TELEVISION

Дата добавления: 2015-08-27; просмотров: 481

Питання

Чисельність населення впливає на формування контингенту трудових ресурсів, споживчий попит та обсяг виробництва товарів народного споживання, потребу у фінансових ресурсах для соціального забезпечення, структуру та потужність соціальної інфраструктури.

У найбільш загальному вигляді населення характеризується при аналізі демографічної ситуації. Демографія – це наука про відтворення населення. Залежно від демографічної ситуації у країні здійснюється певна демографічна політика – комплекс соціально-економічних заходів, за допомогою яких уряд скеровує ці процеси у потрібному напрямі. Демографічна ситуація відображає основні якісні та кількісні характеристики сучасного стану населення: його чисельність, національний склад, статево-вікову структуру (це склад і співвідношення людей різної статі і різних вікових груп), природний та механічний приріст населення, його щільність, міграції, тривалість життя і т.д.

За останні 80 років населення України збільшилось у 1,5 раза. Водночас відбулись величезні людські втрати. Основною причиною збільшення (чи зменшення) чисельності населення є його рух: природний і механічний. Природний рух населення характеризується показниками народжуваності, смертності та природного приросту. Щоб дані цих показників були співставні за різними регіонами, їх розраховують на 1000 чол. населення, одержуючи відповідні коефіцієнти (загальні та сумарні).

Нині в Україні спостерігається вже четверта за століття демографічна криза (різке зменшення чисельності населення, яке веде до його депопуляції і характеризує нинішній від’ємний тип відтворення). Щоб забезпечити хоча б просте відтворення (тобто нульовий приріст), необхідно, щоб сумарний коефіцієнт (показує кількість дітей, пересічно народжених однією жінкою протягом життя) становив 2,6. В Україні він дорівнює 2,12; саме стільки дітей повинна (у середньому) народити жінка протягом життя, щоб забезпечувалося просте відтворення населення в країні.

Коефіцієнт природного приросту в світі досягнув максимуму (20,6%) у другій половині шістдесятих років. Потім він почав зменшуватись і наприкінці вісімдесятих років становив 16,1%.

Зниження природного приросту в Україні, про що свідчать дані таблиці 2, спричиняє деформацію вікової структури населення, зумовлює зниження природного приросту трудових ресурсів.

“Старіння” населення призводить до збільшення економічного навантаження на працездатних.

У віковій структурі населення розрізняють 3 групи: діти і підлітки (до 16 років), працездатне населення (16-55 років), населення старшого віку. Дуже велика група пенсіонерів у сільській місцевості – 29%, по Україні в цілому – 23%. Середній вік мешканця України – 36,5 років, але водночас вік міського жителя становить 34,8 років, а селянина – 39,8 років. Наймолодше населення проживає у Закарпатській області – 32,3 роки, а найстаріше – у Вінницькій – 38,9 років. Особливе значення має контингент осіб працездатного віку. Працездатне населення становить 55,8% населення України (на 1 січня 1996 р.). Найменша питома вага осіб працездатного віку в Чернігівській області (51,3%), найбільша – в Одеській (57,6%).

