Становище польських земель

 

В останній третині XIX ст. міжнародне становище країн, які захопили польські землі, змінилося. В умовах політичної ізо­ляції, економічної слабкості, спричине­них поразкою в Кримській війні, Росія, хоча й залишалася великою державою, втратила провідні позиції на міжнарод­ній арені. Невдачі в Італії і поразки у війні з Пруссією в 1866 р. переконливо свідчили, що й імперія Габсбургів переживала кризу. Імператор Франц Йосиф І, щоб урятувати цілісність держави, зробив деякі поступки, і в 1867 р. Австрія перетво­рилася на дуалістичну монархію — Австро-Угорщину. Проте Пруссія завдяки "залізному канцлеру", видатному політику й водночас завзятому ворогові поляків Бісмарку, домоглася зміц­нення єдності німецьких земель і утворення в 1871 р. Ні­мецької імперії. Ці зміни позначилися й на політиці Росії, Ні­меччини та Австро-Угорщини в польському питанні. Політика великих держав дедалі більше заважала розвиткові польсько­го народу.

Після поразки повстання 1863—1864рр. в Королівстві Поль­ському посилилися політичні репресії і національне гноблення. Учасників повстання засуджували до страти або на заслання. З території Королівства, Литви, Білорусі та України до Сибі­ру вислали близько 40 тис. повстанців і тих, хто їх підтриму­вав. Царська влада конфіскувала понад 1600 маєтків у Королівстві і 1800 поза його межами. їх передали росіянам, які відзначились у придушенні повстання.

Царський режим ліквідував рештки адміністративної і на­ціональної автономії Королівства Польського, навіть змінивши його назву на "Привіслянський край", а замість намісництва запровадив генерал-губернаторство. З кінця 60-х років у всіх середніх і вищих навчальних закладах викладали тільки російсь­кою мовою. Варшавська Головна школа перетворилася на росій­ський університет. У 80-х роках викладання російською мовою ввели і в початкових школах. За підтримку повстання утисків зазнала католицька церква. Відтепер священики підлягали Римсько-католицькій колегії, яка перебувала в Петербурзі, а ті, що залишалися лояльними до папи Римського й апостоль­ської столиці, піддавалися гонінням. Незважаючи на те, що греко-католицька церква не підтримала повстання, її ліквіду­вали, а уніатів змусили прийняти православ'я.

Загальна пригніченість, викликана поразкою повстання, наростала у зв'язку з відсутністю надії на швидке скасування воєнного стану й здобуття національної свободи. Група моло­дих письменників і публіцистів почала на сторінках преси і в літературних творах закликати до пошуків інших шляхів від­родження державності. У Королівстві Польському поширилася концепція "органічної праці", прихильники якої вважали, щонай­ефективнішим способом захисту національних інтересів є не збройна боротьба, а діяльність, спрямована на підвищення еко­номічного й культурного рівня життя суспільства та його здат­ності до самоорганізації. Ідея органічної праці закладалася в основу створення просвітницьких установ, які фінансували­ся заможними людьми: Музею промисловості і сільського го­сподарства, Торговельної школи, наукових журналів тощо.

Після поразки повстання 1863—1864 рр. тривало онімечен­ня польських територій, які належали Пруссії. Прусський уряд намагався остаточно асимілювати землі, де проживали поля­ки, особливо Велику Польщу і Помор'я. У 1867 р. Познанське Велике князівство і Помор 'я ввійшли до Північно-Німецького со­юзу, а пізніше до Німецької імперії без жодних ознак автономії. У 1872—1874 рр. з'явилася низка розпоряджень, які фактично забороняли викладання в школах польською мовою. Виня­ток становили тільки молодші класи початкових шкіл і уроки Закону Божого. Але в ході проведення О. Бісмарком кампанії "культуркампфу" (боротьби за культуру) і наступу на поляків під приводом "гонінь на католиків", заборонили й викладан­ня релігії польською мовою, а польське духовенство позбавили права нагляду за школами. Надалі польську мову вилучи­ли із судочинства та адміністрації, польські імена і географі­чні назви змінювалися на німецькі, фальсифікувалися дані про чисельність польського населення.

