор навчального посібника «Українська етнологія» Б.Савчук зазначає: «Значний вплив на такі наукові пошукування мали ідейна заангажованість, пануючі загальнотеоретичні постулати, громадський романтизм чи консерватизм та інші характерні для тієї чи іншої епохи ідеологічні явища. Серед безлічі теоретичних конструкцій можна вирізнити принаймні п’ять основних концепцій формування (етногенезу) українського народу. Це: автохтонна, трипільська, ранньослов’янська, києворуська та пізньосередньовічна. Умовність такого поділу, з одного боку, зумовлюється численними модифікаціями названих концепцій, а з другого – всередині кожної з них існують різні варіанти і течії» [2, 56–57].
Одним з перших, хто почав фахово вивчати проблему походження українського народу у відновленій Українській Самостійній Соборній Державі на початку 90-х років ХХ ст., був археолог Л.Залізняк. У своїх перших етнологічних дослідженнях (Походження українського народу. – К., 1996; Від склавинів до української нації. – К., 1997; Первісна історія України. – К., 1999 та ін.) він виокремлює й аналізує чотири головні концепції етногенезу українців: пізньосередньовічна, києворуська, ранньослов’янська і трипільська. На його думку, перша й остання є найбільш сумнівними. Через деякий час, а саме на початку ХХІ ст., дослідник у своїх етнологічних працях (Від склавинів до української нації. – Видання друге, доповнене. – К., 2004; Україна в колі світових цивілізацій. – К., 2006; Походження українців: між наукою та ідеологією. – К., 2008 та ін.) дещо корегує й уточнює власне концептуальне бачення проблеми формування українського етносу. Він наголошує: «Існує три найпопулярніші концепції походження українців, які тепер відстоюються з різним успіхом науковцями, політиками, романтичними аматорами: трипільсько-арійська (3–2 тис. до н. е.), ранньосередньовічна (VI–VIII ст.), пізньосередньовічна (XVI–XV ст.). На нашу думку, перша й остання концепції є більше заполітизованими і слабше аргументованими з наукової точки зору» [3, 12].
Стисло проаналізуємо лише деякі, найбільш аргументовані й обґрунтовані, концепції етногенезу українського етносу. Розглянемо їх у певній хронологічній послідовності. Так, трипільська концепція була започаткована наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. одним з перших дослідників трипільської культури (сучасна назва – археологічна енеолітична культура Трипілля-Кукутені, чи трипільсько-кукутенська спільність, яка датується IV–III тис. до н. е.) В.Хвойкою, який вважав її носіїв предками слов’ян, виходячи з того, що хліборобсько-скотарські племена заселяли споконвічно слов’янські землі між Дністром і Дніпром, а в їхньому повсякденному побуті, заняттях, віруваннях спостерігається багато подібних рис, споріднених з традиційною духовною і матеріальною культурою слов’ян. Основні засади трипільської теорії сформулював археолог Я.Пастернак. Зокрема, у своїй видатній науковій праці «Археологія України» він пише: «Для східних слов’ян, для українців, розвоєвою етнічною базою були трипільські племена. Безперервний, органічний розвиток їхньої культури, що з ходом тисячоліть не раз змінювала свій матеріальний вияв, можна добре простежити через культуру чорнолісько-білогрудівську ранньої залізної доби, хліборобську т. зв. «скитів-орачів» Геродота, розвиненої залізної доби та «полів поховань» римської доби аж до ранньослов’янських та княжих часів» [4, 539]. З цього приводу інший визначний український вчений – В.Петрів – наголошував: «Почнімо з Трипілля. Мова тодішньої людності нам невідома. Це примушує відмовитись від прямих етнічних визначень. Посилання на сталу осілість населення і безперервний розвиток землеробства в Наддніпров’ї від неоліту до згадуваних в літописі історичних слов’ян, як це робив Хвойка, не вирішує питання. Цього не досить, щоб називати трипільців далекими предками слов’ян і бачити в них найдавніших протослов’ян. Доводиться шукати інших шляхів і більш переконливої аргументації» [5, 203].