Питання

Головна риса, що відрізняє політичні партії від інших суспільно-політичних об’єднань, – це прагнення до влади. Саме через партії громадськість має можливість законним шляхом дістатися влади та ефективно впливати на неї. На думку сучасних учених, визнання якоїсь організації партією передбачає в неї відповідну широту політичних поглядів з певного кола проблем, наявність стратегічного мислення, а також намагання отримати право на формування уряду (із достатньо вагомими шансами для цього). Однак дрібні партії без реальних шансів прийти до влади можуть трактуватися лише як групи інтересів, що слідують певній публічній стратегії і мають мало спільного з політичними партіями з урядовим потенціалом. До основних функцій політичних партій у системі представницької демократії належать наступні: висунення кандидатів на офіційні посади на виборах та їх «селекція» і структурування партійних списків; боротьба за владу з використанням конвенційних та неконвеційних форм; агрегація інтересів (діяльність, у ході якої політичні вимоги індивідів і груп формулюються і відображаються у партійних прогрАмах); висунення політичних лідерів і формування еліт; представництво суспільних інтересів; узгодження різних соціальних інтересів і запобігання виникненню конфліктів; залучення громадян до участі у політиці; забезпечення організованої конкуренції у боротьбі за політичну владу; координація дій політиків, наведення «мостів» між різними гілками влади для забезпечення ефективної політики; формування громадської думки щодо суспільно важливих питань; забезпечення легітимності політичної системи та ін. Специфіка політичних партій полягає в тому, що їх масові організації є частиною громадянського суспільства. Верхівка ж партій інкорпорована в державні структури, зокрема у вигляді партійних фракцій парламентів. У цьому і полягає унікальність політичних партій як важливої сполучної ланки між громадянським суспільством і державою. Бути справжньою політичною партією організація може тільки за умови, якщо вона виконуватиме свою соціальну роль. Про політичну партію можна говорити лише тоді, «коли є організації, які мають на меті постійно впливати на формування політичної волі… Відмітною ознакою політичної партії є участь у виборах, щоб таким чином отримати владу та вплив». Правові та організаційні засади діяльності партій в Україні регламентуються Конституцією України та відповідними законами. У Законі «Про політичні партії в Україні», зокрема, визначається поняття політичної партії: Політична партія – це зареєстроване згідно з законом добровільне об’єднання громадян – прихильників певної загальнонаціональної програми суспільного розвитку, що має своєю метою сприяння формуванню і вираженню політичної волі громадян, бере участь у виборах та інших політичних заходах (Стаття 2 Закону України «Про політичні партії в Україні» – с. 13). Таким чином, з набуттям чинності Закону України «Про політичні партії» (2001) вдалося певною мірою уникнути багатозначності у тлумаченні поняття «політична партія» в контексті українських реалій, більш чітко встановити її правовий статус. Характер політичної участі значною мірою залежить від партійної системи, а також від типу партій, що реально впливають на політичний процес. За Дж. Сарторі на основі чисельного критерію можна виділити сім класів таких систем: 1) однопартійна; 2) гегемонистська; 3) з домінуючою партією; 4) двопартійна; 5) обмеженого плюралізму; 6) крайнього плюралізму; 7) атомізо- вана. Політичні партії класифікуються за різними ознаками: по відношенню до соціальної дійсності – на революційні, реформістські, реакційні, консервативні. За ідеологічною спрямованістю – на соціал-демократичні, комуністичні, ліберальні, консервативні, конфесіональні, профашистські та ін. За характером участі у політичній владі – на правлячі, опозиційні, легальні, напівлегальні, нелегальні. За політичним темпераментом – на праві, центристські, ліві. Вони також різняться за характером внутрішньої організації, соціального складу та іншими ознаками. Виділяють також прагматичні, партикулярні (об’єднують вузькі соціальні, національні або релігійні групи) партії тощо. Найпоширенішим типом є так звані «народні» партії, які декларують відображення інтересів не окремих верств, а всього населення. Яскравим прикладом такої партії є Християнсько-демократичний союз (ХДС), утворений у 1945 р. у Німеччині. Своїх прибічників Союз об’єднав не стільки консервативною, або реформістською, ідеологією, скільки наголошенням християнських принципів, ідеєю про політичне та міжконфесійне об’єднання. На відміну від соціально та програмно чітко окреслених світоглядних партій вона не належить ані до правого, ані до лівого спектру. Рівень представництва партій у законодавчому органі державної влади є критерієм визнання їх полі- тичного