Первая основная позиционная задача (пересечение произвольной прямой с плоскостью общего положения)

Соціальне призначення держави — постійна і досить дискусійна проблема. Багато хто з мислителів намагалися охарактеризувати значення держави для існування і розвитку суспільства. Так, Платон (виходячи із своїх поглядів на суспільство, державу і право) стверджував, що призначення держави полягає у підтримці моралі. Слід зазначити, що у багатьох мислителів античного світу та середніх віків розуміння призначення держави залежало від їх філософських і політичних поглядів. Наприклад, Г. Гроцій — утвердження загального блага, а Ж.-Ж. Руссо вважав, що призначення держави — це забезпечення загальної свободи.

Питання про соціальне призначення держави в радянській юридичній літературі не було предметом глибокого вивчення. Більшість дослідників приділяли увагу класовій її сутності. Оцінка соціального призначення держави, державної влади довгий час була визначеною: держава — це політична організація пануючого класу, що здійснює державну владу у власних інтересах.

Зміст діяльності буржуазних держав почав серйозно змінюватися лише у XX ст. Причин, що спричинили такі зміни, було декілька: серйозні економічні кризи, гострі класові сутички, зростання революційних рухів, актуалізація проблеми прав людини тощо.

Проте одним з наймогутніших факторів, що вплинули на діяльність багатьох буржуазних держав, було створення соціалістичного табору. В соціалістичних країнах достатньо швидко і ефективно вирішувалися завдання покращання освіти, охорони здоров'я, науки, культури, пенсійного забезпечення, охорони материнства і дитинства, успішно розвивалися інститути залучення народних мас до управління державою. Для буржуазних держав це було таким собі викликом, який обумовив швидке вирішення багатьох соціальних завдань, що грунтувалися на достатньо міцній економічній базі.

Крім того, слід враховувати й те, що після Другої світової війни до влади у багатьох буржуазних країнах прийшли соціалісти і соціал-демократи (Швеція, Австрія, Німеччина, Італія, Норвегія, Данія, Великобританія, Канада, а потім Греція, Іспанія, Португалія тощо). У деяких країнах була сформована досить велика державна власність, що дозволяло державам займати вагому позицію стосовно приватного капіталу.

Крім того, після Другої світової війни більшість європейських країн прийняли демократичні конституції, що дозволяли всім прошаркам населення досить активно впливати на результати виборів органів влади, брати у них участь, боротися за свої права.

Насильство, подолання виступів проти влади у політиці відходять на другий план, надаючи місце виваженим, розумним, правовим засобам вирішення суперечностей.

У розвинутих західних демократіях у післявоєнні роки держава все більше стає засобом подолання суспільних суперечностей не шляхом насильства, а через досягнення загального компромісу. Звідси — поширене використання таких загальнодемократичних ідей та інститутів, як розподіл влади, верховенство закону, плюралізм думок, висока роль суду, гласність тощо. Все це дозволяє охарактеризувати державу як засіб соціального компромісу — за змістом, і як правову — за формою.

У наш час необхідно об'єктивніше підходити до оцінки соціального призначення сучасної держави. Очевидно, що держава часто здійснює заходи, які відповідають інтересам всього суспільства, всіх соціальних груп, всіх прошарків населення (наприклад, будівництво шляхів, боротьба зі стихійними лихами, охорона природи, підтримання громадського порядку, боротьба зі злочинністю, підтримання науки, культури, мистецтва, охорони здоров'я тощо).

Характеризуючи сучасну державу, не можна стверджувати, що вона має таке ж соціальне призначення, як і держава 300—400 років тому. Соціальна складова у процесі розвитку держави постійно зростає, особливо в епоху науково-технічних революцій.

Таким чином, соціальне призначення сучасної держави полягає у її різноманітті, широкій сфері діяльності, спрямованій на нормальне, безконфліктне існування суспільства.

Сучасна держава — соціальний арбітр, орган керівництва загальними справами, організатор багатьох важливих заходів, без здійснення яких неможливе функціонування суспільства. Одне з перших місць у цьому процесі належить закріпленню, забезпеченню прав і свобод людини, екологічній безпеці, технічному прогресу, здоров'ю нації, безконфліктному існуванню суспільства, забезпеченню гідного прожиткового рівня, підтримання науки, культури, освіти. Держава повинна перешкоджати різкій диференціації суспільства, щоб уникати гострих соціальних конфліктів.

Сучасна держава виступає суб'єктом легалізованого примусу, тобто вона повинна впливати на ті прошарки населення, групи, окремих людей, які є суспільно небезпечними. Її компетентні органи зобов'язані стримувати тих, хто характеризується суспільно небезпечною поведінкою, вони здійснюють певний соціальний контроль за дотриманням законів, принципів, правил людського співжиття.

Саме універсальний характер діяльності держави в сучасному світі спонукає до виконання нею нових функцій, що не характерні для минулих історичних епох. Однією з таких функцій є соціальна. Якщо її не розвивати, це призведе до соціального безправ'я, серйозних конфліктів у суспільстві.

Сучасна держава проводить активну соціальну політику, що полягає у врегулюванні і вирішенні соціальних проблем, досягаючи соціальної справедливості у відносинах між підприємцями, виробниками, споживачами, забезпечуючи інтереси малозабезпечених верств населення, що потребують соціальної підтримки.