Л. Залізняк зазначає: «Так звана Трипільська версія походження українців стверджує, що український етнос існував ще за часів трипільської археологічної культури, тобто 5–7 тис. років тому. В такому разі українська історія відразу стає винятком у загальноєвропейському історичному процесі, адже вік більшості народів помірної смуги Європи, які безпосередньо контактували з греко-римським світом, близько 1,5 тис. років. Прибічниками такої давності походження українців є, як правило, аматори, а не фахівці-науковці, адже фахівці розуміють неможливість коректно довести безперервність культурно-історичного розвитку на українських теренах від трипільської культури до відомих нам українців» [3, 31].
Щодо арійської концепції етногенезу українців, то її прихильники переконані, що український етнос є прямим спадкоємцем прааріїв, себто індоєвропейців (однієї з найдавніших етномовних спільнот Homo Sapiens), які у IV–III тис. до н. е. рушили з українських причорноморських степів на схід і десь, ймовірно, в середині ІІ тис. до н. е. оволоділи землями Північної Індії та Ірану. Взагалі, трипільська й арійська версії українського етногенезу дуже між собою взаємопов’язані. Так, один із сучасних адептів цих споріднених концепцій, особливо трипільської, археолог і міфотворець Ю.Шилов у своїх численних книгах, зокрема й у праці «Праісторія Русі ХХ тис. до н. е. – І тис. н. е.», стверджує, що історія почалася в Аратті, державі, яка виникла в долині Дунаю вже в VII тис. до н. е., а між серединами VI–V тис. до н. е. її центр змістився в Дунайське-Дніпровське межиріччя, де став відомий згодом під умовною науковою назвою «археологічна культура Кукутені-Трипілля», й саме тут, головним чином на території сучасної Черкащини, традиція Аратти проіснувала аж до часів Русі, до складу якої, за свідченням арабських мандрівників ІХ–ХІ століть, входило князівство Арсанія зі столицею Артою [6, 11–12]. Щодо взаємовідносин «трипільців» і «арійців», то, на думку Ю. Шилова, перші стали для останніх духовними наставниками і культуртрегерами: «Таким чином, розвинений Аріан та його апофеоз можна ототожнювати з Оріяною – яка мала араттську основу, сполучену зі значними арійськими впливами. Сутність оріан-аріїв полягала не в етнічній, расовій чистоті – а в державотворчій тенденції (зорієнтованій на Аратту, як на вищий взірець)» [6, 39].
У свою чергу один із модерних прихильників арійської теорії українського етногенезу, науковець (доктор економічних наук, професор) і письменник Ю.Канигін, у праці «Шлях аріїв» та в інших своїх книгах переносить т. зв. «арійські міфи» на українські терени, доводячи, голослівно й бездоказово, що людство саме з України отримало мову санскрит, писемність, землеробську культуру й інші вагомі здобутки цивілізації [7, 88–102]. Ґрунтуючись на цих псевдонаукових і пустопорожніх твердженнях, він пропагує ідею духовної вищості аріїв-орачів, але, разом з тим, Ю.Канигін іноді дискутує з цього приводу з Ю.Шиловим, зокрема наголошує: «Україна, звичайно, не є «прабатьківщиною аріїв», як дехто вважає (Шилов Ю. Прародина ариев: История, обряды и мифы. – К., 1995.– Ю.Ф.). Арії вийшли з півночі, їхня прабатьківщина – «за хребтами Рифейськими». Вони прийшли на українські землі і започаткували тут першу цивілізацію людства – «орійську», хліборобську цивілізацію. Це питання потребує подальшого вивчення. Як виявляється, Трипілля було першою цивілізацією не тільки в генетичному, а й хронологічному плані. Уже 7 тисяч років тому в ареалі Дніпра-Дністра мали місце компактні поселення «Майданецького типу», була писемність – дві головні ознаки цивілізації. І вам, українцям, про це потрібно знати, цим потрібно пишатись і докладати зусиль, щоб про це знав весь світ. Отже, арії заснували Трипілля, інші цивілізації після потопної епохи (Аркаїм, Андронівська культура, цивілізації в долині Гангу тощо). Важливо те, що всі вони були «хліборобські», пов’язані з обробітком (оранкою) землі» [7, 94].
