СОЦІАЛЬНА СПРАВЕДЛИВІСТЬ

У ПРАВІ СОЦІАЛЬНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ*

 

Справедливість тлумачиться як поняття про належне, що містить у собі вимогу відповідності між: практичною роллю різних індивідів (соціальних прошарків, груп) у житті суспільства та їх соціальним станом; їх правами і обов'язками; працею і винагородою; заслугами і їх суспільним визнанням; злочином і покаранням [1]. Іншими словами, справедливість – такий стан речей, коли люди як окремі індивіди одержують таке до них ставлення, яке вони заслуговують [2]. До речі, слово “справедливість” походить від слова „право" (правий, правда), а в латинській justitia (справедливість) – від jus (право). Справедливість древні розглядали як міру, закон і принцип. Символом справедливості правосуддя, права і правди виступала богиня Діке.

Розрізняється три форми справедливості: відплатна, зрівняльна та розподільча. Відплатна справедливість була її першою формою, що передбачала покарання за порушення норм первісної моралі, яке цілком відповідало самому цьому порушенню (око за око, зуб за зуб). Зрівняльна та розподільча форми справедливості пов’язані з економічними відносинами. З них першою була зрівняльна справедливість, при якій члени роду чи племені отримували рівну долю спільно зібраних продуктів у лісі або здобутих на полюванні. В умовах гострого дефіциту їжі це давало змогу первісній людині вижити. З появою землеробства та скотарства виникли умови створення додаткового продукту, а значить і розшарування людей. Розподіл благ починається здійснюватися відповідно до вкладеної праці та з урахуванням станово-класової, кастової і племінної належності. За цих обставин розподільча справедливість веде до несправедливості, до виникнення бідних та багатих, до появи „своєї правди" і постійних конфліктів.

Зрівняльна (формальна) справедливість вимагає рівного ставлення до рівних, однакового підходу до однакових справ, тобто це справедливість рівноправних. Як слушно зауважив Д.Ллойд, ідея формальної справедливості має на увазі три взаємопов'язані концепції: 1) повинні існувати норми, що вказують, як слід поводитись з людьми в конкретних випадках; 2) ці норми мають бути загальними за своїм характером, тобто передбачати, що будь-яка особа, яка підпадає під їх дію, повинна дотримуватись їх; 3) ці загальні норми повинні застосовуватися неупереджено - без потурань, дискримінації і винятків [3]. Розподільча ж (реальна) справедливість ґрунтується на принципі, який знайшов своє відображення ще в кодексі Юстиніана: віддати кожному йому належне.

У науковому обороті поняття „соціальна справедливість” з'явилось на початку XIX ст. і з часом стало загальновживаним. Ідея соціальної справедливості відображена у двох основних підходах, які утверджують: 1) рівність можливостей у рамках відкритого суспільства, громадяни якого мають змогу проявити свої здібності; 2) рівномірний розподіл благ з урахуванням різних потреб кожної людини [4]. Проблема соціальної справедливості хвилює людину з давніх давен і проявляється в невдоволенні розбіжностями у рівнях добробуту, прагненні до зрівняльного розподілу, у стремлінні ліквідувати відмінності між людьми.

Шайхатдінов В.Ш. у зміст принципу справедливості включав закріплені у праві критерії розподілу матеріальних благ у сфері соціального забезпечення. Підкреслював, що концепція справедливості в розподільчих відносинах охоплює етичні погляди, основу яких складає рівність у розподілі матеріальних і духовних благ. Вказані погляди отримали державно-правову оцінку в нормах права, а останні впливають на поведінку людей. На його думку, поняття справедливості має дві сторони: справедливість у розподілі за працею (з урахуванням точного обліку вкладу кожного в громадське виробництво) і справедливість у розподілі суспільних фондів споживання (безоплатна передача матеріальних благ членам суспільства і бажано за потребами). Зазначав, що в нормах права соціального забезпечення закріплені такі елементи принципу справедливості: 1) при наданні основних видів забезпечення (пенсій, допомоги з тимчасової непрацездатності та у зв'язку з вагітністю та пологами) дотримується їх відповідність із заробітком та особливостями праці їх отримувачів; 2) встановлення такого рівня забезпечення для непрацюючих, який би гарантував кожному з них гідне для людини існування; 3) надання забезпечення з врахуванням складу сім'ї отримувача; 4) валоризація пенсій, тобто періодичне здійснення підвищення раніше призначених пенсій [5]. У наведених міркуваннях відчуваються нашарування комуністичної ідеології того часу.