25. Поняття та види функцій держави. Питання про функції держави — це одне із важливих питань не тільки теорії, але і практики державного будівництва. Функції держави виражають соціальну природу держави і конкретизують її суть.
Термін “функція” в перекладі з латинської означає “здійснити”, “виконати”. Функції держави дуже тісно пов'язані з завданнями, цілями і суттю держави, але не зводяться до них. Аналіз функцій держави повинен відповісти на питання: 1) що повинна робити держава на певному етапі свого розвитку і як? 2) на чому повинні бути сконцентровані зусилля їх органів і відомств?
Багато спеціалістів вважають, що функції держави — це перш за все певні напрямки діяльності держави, в яких виражається службова роль, завдання, цілі і закономірності розвитку. За допомогою функцій держава реалізує свої завдання і цілі, які стоять перед суспільством чи можуть бути поставлені. В зв'язку з цим функції існують не тільки реально, але і, потенційно, як здібність або можливість до певної діяльності. Функції держави — це можливі і реальні основні напрями діяльності держави та її органів по забезпеченню потреб та інтересів суспільства, які конкретизуються в завданнях, цілях і соціальному призначенні.
Держава виконує надзвичайно багато функцій, які вивчаються різними галузевими науками. Теорія держави аналізує лише основні функції держави. Всі основні функції держави можна класифікувати за такими критеріями:
1) залежно від поділу влади — законодавчі, виконавчо-розпорядчі, судові і контрольно-наглядові. Всі вони забезпечують функції управління суспільством і державою;
2) залежно від їх ролі в суспільстві — основні і другорядні;
3) залежно від сфери впливу і здійснення — внутрішні і зовнішні;
4) залежно від сфери суспільного життя — економічні, політичні, соціальні, гуманітарні, екологічні, ідеологічні;
5) залежно від терміну виконання — постійні і тимчасові. Всі функції держави діалектичне розвиваються, основні стають другорядними (неосновними), і навпаки, одні зникають і з'являються нові, яких раніше не існувало.

26. Функції держави — це основні напрями її діяльності щодо управління суспільством, обумовлені поставленими завданнями і цілями. Функції сучасної держави можна класифікувати за різними критеріями: суб’єктом, об’єктом, засобом, способом та іншими елементами державної діяльності.
За способом діяльності держави існують такі функції: законодавча; виконавча; судова; правоохоронна; інформаційна.
За об’єктом (сферою) діяльності функції держави можна поділити на внутрішні та зовнішні.
Внутрішні функції:
1. Політична — держава регулює сферу політичних відносин, визначає «правила гри», суб’єктів політичної системи суспільства, контролює їх дотримання і т. д.
2. Економічна — держава регулює сферу економічних відносин, невтручання держави у ринкову економіку, що розвивається на основі саморегулювання.
3. Соціальна — держава забезпечує соціальну захищеність особи, її діяльність, спрямовану на зняття і пом’якшення соціальних суперечностей, шляхом фінансової, матеріальної та іншої підтримки деяких верств населення.
4. Культурно-виховна — держава займається організацією освіти, виховання, підтримкою та розвитком науки, культури.
5. Екологічна — держава забезпечує екологічну безпеку особи, видає і вгілює відповідні природоохоронні закони.
6. Охорона правопорядку — держава забезпечує охорону і відновлення порушеного правопорядку як результату державно-правового регулювання суспільних відносин.
7. Фінансовий контроль — держава контролює легальність доходів фізичних та юридичних осіб, розподіл податків тощо.
Основні зовнішні функції держави:
1. Економічне співробітництво — держава, враховуючи світовий розподіл праці, економічну взаємозалежність країн, сприяє інтеграції., національної економіки у світову на основі укладання взаємовигідних міждержавних договорів і домовленостей.
2. Співробітництво щодо забезпечення світового порядку — держава бере участь у діяльності, що спрямована на збереження миру, роззброєння, на боротьбу з контрабандою, наркобізнесом, тероризмом.
Співробітництво у вирішенні глобальних проблем су- * масності: екологічних, енергетичних, демографічних тощо.
4.Оборона країни обумовлена призначенням Збройних сил України винятково для захисту незалежності, територіальної цілісності держави і виконання міжнародних зобов’язань.
Групування державних функцій йа різні види залежить від багатьох підстав і може здійснюватись за різними напрямами діяльності держав.
Форми здійснення функцій держави — це спеціальні аспекти її діяльності, за допомогою яких реалізуються державні функції. За правовими наслідками названі форми поділяються на правові та неправові.
Правові форми — це такі види здійснення функції держави, які тягнуть за собою правові наслідки. Існують різні види правових форм здійснення функцій держави: правотворча, управлінська, виконавчо- розпорядча, правоохоронна, правозастосовча і т. д.
Правотворча форма відображається в діяльності держави з підготовки і прийняття нормативно-правових актів та інших джерел права.
Управлінська форма характеризується діяльністю держави та її органів з оперативного застосування, виконання, використання і дотримання правових норм у процесі організації здійснення державних функції.
Правоохоронна форма виявляється в організації охорони правових норм від правопорушень, у контролі та догляді за здійсненням незаконності, дисципліни і правопорядку. Правозастосовча форма — це застосування правових норм і винесення обов’язкових для виконання індивідуально правових рішень. Організаційні форми здійснення функцій держави — це специфічні види фактичної діяльності, які не тягнуть за собою правових наслідків.
Розрізняють регламентуючу, економічну, контрольну, виховну та інші види організаційних форм. Держава здійснює правотворчу, управлінську, виховну, розпорядчу, правоохоронну й організаційну Діяльність. Методами правотворчої діяльності держави — є засоби та способи підготовлення, прийняття і оприлюднення законів та інших нормативно-правових актів, що забезпечують здійснення державних функцій. Управлінськими методами є засоби і способи здійснення ви- конавчо-розпорядчої діяльності у сфері реалізації функцій держави. Правоохоронні методи — це засоби і способи правоохоронної діяльності відповідних державних органів. Організаційними методами є способи здійснення організаційного виду діяльності щодо забезпечення реалізації державних функцій. До них відносять: програмування, прогнозування, дослідження, здійснення оперативного аналізу іт. д.

