Зародження ідей Реформації в Європі

 

Реформація - це широкий релігійний і соціально-політичний рух, що почався на початку XVI ст. століття в Німеччині і спрямований на перетворення християнської релігії. Почавшись в Німеччині, Реформація охопила ряд європейських країн і призвела до відпадання від католицької церкви Англії, Шотландії, Данії, Швеції, Норвегії, Нідерландів, Фінляндії, Швейцарії, Чехії, Угорщини, частково Німеччини [12].

Реформація (лат. reformatio - виправлення, перетворення) - масове релігійне та суспільно-політичний рух в Західній і Центральній Європі XVI - початку XVII століття, спрямоване на реформування католицького християнства у відповідності з Біблією.

Її початком прийнято вважати виступ доктора богослов'я Віттенберзького університету Мартіна Лютера: 31 жовтня 1517 він прибив до дверей Віттенберзької церкви свої «95 тез», у яких виступав проти існуючих зловживань католицької церкви, зокрема проти продажу індульгенцій. Кінцем Реформації історики вважають підписання Вестфальського миру в 1648 році, за підсумками якого релігійний фактор перестав грати істотну роль в європейській політиці.

Основною причиною Реформації стала боротьба між капіталістичними відносинами, що зароджувались та домінуючим на той час феодальним ладом, на охорону ідеологічних кордонів якого і стояла католицька церква. Інтереси і сподівання класу капіталістів за підсумками Реформації знайшли вияв в основних положеннях протестантських церков, які закликають до скромності, економії і накопичення капіталу, а також формуванні національних держав, в яких інтереси церкви вже не відігравали головну роль.

Протестантизм набув поширення у всій Європі в віровченнях послідовників Лютера (лютеранство), Жана Кальвіна (кальвінізм), «цвіккаускіх пророків» (анабаптізм), Ульріха Цвінглі (цвінгліанство), а також виниклого особливим шляхом англіканства.

Комплекс заходів, вжитих католицькою церквою та єзуїтами для боротьби з Реформацією, отримали назву Контрреформації.

Термін «Реформація» виражає ту істотну сторону руху, центром якої є критика й атака на монопольне положення католицької папської церкви і її навчання в політичній, ідеологічній системі тодішнього європейського суспільства.

Думка про необхідність церковних реформ висловлювалася задовго до Реформації. Стурбовані моральним і політичним спадом папства, моральним розкладанням духівництва, багато богословів і священики намагалися зсередини встановити авторитет і чистоту католицької церкви. Однак папи не хотіли визнати необхідність Реформації. Аналогічно спроби приватних осіб у XIV-XV ст. (Вікліф в Англії, Гус у Чехії, Савонарола в Італії) також не принесли успіху. Папство шалено боролось з будь-яким проявом єресі [39. С. 93].

Нещасних чоловіків спалювали як єретиків, а жінок також - за обвинуваченням у чаклунстві. Перекірливих монархів відлучали від церкви. Але інквізиція так і не змогла придушити дух обурювання проти римсько-католицької церкви. Усе більше і більше росла ворожість селян до церкви як найбільшому землевласнику. Європейські монархи, чиї жадібні погляди були спрямовані на величезне церковне майно, заохочували цей дух невдоволення.

Процес подолання середньовічної схоластики в принципі здійснювався двома шляхами: з одного боку, через Ренесанс, а з іншого боку - через європейську реформацію. Обидві течії відрізняються одна від другої способами критики середньовічної схоластики, однак обидві вони виражають необхідність знищення створення основ філософії нового часу. Течії мають загальну середньовічної філософії й ідеології, виступають як прояв її кризи, утворюють передумови історичну основу - вони поступово «визрівають» у надрах феодалізму з його натуральним виробництвом [12].

Удосконалювання знарядь праці і спеціалізація вели до зародження безлічі поселень і міст, що швидко росли і розвивалися, поступово звільняючись від гніта феодалів, ставали незалежними. Потреба в розвитку продуктивних сил дає поштовх досвідченому пізнанню природи, а потреба у вільній праці незалежного працівника породжує нові представлення про людину, його свободи і достоїнства [12].

Католицька церква, маючи владу над Західною Європою і незліченні багатства, виявилася в сумному положенні. Виникнувши як рух принижених і поневолених, бідних і гнаних, християнство в середні століття стало пануючим. Безроздільне панування католицької церкви у всіх сферах життя привело в підсумку до її внутрішнього переродження і розкладання [9].