Законом 1885 р. із західних земель виганялися всі поляки, які не мали німецького підданства. Влада заохочувала до бой­коту польських товарів. У1886р. було створено Колонізаційну комісію з капіталом у 100 млн марок для придбання польсь­ких земель і заселення їх німецькими колоністами. Боротьбу за онімечення польських земель активно проводили Пангер­манський союз (з 1891 р.) і "Гаката" (Союз для підтримки ні­мців на східних територіях — з 1894 р.), які від 1901 р. патро­нував канцлер Б. Бюлов. Німецька верхівка, готуючись до війни, прагнула очистити важливу стратегічну територію від ненадійного польського елементу. За проявами національно­го життя стежив німецький поліційний апарат; польські дія­чі, організації, преса часто піддавалися судовим репресіям.

Іншим чином склалася ситуація на польських землях, що на­лежали Австрії. Під час створення та зміцнення Австро-Угорської монархії Габсбурги потребували підтримки поль­ської громадськості, а тому в 60—70-х роках Галичина дістала автономію з місцевим сеймом. Сейм приймав ухвали з питань сільського господарства, культури, освіти й соціального за­безпечення, мав право запроваджувати особливі податки. Дер­жавну адміністрацію очолював намісник — поляк, а до скла­ду віденського уряду входив міністр у справах Галичини. Кан­дидатури на ці посади узгоджувалися з польською фракцією в рейхсраті. Поляки мали також кілька місць в уряді Австро-Угорщини. Представництво українців, які становили майже половину населення Галичини, у місцевому сеймі й віденському парламенті було обмеженим. У навчальних закладах, у судочин­стві й адміністрації панувала польська мова. Відновили діяль­ність польські університети в Кракові та Львові, у 1873 р. на базі Ягеллонського університету створено Польську Акаде­мію наук.

Поразка Січневого повстання і репресії, які вона спричинила, а також загальна політична ситуація в Європі переконали час­тину польського суспільства, що шанси на відновлення польської державності з'являться ще не скоро, а тому головним завдан­ням є збереження нації. У зв'язку з цим поширилася думка про відмову від намагань здобути незалежність і про підкорення властям. Лояльне ставлення до законів країн, що поділили Польщу, а також до політики їхніх урядів могло сприяти кращому розумінню владою польських національно-культурних вимог. Лоялісти існували в усіх трьох частинах Польщі, однак їхня програма реально втілювалася лише в Галичині, де влада погодилася на участь поляків у роботі уряду. Серед галицьких лоялістів найбільший вплив мала група консервативних полі­тиків, які об'єдналися навколо газети "Час"("статики "). Се­ред керівників цієї групи були відомі історики, зокрема Ю. Шуйський і М. Бобжинський. Вони критикували традиції шляхетської демократії і вважали, що поляки самі винні у розчленуванні країни, оскільки Річ Посполита занепала, на їхню думку, внаслідок ослаблення суспільної дисципліни. Така оцінка минулого справляла вплив і на політичну діяльність лоялістів. Консерватори вважали необхідним припинити збройні змагання і конспірацію, зберегти наявні суспільні й політичні відносини, у політиці прагнули дотримуватися тільки здорового глузду.

В останній третині XIX— на початку XX ст. в Королівстві Польському прискореними темпами розвивалася промисловість. Постійними ринками збуту для промислової продукції Коро­лівства були східні, а також аграрні райони Великої Польщі й Помор'я, де існувала потреба в промислових товарах. Водно­час село забезпечувало приплив робочої сили, оскільки цар­ський декрет 1864 р. про надання селянам землі не поширю­вався на безземельних. Це сприяло швидкому і значному зро­станню чисельності зайнятих у промисловості: в 1870 р. на фабриках і заводах працювало 80 тис. чоловік, а в 1900 р. — вже понад 300 тис.

Промисловість Королівства зосереджувалася в кількох райо­нах: у Домбровському басейні й Старопольському окрузі перева­жала важка індустрія — металургійна, металообробна, гірни­ча галузі; в Лодзькому — текстильна (бавовняна); у Варшаві — металургія, машинобудування і харчова промисловість.