27. Форми і методи здійснення функцій держави. Функції держави здійснюються у визначених формах і визначених методах. Форми здійснення функцій характеризують зв'язок держави з правом як одним з основних засобів володарювання. Через право держава проводить у життя свої функції, свої економічні, політичні, ідеологічні задачі. В одних випадках держава видає юридичні норми, в інші - організує їхнє виконання, у третіх - забезпечує, охороняє їх. У залежності від цього і розрізняють три основні форми здійснення функцій:
1. Правотворча - державна діяльність, що виражається в розробці і прийнятті юридичних норм, у яких закріплюються програми діяльності людей. Вона полягає у виданні нормативних актів, тобто актів, що встановлюють нові норми, чи змінюють скасовують старі.
2. Правовиконавча - державна діяльність, що виражається у вживання заходів по виконанню норм права. Вона складається головним чином у виданні владних індивідуальних актів, тобто актів, розрахованих тільки на даний, індивідуальний випадок (наприклад, видання разового планового акта по будівництву, призначення громадянина на посаду.)
3. Правозабезпечувальна (правоохоронна) - державна діяльність, що виражається головним чином у контролі і нагляді за дотриманням і виконанням норм, а також у застосування примусових мір до їхніх порушників. У процесі здійснення даної функції зважуються юридичні справи, зв'язані з застосуванням юридичних санкцій, суперечками між окремими особами і т.д.
Методи здійснення функцій можна розділити на правові і неправові (організаційні).
Правовий метод реалізується за допомогою трьох вищезгаданих форм, а з числа неправових варто виділити: економічні (дотації, держзамовлення, кредитування, регулювання цін і ін.); політичні (узгодження позицій різних політичних плинів, міжнародні переговори й ін.); ідеологічні (звертання до населення, заклики і т.д.); власне організаційні (планування, програмування, контроль і ін.).
Важливо, що неправові методи нерідко реалізуються через правове регулювання (напр., твердження плану наказом, нормативне закріплення цін і т.д.).

28. Функції держави здійснюються за посередництва спеціально утвореного для цього інституціонального механізму, який в юридичній літературі отримав назву «механізм держави».
Механізм держави — це цілісна система державних організацій (апарат, держави, підприємства, установи), організаційних, фінансових, матеріальних та нормативних засобів, за допомогою яких здійснюються державна влада, завдання та функції держави, а також забезпечується життєдіяльність всього суспільства.
Державний апарат — це сукупність органів, за допомогою яких практично здійснюється державна влада.
Основні ознаки механізму держави: 1) цілісна ієрархічна система, що має чітку упорядковану структуру з певними зв’язками між її елементами; 2) цілісність механізму держави забезпечується єдиними принципами організації та діяльності державних органів, підприємств і установ, нормативною основою, єдиними завданнями в їх діяльності; 3) основним елементом механізму держави є державні організації; 4) відрізняється високим ступенем складності, різноманіттям складових блоків, підсистем.
Єдиний і цілісний механізм сучасної держави є досить складним, він має велику кількість органів та установ, які структурно поділяються на великі підсистеми. Останні займають неоднакове місце в державному механізмі, перебувають у складних відносинах субординації та координації. Зокрема, одну підсистему механізму утворюють вищі органи держави (представницькі, глава держави, уряд). Ці органи в демократичній державі постійно знаходяться в полі зору населення країни, засобів масової інформації, навколо них формується громадська думка. Іншу підсистему становлять органи правопорядку, суд, прокуратура, силові структури (армія, служба безпеки тощо). Останні виконують рішення вищих органів держави, включаючи застосування методів державного примусу. Відповідно, під час здійснення своїх безпосередніх владних функцій державні органи знаходяться у тісній взаємодії та взаємозалежності.
До органів держави приєднуються державні підприємства та установи, які не наділені владними повноваженнями, а виконують загальносоціальні функції у сферах економіки, охорони здоров’я, науки, освіти, культури тощо. Отже, розвиваючись, суспільство створювало та постійно вдосконалювало такі механізми держави, які в цілому забезпечували її нормальне функціонування. Внаслідок змін у суспільному житті постійно виникали нові й відмирали застарілі структури механізму держави. Водночас у всі історичні епохи механізм держави був основним організуючим началом політичної системи суспільства, про що свідчить всесвітня історія.
Структура механізму держави — це його внутрішня побу- ЧІелір дова, яка визначає складові механізму та взаємозв’язки між його елементами.
До структури механізму сучасної держави належать:
1. Державні органи (апарат держави), що знаходяться в тісному взаємозв’язку і співпідпорядкованості під час здійснення своїх безпосередніх владних функцій; у свою чергу, апарат держави містить у собі три важливих структурних елементи:
а) апарат управління, що складається з чиновників —державних службовців, які спеціально займаються управлінням. Апарат управління також має свою структуру і складається з органів законодавчої влади (наприклад, в Україні це — Верховна Рада), органів виконавчої влади (ст. 113 Конституції України передбачає, що вищим органом у системі виконавчої влади є Кабінет Міністрів України);
б) апарат примусу — армія, міліція (поліція), розвідка і контррозвідка, кримінально-виконавчі установи тощо;
в) судові та контрольно-наглядові органи.
2. Державні підприємства, які здійснюють завдання та функції у сфері матеріального виробництва (наприклад, завод чи фабрика) та державні установи, які створюються для реалізації функцій держави в духовній (нематеріальній) сфері (наприклад заклади освіти чи охорони здоров’я).
3. Засоби організаційного, матеріального, фінансового характеру, які необхідні для забезпечення функціонування механізму держави.
4. Органи місцевого самоврядування, оскільки держава покладає на них виконання’низки своїх завдань. Розглядаючи структуру механізму держави, необхідно чітко усвідомити відмінність між державними підприємствами, установами та державними органами. Основна відмінність полягає утому, що державні підприємства і установи: 1) не мають державно-владних повноважень, тобто не є носіями державної влади; 2) безпосередньо створюють матеріальні або духовні блага; 3) мають специфічну організаційну структуру: є організованими державою трудовими колективами робітників і службовців на чолі з відповідальним керівником, що діє на засадах єдиноначальності; 4) мають суворо визначене коло повноважень: адміністрація підприємств і установ здійснює управлінські функції винятково у сфері своєї діяльності, у межах підприємства або установи; 5) керуються у своїй діяльності власним статутом відповідно до законодавства.
Отже, державні підприємства та державні установи мають суттєву відмінність від органів держави, але їх не можна протиставляти одне одному, оскільки всі вони належать до державних організацій, які діють у єдності та взаємозв’язку. Водночас з розвитком ринкових відносин, приватизації роль державних установ і особливо державних підприємств у механізмі держави буде поступово знижуватися.