авторитету в суспільстві. Саме парламентська боротьба партій відображає співвідношення політичних сил у ньому. Ефективність діяльності парламентського механізму зростає внаслідок об’єднання депутатів у партійні групи та фракції. Такі об’єднання тримають у полі зору найважливіші питання, вивчають законопроекти, вирішують і узгоджують позицію групи. Прагнення партії створити парламентську фракцію пов’язане з тим, що лише за цієї умови депутати від партій отримують представництво в різних керівних і робочих органах палат. Залежно від співвідношення і розстановки партійних сил у парламенті формуються різні типи урядів – однопартійний, коаліційний (при цьому в парламенті можуть виникати центристські, право- чи лівоцентристські коаліції). Практикується також формування уряду національної єдності, до якого входять представники всіх впливових парламентських політичних партій. Наприклад, у Великобританії в 1931–1935 рр., 1935– 1937 рр. та з 1940 р. і до 1945 р. уряди національної єдності утворювали лейбористська, консервативна і ліберальна партії. У процесі посткомуністичної трансформації в країнах колишнього Радянського Союзу були створені нові політичні партії, які нібито взяли на себе відпові- дальність за управління та поглиблення політичного розвитку. Але недостатній досвід як під час здійснення демократичних перетворень, так і при створенні, організації і практичній діяльності самих партій, егоїзм, відсутність державного мислення в її лідерів та ідеологів стають на заваді виконанню їх соціальної ролі. Політичним партіям, що утворювалися на пострадянському просторі, притаманні певні особливості, а саме: ♦ відсутність досвіду роботи в умовах багатопартійності; ♦ слабкі соціальні база та ідентифікація з певними верствами населення як результат відсутності чіткої соціальної стратифікації суспільства; ♦ існування великої кількості політичних партії, які окрім лідера та найближчого оточення нікого не представляють; ♦ сильна залежність від великого бізнесу та політико-економічних груп (ПЕГ). Партії, які існують лише для того, щоб унаслідок політичних маніпуляцій допомогти своєму представнику зайняти посаду, не можуть виконувати власну репрезентативну функцію суб’єкта громадянського суспільства. Головна робота політичних партій, що дісталися влади, – це постійна парламентська діяльність. Саме через роботу в парламенті вони можуть здійснювати свою політичну волю і задовольняти потреби певних соціальних верств. Тому для підвищення ролі партій як каналів ефективної участі в процесі суспільно-політичної модернізації необхідно як мінімум намагатися створити «бодай рівновагу між президентською владою та парламентським контролем або ж навіть забезпечити невелику перевагу парламенту». Іншим напрямом підвищення ролі партій є вдосконалення законодавства, зокрема щодо фінансування їх статутної діяльності. Нерівність фінансових можливостей політичних партій призводить до нерівності їх шансів на перемогу на виборах. Фінансові важелі водночас можуть бути використані і як засіб, спрямований на вдосконалення гендерних відносин, що відповідає міжнародній демократичній традиції та вимогам ООН. Закон України «Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків» (2005) не містить конкретних положень, які б зобов’язували партії дотримуватися певних квотних принципів, хоча і захищає право жінок та чоловіків бути представленими у списках виборців. І ще один напрям пов’язаний зі створенням ефективного механізму зворотного зв’язку між партією і масами. Існуюча практика, коли про народ згадують лише у час виборчих кампаній, не може вважатися нормальною. Створення тандему «партія – соціальна група» залежить не лише від суб’єктивної волі керівництва політичної партії, а й від цілого комплексу суспільно- економічних перетворень, результатом яких є становлення сталої соціальної структури суспільства, здатної до самоорганізації. Діяльність же партій, які відстоюють інтереси всього народу, виходить за рамки існування такого «тандему». Слід зауважити, що повноцінне функціонування партій можливе лише там, де народ сам прагне до активної участі у громадських та державних справах. (Детальніше у праці «Політологія» Юргія М.