Найрозвиненішою економічно в цей період залишалася Верхня Сілезія, яка належала Пруссії. У регіоні виплавлялася третина сталі, видобувалася третина вугілля Німеччини, а за виробни­цтвом цинку завдяки Сілезії Пруссія посідала до початку XX ст. перше місце у світі. Продукція сілезької промисловості мала попит передусім у Великій Польщі, Помор'ї, Галичині та Ко­ролівстві. Познанське князівство перетворилося в другій поло­вині XIX ст. на житницю Німеччини, а конкуренція між поль­ськими і німецькими селянами позитивно вплинула не тіль­ки на продуктивність землеробства і тваринництва, а й на розвиток харчової та переробної промисловості. Вигідна кон'юнктура на аграрну продукцію позитивно позначилася й на розвитку сільського господарства Королівства, оскільки на власному ринку воно не витримувало конкуренції з деше­вим зерном з Росії і України.

На землях, анексованих Австрією, промисловість обмежува­лася в основному — крім вовнопрядіння в околицях Бельсько Бя-ла — видобутком сировини: в Тешинській Сілезії — вугілля, у Величці та Бохні — солі, в Бориславі — нафти. Понад 70 % нафти, що видобувалася в Галичині, вивозилося на перероб­ку до Німеччини. Сільськогосподарське виробництво задово­льняло місцеві потреби й переживало застій — не вистачало нових машин, не розвивалася агрокультура.

Розвиток промисловості викликав зростання міської людно­сті в Королівстві Польському: з 8,6% у 1870 р. до 17,5% у 1897 р. і 32% у 1913 р. Чисельність жителів Варшави зросла з 200 тис. в 1864 р. до 900 тис. в 1914 р., а Лодзі — майже до 460 тис. (1910 р.). Водночас у польських землях зберігався високий природний при­ріст населення. Так, у Королівстві воно збільшилося з 6 млн у 1870 р. до 12,5 млн у 1910 р., у Галичині — з 2 млн до 8 млн; у Познанському князівстві — з 1,5 млн до 2,1 млн.

Умови життя різних суспільних верств мали певні відміннос­ті. Так, серед нижчих верств, особливо в Галичині та Королів­стві Польському, неписьменність стала однією з найгостріших проблем. До 1914 р. в Галичині на 1000 жителів припадало більше всього учнів — 193, однак тих, хто не вмів читати і писати, налічувалось до 56 %. На землях під владою Пруссії на 1000 жителів припадало 129 учнів, а в Королівстві — всього ЗО. Неписьменність широких верств населення була докором для польського суспільства, тому її ліквідація вважалася одним із основних завдань прихильників "органічної праці".

Після поразки повстання 1863—1864 рр. значних розмірів на­була політична еміграція. В її середовищі переважали люди де­мократичних переконань. Частина старої еміграції продовжу­вала виступати за підготовку нового повстання під гаслами 1863 р. Інші все тісніше зближувалися з "Готелем Лямбер", прибічники, якого все ще сподівалися на підтримку західних країн у відновленні польської державності. Якщо в першій по­ловині XIX ст. центром польської політичної еміграції вважа­лася Франція, то в 70-ті роки, після поразки Паризької кому­ни, польська колонія у Франції розпорошилася: значна части­на емігрантів повернулася на батьківщину (в Галичину), інші переселилися до Швейцарії або виїхали за океан. У цей період політичні емігранти з Королівства Польського жили у Франції, Швейцарії, Бельгії та Англії, однак своє перебування у кра їнах Західної Європи вони вважали явищем тимчасовим.

Великого розмаху набула в цю добу трудова еміграція. Зли­денне польське, особливо галицьке, село не забезпечувало ро­ботою всіх, і тому найактивніші покидали рідні терени. Ос­новна хвиля еміграції спрямовувалася до США і Бразилії, ба­гато хто виїздив до Західної Німеччини, Рейнланду і Вестфалії. На початку XX ст. з польських земель до США емігрувало понад 2 млн чоловік, у тому числі 500—600 тис. із районів, анексованих Пруссією, 800—900 тис. із областей, захоплених Росією, і 600—700 тис. з Галичини. Водночас понад 100 тис. польських переселенців потрапило до Бразилії, по кілька де­сятків тисяч — до Канади і Аргентини тощо. Вважається, що в 1870-1914рр. польські землі залишило близько 3,5 млн чоловік. Це призвело в окремих регіонах до нестачі робочих рук на селі та сезонної міграції з Галичини до Тешинської Сілезії і Помор'я, з Королівства — до Великої Польщі та Помор'я.