29. Державний апарат покликаний здійснювати у суспільстві управлінську діяльність і саме для цього органи держави, що його утворюють, наділяються державно-владними повноваженнями.
Отже, державний апарат — це сукупність державних органів, їх ланок і підрозділів, що безпосередньо здійснюють управлінську діяльність і наділені для цього владними повноваженнями.
Державний апарат має низку ознак, які відрізняють його від інших державних організацій, що входять до складу механізму держави. Основні ознаки апарату держави такі:
1) це система державних органів, що становить налагоджену структурну організацію, засновану на загальних принципах єдності кінцевої мети й орієнтовану на забезпечення реалізації функцій держави та забезпечення життєдіяльності всього суспільства;
2) це система юридично оформлених державних органів, наділених компетенцією та повноваженнями, які здійснюють управління на професійній основі як носії влади;
3) це система державних органів, у рамках якої діяльність державних службовців суворо відмежована від підприємницької діяльності;
4) функціонування державного апарату здійснюється в межах і в порядку, встановлених законодавством;
5) функціонування державного апарату передбачає можливість застосування державного примусу;
6) державний апарат спирається у своїй діяльності на певні матеріальні, фінансові та інші ресурси, отримані з державних коштів.
Первинним структурним елементом апарату держави є орган держави. Саме з державних органів складаються його окремі • ланки і підрозділи, вся система державного апарату як цілісного явища.
Державний оргЬн — це структурно відокремлений, внутріш- • ньо організований колектив державних службовців або один службовець, який наділений установленою законодавством компетенцією Для виконання певних владно-управ- лінських функцій і наділений для цього владними повноваженнями.
Державна служба— врегульована законодавством професійна діяльність осіб, що посідають посади в державних органах та їх апараті за практичним виконанням задач і функцій держави й одержують заробітну платню за рахунок державних засобів.
Орган держави має такі ознаки:
1) є самостійним елементом механізму й апарату держави, формується державою або безпосередньо народом відповідно до закону і функціонує на його основі;
2) виконує від імені держави її завдання та функції шляхом здійснення певних видів діяльності в дорученій сфері, керуючись принципом «дозволено тільки те, що прямо передбачено законом»;
3) виконує властиві тільки йому спеціальні завдання і функції, які здійснює від імені держави, використовуючи для цього відповідні форми та методи;
4) незважаючи на певну самостійність, державний орган є частиною єдиного механізму держави, займає в ньому своє місце і взаємопов’язаний з іншими його складовими;
5) наділений у зв’язку з виконанням спеціальних завдань і функцій владними повноваженнями, що дозволяють йому здійснювати юридично обов’язкові дії:
а) видавати нормативні та правозастосовні акти;
6) здійснювати контроль за точним і неухильним виконанням вимог, передбачених цими актами;
в) забезпечувати, охороняти і захищати ці вимоги від порушень шляхом застосування заходів виховання, переконання, стимулювання, державного примусу.
Повноваження органів держави — це юридично закріплені можливості приймати від імені держави в порядку здійснення державної влади юридично значимі рішення та забезпечувати їх виконання. Повноваження органів держави є складовою їх компетенції, яка передбачається і закріплюється відповідним нормативно-правовим актом.

30. Державний орган - це одна особа або організована група осіб, спеціально призначені для реалізації державної влади в передбачених законом випадках. До числа державних органів ставляться, наприклад, суд, президент, парламент і т.д.

Основні ознаки державних органів:

а) створюються й функціонують у відповідності й на основі норм права;

б) відносна структурна й функціональна відособленість у механізмі держави по ознаці їхньої спеціалізації;

в) функціональна взаємодія один з одним у процесі реалізації кожним своїх повноважень, обов'язків.

Серед державних органів розрізняють:

а) єдиноначальні;

б) колегіальні;

в) органи законодавчої, виконавчої, судової влади й ін.