Проніна Л.І. критерієм соціальної справедливості вважала досягнення суспільно необхідного ступеня задоволення всіх розумних потреб непрацездатних з метою всебічного розвитку їх особистості при умові рівного забезпечення осіб з однаковими потребами, рівним минулим чи сьогоднішнім трудовим (страховим) вкладом, рівним ступенем втрати працездатності (функціональних порушень організму) і рівним числом непрацездатних членів сім'ї. На її думку, добитись цього можна при дотримання таких вимог соціальної справедливості: науково обґрунтоване визначення пропорцій при розподілі національного доходу, що виділяється на соціальне забезпе­чення між різними групами непрацездатних; першочергове вдосконалення способу життя найменш забезпечених і з найбільшим ступенем втрати працездатності (функціональних порушень організму) груп населення; доступність і комплексність надання забезпечення. Ефективна реалізація вимог соціальної справедливості можлива лише при здійсненні індивідуального підходу до тих, хто забезпечується. Проблема соціальної справедливості в умовах ринкової економіки дістає новий смисл: поняття справедливості втрачає відтінок зрівнялівки, а все більше дістає статус рівності – рівності можливостей для отримання трудових доходів і грошових виплат по соціальному забезпеченню для всього населення [6]. Соціальна справедливість, як бачимо, розглядається тут з позицій економічної теорії.

З часом панівною стала думка, що критерієм соціальної справедливості виступає не зрівнялівка, а рівність можли­востей. Так, на думку Буянової М.О., соціальна справедливість буде досягнута, якщо є: а) диференціація правового регулювання в залежності від умов праці (шкідливі, важкі і т.п.), природно-кліматичної зони, тривалості трудового (страхового) стажу, стану здоров'я тощо; б) комплексність правового регулювання, тобто гарантованість соціального забезпечення при настанні всіх обставин, які держава вважає соціально значимими; в) адекватність рівня забезпечення для задоволення основних потреб людини. Далі вона вважає, що принципи правового регулювання служать цілям досягнення соціальної справедливості при наданні різних видів соціального забезпечення за допомогою таких конкретних прийомів: 1) встановлення рівних можливостей і рівних прав для всіх фізичних осіб – суб'єктів права соціального забезпечення; 2) облік трудового вкладу і реальних потреб отримувачів соціального забезпечення в залежності від стану здоров'я та інших індивідуальних особливостей; 3) врахування факторів шкідливості або небезпеки виробництва, природно-кліматичної зони, інших особливостей [7]. Вказане направлене на боротьбу з формальною рівністю та передбачає врахування найрізноманітніших факторів, що характеризують соціальну справедливість.

Проблемами соціальної справедливості найчастіше займаються філософи, економісти, політики, юристи. Соціальна справедливість ними розглядається як етична (моральна), економічна, правова і політична категорія. Фахівці права соціального забезпечення поняття соціальної справедливості розглядають у вузькому смислі стосовно найоптимальнішого розподілу матеріальних благ серед членів суспільства за допомогою правового регулювання. У навчальній літературі соціальна справедливість висвітлюється як загальноправовий принцип, який у праві соціального забезпечення має специфічні особливості.

У преамбулах Загальної Декларації прав людини та Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права говориться, що визнання гідності, властивої всім членам людської спільноти, та рівних і невід’ємних прав їх є основою свободи, справедливості і загального миру. У преамбулі Декларації соціального прогресу і розвитку (1969 р.) підтверджена віра в права людини і основні свободи, цінності людської особистості та соціальну справедливість. Як бачимо, соціальна справедливість є загальновизнаною цінністю сучасної цивілізації.

У правосвідомості людей система ідей, поглядів, емоцій, оцінок соціальної справедливості формувалась поступово в процесі прийняття країнами соціальних законів, здійснення ними соціальної політики і перетворення їх у соціальні держави та необхідності узгодження інтересів різних прошарків населення. З часом ідеї соціальної справедливості стали підґрунтям для принципів права соціального забезпечення. Соціальна справедливість включає такі основоположні ідеї: 1) рівність прав і можливостей у соціальній сфері; 2) заборона дискримінації при наданні конкретного виду соціального забезпечення; 3) повага до соціальних прав людини та гуманне відношення до осіб, що попали у складну життєву ситуацію; 4) суворе дотримання норм права при наданні матеріального забезпечення; 5) гарантованість з боку держави захисту соціальних прав людини; 6) участь громадських об'єднань, які представляють інтереси вразливих груп населення та застрахованих осіб, у розробці, прийнятті, здійсненні рішень з питань соціального забезпечення і захисту їхніх прав; 7) багатоджерельність фінансування соціального забезпечення; 8) цільове використання коштів, що виділяються на соціальне забезпечення; 9) сприяння з боку держави зайнятості і працевлаштуванню населення; 10) соціальний захист населен­ня від соціальних ризиків; 11) законодавчого визначення умов і порядку здійснення соціального забезпечення; 12) врахування вимог норм міжнародних договорів України у сфері соціального забезпечення; 13) всезагальність права на соціальне забезпе­чення; 14) всебічність (універсальність) соціального забезпе­чення; 15) диференціація та розмаїття видів соціального забезпечення; 16) забезпе­чення рівня життя, не нижчого за прожитковий мінімум; 17) незменшуваність змісту й обсягу соціальних виплат і послуг при прийнятті нових законів; 18) безповоротність виплачених грошових сум та вартості наданих соціальних послуг.

