Закон (lex)

Закон у стародавньому Римі встановлював загальнозначущі обмеження свавілля. Закон вважався актом найвищої юридичної сили, формою права. Критерієм закону як вищої і найдосконалішої форми позитивного права римляни вважали ухвалення його народними зборами. Народні збори Стародавнього Риму були найвищим державним органом. Там суверенний народ встановлював закони для себе або скасовував їх. Саме закон забезпечував визначеність права. Ці збори оголошували війну та укладали мир, роз­глядали скарги на рішення судових органів, обирали публічних посадовців, в руках яких знаходилась виконавча влада.

Принципом римського права було визнання сили закону тільки на майбутній час. Лише іноді припускалося, що він мав зворотну силу. Простір дії закону характеризувався потрійною якістю: терміновість, територіальність і правничість. Відносно часового простору малася на увазі необмеженість дії закону, але вона припинялася свою дію або у результаті прийняття нового закону, або зі зникненням причин, що зумовили ухвалення закону. Територіальний простір дії закону поширювався на всю римську державу. Щодо правового простору дії за законами визнавалася всеосяжність їх дії.

Протягом усієї римської правової історії Закони ХІІ таблиць були основним законодавчим актом. Римський історик Тит Лівій назвав їх «джерелом усього публічного і приватного права». Слово «джерело» у цій фразі вжито в значенні кореня, з якого виросло могутнє дерево римського права.

Закони заперечили майбутню законодавчу ініціативу, спрямовану на відступ від них або прийняття виняткових норм на користь окремих осіб чи групи осіб. Тому jus civile розвивався за допомогою інтерпретації кодексу.

Закони ХІІ таблиць передбачили законодавчу процедуру зміни позитивного права. Однак з часом процедура проходження законопроекту зазнала істотних змін. Зовні демократичний характер функціонування народ­них зборів не міг приховати того, що вирішувати принципові питання вони не могли. Більше того, народні збори не мали законодавчої ініціативи. Лише магістрат (консул, диктатор, претор) створював проект закону і передавав цей акт на обговорення до сенату. Без цього схвалення законопроект на обговорення народних зборів не виносився. Проект, переданий до зборів з сенату, члени зібрання приймали в цілому без обговорення чи відхиляли його в цілому. У першому випадку за­кон проходив ще одну стадію – схвалення сенатом, який фактично нав’язував свою волю римському народові.

Закон мав містити певні складники: 1) вступ, де розкривалися обставини його видання; 2) текст, що міг підрозділятися на розділи; 3) ухвала щодо юридичної відповідальності порушників закону. Для того щоб громадяни могли взяти участь в ухваленні закону, магістрат мав завчасно виставити його текст на спеціальному місці форуму.

Наявність у законі обов'язкових складових частин (вступ, диспозиція і санкція) зумовила внутрішню типологію законодавчих актів. Головним елементом класифікації був заключний – санкція. І залежно від змісту і характеру санкції, формувалися різні види законів. Закони досконалого виду (1еgеs реrfесtае) встановлювали конкретну заборону будь-якого порушення правових розпоряджень. Якщо ж такі діяння скоювалися, їх оголошували недійсними, такими, що не призводили до юридичних наслідків. Проте інших наслідків або утисків для осіб, що скоїли вказане порушення закону, не було.

Закони менш ніж досконалого виду (1еgеs minusquаm реrfесtае) встановлювали штрафні санкції за порушення, але не скасовували юридичну силу протизаконного акту. Переважно такими актами були кримінальні закони.

Закони недосконалі (1еgеs imperfectae) не передбачали жодної санкції.

Додатковий класифікаційний підвид становили закони більш ніж досконалі (1еgеs р1usquаm регfесtае). Відповідно до них протизаконне діяння не лише оголошувалося юридично недійсним, а ще і накладалося покарання за замах на встановлений правовий порядок.

Слід вказати, що функції різних видів народних зборів (куріатних, центуріатних і трибутних коміцій) чіт­ко не розмежовувались, що було вигідно виконавчій владі. А за часів правління перших римських принцепсів народні збори взагалі припинили приймати закони, остаточно поступившись цим правом на користь се­нату. Крім основної форми – рішень центуріатних комісій – законом вважалася ухвала плебсу (plebiscitum), рішення сенату (senatus consultum), конституція імператора.

2.3. Постанови сенату (senatus consultum)

За часів республіки і принципату вища державна формально-юридично належала сенату. За часів ранньої республіки склад сенату постійно поповнюється магістратами, що відслужили свій строк і після складення повноважень автоматично включалися до сенатського списку. В імператорську добу склад сенату повністю формував уже перший принцепс Октавіан Август. Але і за таких умов сенат визнавався єди­ним законодавчим органом. Воля принцепса набувала зна­чення закону після того, як проект необхідного монархові акта подавався до сенату, який формально затверджував його.

З початку ІІ ст. сенатус-консульти часто супроводжувалися попередньою промовою принцепса у сенаті. На неї мали посилатися юристи у своїх рішеннях і коментарях. З середини III ст. сенату-консульти є голо­вною формою законодавства. Сенат при цьому не мав права законодавчої ініціативи і своїми постановами фактично лише оформлював пропозиції принцепсів, які проголошувати власну волю у вигляді усних або письмових промов у сенаті. У сенатус-консультах часто дава­лися лише загальні принципові положення, які претори по­винні були відображати в едиктах.

 

2.4. Едикти магістратів (edicta magitratuum)

У республіканську добу поширеною формою римського права стають едикти магістратів, передусім преторів (як міського претора, так і претора перегрінів). Ці посадовці надавали допомогу консулам, а за відсутністю останніх – виконували їх обов'язки. З часом претори зосередили повний контроль над судовою владою. Міський претор здійснював правосуддя в Римі. Претор перегрінів вирішував майнові спо­ри, що виникали між перегрінами або між перегрінами і римськими громадянами.