Система державних органів утворить так званий державний апарат.

Державний апарат - це частина механізму держави в особі системи його державних органів.

Державні підприємства, установи, організації - це організовані групи осіб, призначенням яких є виконання робіт, надання послуг населенню або державі в цілому, його окремим органам, посадовим особам.

Державні підприємства створюються для господарської діяльності в державному секторі економіки (наприклад, космічний зв'язок, виробництво вибухових речовин і ін.).

Державні установи роблять послуги, наприклад, у сфері освіти, медичного обслуговування й т.д.

Державні організації виконують роботи, роблять послуги, наприклад, у сфері будівництва, перевезень і т.д.

 

31. Характеристика органів законодавчої, виконавчої і судової влади.
Єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент — Верховна Рада України. Він є представницьким органом, тому обирається безпосередньо народом на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування.
До складу Верховної Ради входять два органи, які мають особливий правовий статус — Рахункова палата та Уповноважений Верховної Ради України з прав людини.
Згідно із Законом України "Про Рахункову палату" від 11 липня 1996 р. Рахункова палата є постійно діючим органом контролю, який утворюється Верховною Радою України, підпорядкований і підзвітний їй. Особливість правового статусу цього органу полягає в тому, що він здійснює свою діяльність самостійно, незалежно від будь-яких органів державної влади.
Специфіка статусу органу Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини в тому, що, згідно із Законом України "Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини" від 13 листопада 1997 р., він е органом, який на постійній основі здійснює парламентський контроль за додержанням конституційних прав і свобод людини і громадянина та захист кожного на території України в межах юрисдикції.
На відміну від органів законодавчої влади органи виконавчої влади призначаються Президентом України Органи виконавчої влади здійснюють виконавчу діяльність, яка полягає у виконанні Конституції України, нормативних актів законодавчих органів державної влади, Президента України, а також організовують виконання цих актів шляхом розпорядництва.
За характером своїх повноважень органи виконавчої влади поділяються на органи загальної компетенції, відають всіма або багатьма галузями виконавчої діяльності (Кабінет Міністрів України, наприклад), і органи спеціальної компетенції (міністерства, інші органи державної виконавчої влади).
У свою чергу, органи спеціальної компетенції залежно від повноважень поділяються на галузеві органи, які відають певними галузевими управліннями (міністерства), та міжгалузеві, які здійснюють міжгалузеве управління (Державні Комітети).
Органи виконавчої влади підрозділяються також на колегіальні і єдиноначальні. До перших належать, наприклад, Кабінет Міністрів України, до других — міністерства та інші органи виконавчої влади.
Третій вид державних органів становлять органи судової влади. Це — Верховний Суд України як найвищий судовий орган у системі судів загальної компетенції, вищі судові органи спеціалізованих судів, апеляційні та місцеві суди. У своїй сукупності ці суди складають судову систему України. Вони здійснюють судову владу на основі конституційного, цивільного, кримінального, арбітражного судочинства.
Для органів судової влади характерним є те, що судді обираються безстроково.
Особливе, відокремлене місце від судової системи має Конституційний Суд України — єдиний орган конституційної юрисдикції в Україні, який відрізняється від судів загальної і спеціальної компетенції.
Особливим видом державних органів, який не належить до жодного виду органів державної влади, є органи прокуратури. На прокуратуру України покладається підтримання державного обвинувачення у суді, нагляд за додержанням законів при розслідуванні кримінальних справ, а також при застосуванні інших заходів примусового характеру, пов'язаних з обмеженням особистої свободи громадян, звинувачених у тому чи іншому правопорушенні, інші функції.
Прокуратура України складає єдину централізовану систему з підпорядкуванням нижчестоящих прокурорів вищестоящим і Генеральному прокуророві України.
Відповідно до Конституції України, Генеральний прокурор призначається за згодою Верховної Ради Президентом України.
Особливе місце в системі органів державної влади має Президент України, як одноособовий орган в системі органів державної влади. Президент, безумовно, впливає на діяльність всієї системи державних органів в Україні і, особливо, на організацію та діяльність органів виконавчої влади, оскільки він особисто їх формує. Основним методом такого впливу є координація.
Президентом України, згідно з п. 18 ст. 106 Конституції України та Законом України "Про Раду національної безпеки і оборони України" від 6 березня 1998 р., створюється координаційний орган з питань національної безпеки і оборони — Рада національної безпеки і оборони України.

32. З точки зору пошуку оптимальної моделі соціального управ­ління на рівні адміністративно-територіальних одиниць має функціонувати система місцевого самоврядування, яка створює можливість для реалізації безпосередніх потреб мешканців населених пунктів, узгодження загальнодержавних та місцевих інте­ресів, що є невід'ємною рисою системи сучасного демократично' го правління. Ідея самоврядування спирається на визнання шкідливості надмірної централізації у вирішенні питань місцево­го значення, що може призвести до нехтування правами тери­торій, бюрократизації процесу прийняття рішень, які мають місцевий характер.

Отже, у системі соціального управління поряд з органами державної влади, які на основі централізації вирішують питання загальнодержавного значення, функціонує система самоврядування на засадах відносної автономії органів місцевого самовря­дування. Ці органи покликані діяти на підставі безпосереднього мандата жителів певної територіальної громади під свою відпові­дальність, повинні спиратися на власну фінансово-економічну базу і визначену законом компетенцію щодо вирішення питані місцевого характеру.

