Інституціональні засади в українській економічній думці

Всі теоретичні вчення вона "сприймає переважно з практичного боку, у зв'язку з питаннями практичної етики і суспільних про­грам, перетворюючи таким чином доктрини в суспільні "напря­ми"... "Руські напрями" до цих пір відмічаються універсальним характером. Вони давали цілком певні погляди на світ, розв'язу­вали релігійні та філософські питання, питання політики та мо­ралі, суспільного і особистого життя... Словом, у них зливались воєдино як теоретичний, філософський світогляд, так і політичні та соціально-економічні програми"[21]. Така особливість вітчизня­ної економічної думки створювала добре підґрунтя для форму­вання у її межах інституціонального напряму.

Чимало співзвучних інституціоналізму та сучасності положень у галузі економічної методології і теорії містять праці нашого співвітчизника, професора політичної економіки та статистики Г.Ф. Симоненка (1838—1905). Зокрема не втратили своєї акту­альності й значення постановка та вирішення вченим питання про наукову терпимість у дослідженнях. Воно сформульовано загалом нейтрально і стосується загальнометодологічних проблем економічної науки, що їх вирішували вітчизняні вчені. Розгляд цієї проблеми обумовлювався визнанням рівноцінності та рівно­правності економічних шкіл і напрямів у працях вітчизняних на­уковців. Проблема ставилась, як правило, безвідносно до кон­кретних шкіл і напрямів економічної думки, але висновки роби­лися стосовно цілком конкретних економічних теорій.

У зв'язку з цим важливо звернути увагу на деякі загальнометодологічні положення, що співзвучні постановкам цих питань інституціоналістами. Так, Г.Ф. Симоненко ґрунтовно підходив до визначення об'єкта вивчення економічної науки. Він підкреслю­вав необхідність вивчення економічних відносин у тісному зв'яз­ку з дослідженням неекономічних інституцій. "Політична еконо­мія, — наголошував учений, — не може розглядати народне гос­подарство поза зв'язком з політичними і громадськими установа­ми країни, з її цивільним та адміністративним законодавством, поза впливом на економічний побут релігії, пануючого морально­го світогляду народу і його побутових особливостей, переважаю­чого напрямку ідей у дану епоху, загальних успіхів людського знання та техніки, промисловості особливо, одним словом, — поза зв'язком із всім ходом історичного розвитку"[22].

У працях вітчизняних економістів обґрунтоване методологіч­не бачення необхідності та сутності підходу до вивчення економічних відносин суспільства з позицій моральності. В економічній
науці при вивченні відносин людини не зі світом зовнішньої при­
роди, а з людьми, дослідженні їх взаємних відносин і обов'язків, не
можна не зачіпати основних питань приватної чи суспільної мораль­
ності. Тому, як підкреслював Г.Ф. Симоненко, ми повинні вимага­
ти, щоб різноманітні комбінації цих відносин не суперечили мораль­
ним інтересам суспільства, не ігнорували їх. Політична економія,
на думку вітчизняних науковців, має розглядати вчення про народ­
ний добробут у тісному зв'язку з умовами всього морального та полі­
тичного побуту країни. Виділившись із моральної філософії у само­
стійну науку, політекономія за своєю суттю залишилася тією ж
моральною філософією, але стосовно не до окремих осіб, а до всього
суспільства у сукупності його економічних відносин[23]. *

Для вітчизняних економістів останньої третини XIX — почат­ку XX ст. характерним був методологічний підхід, згідно з яким
на перший план висувались інтереси суспільства в цілому, про­голошувався їх пріоритет над індивідуальними, своєкорисними
інтересами, пріоритет соціальних критеріїв суспільного прогресу
над суто економічними. ^:

Надзвичайно актуальними продовжують залишатися прони­зані високою моральністю питання про народний добробут та його досягнення, поставленні вітчизняними вченими. Навіть при до­пущенні у теоретичній частині політичної економії таких еконо­мічних відносин, які ґрунтуються виключно на особистому інте­ресі, як це робили представники класичної школи, вона не може випускати з уваги свого основного завдання — загального добро­буту. "Основне, кінцеве завдання вчення про народне господар­ство — забезпечити народний добробут, але ніяк не збагачення окремих осіб, які можуть досягати такого збагачення способами, напевно шкідливими для загального блага, отже, і для всього народного господарства. З погляду останнього, подібні способи повинні бути визнані неекономічними, збитковими, бо, забез­печуючи вигоду окремих небагатьох осіб, вони підривають в той же час добробут більшості народонаселення"[24]. При цьому еконо­мічне не зводилося лише до матеріального, народний добробут — лише до матеріального добробуту. Це обумовлювалось широким визначенням об'єкта політичної економії: віднесенням до нього не лише сфери матеріального виробництва, а й нематеріального, духовного виробництва і державної діяльності.