Ф., 2005). Однією з проблем забезпечення ефективного зворотного зв’язку партії та виборців є недостатнє володіння інформацією про реальні потреби пересічних громадян. Роль посередника між партіями і масами беруть на себе ЗМІ, які здатні бути не лише простим «ретранслятором» проблем, що існують у суспільстві, а й стати надійними союзниками політичних партій і громади в їх вирішенні. Важливою залишається проблема відповідності ролі й місця політичної партії в демократичному суспільстві. Якщо партіям життєво важливо впливати на дії парламенту та уряду, включаючи участь в їх формуванні, то подібний вплив партій на органи правосуддя та упра- вління не припускається. Партії не повинні панувати над державою та суспільством, а мусять знаходитися під пильним суспільним контролем. Відсутність громадського та державного контролю за діяльністю партій – чи то з суб’єктивних причин або за браком дієвих механізмів – може призвести до виникнення такого антидемократичного явища, як партократія. Ефективним каналом реалізації масової громадянської участі можуть виступати і соціальні рухи. Для них є притаманними дві характерні особливості. По-перше, вони спрямовані на особливу мету – здійснення певного виду соціальних змін. По-друге, вони розвиваються в рамках неформальних (слабо формалізованих та інсти- туціалізованих) систем. У цьому розумінні вони займають положення між колективною поведінкою і професійною діяльністю. В останній час у науковій літературі почали розрізняти «традиційні» та «нові» соціальні рухи. Якщо перші відбивали класовий конфлікт, то другі – проблеми життєвого стилю та споживання. Існують реформаторські, революційні, екологічні, жіночі, правозахисні та інші рухи, яки відбивають увесь спектр суспільних проблем: від глобальних проблем сучасності до захисту прав сексуальних меншин. У процесі еволюції соціальні рухи або розпадаються після реалізації певної мети (виконання основних вимог), або перетворюються на більш організовані та інституалізовані структури довготривалої дії типу політичних партій, асоціацій, клубів, фракцій тощо і стають складовими політичної системи. Свій громадський та політичний потенціал з максимальною повнотою партії та соціальні рухи можуть реалізувати насамперед через вибори до органів державної влади та місцевого самоврядування. У боротьбі на виборах 2006 р. взяли участь 45 політичних партій і блоків, найбільша кількість за роки незалежної України. Пересічний виборець знав лише про найвідоміші, які постійно були на слуху. Про ідеологічні цінності та програмні документи виборцеві було майже не відомо, більшість політологів стверджують, що українські політичні партії персоніфіковані. 1. Партії і блоки, які мали найбільше шансів на перемогу у виборах 2006 р. – 9 блоків та партій; 2. Відомі блоки і партії, проте не рейтингові – 25; 3. Маловідомі партії і блоки – 11. Політологи визначають декілька причин, з яких «нерейтингові партії» беруть участь у виборах: ♦ маловідомі політики отримують можливість заявити суспільству про себе та свої «карликові» партії, а уже відомі – мають додаткову можливість продемонструвати власну партію; ♦ значна кількість цих партій створена чи фінансово підтримується «прохідними» партіями і блоками з метою забрати відсотки у своїх конкурентів; ♦ партія може не мати шансів потрапити до парламенту, проте в якомусь регіоні може бути дуже популярною і розраховує на перемогу у виборах до органів місцевої влади; ♦ найголовнішою причиною окремі політологи вважають боротьбу за місця в територіальних виборчих комісіях. Залежно від обставин та інтересів політичної боротьби діяльність окремих партій не цілком адекватна ідейно-політичній суті, зафіксованої в їхніх назвах і програмних документах. Прикладом може бути так звана широка коаліція у Верховній Раді 2006 року, також політологи відзначають високу персоніфікованість українських політичних партій (більш детально у праці «Політичні партії в Україні» за ред. Якушина М. В., 1998). Лідери та прихильники політичних партій відіграють важливу роль у процесі успішного переходу до демократії. Але політичні партії самі повинні бути демократичними для того, щоб сприяти розвитку демократії у своїй країні. Якщо партії не мають практики демократії та поваги до її цінностей, то вони не матимуть їх і тоді, коли переможуть на виборах і почнуть керувати. Політичні партії, правлячі чи опозиційні, зобов’язані підтримувати та захищати демократичні цінності та права людини. Відданість партії демократичним принципам має відображатися не тільки в статуті, але й у взаємодії між лідерами і рядовими членами. Це означає, що партія повинна на практиці дотримуватися норм демокра- тичної поведінки. Демократична партія: ♦ дозволяє своїм членам вільно висловлювати власні погляди; ♦ сприяє членству у своїх лавах жінок; ♦ виявляє толерантність щодо різних ідей; ♦ дотримується правил та процедур під час прийняття рішень; ♦ забезпечує підзвітність лідерів членам та прихильникам партії. Партії як суспільний інститут, конкуруючи між собою, шукаючи нових рішень і підтримки прихильників, розвиваються зокрема і шляхом об’єднання на основі кількох партійних структур («Партія Регіонів», «Наша Україна» тощо). Змінюються їхні організаційні форми, внутрішньопартійне життя, характер зв’язків з масами, методи діяльності. Сприяючи розвитку плюралізму і демократії в суспільстві, партії також демократизуються. Взаємодіючи між собою, вони утворюють різні типи партійних систем.

