Компоненти релігійності

Залежно від способу розгляду релігійності, її елементами можуть виокремлюватись різні складові. Ними можуть бути спонуки, враження, почуття, переживання, думки, а також ідеї, переконання, цінності, установки, стереотипи тощо. Всі вони повинні відноситись до трансцендентного, надприродного, божественного.

Релігійність - багатоструктурна й багаторівнева система, в якій можна виокремити взаємопоєднані і взаємодіючі складові, які, в свою чергу, мають власну структуру, а тому можуть розглядатися як підсистеми більшої системи. Відтак в ролі основних компонентів релігійності доцільно використовувати ці функціональні системи.

Виходячи із складної структури релігії як форми суспільної свідомості, ми вважаємо правомірним виділення в релігійності насамперед таких її значимих компонентів, як релігійне світорозуміння, релігійне світовідчуття, релігійне світоставлення, які подеколи ще називають віроповчальною, соціально-психологічною та обрядово-побутовою релігійністю. Релігійне світорозуміння постає як сукупність поглядів і уявлень віруючого про світ у цілому і про своє

Тема 19. Релігійність - форма буття релігії

місце у ньому.

Особистий життєвий досвід віруючого, засвоєні ним під час навчання або під впливом культурно-освітньої роботи елементи наукових знань позначаються на його розумінні надприродного, різноманітних релігійних догм, повчань, заповідей - всього комплексу релігійного вчення тієї чи іншої конфесії. Релігійне світорозуміння сучасного віруючого включає в себе не лише релігійні уявлення, а й цілий ряд містичне осмислених раціоналістичних ідей і повідомлень про досягнення сучасної науки, різноманіття знань, що грунтуються на суспільному і власному досвіді індивіда. Всі ці елементи релігійного мислення досить тісно взаємопов'язані в голові віруючого.

Залежно від ступеня і форми прояви релігійності, соціальних умов, освіти, життєвого досвіду, віруюча людина або повністю поділяє картину світу і принципи земного життя, які проповідують богослови тієї конфесії, до якої вона належить, або ж допускають деякі елементи наукових пояснень певних явищ і процесів навколишнього світу, зберігаючи водночас релігійні погляди на інші.

Відтак релігійне світорозуміння постає як порівняно рухомий компонент загальної релігійності, який виражає ступінь обізнаності й відданості віруючого основним догматам певної релігійної системи, а також відображає зміни релігійних уявлень віруючого, що відбуваються під впливом безпосередніх умов його життя, зростання культурно-освітнього рівня.

В релігійному світовідчутті віруючого поєднується сукупність тих психічних процесів, які супроводжують переживання ним об'єкта своєї віри, а також містифіковані сприйняття об'єктивних умов свого особистого буття. При цьому слід зазначити, що ступінь впливу релігійної психології на динаміку почуттів та емоцій кожного віруючого залежить від його індивідуальних особливостей (зокрема типу нервової системи, освіченості, культурності), а також від тих суспільних умов, в яких протікає його життя.

Обрядово-побутова релігійність являє собою найбільш консервативний компонент в системі значимих проявів релігійності. Для більшості віруючих релігія тепер виступає не як система поглядів, а як сукупність певних релігійно-значимих дій, зумовлене релігійністю світоставлення. Останнє знаходить свій вияв в усвідомленому чи неусвідомленому (традиційному) виконанні віруючим тих чи інших релігійних обрядів, у дотриманні ним релігійних звичаїв, що пов'язані із його дозвіллям, у відзначенні в релігійних формах важливих моментів у своєму особистому чи громадському житті. Обрядово-побутова релігійність виражає релігію у "знятому" вигляді, як сукупність певних релігійно-значимих дій, матеріалізовану в символічних формах духовність віруючого.

