ХОРВАТИ ТА СЛОВЕНЦІ НА ПОЧАТКУ ХІХ ст.

 

Хорвати зустріли XIX ст., як і попереднє, у стані територіальної та суспіль-но-політичної роз'єднаності. Загроза втрати національної самобутності зали­шалася цілком реальною. Рівень розвитку культури був від­носно невисокий. З 800 тис. жителів тільки близько 20 тис. належали до дворянства та духовенства, а більшість населен­ня складали феодально залежні селяни (кріпацтво в Хорватії та Словенії скасували в 1848 р.).

Становище простого народу було дуже тяжким, рівень ма­теріального забезпечення низьким. Ще у 1845 р. француз І. Деспре, який подорожував по Хорватії, у своїх дорожніх нари­сах розповідав про вбогі хатинки без димарів, про напіводягнених або й зовсім голих дітей та жінок, про чоловіків, одягнених у якесь лахміття. При цьому представники панівної верстви мешкали в розкішних палацах, а вдягалися за останньою мо­дою паризьких та віденських салонів.

У Європі носієм передових ідей та рухів виступала в цю добу буржуазія, однак на хорватських та словенських землях її ще просто не існувало, отже нікому було взяти на себе цю місію.

На початку XIX ст. у головному центрі Хорватії — Загребі — налічувалося всього 10 тис. жителів. Значну частину міського населення складали іноземці. У Загребі цілі вулиці заселяли італійці, угорці. Все це негативно позначалося на суспільно-політичному, економічному та культурному розвитку країни.

У 1809 р. частина Хорватії і Славонії до річки Сави та вся Далмація ввійшли до складу Іллірійських провінцій наполео­нівської Франції, проте їхнє перебування в новій державі, хоча й надало їм можливість перепочити від тиску австрійсь­кої бюрократичної машини, тривало недовго. Після Віденсь­кого конгресу 1814-1815 рр. землі, загарбані французами, по­вернуто Габсбургам, які до того ж розширили свої володіння в Далмації за рахунок колишніх венеційських територій; під зверхність Відня потрапив і Дубровник.

Таким чином, у середині другого десятиріччя XIX ст. всі хор­ватські області опинилися в складі Австрії, хоча частина з них при цьому була визнана землями Угорської корони. Незважаючи на те, що всередині імперії Габсбургів ці області, як і раніше, поділялись адміністративними кордонами, їхнє об'єднання мало позитивне значення, оскільки давало можливість забез­печити приблизно однаковий за змістом, формою і темпами політичний та економічний розвиток.

Протягом 20—40-х років хорвати й словенці відчули на со­бі всю силу реакції, що запанувала в Австрії після перемоги над Наполеоном. Для хорватів ситуація ускладнювалася ще й тим, що черговий наступ на їхні національні права розпочали мадяри. Мадярський націоналізм у цей період процвітав і у своїй боротьбі проти австрійського централізму угорці вико­ристовували всі можливі способи, в тому числі й допомогу хорватів, яких вони прагнули звільнити з-під австрійського впливу й цілком підпорядкувати собі.

У 1823 р. угорська влада запровадила обов'язкове вивчен­ня мадярської мови в усіх закладах освіти на території Коро­ни Св. Стефана. Знання угорської мови відкривало шлях до кар'єри. Це спричинило гостре невдоволення національно сві­домої частини хорватської політичної еліти та основної маси населення. Не припинялася кампанія, спрямована на запро­вадження в Хорватії, Славонії та Далмації угорської мови як службової. На хорватських землях відтепер ані вчитель, ані чиновник не міг здобути жодної посади, якщо не володів угор­ською мовою.

За таких умов у хорватів розгортається рух національного відродження, вершиною якого став "ілліризм ";.

Алгоритм народження рухів національного відродження у різних європейських народів є однаковим, і хорвати, хоч і з деяким запізненням та певною національною специфікою,

повторили приблизно той самий шлях, яким рухалися фран­цузи, німці, італійці, чехи, поляки, угорці. Національне від­родження в Хорватії розвивалося за схемою, притаманною майже всім західно- і центральноєвропейським народам, але мало при цьому певні етнічні особливості й джерела. Серед них — власна культурна традиція, у ході розвитку якої було закладено підвалини хорватського духовного життя; діяльність хорватських політиків та громадських діячів, спрямована на захист хорватського національного буття від загрози мадяри­зації; діяльність хорватських просвітників; народна поезія та усна народна творчість у цілому.

Національне відродження у хорватів перейшло у практич­ну площину в 30-ті роки XIX ст., коли до активної діяльності прилучилося нове покоління, представники якого народили­ся в основному близько 1810 р. й переважно походили зі збід­нілих дворян, селян і міщан.