Питання

Форма організації навчання – це цілеспрямована, чітко організована, змістовно насичена та методично оснащена система пізнавального та виховного спілкування викладача та студентів, яка передбачає певну взаємодію учасників навчального процесу, що регулюється заздалегідь встановленим режимом та умовами роботи, завдяки яким кожна із сторін відчуває свою успішність та інтелектуальну спроможність. Від того як організований процес навчання залежить якість освіти. Національна система освіти намагається зберегти кращі національні надбання в організації навчального процесу та вивчити, взяти на озброєння найкращий іноземний досвід. Педагогічній практиці відомі понад тридцять конкрет них форм навчання. Вибір форм організації навчання зумовлюється за вданнями освіти і виховання, особливостями змісту різних предметів та їх окремих розділів, конкретним змістом. Ефективність практики навчання має забезпечуватись не лише використанням конкретних форм організації навчального процесу, а й поєднанням їх видів. Існують різні класифікації форм організації навчальної діяльності, а саме: ♦ за дидактичною метою та структурою заняття (лекція, семінар, практикум, лабораторне та практичне заняття, колоквіум, тощо.) ♦ за кількістю учасників (індивідуальне, парне, кооперативне, фронтальне); ♦ за місцем навчання (аудиторне, позааудиторне, екстернат); ♦ за тривалістю (час регламентується навчальним планом, викладачем, студентами). Кожна із цих форм має свої особливості, які потрібно врахо вувати, підбираючи ті чи інші способи організації засвоєння знань учасниками навчального процесу (методи, технології). Незважаючи на всю різноманітність пропонованих сучасними дидактами форм організації навчальної діяльності учнів, основним підходом до організації системи навчання залишається класно-урочна система. Для цієї системи організації процесу навчання характерні такі елементи: ♦ основною структурною одиницею є урок; ♦ учасники об’єднуються в класи відповідно до віку та підготовки дитини; ♦ існує постійний склад класу на весь період навчання; ♦ заняття обов’язкові для всіх учасників навчального процесу; ♦ існує розклад занять та перерв; ♦ робота всіх учнів відбувається одночасно і за єдиним навчальним планом; ♦ навчальним процесом керує вчитель.

Питання

Соціальна структура суспільства — це сукупність взаємозв'язаних і взаємодіючих між собою соціальних груп, спільностей та інститутів, пов'язаних між собою відносно сталими відносинами.

Отже, соціальна структура суспільства являє собою будову цієї соціальної системи, визначає характер взаємозв'язків і взаємовідносин між її складовими частинами.Сутність соціальної структури суспільства найбільш повно виражається у її загальних рисах, до яких можна віднести:

• багатоманітність соціальних елементів, що утворюють соціальну структуру суспільства (соціальний інститут, соціальна група, соціальна спільність тощо);

• різний ступінь впливу кожного складового елемента соціальної структури суспільства на соціальні процеси і явища, відмінність їхніх соціальних ролей;

• наявність відносно стабільних зв'язків між складовими елементами соціальної структури суспільства, взаємозалежність останніх. Це означає, що жоден елемент соціальної структури не може існувати в суспільстві автономно. В будь-якому випадку він поєднаний соціальним зв'язком з іншими структурними підрозділами суспільства. У цьому випадку є цікавою історія про Робінзона Крузо, який навіть опинившись на безлюдному острові, перебував у тісному зв'язку з суспільством (користувався речами, що виготовили інші люди, займався тими ж видами занять, що і в Англії — облаштовував власну оселю, вирощував сільськогосподарські культури, молився Господові тощо);

• взаємопроникність елементів, що забезпечує цілісність соціальної структури, тобто одні й ті ж соціальні суб'єкти можуть бути частинами різних складових одиниць суспільства. Наприклад, одна і та ж особистість може бути включена до різних соціальних груп та спільностей;

• багатофункціональність і стабільність — кожен елемент соціальної структури суспільства виконує свої специфічні функції, які є відмінними від ролей інших соціальних елементів, що й передбачає значну кількість соціальних функцій суспільства. У зв'язку з вищесказаним можна зробити висновок, що основними складовими суспільства є соціальні спільності, оскільки їх вплив на соціальні процеси є незрівнянно більший ніж участь окремої особистості. Що стосується соціальних організацій та соціальних інститутів, то вони формуються у результаті діяльності і взаємодії соціальних спільностей та груп, є похідними від них^*1. Важливим елементом соціальної структури суспільства є також соціальні групи.

*1: {Ряд сучасних українських соціологів, зокрема, В. Городяненко, навпаки, вважають провідним елементом соціальної структури суспільства соціальні інститути — економіка, політика, наука, освіта, сім'я, оскільки саме вони зберігають і підтримують існуючі в суспільстві соціальні зв'язки і відносини.}

Таким чином, соціальна структура суспільства має два основних компонента: наявність складових елементів та соціальних зв'язків, що виникають між цими елементами.

Більшість сучасних соціологів у структурі суспільства виділяє ряд окремих підструктур, які і є основними складовими елементами суспільства. Проте ці підструктури є лише відносно незалежними між собою, оскільки як і всі соціальні елементи — складові суспільства - пов'язані між собою відносно стабільними соціальними зв'язками. Підструктури суспільства ґрунтуються на основних формах соціальних спільнот, що діють в суспільстві, і це також наштовхує на думку, що провідними складовими елементами соціальної структури суспільства є саме соціальні спільноти.