Місцеве самоврядування має давню історію, і починалося вонс з боротьби середньовічних європейських міст з феодалами за власні права, які знайшли своє втілення в Магдебурзькому праві В Україні Магдебурзьке право знали Київ, Львів, Луцьк, Кам'я-нець-Подільський та деякі інші міста. У країнах розвиненої демо­кратії, які відносять до англоамериканської правової системи, ор­гани місцевого самоврядування можуть здійснювати переважну більшість функцій місцевої влади (Англія, США). В інших країнах які склалися історично як централізовані (Франція), виправдовує себе варіант реалізації місцевої влади на засадах співіснувавння та співробітництва місцевих органів державної влади і місцевого са­моврядування на основі розподілу компетенції. Однак повні відсутність механізмів місцевого самоврядування характерна дл; авторитарних і тоталітарних політичних режимів, однією з ор­ганічних рис яких є максимальна концентрація державної влади в центрі при повній безправності регіонів і територіальних одиниць.

Відповідно до Конституції України виконавчу владу в облас­тях і районах, містах Києві та Севастополі здійснюють місцеві державні адміністрації, які підзвітні і підконтрольні органам ви­конавчої влади вищого рівня. Голови місцевих державних адміністрацій призначаються на посаду і звільняються з посади Президентом України за поданням Кабінету Міністрів України. Водночас Конституція України 1996 року визнає і гарантує місце­ве самоврядування. Представництво місцевих інтересів, власна матеріальна, фінансова та організаційно-правова база місцевого самоврядування дає підстави для його кваліфікації як відносно самостійного інституту представницької влади, який безпосеред­ньо не входить до системи державних органів. Закон України «Про місцеве самоврядування» від 21 травня 1997 року відносить до представницьких органів місцевого самоврядування сільські, селищні та міські ради, а також обласні та районні ради як такі, що представляють спільні інтереси територіальних громад села, селищ, міст.

Головними посадовими особами відповідних територіальних громад цей Закон називає сільського, селищного, міського голову. Конституція України передбачає певні механізми взаємодії між місцевими державними адміністраціями і відповідними орга­нами місцевого самоврядування як у плані делегування повнова­жень, так і контролю. Організація проходження служби в орга­нах місцевого самоврядування не тотожна за своїми основними параметрами і характеристикою державній службі і тому регу­люється окремим Законом України «Про службу в органах місцевого самоврядування».

33. Соціальна природа, значення і призначення державної служби зумовлюють і відповідний характер її функціонування.

У демократичному суспільстві, в умовах правової, соціальної держави функціонування державної служби за своїм характером являє собою процес служіння народу і державі. Важливо тільки, щоб сама політична система, передусім в особі держави, мала справ­ді народний характер, жила інтересами і сподіваннями народу.

У нових історичних умовах докорінно змінюється уявлення про силу держави. Вона полягає у справді демократичних порядках. Держава сильна тоді, коли виражає інтереси народу, принаймні, його більшості, коли здійснюється координація діяльності державних органів з інститутами громадянського суспільства. Завдяки такій координації створюється формальна та неформальна система створення і здійснення політики держави.

У свою чергу, державна служба, поєднуючи зусилля соціуму і держави, сприяє її процвітанню, зміцненню міжнародних і внутрішніх позицій. Процвітаюча держава — це завжди джерело патріотизму, гордості за свою вітчизну, її державні символи, такі як гімн, герб, прапор.

Існуючі в суспільстві протиріччя можуть призвести до протистояння частини народу і державних структур, що і спостерігається в сучасній Україні. Значна частина населення незадоволена соціальною ціною здійснюваних у країні економічних і політичних реформ. У цих умовах державна служба виявилася в кризовому стані. Криза призвела до значної деформації соціального характеру її функціонування, до знецінення діяльності державних службовців в очах значної частини народу.

Соціальний характер функціонування державної служби виявляється у таких функціях.

Функція соціальної організації. Поняття «організація» вживається у трьох значеннях:

1) внутрішня упорядкованість, узгодженість взаємодії більш-менш диференційованих та автономних частин цілого, що обумовлене його побудовою;

2) сукупність процесів або дій, які ведуть до утворення і вдосконалення взаємозв’язків між частинами цілого;

3) поєднання людей, які сумісно реалізують деяку програму або мету та діють на основі певних процедур і правил.

Державна служба має бути зразком організації і справляти керуючий вплив на інші інститути суспільства.

Для правової, демократичної, соціальної держави це обумовлює чітке правове врегулювання цільового функціонування державної служби, високий рівень професіоналізму і культури державних службовців, результативну та ефективну діяльність органів державної влади, застосування сучасних інформаційних технологій та адаптації передового досвіду управління і державної служби.

Державна служба являє собою складову соціальної системи, що виконує важливу функцію соціальної комунікації. Органи державної влади є місцем, де відбувається безпосередній контакт держави і громадянина, налагоджується їх взаємодія. При цьому вивчається громадська думка, ставлення громадян до різних державних актів. Державною службою реалізується політика держави, враховуються місцеві, регіональні особливості в процесі її проведення. Тому державна служба, виступаючи як інформаційно-кому­нікаційна система, являє собою розгалужену мережу ліній комунікацій і баз даних, що забезпечують рух інформації, надходження її в усі структури, підрозділи органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Для цього державна служба використовує сучасні інформаційні технології, утворює і використовує спеціалізовані банки даних, систему інформаційно-аналітичних служб, взаємодіє з різними засобами масової інформації.

Державна служба здійснює також функцію соціальної інформації. Державний апарат є носієм інформації. Внаслідок цього в системі державної служби виникають зв’язки і відносини з приводу володіння інформацією та її використання.