Правовою формою діяльності преторів були едикти. Цей акт був або разовим (edicta repentina), який суперечив положенням едикту, виданого претором під час його вступу до посади, або річним (edictum perpetuum), який діяв без зміни протягом року виконання претором його посадових обов’язків.

У межах своєї компетенції претор перед вступом на посаду видавав едикт, у якому ви­кладалися правила судочинства, обов'язкові для всього населен­ня і самого претора протягом року. По закінченні його пов­новажень зазначені правила втрачали свою силу. Новообра­ний претор, вивчивши едикти своїх попередників, теж брав участь у правотворчості. Причому він зберігав ті правила, проголошені його попередниками, які довели свою здатність врегульовувати судові суперечки. Про це він сповіщав у своєму едикті. Таким чином, едикти преторів являли собою ко­лективну творчість багатьох попередників цих посадовців.

З метою інформування громадян та упорядкування власної діяльності претор виставляв на форумі на вибілених дошках модельні формули позовів та екстраординарних засобів судочинства. Разом з преторами такої традиції додержувалися і курульні едили – посадовці, які відповідали за загальний порядок у місті, приділяючи найбільшу увагу ринкам.

Діяльність преторів стала прогресивною формою оновлення та вдосконалення право­вого регулювання відносин у Римі. Але ні претор, ні інші магістрати, що видавали едикти, не мали права відміняти, змінювати і видавати нові закони.

2.5. Конституції імператорів (constitutiones principum)

Зміцнення імператорської влади за часів домінату, коли монархи зосереджували у своїх руках усі важелі державного управління, привело до того, що їх одноосібні розпорядження набули силу закону. Правилом для законотворчості стало таке: «Що бажане імператору, те має силу закону, а сам імператор законами не зв'язаний». Усі інші форми правотворчості в цей період фак­тично припинилися. Настанови імператорів отримали назву кон­ституцій. Їх розпорядження вже за часів Октавіана Августа видавалися у таких формах:

а) едикти – загальні розпорядження, звернені до населення;

б) рескрипти – розпорядження за окремими справами (відповіді на клопотання, що порушувалися перед імператором);

в) мандати – інструкції, що надавалися імператорами урядовцям;

г) декрети – рішення у спірних справах, що були подані на розгляд імператора.

У період домінату мандати вибули з практики правотворчої діяльності монархів. Декрети та рескрипти засто­совувались як рішення імператорів у конкретних справах. Врешті-решт основною формою імператорської правотворчості за­лишався едикт, але зберігається загальна назва імператорських постанов – конституції.

 

2.6. Відповіді знавців права (response prudentium)

На початку римської державності роль юристів відігравала одна з колегій жерців – понтифіки, які становили замкнену касту. Зрозуміло, що за таких обставин вони тримали юридич­ні знання в таємниці й консультували громадян Риму в цивільних справах за гроші. Один з міфів римської історії наголошував на тому, що Гней Флавій, син вільновідпущеника, украв у понтифіків книгу, в якій місти­лися позови та інші відомості про закони, і передав її на­роду. Після цього юриспруденція поступово почала переходити до рук світ­ських юристів, які за часів пізньої республіки належали до панівного стану і висловлювали його світогляд. Свої кон­сультації та іншу юридичну допомогу в разі виникнення спірних ситуацій правового характеру вони здійснювали у ви­гляді порад. Вони ж надавали консультації з питань різних правочинів і складання документів, керували процесуальними діями сторін під час розгляду спорів.

Правові форми їх діяльності виходили з практичної доцільності та були втілені у трьох формах: a) cavere – складання формул приватних актів на прохання окремих осіб (заповіти, акти купівлі-продажу тощо); б) agere –поради щодо позовів і порядку ведення справи; в) respondere – відповіді на юридичні питання, що надходили від приватних осіб.

Юристи мали авторитет як глибокі знавці права. Зрозуміло, що вони надавали тлумачення чинному праву, а у випадках наявності пробілів чи практичної непридатності застарілих норм права юристи пропонували власні рішення. Найвищого розквіту римська юриспруденція досяг­ла за часів принципату, коли центр правотворчої діяльності був перенесений від преторів до правознавців. Юристи, діставши таке право, давали консультації ніби від імені монарха, принцепси ж через авторитет юристів дістали опору своєї вла­ди.

Розквіт діяльності юристів припадав на I-III ст. У ІІ ст. н.е. юрист Клавдій розробив на допомогу суддям сім пунктів судового розгляду: причина злочину, особа злочинця і потерпілого, місце, час, якість, кількість, наслідки злочину. Не дивно, що римські принципи судочинства певним чином впливають на форму судового процесу в сучасних судах.

У добу принципату юристи написали ряд творів консультаційного характеру, а саме: інституції (institutiones) – підручники для осіб, які вивчають право; коментарі (commentaris) – тлумачення чинного права, переважно преторського; дигести (digesta) – коментарі, які містили критичний розбір висловів юристів-попередників; регули (regulae) – збірки стисло викладених юридичних правил й афоризмів. Крім того, вони склали численні юридичні трактати і навіть монографії, як-от «Фрагменти» Ульпіана (III ст. н.е.), «Сентенції» Юлія Павла та відомі «Інституції судді» Гая (II ст. н.е.).

Теоретичні розробки юристів спонукали римських імператорів провести кодифікування права, але свого розквіту ця діяльність досягла за часів не римського, а ромейського імператора Юстиніана.