Таким чином, кандидат історичних наук, «народний академік» Ю. Шилов переконаний, що саме трипільська Аратта була першою цивілізацією людини розумної і з часом сприяла культурному та економічному становленню арійської Аріани (Оріяни), тоді як доктор економічних наук, професор Ю. Канигін вважає, що, навпаки – якраз арії стали фундаторами найпершої післяпотопної цивілізації – орійського Трипілля, яке невдовзі розповсюдило цивілізаційну естафету по величезних географічних обширах Євразії.
На противагу цим дослідникам, доктор історичних наук, фаховий археолог і етнолог Л. Залізняк стверджує: «Арії – один з багатьох етносів східної, індо-іранської гілки індоєвропейської сім’ї народів. Тому значно більший ступінь спорідненості з аріями мали скіфи або сармати, чия мова також належала до іранських. Нащадками аріїв можна вважати й інші народи східної гілки індоєвропейців – таджиків та саків у Середній Азії, носіїв мови хінді та урду в Індії, пустунів в Афганістані, персів в Ірані, аланів та осетинів на півдні Східної Європи та Кавказу тощо. Переважна більшість серйозних учених визнає спорідненість згаданих народів з аріями, але вважає останніх своєрідним окремим народом… Отже, «арії» («арійці»), які так часто згадуються в аматорських версіях походження українців, – це інша гілка індоєвропейців, аніж та, до якої відносяться слов’яни… Трипільська та арійська версії походження українців є типовим прикладом історичної міфотворчості, бо надто погано аргументується науковими фактами. Вона є породженням, з одного боку, щирого патріотизму та зрозумілої недовіри до офіційної науки, а з іншого – постколоніального комплексу меншовартості й аматорства. Користь для України від цього суперпатріотичного, але псевдонаукового жанру сумнівна, а шкода – очевидна. Окрім дезорієнтації громадськості, відбувається дискредитація української історичної науки» [3, 29–32].
З цією позицією погоджується український вчений, археолог, етнолог, доктор історичних наук, член-кореспондент НАН України В.Баран, який так оцінює напрацювання й аргументацію прихильників трипільської та арійської концепцій: «Їхнім авторам притаманна надмірна емоційність, проповідь винятковості та месіанства українців. Такі публікації не тільки вводять читача в оману, а й викликають настороженість і навіть вороже ставлення до української науки. Бо хто ж з наших близьких чи далеких європейських сусідів хоче бути нащадками меншовартісних предків. Тим паче, що загальновідомо (або має бути відомо), що з найдавніших часів європейські народи знаходились у взаємозв’язку та взаємозалежності, переживаючи ті самі, або подібні стадії соціально-економічного, культурного та етнічного розвитку. А можливо, нас навмисне втягують у безплідні дискусії про те, чиї предки давніші та кращі, щоб відвернути нашу увагу від розв’язання справді життєво важливих проблем нашого історичного буття?» [8, 5].
Ми, у свою чергу, приєднуємося до думок провідних фахових вітчизняних вчених і повністю погоджуємося з Л. Залізняком, який з цього приводу наголошує: «Усі ці квазіпатріотичні марення не тільки дезорієнтують українську громадськість, а й дискредитують нашу науку, як і країну в цілому, в очах цивілізованої Європи» [9, 22].
Третя концепція етногенезу українського етносу – ранньосередньовічна. Біля її джерел перебували видатні українські вчені: М. Максимович, М. Костомаров, М. Грушевський та інші. Зокрема, у своєму полемічному листуванні з М. Погодіним М. Максимович спростовує претензії росіян на етнічні українські терени та виняткове право великоросів на спадщину Київської Русі. М. Костомаров, у свою чергу, зазначав, що суттєві відмінності і поділ слов’ян на окремі народності розпочалися ще у сиву давнину, при цьому він наголошував про неодночасність утворення українців (малоросіян) і росіян (великоросів). Він був переконаний, що в період удільно-вічового укладу народна загальноруська стихія виступає на історичну арену в сукупності шести головних народностей, а саме: південноруської, сіверської, великоруської, білоруської, псковської і новгородської [10, 21].