Велике практичне значення для функціонування державної служби має функція регулювання. Вона випливає з самого стану державної служби як сполучної ланки між державою і соціумом. Раніше вже йшлося про регулюючу роль державної служби в організації взаємодії між інститутами держави та інститутами громадянського суспільства. Від імені держави вона регулює відносини у сфері праці, власності, житла тощо.

Державна служба виконує дуже важливу для країни виховну функцію. Вона затверджує у свідомості громадян країни мир і злагоду, добро і справедливість, любов до Вітчизни, повагу до пам’яті предків і демократичних основ української державності, до гуманістичних цінностей суспільства всіма доступними їй формами і методами.

Дуже важливою в соціальному плані є функція контролю. Правильно здійснюваний контроль дає змогу забезпечити дотримання конституційних положень і правових норм усіма органами державної влади, суспільними інститутами і громадянами. У межах державної служби пріоритетним постає управлінський контроль. Він дозволяє відстежувати ситуацію, що складається, коригувати прийняття рішення, оптимізувати управлінську діяльність. Потрібно встановити і соціальний контроль за діяльністю органів державної влади з боку інститутів громадянського суспільства і громадян. Поки що такий контроль є слабким місцем функціонування існуючої в Україні системи державного управління. Тому і мають бути вироблені відповідні механізми здійснення соціального контролю.

Отже, соціальний зміст державної служби віддзеркалюється через забезпечення прав і свобод громадян, їх суспільний добробут, задоволення законних вимог, збереження громадянської гідності.

Соціальна сутність функціонування державної служби значною мірою визначається: політичними, професійними та особистісними якостями державних службовців; демократичними процедурами управлінської діяльності державних службовців.

Завершуючи характеристику державної служби як соціального інституту, потрібно особливо підкреслити її чутливе реагування на у зміни суспільстві. Процес демократизації суспільного життя, що спостерігається в країнах Заходу і що відбувається в цей час в Україні, зрозуміло, позначається і на державній службі. Вона все більшою мірою перетворюється в систему задоволення запитів населення, надання різноманітних адміністративних послуг своїм клієнтам. Тим самим долається відчуження громадян від державного апарату, створюється обстановка соціального партнерства, що сприяє стабілізації суспільства, розвитку його на справді демократичній основі.

Аналіз державної служби як соціального інституту свідчить про соціальну обумовленість виникнення і розвитку цього феномена суспільних відносин, залежності соціальної природи держав­ної служби від політичного устрою суспільства, типу держави, складу державних службовців з властивими їм якостями, її всебіч­ного зв’язку з іншими соціальними інститутами.

Виконуючи роль сполучної ланки між державою і громадянським суспільством, державна служба на демократичному етапі розвитку суспільної системи служить інтересам громадян, є важливим чинником здійснення соціальних, економічних і політичних перетворень.

34. Коли про державу кажуть, що вона — демократична, то ма­ють на увазі наявність усіх цих значень. Демократія як форма держави можлива в країнах із демократичним режимом, а від­так, із демократичним принципом організації та діяльності всіх суб'єктів політичної системи суспільства (органи держави, дер­жавні організації, громадські об'єднання, трудові колективи), котрі одночасно є й суб'єктами демократії. Зрозуміло, що су­б'єктами демократії є насамперед громадянин і народ.
Демократія ніде і ніколи не існувала без держави. Реально демократія є формою (різновидом) держави, яка ха­рактеризується, щонайменше, такими ознаками:

1) визнанням народу вищим джерелом влади;

2) виборністю основних органів держави;

3) рівноправністю громадян і насамперед рівністю їх вибор­чих прав;

4) підкоренням меншості більшості (перших останнім) при прийнятті рішень.

Будь-які демократичні держави будуються на підґрунті цих загальних ознак, але ступінь розвитку демократії може бути різ­ним. Демократизація суспільства — це тривалий безперервний процес, що потребує не лише внутрішньодержавних, але й між­народних гарантій.

Сучасні демократичні держави (а бути демократичною дер­жавою є престижним) доповнюються низкою інших ознак і прин­ципів:

(1) додержання прав людини, їх пріоритет над правами дер­жави;

(2) конституційне обмеження влади більшості над меншістю;

(3) повага до прав меншості на власну думку і її вільне вира­ження;

(4) верховенство закону;

(5) поділ влади та ін.

Виходячи із сучасного наповнення демократії якісним дода­тковим змістом, можна дати визначення демократії як зразка, ідеалу, до якого прагнуть цивілізовані держави.

Демократія — політична організація влади народу, при якій забезпечується: рівна участь усіх і кожного в управлінні держав­ними і суспільними справами; виборність основних органів дер­жави і законність у функціонуванні всіх суб'єктів політичної системи суспільства; забезпечення прав і свобод людини і мен­шості відповідно до міжнародних стандартів.

Розглянемо ознаки демократії.

1. Демократія має державний характер:

а) виражається в делегуванні народом своїх повноважень дер­жавним органам. Народ бере участь в управлінні справами в су­спільстві і державі як безпосередньо (самоврядування), так і че­рез представницькі органи. Він не може здійснювати сам належну йому владу і делегує державним органам частину своїх повнова­жень;

б) забезпечується виборністю органів держави, тобто демок­ратичною процедурою організації органів держави в результаті конкурентних, вільних і чесних виборів;

в) проявляється в спроможності державної влади впливати на поведінку та діяльність людей, підкоряти їх собі з метою управ­ління суспільними справами.