Проповідуючи смиренність і помірність, церква непристойно багатіла. Наживалася на усьому. Вищі чини католицької церкви жили в нечуваній розкоші, віддавалися розгулу гучного світського життя, дуже далекого від християнського ідеалу.

Заклик до реформи був обумовлений безліччю причин.

· У 14 – початку 15 століття Європа переживала ряд серйозних внутрішніх потрясінь:

· Почалася в 1347р. епідемія чуми, яка “скосила” третину населення Європи.

· Через столітню війну і серію конфліктів між Англією і Францією (1337-1443) великий потік енергії виявився спрямованим на військові підприємства.

· Церковна ієрархія загрузла у власних протиріччях і заплуталася в мережах міжнародної політики.

· Вище католицьке духівництво на чолі з папою претендувало на те, щоб установити свою політичну гегемонію, підкорити собі усе світське життя, державні інститути і державну владу. Ці притензії католицької церкви викликали невдоволення навіть серед великих світських феодалів. Ще більш почувалася незадоволеність політичними притензіями церкви з її пропагандою презирства до світського життя в середовищі жителів міст що розвиваються і багатіють.

· У той же час початок Ренесансу породило нове бачення людини в літературі і мистецтві. Відродження інтересу до людських емоцій, форм, різних галузей людського розуму, найчастіше наслідування давньогрецьким зразкам стало джерелом натхнення в різних областях творчості й заключало в собі виклик традиціям середньовіччя [12].

Наприкінці 14 – 15 століття стали помітні ознаки занепаду католицької церкви, а саме:

Ø Корупція і нерівність.

Ø Неосвічене парафіяльне духівництво.

Ø Занепад чернецтва.

Але були і позитивні моменти:

ü Реформаторські групи.

ü Проповідь.

ü Сильний общинний елемент серед мирян.

У 1244р. ченці міста Дурхем, Англія, повинні були віправити 7132 меси. Говорять, що Генріх VIII у XVI ст. столітті замовив 12 тисяч мес, по 6 пенсів за кожну. В умовах зміни економіки, коли гроші усе більше ставали мірою всіх цінностей, порушилися пропорції між духовними актами і їхнім матеріальним забезпеченням [11].

Аналогічні проблеми були зв'язані з індульгенціями, що викликали масу протиріч. Індульгенція являла собою папський декрет, що забезпечував людині звільнення від покарання за його гріхи в чистилище (вона не давала прощення, тому що останнє вимагало покаяння). Спочатку індульгенції давалися за здійснення духовних подвигів. Однак до початку 15 століття індульгенцію, хоча б неофіційно, можна було придбати за гроші, потім пішли нові порушення, коли папа Сикст IV дозволив здобувати індульгенції для померлих родичів, що нудяться в чистилищі [10].

Поширилася купівля-продаж церковних посад (симонія). Багатьом єпископам і священикам, які жили неховаючись з коханками, відпускалися гріхи, якщо вони вносили плату за співжиття, “колискові гроші” за незаконнонароджених дітей і т.п. Це, природно, породжувало серед мирян недовіру. Вони не відмовлялися від таїнств, але іноді охоче зверталися за їхнім здійсненням не до своїх парафій, а до священиків, що мандрували. Вони здавалися їм більш благочестивими, і продовжували звертатися до альтернативних форм прояву релігійного почуття [10].

На протязі всього Середньовіччя церква відігравала значну роль у житті суспільства, ідеально вписуючись в панівний на Заході феодальний лад. Церковна ієрархія була повним віддзеркаленням ієрархії світської: подібно до того, як у світському феодальному суспільстві вишикувалися різні категорії сеньйорів і васалів - від короля (верховного сеньйора) до лицаря, так і члени кліру градуйовані по феодальним ступеням від тата (верховного первосвященика) до парафіяльного кюре. Будучи великим феодалом, церква в різних державах Західної Європи володіла до 1/3 кількості всієї оброблюваної землі, на якій використовувала працю кріпаків, застосовуючи ті ж методи і прийоми, що і світські феодали. Узурпуючи таким чином готові форми феодального суспільства, отримуючи від них незліченні плоди, як організація церква одночасно формувала ідеологію феодального суспільства, ставлячи своїм завданням обгрунтування закономірності, справедливості і богоугодну цього товариства. Монархи Європи у свою чергу йшли на будь-які витрати, щоб отримати від кліриків вищу санкцію на своє панування.