Справжнім фундатором ранньосередньовічної версії походження українського етносу, безсумнівно, став М. Грушевський. Зокрема, він стверджував: «Порогом історичних часів для українського народу можемо прийняти IV вік по Хр., коли починаємо вже дещо знати спеціально про нього. Перед тим про наш нарід можемо говорити тільки як про частину слов’янської групи; його житє не можемо слїдити в його еволюції, а тільки в культурних результатах тих довгих віків передісторичного житя. Порівняне язикознавство слїдить їх по язиковому запасу, а пізнїйші історичні й археологічні дані помогають контролювати його виводи і доповнюють в цїлім рядї пунктів… Розселеннє українсько-руських племен на своїй нинїшнїй території припадає якраз на початки його історичного житя. Столїтя безпосередно по сїм розселенню приготовляють організацію Руської держави, що служить головним змістом першого періоду історичного житя українського народу» [11, 19]. Таким чином, М. Грушевський вважав, що вже з середини І тис. н. е., а якщо більш точніше – з IV ст., можна розпочинати хронологічний відлік існування як самодостатньої етнічної спільноти – українського народу та його безперервного етногенетичного розвитку від антів до модерних українців, саме тому, на його переконання, за часів Київської Русі вже існував і розвивався цілком сформований «український нарід».
Л. Залізняк так оприлюднює засадничі положення цієї концепції: «Найбільш переконливою і науково аргументованою, на мою думку, є ранньосередньовічна (ранньослов’янська) версія походження українців [VI–VIII ст. – Ю.Ф.]. Її прибічники вважають, що вік українського етносу становить близько 1500 років – стільки ж, скільки мають в середньому всі народи, сформовані в загальноєвропейському історичному процесі. Головним аргументом на користь цієї наукової концепції є безперервність етнічного, культурного та історичного розвитку на українських етнічних землях з середини І тис. н. е. до нашого часу. Це відповідає загальним закономірностям етногенезу в помірній смузі Європи. Саме в середині І тис. зароджується переважна більшість європейських етносів, чиї землі лежали вздовж північного кордону Римської імперії, яка визначально вплинула на європейську цивілізацію у ранньому середньовіччі. Після великого переселення народів та падіння Риму в V ст. ситуація в Європі стабілізувалася. Тому саме з цього часу простежується безперервний розвиток не лише українців, але й інших народів, розташованих у зоні безпосереднього впливу Римської імперії – французів, іспанців, англійців, німців, румунів, чехів, поляків» [3, 33].