Не слід ототожнювати релігійний культ з обрядово-побутовою релігійністю віруючого. Це - різні поняття. Якщо релігійний культ включає в себе певну систему обрядових дій, які характерні для тієї чи іншої релігійної системи і в принципі відрізняє її від інших конфесій, то обрядово-побутова

Розділ IV. Суспільствознавче витлумачення феномену релігії

релігійність являє собою сукупність побутуючої серед віруючих обрядової практики, що включає в себе не лише ряд офіційних культових приписів своєї для нього релігії, а і деякі елементи обрядової практики тих релігійних систем, що вже історично зжили себе, або ж запозичення із суміжних релігійних течій. Справжня релігійність проявляється тоді, коли релігійна віра виступає мотивом вчинків, поведінки людей. Обрядово-побутова релігійність і є саме такою поведінкою, яка має суплементарний характер, виступає як звично-автоматична і нормативна релігійна поведінка, що виконує в житті віруючого страхувальну або емоційно-розрядкову функцію.

Таким чином, релігійність являє собою цілісність тісно пов'язаних між собою компонентів - елементів аналізу релігійних явищ, процесів тощо, які в своїй сукупності утворюють органічну єдність. В межах буттєвого функціонування релігії схематично релігійність можна зобразити як єдність трьох функціональних систем: 1) релігійних відносин; 2) релігійного середовища; 3) релігійної діяльності. Саме в межах цієї єдності й існує релігійність як форма буття релігії.

Найважливішим компонентом релігійності, індикатором, що визначає релігійну спільноту як цілісний організм, а особу - як релігійну істоту, є релігійні відносини. Вони є системним утворенням зі своєрідним набором істотних характеристик, що відрізняються багаторівневою структурою. Релігійні відносини розгортаються у трьох основних площинах: Людина - Бог, Дух -Плоть, Людина - Людина.

Релігійні відносини (зв'язки, взаємодії, опосередкування) за своєю природою є, насамперед, суспільними, але в той же час виходять за межі соціуму. Якщо суспільні відносини виникають і функціонують передусім як відносини між людьми, то релігійні відносини, крім того, апелюють до трансцендентного, їхнім основним моментом є відношення "Людина - Бог", а стрижнем -боговшанування як визнання і вияв особою віруючого своєї безумовної залежності від Бога та відданості Йому.

Однак, релігійні відносини не можуть локалізуватися тільки в одній релігійній сфері; вони знаходять свій вияв і в інших галузях людської життєдіяльності (економічній, політичній, культурній, сімейно-побутовій тощо). Взаємодіючи зі структурними компонентами суспільних відносин, релігійні відносини не тільки обумовлюються ними, але й, з іншого боку постають вже як умова їхнього подальшого розвитку.

Релігійні відносини складаються між релігійними суб'єктами в процесі їх діяльності на основі і з приводу задоволення релігійних потреб та інтересів. Релігійні потреби належать до духовних потреб, але водночас мають свою специфіку. Це - передусім потреба в спілкуванні з надприродними силами, викликана невідповідністю між зовнішніми і внутрішніми умовами буття релігійного суб'єкта. Задоволення цієї потреби веде до наповнення життя

Тема 19. Релігійність - форма буття релігії

суб'єкта новим смислом. Релігійні потреби ґрунтуються на вірі, впевненості, переконаності в існуванні особливих зворотних взаємодій між віруючим і надприродним, що відбуваються завдяки відповідним культовим діям. Проте релігійні потреби не можна повністю звести тільки до культового елементу, бо реалізація релігійних відносин задовольняє багато таких потреб людини, які безпосередньо до релігійних віднести не можна, зокрема світоглядні, моральні, естетичні, пізнавальні, потреби у спілкуванні, втісі та багато інших. Віруюча людина задовольняє свої духовні, психологічні і соціальні потреби в першу чергу через реалізацію своїх релігійних потреб. Якщо релігійні потреби залишились не задоволеними, то теж саме можна сказати і про всі інші потреби, бо перші щодо них є визначальними. Щоб реалізуватися, релігійні потреби мають бути осмислені людиною. Усвідомлення їх призводить до появи релігійного інтересу, який пов'язує внутрішній та зовнішній світ віруючого індивіда.