Феодальна католицька церква могла існувати і процвітати доти, поки панувала її матеріальна основа - феодальний лад. Але вже в XIV-XV століттях спочатку в Середній Італії та Фландрії, а з кінця XV століття і всюди в Європі почалося формування нового класу,що поступово захоплює в свої руки економіку. Новому класу, який претендує на панування, потрібна була і нова ідеологія. Власне, вона не була такою вже й новою: буржуазія не збиралася відмовлятися від християнства, але їй було потрібно зовсім не те християнство, яке обслуговувало старий світ; нова релігія повинна була відрізнятися від католицизму в першу чергу простотою і дешевизною: меркантильный буржуазії гроші були потрібні не для того, щоб кидати їх на вітер, будуючи величаві собори і проводячи пишні церковні служби, а для того, щоб, вкладаючи їх у виробництво, створювати і примножувати свої розростаються підприємства. І відповідно до цього ставала не тільки непотрібною, але і просто шкідливою вся дорога організація церкви з її папством, кардиналами, єпископами, монастирями і церковним землеволодінням. У тих державах, де склалася сильна королівська влада, що йде назустріч національної буржуазії (наприклад, в Англії чи Франції), католицька церква особливими декретами була обмежена в своїх претензіях і цим на час врятована від загибелі. У Німеччині, наприклад, де центральна влада була примарною і папська курія отримала можливість господарювати, як у своїй вотчині, католицька церква з її нескінченними поборами і здирництвом викликала загальну ненависть, а непристойну поведінку первосвящеників багаторазово цю ненависть посилювало.

Економічний тиск, помножений на утиск національних інтересів, викликало ще в XIV столітті протест проти авіньйонських пап в Англії. Виразником незадоволеності мас тоді став Джон Вікліф, професор Оксфордського університету, що проголосив необхідність знищення всієї папської системи і секуляризації монастирсько-церковної землі. Вікліф з відразою ставився до «полонення» і розколу і після 1379 почав виступати проти догматизму римської церкви з революційними ідеями. В 1379 році він зазіхнув на авторитет папи римського, висловивши у своїх творах ідею про те, що Христос, а не папа римський, є главою церкви. Він стверджував, що Біблія, а не церква, є єдиним авторитетом віруючого і що церква повинна будуватися за образом Нового Завіту. Щоб підкріпити свої погляди, Вікліф зробив Біблію доступною людям на їх рідній мові. До 1382 року був закінчений перший повний переклад Нового Заповіту на англійську мову. Таким чином, вперше англійці мали повний текст Біблії на своїй рідній мові. Вікліф стверджував, що речовина елементів залишається незмінним, що Христос є духовно присутнім під час цього таїнства і відчувається вірою. Прийняти погляд Вікліфа означало визнати, що священик не в змозі впливати на порятунок людини шляхом заборони йому приймати тіло і кров Христа при євхаристії. І хоча погляди Вікліфа були засуджені в Лондоні і в Римі, його вчення про рівність в церкві було застосоване до економічного життя селянами і сприяло Селянському повстанны 1381 року. Студенти з Чехії, що навчалися в Англії, принесли його вчення до себе на батьківщину, де воно стало грунтом для ідей Яна Гуса [37. С. 15-16].

Проповіді Гуса довелися на час підйому чеського національної свідомості, котрий виступив проти влади Священної Римської імперії в Чехії. Гус пропонував реформу церкви в Чехії, схожу з тією, яку проголошував Вікліф. Прагнучи присікти народне невдоволення, імператор Сигізмунд I і папа римський Мартін V ініціювали церковний собор у Констанці, на якому Ян Гус і його сподвижник Ієронім Празький були проголошені єретиками і спалені на вогнищі. Єретиком проголошувався і Джон Вікліф.

Отже,Європейська Реформація являла собою складне поєднання духовних відкриттів, політичних і національних інтересів, економічних факторів і рушійних сил суспільства.

Проповідуючи смиренність і помірність, церква непристойно багатіла. Наживалася на усьому, вищі чини католицької церкви жили в нечуваній розкоші, віддавалися розгулу гучного світського життя, дуже далекого від християнського ідеалу. І тому все більше і більше росла ворожість селян до церкви як найбільшому землевласнику. Європейські монархи, чиї жадібні погляди були спрямовані на величезне церковне майно, заохочували цей дух невдоволення.

Безроздільне панування католицької церкви у всіх сферах життя привело в підсумку до її внутрішнього переродження і розкладання.

Термін «Реформація» виражає ту істотну сторону руху, центром якої є критика й атака на монопольне положення католицької папської церкви і її навчання в політичній, ідеологічній системі тодішнього європейського суспільства.