Чому саме середина І тис. стала тим визначальним часовим рубежем, від якого розпочинає свій відлік модерна європейська етнічна історія, в тому числі й українська? Тому, що якраз тоді розпочалося т. зв. Велике переселення народів – величезні геополітичні міграції та масові вторгнення войовничих народів на терени Римської імперії, що відбувалися в Європі у IV–VII ст. і були спричинені розпадом родоплемінного ладу народів, які перебували на своєрідній стадії суспільного розвитку («військової демократії»). Весь цей процес супроводжувався збільшенням чисельності і фаховим зростанням військових дружин та прагненням воєнної аристократії на чолі зі своїми ватажками до захоплення нових земель і військової здобичі, швидким приростом населення (т. зв. «демографічний вибух»), який при екстенсивному характері ведення господарства збільшував потребу у наукових пасовиськах і орних землях. Поштовхом до нього стали масова навала гунів, які близько 370 р., переправившись через Волгу, вторглися у Північне Причорномор’я, а сама доба Великого переселення народів починається у 375 р., коли гуни разом з аланами, які до них приєдналися, вщент розбили готів («державу Германаріха»), тим самим підкоривши більшу частину остготів та інші народи, у тому числі й антів. У 410 р. вестготи під керівництвом Аларіха І захопили Вічне місто – столицю колись могутньої Римської імперії, а невдовзі на європейських теренах постала ціла низка «варварських королівств» – Тулузьке, Бургундське, Франкське та ін. Врешті-решт, у 476 р. ватажок скирів Одоакр скинув останнього малолітнього імператора Західної Римської імперії Ромула Августа. Завершальний етап Великого переселення народів належить до VI–VII ст. і тісно пов’язаний зі слов’янською колонізацією Подунав’я та Балкан, де згодом виникли нові державні утворення слов’ян – Болгарія, Хорватія, Сербія, Велика Моравія. Отже, Велике переселення народів кардинально змінило тогочасну етнічну, геостратегічну і геополітичну карту Європи, призвело до знищення Західної Римської імперії, пришвидшило реформування й оновлення Східної Римської імперії (Візантії) та започаткувало процеси зародження і формування численних європейських народів, зокрема й українців, та їх державних утворень. З цього приводу В. Баран наголошує: «Історичне значення Великого переселення народів, що охопило і слов’янський світ, полягає в тому, що воно започаткувало поділ слов’ян на ті етнічні групи, які створили основу для формування сучасних слов’янських народів… Виходячи з археологічних джерел, склавини та анти, представлені Празько-Корчацькою та Пеньківською культурами, стали предками українського народу» [12, 30–31].
З цією думкою солідаризується Л. Залізняк: «Велике переселення народів у IV–V ст. призвело до падіння Римської імперії та докорінних змін на етнополітичній карті Європи, в тому числі й України. У кінці V ст. на Волині чи Прикарпатті постала перша достовірно слов’янська етнічна спільнота, відома сучасним археологам під назвою празької культури, а тодішнім візантійським хроністам – як склавини… Південніше склавинів, у лісостепах між Прутом та Дінцем у V–VII ст. жили слов’янські племена антів (пеньківська культура). Північна їх частина злилася зі склавинами, західна пішла на Балкани, а східна просунулася на північ у балтське середовище, на Десну та Верхній Дніпро. Тут у V–VII ст. постала балто-слов’янська колочинська спільнота. У VIII ст. під впливом нових переселенців з Київського Подніпров’я та Волині вона трансформувалася в літописні племена кривичів та радимичів – безпосередніх предків білорусів та далеких предків росіян… Тяглість етноісторичного розвитку на українських етнічних теренах між Середнім Дніпром і Карпатами від склавинів Волині V ст. через лука-райковецьку культуру до південних русичів IX–XIV ст. і далі до козацької України дає підстави поглибити коріння українського етносу до кінця V ст. до н. е.» [3, 44–45]. Водночас, провідні вітчизняні вчені, які фахово досліджують етногенез українців і є прихильниками ранньосередньовічної концепції походження українського етносу, дещо по-різному трактують деякі її положення. Так, В. Баран стверджує: «Таким чином, у VI–VII ст. на великій території від Дніпра до Одри існували чотири ранньосередньовічні слов’янські культури (Колочинська, Пеньківська, Празько-Корчацька, Дзєдзіцька)… Слов’янська матеріальна культура в цей час зберігає свою внутрішню єдність. Вона проявляється в поховальному обряді, певних формах ліпного посуду, наявності заглиблених жител. Разом з тим, усі чотири групи ранньосередньовічних слов’янських пам’яток мають свою специфіку, яка дає змогу розглядати їх як окремі культури, що належали різним племінним групам слов’ян. Вони є джерелом для вивчення історичних процесів венедів, склавинів та антів... Усе це приводить до важливого принципового висновку щодо самобутності розвитку кожної з груп слов’янських пам’яток. Вони не привнесені в готовому вигляді з одного регіону в інший. Результати археологічних досліджень доводять, що вже в V – на початку VI ст. існували синхронно чотири групи слов’янських пам’яток, які представляють окремі племінні об’єднання, причому кожне з них займає певну територію. Вони склалися після розгрому наприкінці IV ст. причорноморських готів гунами» [8, 77, 82].