Зокрема Г.Ф. Симоненко правильно розкрив гносеологічну при­чину основної помилки ряду відомих західних теоретиків з питання про співвідношення індивідуального і суспільного добро­буту: нерозмежування приватного господарського і народногос­подарського підходів до економічної реальності та її аналізу. Для вченого було вихідним принципове положення про загальний добробут як основний економічний інтерес і мотив господарської діяльності, необхідність їх першочергового забезпечення, а звідси — і про основне завдання політичної економії. Воно трактува­лось як розкриття економічних законів та умов для забезпечення народного добробуту у тісному зв'язку з вивченням впливу різних неекономічних чинників.

Г.Ф. Симоненко сформулював такий оригінальний висновок про співвідношення "справедливого / несправедливого" і "еконо­мічного / неекономічного": у приватному господарстві економічні вигоди можуть інколи досягатись несправедливим шляхом, а у народному господарстві будь-яка несправедлива дія не може бути скільки-небудь економічно вигідною. Тут доречно провести пара­лель з макроекономічним підходом Дж.М. Кейнса. Згідно з ним умови процвітання окремої фірми зовсім не тотожні умовам зро­стання та процвітання економіки в цілому. Отже, те, що добре для "Дженерал моторз", може виявитись недобрим для США. Примно­ження індивідуального і національного багатства може відпові­дати певним соціально-економічним умовам, вступати навіть у суперечність.

Для розуміння національних витоків інституціоналізму прин­ципове значення має висвітлення питань про ставлення вітчиз­ няних економістів до матеріального і нематеріального вироб­ництва, продуктивної і непродуктивної праці. З часів А. Сміта ці питання перебували в центрі дискусій як між самими пред­ставниками класичної політичної економії, так і між ними та при­хильниками інших економічних шкіл та напрямів. Основополож­ник класичної політичної економії дав неоднозначні й супереч­ливі трактування категорій продуктивної і непродуктивної праці. Під продуктивною працею він розумів працю, що обмінюється на капітал, а під непродуктивною — працю, що обмінюється на дохід. Водночас він визначав продуктивну працю як таку, що матеріалі­зується в товарі, а непродуктивну — як таку, що не отримує ма­теріалізації. Тому, на думку А. Сміта, всі, хто створює послуги, живуть за рахунок землеробської і промислової праці. Звичайно, А. Сміт та його прихильники не заперечували важливості й ко­рисності непродуктивної праці попри нематеріальний характер її результатів.

Практично всі українські вчені-економісти, незважаючи на свою загальну прихильність до класичної політичної економії, критично ставились до цих положень А. Сміта. Так, І.В. Вернадський, Г.М.Цехановецький та інші вважали вчення А. Сміта про продуктивну і непродуктивну працю одним із найслабкіших пунктів його економічної теорії, який приводить до неправиль­ного розуміння реалій суспільно-економічного життя.

При вирішенні питання про продуктивну і непродуктивну пра­цю Г.Ф.Симоненко надавав першочергового значення вибору відпо­відних критеріїв. За основу визначення категорій продуктивної і
непродуктивної праці вчений взяв потреби людини та зусилля,
за допомогою яких вона задовольняє ці потреби. Під цим кутом
зору будь-яка праця, що задовольняє з найменшими витратами
будь-які матеріальні чи духовні потреби окремої особи або всього
суспільства, має бути визнана продуктивною. Вчений слушно за уважив: "А. Сміт, який заклав загалом принципову основу нинішньому виключенню державної сфери і взагалі будь-якої нематері­альної діяльності із сфери народного господарства, погрішив саме в тому, що з недостатньою увагою ставився до споживання багатств. Від цього недоліку далеко не звільнились і багато його послідовників"[25]. У цьому ж контексті Г.Ф. Симоненко доречно наводив іронічне зауваження французького економіста Дроза: читаючи твори
їх, молжа подумати, що не продукти створені для людей, а люди
для продуктів. Називаючи будь-яку нематеріальну працю непродуктивною і виключаючи її із галузі політичної економії, вони,
очевидно, розглядають її не щодо людських потреб, а саму по собі,
бо нематеріальність, невідчутність продуктів цієї праці ніскільки
не заважає задоволенню людських потреб.