Найсуттєвішими підвалинами релігійних відносин є ланки взаємозв'язку "Душа - Тіло", "Дух - Плоть". Саме в площині духовно-тілесного взаємопроникнення розгортається дія релігійних відносин, до того ж провідна роль тут належить душі. В такому ракурсі людина постає вже як ідеальна автономна самоцінність, самосвідомість, фрагмент абсолютної особи Бога. Або ж, залежно від варіативності релігійних відносин, їх конкретно-ситуативного стану, вона може набрати рис божества чи навіть піднятися до рангу Бога.

Сутнісним атрибутом релігійності є ідея безсмертя, потойбічного буття, різноманітність форм індивідуального життя після смерті. Даний факт наука не в змозі верифікувати чи фальсифікувати. Але й релігія також не може довести чи спростувати догмат про існування душі після тілесної смерті. Тому відповідь на це питання залишається справою віри кожного індивіда і залежить від того, вірить чи не вірить він сам. Саме феномен віри розміщується в основі конструкції релігійних відносин, що отримали статус предметності, безпосередньої даності, організованої цілісності.

Одним із найважливіших аспектів релігійності є почуття залежності, що пронизує і забарвлює стосунки віруючої особи і надприродного. Релігійні відносини можуть моделювати державні, правові, сімейні, моральні та ін. відносини. Це може виявлятися як щодо надприродного, трансцендентного, так і у взаємозв'язках між окремими віруючими чи релігійними спільнотами.

Спеціальне дослідження по цій темі провів єпископ англіканської церкви Ян Т.Рамсей. Відшукавши типові моделі біблійних висловлювань про Бога, він виокремлює з них такі: сімейну (батько, мати, чоловік, друг); виробничу (рибалка, пастух, сіяч, торгівець, лікар, годувальниця); соціальну (цар, суддя, воїн).

Хоча релігійні відносини і виявляються в доктринальних, символічних, культових та соціальних формах, вони, однак, не зводяться ні до однієї з цих форм чи їх сукупності.

Розділ IV. Суспільствознавче витлумачення феномену релігії

Релігійні відносини передусім - це діалог, що розгортається в особистісному спілкуванні людини з Богом. В основі всіх об'єктивних форм їх прояву є безпосередній дотик людини до божества, що в релігійній свідомості, релігійному світовідчутті сприймається як іманентно притаманне дійсності.

Особа, яка є активним учасником релігійних відносин і носієм релігійного зв'язку, створює специфічне місцебуття, що робить можливим її вступ до певної релігійної конструкції. Це місцебуття або релігійне середовище є відбитком взаємозалежності індивіда і трансцендентного. В ньому відбувається становлення, розвиток, функціонування релігійних відносин, забезпечується взаємозв'язок людини з Богом. Релігійні відносини входять до внутрішньої структури особи, засвоюються нею й утворюють її сутність. Вони стають субстанційним центром, серцевиною особи, зосередженням її особистісних якостей, в результаті чого релігійність входить в її інтимний зміст, визначає її аксіологічну спрямованість.

Слід розрізняти релігійне та соціальне середовища. Це дві самостійні інерційні системи, полем функціонування яких є відмінні для кожного з них просторовочасові межі. Але вони мають спільну точку перетину - особу, яка є відправним началом сущого, проектом людського буття і смислу. Завдяки цьому ці середовища можуть взаємопереходити одне в одне.

Вступ особи до релігійного середовища є своєрідною рефлексією щодо розірваності людського буття, намаганням подолати відчуття своєї залежності від природних сил, суспільних інституцій, соціальних негараздів, фатуму, бажанням зберегти позитивний сенс буття, усунути протиріччя життя і смерті. Особистісне життя наповнюється новими смислами, набирає нових якостей. Середовище особи перестає бути обмеженим соціально-географічними рамками. З'являється нова його складова - потойбіччя, яке стає реальним полем діяльності індивіда.