У свою чергу Л. Залізняк зауважує: «Отже, слов’яни V–ІХ ст. (корчацька, пеньківська, лука-райковецька археологічні культури) насправді були праукраїнцями. Вважаю, що в історичній науці поняття «ранні слов’яни» є абстрактним і далеким від реальності, так само, як поняття «слов’яни» в етнології. Іншими словами, такого народу («ранні слов’яни» чи «слов’яни») ніколи не було, як не існувало іранського, германського чи романського «загального етносу», а існували окремі конкретні народи цих мовних груп. Наприклад, ніколи не існувало «германців взагалі», а були франки, готи, гепіди, вандали, так само не існувало «іранців взагалі», натомість були перси, скіфи, сармати, алани, осетини. Зауважимо, що згадану балто-слов’янську колочинську людність, яка жила на Верхньому Дніпрі в V–VII ст. не можна називати прабілорусами чи праросіянами. Це був лише той субстрат, який під впливом численних хвиль переселенців з праукраїнської Волині та Київщини лише у Х–ХІІ ст. трансформувався в прабілорусів та праросіян… Український етнос почав формуватися дещо раніше, а саме в V–VІІ ст. на теренах Північно-Західної України. Пояснюється це перш за все його близькістю до центрів античної цивілізації, впливи якої були потужним каталізатором культурно-історичних процесів у всій ранньосередньовічній Європі. Якщо колочинська культура перш ніж трансформуватися в білоруський та російський етноси зазнала значних зовнішніх впливів як від згаданих мігрантів з півдня, так і від автохтонних балтських та фінських племен, то людність празької та лука-райковецької культур Волині V–ІХ ст. розвивалася без суттєвого впливу зовнішнього етнокультурного фактора. Внаслідок її саморозвитку постав український етнос. Тобто слов’янські племена Північно-Західної України другої половини І тис. н. е. можна назвати праукраїнцями… Отже, слов’яногенез виглядає як відгалуження окремих слов’янських етносів від праукраїнського етнокультурного дерева, що з кінця V ст. розвивалося між Середнім Дніпром, Східними Карпатами та Прип’яттю» [3, 45–47].
Таким чином, ранньосередньовічну концепцію походження українського етносу багато сучасних вітчизняних науковців вважає найбільш аргументованою і прийнятною. На її користь свідчить як просторовий чинник, а саме те, що ймовірна слов’янська прабатьківщина частково збігається з осердям українських етнічних земель (Волинь, Київщина, Прикарпаття, Поділ), так і часовий фактор – тому що якраз з середини І тис. н. е. можна фахово простежити безперервність етнотворчих процесів на теренах України аж до початку ІІІ тис.
Четверта концепція етногенезу українців – пізньосередньовічна. Її суть полягає у доведенні гіпотези, що в ІХ–ХІІІ ст. існувала єдина давньоруська («древнерусская») народність, яка утворилася й розвинулася в часи Київської Русі на базі т. зв. східнослов’янських літописних племен, проте зі зникненням Давньої Русі з геополітичної карти світу, внаслідок монгольської агресії та анексії більшості її земель Польським королівством і Великим князівством Литовським, єдина давньоруська народність хоча і припинила своє існування, але стала тим спільним коренем, з якого в післямонгольські часи почали розвиватися три братні народи – російський, український і білоруський. Щодо українців, то довготривалий процес виокремлення їх як самобутнього етносу розпочався у ХІІ–ХІІІ ст., а завершився не раніше XIV–XVI ст. Чому радянська заідеологізована історична наука так підтримувала цю концепцію? Комуністичні ідеологи планували створити нову прогресивну етнічну спільноту людей, т. зв. «радянську», за своєю глибинною сутністю – комуноімперську, й для того шукали схожі прецеденти в минулому. Саме тому існування т. зв. «давньоруської народності», її розпад і подальше об’єднання спочатку в Московському царстві, потім у Російській імперії й, врешті-решт, у СРСР трактувалося як прогресивне явище в ім’я утвердження тоталітарної імперії за допомогою покірних виконавців – радянських людей.