Отже, основними підструктурами (елементами) суспільства є:

• соціально-етнічна структура;

• соціально-демографічна структура;

• соціально-професійна структура;

• соціально-класова структура;

• соціально-територіальна структура.

Кожна із названих підструктур характеризується найперше тим, що включає до свого складу відповідні спільності. З іншого боку, кожна підструктура має усі ті самі складові частини, ознаки і характеристики, що й соціальна структура суспільства загалом.

Тобто, усі елементи в соціальних підструктурах так само пов'язані між собою стабільно діючими соціальними зв'язками і відносинами. Потрібно нагадати, що стосунки між усіма суб'єктами соціального життя ґрунтуються на певних цінностях та правилах поведінки (соціальних нормах), що є характерними для даного типу суспільства і відрізняють його від інших. Тому слід зауважити, що соціальні норми, власне як і соціальний контроль, є опорою для соціальної структури суспільства, оскільки вони впливають на характер соціальних зв'язків і відносин, що діють в соціальній структурі суспільства. Важливо також зазначити, що на зв'язки і відносини між складовими соціальної структури суспільства впливають також і соціальні статуси та ролі, мова про які піде далі, тож і вони є підґрунтям соціальної структури суспільства. Тому, загальну схему соціальної структури можна зобразити приблизно так, як показано на рис.

Складність побудови соціальної структури полягає ще й в тому, що у суспільстві є відносини соціальної рівності і нерівності. Типовий приклад — пересічний службовець чи студент прирівнюються законом України за своїми конституційними правами до Президента України, адже Конституція нашої держави передбачає рівність громадян. Разом з тим, абсолютно зрозуміло, що за правами і пільгами ці категорії громадян значно відрізняються між собою. Соціальні ролі і статуси, соціальна рівність і нерівність — питання, що є предметом розгляду наступних підрозділів даної теми.