Погребняк С., аналізуючи справедливість змісту нормативно-правових актів, дійшов ряду висновків [8]. Враховуючи їх, вважаю, що при прийнятті нормативних актів у сфері соціального забезпечення необхідно дотримуватись таких вимог: 1) правовий акт насамперед повинен бути заснований на уявленні про соціальну справедливість; 2) норма­тивний акт мусить враховувати як формальну (урівнюючу) так і реальну (розподільчу) справедливість; 3) урівнююча справедливість вимагає рівного ставлення до рівних, однакового підходу до однакових справ і це виражається в рівному юридичному масштабі поведінки і передбачає неупереджене застосування норм як загальних правил; 4) розподільча справедливість заснована на принципі пропорційності. Соціальні й економічні нерівності мають бути нівельовані таким чином, щоб вони вели до найбільшої вигоди для найменш забезпечених громадян.

Неоднозначно населення сприймає пільги, що встановлюються окремим категоріям населення, особливо держслужбовцям і особам, які прирівняні до них. Це стосується перш за все народних депутатів і держчиновників вищого рангу. Пільги, якими вони користуються, виходять за межі розумного і економічних можливостей держави, не відповідають вимогам сьогодення, є даниною радянської (феодальної) системи. Тому внесення відповідних змін у пільгове законодавство тільки сприятиме відновленню соціальної справедливості.

Конвенція № 102 про мінімальні норми соціального забезпечення (1952 р.) передбачає, що пенсія по старості повинна бути на рівні не менше 40 відсотків попередньої заробітної плати. Пенсії, які призначаються за правилами загальнообов'язкового державного пенсійного страхування, становлять 30 відсотків заробітку пенсіонера. Такі низькі розміри пенсій викликають у людей законне обурення. Відсутня пропорційність між мінімальними і максимальними пенсіями, умовами призначення пенсій за різними законами, порядку обчислення середньої заробітної плати (доходу) для призначення пенсії тощо. Норми, які демонструють неоднакове (нерівне) відношення до людей, можна наводити десятками. На рівні пересічного громадянина діюче соціальне законодавство вважається несправедливим, а, на думку фахівців права, вони є нікчемними і оспорюваними.

Порушує принцип соціальної справедливості наявність кількох десятків законів, що регулюють пенсійні відносини. Проведена в Україні пенсійна реформа не виправдала очікуваних сподівань мільйонів людей. Отже, слід підготувати нову пенсійну реформу і в основу її покласти розробку і прийняття єдиного закону – Пенсійного кодексу України, в якому багато питань мають регламентуватись однаково для різних категорій осіб.

Не краща ситуація у законодавстві про допомоги. Тут приймається багато нормативних актів (особливо в період виборчих компаній), що суперечать один одному. Одні і ті ж питання можуть регламентуватися у кількох законах (наприклад, забезпечення соціальними допомогами інвалідів з дитинства). Розміри соціальних допомог не мають нічого спільного із прожитковим мінімумом, гідним життям, завдан­нями соціальної держави та соціальною справедливістю в цілому.

Найбільший недолік українського соціального законодавства – це його декларативність, невідповідність економічній спроможності держави, що вимагає призупинення дії багатьох статей того чи іншого закону. У таких випадках говорять про наявність несправедливих норм.

Закони приймаються з метою їх подальшої реалізації в тих чи інших правовідношеннях. Справедливість рішення компе­тентного органу у сфері соціального забезпечення полягає в його відповідності із встановленими обставинами та вимогами соціальної справедливості. Необхідно пам'ятати, що право­засто­сування справедливе, якщо воно одночасно законне, доцільне, обґрунтоване і гуманне. Недоліком правозасто­совуючої діяльності є вимога від громадян великої кількості довідок, що збираються у різних місцях, черги в органах соціального захисту населення та витрата на це робочого і особистого часу отримувачів соціального забезпечення.

З викладеного можна зробити висновок, що соціальна справедливість є великою соціальною цінністю, вимагає подальших фундаментальних комплексних досліджень і, як принцип права соціального забезпечення, повинна пронизувати все соціальне законодавство.

 

Література: 1. Российская социологическая энциклопедия / под общ. ред. Г.В.Осипова. – М.: Изд.группа НОРМА ИНФРА, 1998. – С.530. 2. Енциклопедія політичної думки: Пер. з англ.. – К., 2000. – С. 385. 3. Ллойд Д. Идея права /Пер. с англ. – М., 2000. – С. 138. 4. Юридична енциклопедія. Т. 5. – К.: Вид. "Українська енциклопедія", 2003. – С. 604. 5. Шайхатдинов В.Ш. Теория социального обеспечения. Юридический анализ. – Саратов: Изд. Саратовского университета, 1982. – С.52-55. 6. Пронина Л.И. Проблемы развития социального обеспечения, Автореф.дис... на соиск. уч. ст. док-ра эконом. наук. – М., 1992. – С.42-45. 7. Буянова М.О. Социальное обслуживание граждан России в условиях рыночной экономики. Теоретико-правовой аспект: Монография. – М.: ООО «Издательство Проспект», 2002. – С.81-82. 8. Погребняк С. Справедливість змісту нормативно-правових актів як умова їх правомірності // Вісник академії правових наук України. – 2005. – № 2 (41). – С.41-50.