2. Демократія має політичний характер:

а) передбачає політичне різноманіття. Демократія, як, утім, і ринкова економіка, неможлива без існування конкуренції, тоб­то без опозиції і плюралістичної політичної системи. Це знахо­дить вияв у тому, що демократія виступає принципом діяльності політичних партій у боротьбі за володіння державною владою. При демократії враховується різноманіття політичних думок — партійних та інших, ідеологічних підходів до вирішення суспі­льних і державних завдань. Демократія виключає державну цен­зуру та ідеологічний диктат.

Законодавства розвинутих західних держав закріплюють низ­ку принципів, якими має гарантуватися політичний плюралізм:

1) загальне право голосу; 2) рівність при виборах; 3) таємне го­лосування; 4) прямі вибори тощо. Нагадуємо, що ст. 15 Консти­туції України проголошує, що суспільне життя в Україні ґрунтується на засадах політичної, економічної та ідеологічної багато­манітності. Жодна ідеологія не може визнаватися державою як обов'язкова. Цензура заборонена;

б) ґрунтується на політичній рівноправності громадян на участь в управлінні справами суспільства і держави і, насампе­ред, рівності виборчих прав. Така рівність надає можливість ви­бору між різними політичними варіантами, тобто політичними можливостями розвитку.

3. Демократія передбачає проголошення, гарантування та фак­тичне втілення прав громадян — економічних, політичних, гро­мадянських, соціальних, культурних, а так само — й їх обов'яз­ків відповідно до міжнародних стандартів, закріплених у Хартії прав людини (Загальна декларація прав людини 1948р., Міжна­родний пакт про громадянські і політичні права 1966 p. і Між­народний пакт про економічні, соціальні і культурні права 1966 p., які набрали сили від 23 березня 1976 р., та ін.). Законом України від 10 грудня 1991 р. «Про дію міжнародних договорів на території України» встановлено порядок застосування міжнародних норм про права людини.

4. Демократія передбачає законність як режим суспільно-полі­тичного життя. Режим громадсько-політичного життя виража­ється у вимогах до всього суспільства — до всіх суб'єктів полі­тичної системи (вони ж — і суб'єкти демократії) і, насамперед, до державних органів — засновуватися і функціонувати на осно­ві суворого і неухильного виконання правових норм. Кожний орган держави, кожна посадова особа повинні мати стільки по­вноважень, скільки необхідно, щоб створити умови для реаліза­ції прав людини, їх охорони і захисту.

5. Демократія припускає взаємну відповідальність держави і громадянина, що виражається у вимозі утримуватися від учинен­ня дій, що порушують їх взаємні права і обов'язки. У Конститу­ції України наголошено: «Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод лю­дини є головним обов'язком держави» (ст. 3). Арбітром у мож­ливих конфліктах між державою і громадянином є незалежний і демократичний суд.

Первая основная позиционная задача (пересечение произвольной прямой с плоскостью общего положения)

 

Если прямая линия не принадлежит плоскости и не параллельна ей, то она пересекает данную плоскость. Задача на определение точки пересечения прямой и плоскости является одной из основных задач начертательной геометрии. Она входит составной частью в решение самых различных задач по всему курсу.

Построим проекции К₁ и К₂точки Кпересечения прямой l с плоскостью a, следует воспользоваться вырождением их соответствующих проекций в прямую, следует воспользоваться вырождением их соответствующих проекций в прямую, следует воспользоваться вырождением их соответствующих проекций в прямую a (А,В,С)(рисунки 2.38 и 2.39).

 

 

Рисунок 2.38

 

При решении задач на пересечение прямой с плоскостью следует воспользоваться предыдущими, вспомогательными задачами. Для построения точки пересечения прямой и плоскости необходимо (рисунок 2.38):

1 Через данную прямую l проводим вспомогательную проецирующую плоскость. Haпример, S(S₁), SÉ l и S П₁.

2 Строим линию пересечения m(m ₁ ,m ₂ ) вспомогательной проецирующей плоскости S(S₁) с заданной плоскостью a (A, B, С): m=aÇS.

3 Строим искомую точку пересечения К(К₁К₂)данной прямой l с построенной прямой m: К = l m ÌaÞК=lÇa.

Запишем схему решения:

а) S₁= l₁= m_, S ^ П₁;

б) m=aÇS;

в) К=mÇl,ÞК=mÇa (A, B, С).

Чтобы придать чертежу наглядность, необходимо определить видимость прямой l на П₁ и П₂ относительно плоскости a (A, B, С)_. На П₁ из двух фронтально конкурирующих точек М и D, точка М, лежащая на прямой, видима, так как она находится ближе к глазу наблюдателя, точка Dна прямой АВневидима, прямая l₂ видима на П₂ до точки К ₂. Рассуждая аналогично, можно указать видимость прямой l на П₁ используя конкурирующие точки (рисунок 2.39).

 

Рисунок 2.39	Рисунок 2.40

 

Параллельность прямой и плоскости

 

Известно, что прямая параллельна плоскости, если она параллельна какой-либо прямой этой плоскости. Так, на рисунке 2.40 прямая l параллельна плоскости a (A,B,С), так как проекции l ₁ и l ₂ прямой l параллельны соответствующим проекциям п₁ и п₂ прямой п, принадлежащей этой плоскости a.

Пересечение прямой с плоскостью в данном случае находится в несобственной точке* прямой К^∞ = l Ça.

* Несобственной точкой называется бесконечной удаленная точка пересечения двух параллельных прямых.