Питання

Громадянські права та свободи є основою конституційно-правового статусу громадянина держави, визначають можливості його участі у суспільно-політичному та культурному житті. Стаття 3 Конституції України проголошує: «Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави». Протягом тисячоліть існування людства пов’язане з відповідною організацією соціуму, розподілом обов’язків між його членами, виконанням правил та норм співжиття, які забезпечували його стабільність та життєздатність. Практика колективного життя передбачала надання переваг певним категоріям населення та їх захист – за соціальною, релігійною, расовою, національною, статевою або політичною ознаками залежно від культурно-історичних умов і типу національно-державного утворення. Спочатку люди жили за правилами «звичаєвого права», згодом виникає розуміння існування і захисту «природного права» з наступною диференціацією прав людини в його сучасному розумінні. Як це не дивно, термін «права людини» є порівняно новим. Його почали вживати лише після Другої світової війни, і пов’язане це з розгромом фашистської Німеччини та утворенням Організації Об’єднаних Націй. Цим новим терміном було замінено інші – «природні права» і «права людини», які вже адекватно не відбивали нових історичних реалій. Розуміння громадянських прав у традиційних суспільствах асоціювалося із вільними громадянами чоловічої статі. Тільки в Новий час з подоланням релігійного догматизму та політико-економічної рабської залеж- ності став можливим перехід у ХVІІ–ХVІІІ ст. до ліберальних уявлень про свободу та рівноправ’я, насамперед права приватної власності. Майже завершеного вигляду права та свободи людини того періоду набули в Декларації прав людини та громадянина від 26 серпня 1789 р. – неперевершеного за своїм всесвітньо-історичним значенням документа Великої французької революції. Підкреслюючи, що «люди народжуються й залишаються вільними та рівними у своїх правах», Декларація визначала ці права як «Свободу, Власність, Безпеку та Опір утискам», включаючи до поняття «свобода» свободу слова, об’єднань, релігійну та свободу від свавільного арешту й тюремного ув’язнення. Одним з найбільш вдалих з погляду розуміння еволюції концепції прав людини є поняття «трьох поколінь прав людини», запропоноване французьким правознавцем Карелом Васаком. Перше покоління прав людини відноситься до періоду англійської, американської та французької революцій ХVІІ–ХVІІІ ст. і характеризується переважно негативним розумінням права як «свободи від», а не позитивним – «права на». Для першого характерне невтручання держави у справи суспільства, дистанціювання від нього, що знайшло своє втілення у понятті «мінімальна держава», або «держава – нічний сторож». Зокрема, до цього першого покоління належать заявлені права, викладені в статтях 2–21 Загальної декларації прав людини. У політичній сфері ідея «мінімальної держави» була реалізована через впровадження принципу поділу влади, механізму стримувань та противаг, розвиток парламентаризму тощо. Розмірковуючи над сутністю демократії, слід звернути увагу на те, що демократія була б неможлива без забезпечення так званих базових прав: свободи думки, слова, преси, зборів, об’єднань тощо. Саме на цих правах була заснована ліберальна держава, яка в свою чергу породила доктрину правової держави. Звідси випливає, що ліберальна держава є не лише історичною, а й правовою передумовою демократичної держави. Друге покоління прав людини характеризується в більш позитивному («права на»), ніж негативному («свобода від») сенсі, вимагаючи втручання, а не невтручання держави для забезпечення рівної участі у виробництві та розподілі відповідних цінностей. Показовими у цьому плані є права, зафіксовані у статтях 22–27 Загальної Декларації прав людини. Ці права ототожнюються з поняттям «соціальна держава», політикою та практикою сучасної соціал-демократії. Основні цінності останньої – свобода, справедливість, солідарність, ідея демократичного соціалізму і соціальної держави, наголошення на загальнонародному характері держави – усе це так чи інакше співзвучне ідеям колективного і справедливого співіснування в соціумі. Третє покоління прав людини накреслилося у статті 28 Загальної декларації прав людини, котра наголошує, що «кожний має право на суспільний та міжнародний порядок, в якому права, викладені в цій Декларації, можуть бути повністю реалізовані». Третє покоління охоплює нині шість заявлених прав. Три з них відображають появу націоналізму Третього світу та його вимоги щодо перерозподілу влади, багатства й інших важливих цінностей: право на політичне, економічне, соціальне та культурне самовизначення; право на участь та отримання прибутків від «спільної спадщини людства» (спільний навколоземний простір; наукова, технічна й інша інформація та прогрес; культурні традиції, пам’ятки та пам’ятники), а також право на мир, здорове та збалансоване довкілля і право на гуманітарну допомогу у разі катастроф. Поряд зі згаданими вирізняють громадянські (особисті), політичні, економічні, соціальні та культурні права. Інколи виокремлюють й екологічні права. До громадянських прав належать такі, що забезпечують гідне життя і свободу людини, захищають її від неправомірних втручань з боку як держави, так й інших суб’єктів суспільних відносин. В основному вони мають негативний характер: право на життя, повагу честі та гідності, безпеку, недоторканість особистості, недоторканість житла, свободу, гідне існування тощо, більшість яких ще визначають як фундаментальні, природні права людини. Політичні права забезпечують участь громадян у суспільно-політичному житті країни. До них належать: громадянство, свобода слова, думки та переконань, свобода друку (поширення інформації), право об’єднання в політичні партії, громадські об’єднання та профспілки, право обирати та бути обраним тощо. Оскільки деякими