Правильне вирішення питання про продуктивну і непродуктивну працю відкривало можливості для розв'язання проблеми забезпечення народного добробуту за рахунок належного співвідношення та розвитку всіх видів виробничої діяльності населення. Звідси випливало і нове суттєве завдання політичної економії, яке вирішувалось у дусі інституціоналізму. Йдеться про вивчення умов, за яких можливе існування правильного, гармонійного співвідношення різних галузей матеріального і нематеріального виробництва, продуктивної і непродуктивної праці. "Політична економія прагне підмітити загальні закони, властиві всім галу- зям народної діяльності, які обумовлюють гармонійне, спільне існування їх і розвиток, — підкреслював Г.Ф. Симоненко. — Вона розглядає вчення про народний добробут у зв'язку з умовами всьо­го морального і політичного побуту країни"[26].

Помітне місце у працях багатьох провідних українських вчених відводиться висвітленню поглядів академіка Андрія (Генрі­ха) Шторха (1766—1835), вченого, який працював у Росії, але мав відчутний вплив на думки українських економістів першої половини XIX ст., особливо на Т.Ф.Степанова. У літературі по­гляди А. Шторха охарактеризовані терміном "критичне смітіан-ство". Вчений визнавав основну працю А. Сміта найбільш щедрим джерелом для вивчення не лише природи і причин багатства націй у вузькому значенні цього слова, але й цивілізації взагалі. Еконо­місти другої половини XIX ст. часто звертались до аналізу кон­цепції цивілізації А. Шторха. На відміну від багатьох інших кла­сиків учений розглядав прояв економічних законів, виявлених політичною економією, як у матеріальному, так і нематеріально­му виробництві. Він вказував на безсумнівний взаємний вплив один на одного матеріальних і нематеріальних видів народної діяльності, на їх органічний зв'язок між собою. А. Шторх писав: "Людина лише в тому ступені спроможна виробляти багатство, в якому вона забезпечена внутрішніми благами, тобто в якому вона розвинула свої фізичні, розумові і моральні здібності, що передбачає такі за­соби розвитку їх, як суспільні установи та ін. З другого боку, не менш очевидно, що людина тим більшою мірою може виробляти внутрішні блага, чим більше вона забезпечена матеріальним ба­гатством"[27].

У перших трьох томах свого відомого "Курсу політичної еко­номії" А. Шторх розглядав дію економічних законів лише у ма­теріальному виробництві. У наступному томі під назвою "Теорії цивілізації" він розкривав застосування економічних законів у нематеріальних видах народної діяльності, а саме у сферах релі­гійної, наукової, педагогічної, художньої та державної діяльності. У розумінні А. Шторха, цивілізація — це створення таких благ: здоров'я, освіти, вишуканого смаку, доброї моралі, релігійності, безпеки і дозвілля. Вчений вважав необхідним вивчати окремо економічні закони, що діють у створенні цих благ: "Незважаючи на внутрішнє співвідношення мілс обома родами виробництва, щоб скласти якесь певне поняття про їх закони, потрібно розглядати кожне з цих виробництв незалежно і окремо одне від іншого"[28].

У цілому позитивно оцінюючи вчення А. Шторха, професор Г.Ф. Симоненко разом з тим висловив на його адресу два критич­них зауваження. По-перше, вчений вважав необхідним розглядати одні й ті ж економічні закони одночасно в обох сферах виробни­цтва — матеріальній і духовній. При цьому він зауважував, що й А. Шторх у своїй "Теорії цивілізації", по суті, розглядає тільки ті економічні закони, які вже розглянуті у попередніх трьох частинах його навчального курсу. По-друге, на думку Г.Ф.Симоненка, А. Шторх неправильно вживав термін "цивілізація", вичерпуючи його зазначеними вище елементами. Насправді, "під нею слід розу­міти розвиток не одних лише нематеріальних благ та здібностей, а й водночас і успіхи матеріального добробуту. Успіхи промисловості, сільського господарства, торгівлі такою ж мірою характеризують цивілізацію нації, як і успіхи наук, мистецтва, моральності та державної діяльності"[29].