Структурно в релігійному середовищі можна виокремити релігійне макро-і мікросередовище. Релігійне макросередовище є система взаємної залежності індивідів, яка грунтується на релігійних відношеннях й функціонує у тандемі "особа - релігійна спільнота". Особа є об'єктом детермінації релігійного макросередовища лише тією мірою, якою вона включена до його підсистем -релігійних спільнот, що мають свої специфічні потреби та інтереси, реалізація яких відбувається завдяки релігійній діяльності окремих індивідів. Релігійна спільнота, до якої належить особа, визначає напрямки (суспільну або індивідуальну користь чи шкідливість) та рівень її діяльності (здійснення її в межах певних норм або своєрідну "наднормальність"). Таким чином, релігійне макросередовище є зовнішньою детермінантою індивідуальної релігійності.

Одночасно в процесі своєї діяльності віруюча особа відчужує нашарування суспільних відносин і входить у сферу "чистих" релігійних відносин, суб'єктами яких постають Бог і особистість віруючого. Остання виокремлює себе із зовнішнього світу, протиставляє себе йому і створює свій внутрішній світ -

Тема 19. Релігійність - форма буття релігії

релігійне мікросередовище ("Я - Бог") як вищу духовну реальність, трансцендентне буття, що виходить за рамки раціонального. Особа набуває відчуття належності до нового виміру. Відбувається "трансформація в самому особистісному сприйнятті буття. Божественне середовище відкривається... як зміна глибинного буття речей" (Тейяр'де Шарден). Бог, який має здатність проникати всюди, локалізується в серці віруючого і керує особою у всьому, що стосується мислення, почуття та діяльності. Отже, внутрішньою детермінантою індивідуальної релігійності є релігійне мікросередовище.

Для людини, яка увійшла до релігійного середовища, прилучилась до трансцендентного, провідним видом життєдіяльності стає релігійна діяльність, яку можна визначити як духовно-практичне опанування світу віруючим індивідом.

Головне суспільне призначення релігії полягає в збереженні культури і життєвого досвіду людства. Засобом цього збереження і є релігійна діяльність. Цим пояснюється поліфункціональність релігійної діяльності. Все це обумовлює необхідність і цінність релігії для всіх етапів історичного розвитку людства. В системі суспільної діяльності майже кожній з функцій релігійної діяльності (пізнавальна, виховна, інформативна, комунікативна та ін.) можна відшукати аналоги: наукове пізнання, педагогіка, спілкування, праця та ін. Релігія повністю не заміняє жодну із зазначених форм суспільної діяльності людини, оскільки вона відновлює, моделює цю діяльність специфічно.

Традиційно в соціології релігії виділяють культовий і позакультовий види релігійної діяльності. Під культовим видом розуміється сукупність відповідних дій, що пов'язані з надприродним (богослужіння, молитви, магічні дії, ритуали тощо). В позакультовій релігійній діяльності забезпечується функціонування релігійних організацій (духовна сфера - продукування, обґрунтування, систематизація релігійних ідей; практична сфера - поширення релігійних ідей, доброчинна, релігійно-виховна та ін. діяльності в системі релігійних організацій).

Проте такий розподіл релігійної діяльності не є досить вдалим у застосуванні його до філософії релігії, яка має осягнути релігійний феномен у всій його цілісності, сукупності, тотальності взаємозв'язків і відношень. Культовий елемент можна простежити і в позакультових формах релігійної діяльності. А якщо агентом дії є особа віруюча, то й будь-який вид її діяльності можна вважати релігійним, адже вона детермінується актом віри, зв'язком з трансцендентним, надприродним, Божественною волею тощо.

Релігійна діяльність - особливий вид цілеспрямованої, чуттєво-предметної діяльності людини, зміст якої полягає у засвоєнні і збереженні інваріантності релігійних відносин. Якщо суспільна діяльність спрямована на перетворення природного середовища і соціальної дійсності у відповідності з інтересами і потребами людини, то релігійна діяльність забезпечує підпорядкування цілей, інтересів і потреб людини певній системі релігійних відносин.

528 Розділ IV. Суспільствознавче витлумачення феномену релігії

Таким чином, релігійність складна цілісна динамічна система. її основними компонентами є релігійне світорозуміння, релігійне світовідчуття і релігійне світоставлення, зокрема, релігійні відносини, релігійне Середовище, релігійна діяльність. Вони виконують визначені їм функції і вступають між собою в певні координаційні й субординаційні зв'язки.