Витоки цієї концепції сягають ще часів Російської імперії, коли в 2-ій половині ХІХ ст. представники великодержавницької школи стали трактувати у своїх працях малоросів (українців) як субетнос російського із незначними регіональними відмінностями від останнього, тим самим заперечуючи їх самобутність і неповторність. У середовищі науковців ця заідеологізована гіпотеза була знана як «теорія колбочки». Друге дихання вона отримала в радянські часи, спочатку в 30-х, а вже в 50-х роках ХХ ст. утвердилася остаточно як офіційно визнана в науці і суспільстві тогочасними комуністичними ідеологами. Цьому посприяла публікація в 1954 р. офіційного партійного документа «Тези ЦК КПРС до 300-річчя возз’єднання України з Росією», який призупинив будь-які наукові суперечки щодо давньоруської народності. Головним її творцем був В. Мавродін, який у низці своїх праць, зокрема у монографії «Образование древнерусского государства и формирование древнерусской народности». – М., 1971, обґрунтував основні положення цієї концепції. У 2-ій половині ХХ ст. вона набула офіційної теорії етнонаціонального розвитку східнослов’янських народів (росіян, українців і білорусів), і саме на її фундаменті, опираючись на ідею інтернаціоналізації, комуно-радянська влада намагалася реалізувати на практиці теорію створення єдиної історичної спільності – «радянський народ», що мав сформуватися шляхом злиття всіх соціалістичних націй. Після ліквідації СРСР концепція давньоруської народності залишається панівною в академічних колах Російської Федерації і Білорусі та й в Україні вона має багатьох прихильників (П. Толочко, М. Котляр, О. Моця та ін.). У монографії «Древняя Русь» (1987) П. Толочко так характеризував давньоруську народність (цитуємо мовою оригіналу): «Древнерусская народность была настолько монолитным этническим образованием, что даже в условиях чужеземного господства – сначала монголо-татарских ханов, а затем литовских князей, польских и венгерских королей – в разных частях бывшей территории Древней Руси сохранялось очень много общего в языке, культуре, быте, обычаях, традициях. Восточнославянские народы – русский, украинский и белорусский, этнической основой которых явилась древнерусская народность, в одинаковой степени унаследовали черты блестящей культуры Древней Руси ІХ–ХІІІ вв.» [13, 191]. В іншій своїй книзі «Київська Русь», але вже в суверенній Україні, у 1996 р., підсумовуючи етнічний розвиток Русі ІХ–ХІІІ ст., він писав: «1. У межах державної території Київської Русі ІХ–ХІІІ ст. склалася відносно єдина східнослов’янська спільність, яка продовжувала існувати навіть після розгрому Русі монголо-татарами. 2. Ядром цієї етнокультурної спільності була Русь у вузькому значенні цього слова, або «внутрішня Русь», згідно з термінологією іноземних джерел. 3. Народ, його держава і територія розселення мали єдину назву «Русь». Єдиною була і мова – руська, що надовго пережила Київську Русь, в умовах існування якої вона сформувалася» [14, 255].
Один з опонентів цієї концепції – В. Баран – наголошує: «Питання існування давньоруської народності не втрачає своєї актуальності й сьогодні. При цьому воно, як і раніше, несе політичне навантаження. Прихильники ідеї споконвічної єдности східних слов’ян і давньоруської народности нерідко підміняють поняття державно-політичного утворення поняттям етнічної єдности, хоч ці поняття можуть визначати і в цьому випадку визначають зовсім різні історичні процеси» [12, 50–51].
Інший – Л. Залізняк – стверджує: «Ще складнішими для прибічників теорії існування в Київській Русі єдиного давньоруського етносу виглядають проблеми, що постають через неузгодженість їхніх поглядів на походження східних слов’ян (у т. ч. й українців) з універсальними принципами етнічного розвитку середньовічної Європи. Адже більшість великих етносів Європи в зоні впливу Римської імперії наро