У сучасній українській історико-економічній літературі дис­кусійним продовжує залишатись питання про відношення вітчиз­няних економістів до державного втручання в ринкову еконо­міку. При цьому дослідники (Л.П. Горкіна, С.М. Злупко, І.-С. Коропецький та ін.) нерідко висловлюють протилежні думки. Оче­видно, таке становище значною мірою обумовлюється існуванням у досліджуваний період різних оцінок державного втручання у ринкові процеси тогочасних вчених-економістів. Серед них спо­стерігалася істотна розбіжність у думках — від різкої критики і неприйняття (С.М. Булгаков) до трактування як єдино можливо­го шляху узгодження інтересів усіх суб'єктів господарської діяль­ності та розвитку на цій основі вітчизняної економіки (К.Г. Воблий, В.Г. Яроцький). Крім того, в економічній літературі була і більш зважена, більш обґрунтована оцінка державного регулюван­ня ринкових процесів — з розумінням сильних і слабких боків цієї політики, баченням перспектив її розвитку тощо. Таку помірну позицію поділяли більшість українських економістів (В.Ф. Левитський, М.В. Бернацький, В.Я. Желєзнов, М.М. Соболєв та ін.).

Не вдаючись до дискусії, зазначимо, що, по-перше, остання позиція найбільш співзвучна інституціоналізмові, по-друге, вона дуже співзвучна із сучасними оцінками значення та ролі держа­ви у здійсненні ринкового трансформування та подальшого фун­кціонування української економіки.

Однією із характерних рис інституціональної методології був і продовжує залишатись міждисциплінарний підхід до вивчення соціально-економічних явищ і процесів, інститутів. Окремі його прояви спостерігалися і у працях українських вчених. Напри­клад, вони ставили питання про співвідношення між політичною економією та соціологією. Цю загальну постановку Г.Ф. Симоненко конкретизував щодо двох протилежних теорій — тієї, при­бічники якої проповідують застосування принципу невтручання держави в економічне життя, і тієї, прихильники якої вимага­ють якнайповнішого та всебічного управління народним життям.

Він приходив до висновку, що шукана багатьма вченими соціо­логія є політичною економією, котра визнає державну діяльність однією із продуктивних сфер народного господарства. Тому для засад соціології нема потреби вигадувати якісь нові закони, по­трібно розробляти далі те, що вже зроблено економічною наукою в особі А. Сміта ще наприкінці XVIII ст. "Сміємо думати, — пи­сав Г.Ф. Симоненко, — що письменники, які ставляться до соціо­логії з саме цього погляду, стоять на найтвердішому, практично­му ґрунті, і це може привести наукові дослідження у даній галузі до найбільш плідних результатів"[30]. Для вченого була безсумнів­ною необхідність розгляду суспільних явищ у соціології з позицій визнання "коренем і основою їх політичної економії"[31].

Отже, приходимо до таких висновків.

1. Українська економічна думка останньої третини XIX —
початку XX ст. не піднялась до самостійного формування інсти­туціоналізму як особливого напряму економічної науки. Очевид­но, перешкодою цьому стали запізніле існування класичної шко­ли політичної економії, а також революційні події 1917 р.

2. Проте національна економічна думка досліджуваного пері­
оду розвивалася у кількох напрямках: до неокласики і до інсти­туціоналізму. Для останнього існував добрий ґрунт у вигляді те­
оретичних витоків та сприятливих соціально-економічних умов
розвитку країни.

3. Ряд загальнометодологічних та теоретичних положень
вітчизняної економічної науки, співзвучних інституціоналізмові,
не втратив своєї актуальності і нині має принципове значення
для реформування національної економіки та розвитку економіч­ної теорії в постсоціалістичних умовах України.

З огляду на викладене вище уявляється вкрай необхідним продовження всебічного дослідження у вітчизняній загальноеко­номічній та історико-економічній літературі питань, пов'язаних з інституціоналізмом у різних його контекстах.