політичними правами громадяни наділяються в певному віці, треба згадати про активне і пасивне виборче право. Активне виборче право (право обирати) громадяни України набувають у 18-річному віці; пасивне виборче право (право бути обраним) – у 21-річному віці, коли вони можуть бути обраними до Верховної Ради України, і 35-річному – Президентом України. Центральне місце в групі економічних прав відводиться праву приватної власності, оскільки це право уможливлює певну матеріальну незалежність людини від держави, створює умови для достойного існування громадян. Наближеним до нього є право на підприємницьку діяльність, а в більш широкому сенсі – право на працю, на вибір професії та сфери діяльності, право на справедливу оплату праці тощо. Соціальні та культурні права покликані гаран- тувати достойний матеріальний та духовний розвиток людини. Виокремлення соціальних прав пов’язують із виникненням концепції соціальної держави, яка притаманна більшості демократичних країн світу. До комплексу цих прав належать: право на відпочинок, соціальний захист, житло, охорону здоров’я тощо. Право на освіту, технічну, художню та наукову творчість, право на результати своєї інтелектуальної, творчої діяльності, право на використання здобутків культури та мистецтва тощо є основою культурних прав людини та громадянина. Як зауважив відомий західний правознавець Дж. Донеллі, лише після Другої світової війни почався справжній розвиток міжнародного права: «Ставлення держав-переможців до прав людини було ганебним. Перед війною небагато було зроблено, щоб допомогти євреям, які намагалися виїхати з Німеччини у сусідні країни. Фактично ж тим, хто втекли, було відмовлено в притулку урядами держав-союзниць, включаючи Сполучені Штати. Під час війни не було зроблено жодних зусиль для припинення функціонування концтаборів. Наприклад, держави-союзниці навіть не звертали увагу на залізничні колії, якими в Аушвіц привозили на заклання сотні тисяч жертв… І лише коли війна завершувалася, громадяни й лідери держав-союзниць, які до цього були заклопотані своєю перемогою, захотіли протистояти цьому страхіттю». Першим кроком у заповненні правового вакууму був Нюрнберзький процес над військовими злочинцями (1945–1946 рр.), на якому проти нацистських лідерів висувалися безпрецедентні на той час звинувачення в злочинах проти людства. Проблема прав людини дійсно стала об’єктом міжнародних відносин, принаймні в Організації Об’єднаних Націй (ООН). (У Пакті Ліги Націй права людини не згадуються.) 10 грудня Генеральна Асамблея ООН одностайно ухвалила Загальну декларацію прав людини, визначення якої міжнародних норм щодо прав людини навіть сьогодні є найбільш авторитетним. Слід зауважити, що оскільки Загальна декларація прав людини – це резолюція Генеральної Асамблеї ООН, а не угода, вона сама по собі не має зобов’язальної сили. Однак вона разом із Міжнародним пактом про економічні, соціальні та культурні права і Міжнародним пактом про громадянські та політичні права склали спільний документ Міжнародний Білль про права, що є підсумковим викладом мінімальних соціальних і політичних гарантій, визнаних міжнародною спільнотою як необхідних для гідного життя в сучасному світі. Важливим кроком на шляху розвитку та забезпечення прав людини став великий міжнародний форум – Конференція з безпеки та співробітництва в Європі, що була скликана у Гельсінкі 3 липня 1973 р. і закінчилася 1 серпня 1975 р. На конференції були присутні представники 35 урядів – країн НАТО, держав-членів Варшавського договору, 13 нейтральних європейських країн, які належали до Руху неприєднання. Конференція закінчилася прийняттям Гельсінкського Заключного Акту, який хоча і не був зобов’язальним документом, але мав вагомий вплив на процес захисту прав людини насамперед у соціалістичних країнах. Зокрема, саме тоді на теренах Радянського Союзу виникають гельсінкські групи правозахисників, які стали провісниками майбутніх незалежних держав. Проблема забезпечення захисту прав людини та забезпечення їх повноцінної участі в політичному житті перебуває в центрі уваги міжнародної спільноти і закріплюється відповідними правовими актами. Зокрема, це Загальна Декларація Прав Людини – Резолюція Генеральної Асамблеї 217 А (ІІІ), прийнята 10.12.1948 р.; Міжнародний пакт про громадянські і політичні права, який був ратифікований Указом Президії Верховної Ради Української РСР, № 2148- VIII (2148-08) від 19.10.73 р.; Конвенція про заборону всіх форм дискримінації жінок – Резолюція ГА 34/180, прийнята 18.12.1979 р.; Європейська конвенція про захист прав людини і основних свобод 1950 р. (ратифікована разом з Протоколами № 1, 2, 4, 7, 11 Законом України від 17 липня 1997 р.); Європейська хартія місцевого самоврядування; Документ Копенгагенської наради Конференції з людського виміру Конференції з Безпеки та Співробітництва в Європі (КБСЄ); Рекомендація 1413 (1999) ПАРЄ про рівне представництво в політичному житті; Рекомендація Rec 3 (2003) Комітету Міністрів про збалансовану участь жінок та чоловіків у процесі прийняття рішень у сфері політики та громадського життя та ін. До цих прав слід додати ще колективні права та права народів. Суб’єктами колективного права можуть виступати сім’я, виробничі колективи, національні та сексуальні меншини тощо. Із розпадом СРСР та світової системи соціалізму проблема реалізації права націй на самовизначення набула особливої гостроти. Повноцінна реалізація прав і свобод громадян можлива за умови їх органічного поєднання з обов’язками перед державою, спільнотою і окремими громадянами. У кожній країні існує певне розмаїття таких обов’язків, але в цілому їм притаманні такі: захист держави та військова служба, сплачування податків та інших фінансових відрахувань, повага національної гідності та національних символів, підтримка громадського порядку і загального миру, піклування дітей про батьків тощо.