У 1830 р. побачила світ книжка головного натхненника й лідера ілліризму Людевіта Гая (1809—1872), присвячена осно­вам "хорватсько-слов'янського" правопису. В 1832 р. з'яви­лася низка публікацій різних авторів (Я. Драшковича, І. Дер-коса, Д. Раковца та ін.), які продемонстрували наявність у Хорватії всіх об'єктивних і суб'єктивних чинників, необхід­них для розгортання нового руху.

Організований і до певної міри структурований рух ілліризму розпочався у 1835—1836 рр. Саме в цей час почала виходити перша газета хорватською мовою — "Даниця хорватська, сла-вонська і далматинська"; з'явилося "Звернення до читачів" Л. Гая, в якому формулювались ідеї руху; виникла й закріпи­лася назва руху — "ілліризм"; активно поширювалась ідея загальнослов'янської та південнослов'янської єдності тощо. У тогочасній Хорватії все це нагадувало справжню революцію.

Конкретні історичні умови вимагали від прихильників ілліри­зму змагатися передусім у царині культури. Проте, незважаю­чи на численні публічні декларації іллірійців, де підкреслювалася саме духовна складова нового суспільного руху, ілліризм від своїх перших кроків мав виразно політичний характер.

Спочатку ілліризм являв собою суто літературний рух, спря­мований на захист і відродження хорватської мови та культури шляхом її інтеграції з мовами та культурами інших південних слов'ян. З перебігом часу всередині ілліризму виникла окрема течія, представники якої вбачали в боротьбі за мову та літера­туру лише засіб для досягнення важливішої мети — успіху в політичному протистоянні з прибічниками мадяризації.

До ілліризму дуже швидко приєдналася більшість усіх про­гресивних, національно свідомих сил Хорватії. Соціально-ві­ковий склад учасників руху був далеко не однорідним, хоча його основу становила молодь, яка належала до різночинної інтелігенції, збіднілих дворянських родів, чиновництва, офі­церства й навіть селянства. На чільні позиції разом з Л. Гаєм висунувся представник "старої" генерації хорватських гро­мадських і літературних діячів — граф Янко Драшкович (1770— 1856), котрий на той час мав багатий досвід політичної боро­тьби. Глліризм поширився в усіх хорватських областях і про­ник до Сербії, а також до словенців — у Штірію і Каринтію — та угорців.

Відчувши небезпеку, правлячий режим взявся до утисків ілліризму й активістів руху. В 1843 р. заборонено використан­ня терміна "ілліризм". Цензура з кожним днем усе жорсткі­ше ставилася до "іллірійських" видань, число за числом заа­рештовуючи "Даницю" та книжкові публікації. 29 липня 1845 р. на площі Св. Марка у Загребі розстріляно мирну де­монстрацію. Тоді загинуло 13 і було тяжко поранено близько 30 осіб.

Попри репресії, що їх чинили органи державної влади, та взаємні непорозуміння всередині руху, ілліризм не втратив дина­міки розвитку й проіснував до революції 1848 р., яка принесла хорватам ліквідацію феодальних відносин і певну демократиза­цію суспільно-політичного життя.

23 березня 1848 р. баном Хорватії проголошено Йосифа Єлачича, який відіграв значну роль в історії свого народу. Єлачич зібрав у Загребі Сабор, що ухвалив низку важливих рі­шень. Основним із них була вимога об'єднання під єдиною вла­дою всіх хорватських земель. Рішення Сабора фактично являли собою програму буржуазно-демократичної революції.

Відень, який саме в цей час боровся з угорським повстан­ням під проводом Лайоша Кощута, мусив піти на певні поступ­ки хорватам. Ці поступки стосувалися як політичних, так і економічних питань, а також проблеми національного само­збереження. Незабаром Єлачич зі своїми загонами приєднав­ся до австрійців і у вересні 1848 р., перетнувши річку Драву в районі міста Вараждин, розпочав бойові дії проти угорських повстанців. На таке рішення бана підштовхнули не лише поступки Відня, а й політична програма Кошута, котрий об­стоював ідеї угорського дворянського націоналізму, прагнучи створення "Великої Угорщини" від Карпат до Адріатики, що суперечило інтересам хорватів.

У самій Хорватії влада практично повністю перейшла до пред­ставників ілліризму, які, за відсутності належного політичного досвіду, не спромоглися скористатися з особливостей моменту для втілення на практиці власної програми. Вони передоручи­ли право на прийняття рішень Єлачичу, котрий у певний мо­мент погодився на компроміс із Габсбургами, вважаючи, що оптимальним варіантом для його народу стане здобуття яко­мога ширших політичних і національних прав, але за умови збереження цілісності імперії. Доба ілліризму, що тривала май­же п'ятнадцять років, скінчилася для більшості щирих і від­даних представників руху відчуттям поразки. Мало хто з них продовжував активну суспільно-політичну й літературну дія­льність після 1848-1849 рр.