Мости постійного струму

Дата добавления: 2015-09-19; просмотров: 406

Шлюб завжди був не тільки актом цивільно-правового характеру, а об’єднував в собі соціальні, біологічні, матеріальні та духовні аспекти. Шлюб в Україні був моногамним, патріархальним. Багато складових шлюбу відрізнялися в різних районах України, що було зумовлено перебуванням цих районів у складі різних держав. Але існувала усталена основа, притаманна українському населенню всіх регіонів. Так, підготовка до шлюбу була справою не тільки молоді, батьків та родичів, але й громадськості. Вплив здійснювався через громаду, молодіжні громади.

Безшлюбність загалом осуджувалась суспільством, хоч з цього правила існували і винятки. Від шлюбу могли відмовитися один з синів або одна з дочок, щоб не ділити господарство та годувати молодших сестер та братів.

Шлюб був різновидом договору, який укладався усно, а в XVIII–XIX століттях письмово, особливо, коли йшла мова про розділ землі. Нареченій батько видавав придане, або посаг. До нього входила скриня (постіль, одяг, білизна), інколи худоба (худоба, земля, гроші).

Ролі в сватанні відрізнялися в залежності від того, наскільки консервативною була система землеволодіння та землекористування. При консервативній системі роль самих молодих була дуже незначною, адже в договорі йшлося не про любов молодих, а про «поле», яке належало батькам.

Звичаєве право обмежувало укладання нерівних шлюбів, перш за все між багатими та бідними. І багаті і бідні неохоче віддавали дітей за нерівного.

Загальним правилом було, що невістка йшла у сім’ю чоловіка. Але в нерівних шлюбах зустрічався і випадок, коли бідний чоловік йшов у сім’ю жінки, на приймацтво. Приймацтво розрізнялося за причиною, існувало три його види – за бажанням, за волею батьків, за запрошенням. В першому випадку положення зятя було подібним до найманого працівника, нерівне в сім’ї. Зять не був головою в сім’ї, а тому ставлення до нього з боку громадськості було здебільшого зневажливим. В третьому випадку зятя запрошували найчастіше, коли не було голови сім’ї. Тоді ним ставав зять. Приймацтво за бажанням та за запрошенням найчастіше схвалювалося громадою.

До XVI століття панував громадянський шлюб, коли шлюб був дійсним після громадського весілля. Пізніше (з 1744 року) Синод затвердив указ, згідно з яким шлюб набував чинності тільки через вінчання.

Українська сім’я після одруження ділилася – оженившись, син ішов з дому і будував власний. Але для допомоги батькам один з синів ззалишався допомагати батькам. На Правобережжі залишався старший, на Лівобережжі – молодший. Інколи (коли у батька не було синів) залишалися і дочки. В разі передачі спадщини за договором (зараз він називається «договір довічного утримання») батько сам визначав, хто з дітей залишається при ньому, обсяг обов’язків та долю в спадщині.

До середини XIX століття сформувався господарський комплекс, що включав в себе землеробство зі скотарством (при перевазі землеробства). Рибальство, бджільництво, мисливство та збиральництво являли собою допоміжні засоби здобуття їжі.

Сіяли головним чином жито, хоча на Півдні все більше площ віддавалося під пшеницю. Сіяли гречку, просо, ячмінь, овес, горох, квасолю, коноплі, мак, льон. Поширюється соняшник. З кінця XIX століття розповсюджується кукурудза, але помітної ролі в харчуванні вона не відіграє.

Овочеві культури – капуста, буряк, морква, огірки, цибуля, часник. З XIX століття картопля починає поступово замінювати хліб в раціоні багатьох регіонів. Вирощувалися гарбуз, в південних районах – кавун і диня. З приправ росли пертрушка, пастерна, хрін, кріп. З садівних культур – яблука, груші, сливи, вишні, смородина.

Тваринництво складалося з вирощування корів як тяглової сили, свиней, овець на м’ясо, птиці.

Основним способом переробки зерна був млинарський. Мололи жито, пшеницю, гречку, просо, ячмінь, кукурудзу. Робили крупи з проса, гречки, ячменю, пшениці, кукурудзи. На зиму солоили та квасили овочі та фрукти. Сушили яблука, груші, сливи, вишні, смородину, гриби, на півдні – абрикоси.

М’ясо намагалися продавати через його дорожнечу. Інколи продавали не тільки надлишки, але й те, що було необхідно для власного споживання. Свинину звлишали собі, продавали яловичину та телятину. Худобу звичайно забивали двічи на рік – на Різдво та на Паску. Сало солили, м’ясо готували свіжим або мороженим, інколи теж солили. Кишки та шлунок після ретельної обробки начиняли м’ясом, салом, кров’ю, і робили ковбаси, кров’янки.

З молочних продуктів готували сир, в Карпатах та там, де розводили овець на молоко, готували овечу бринзу. Готували сметану, яку частково переробляли в масло, здебільшого на продаж. Молоко квасили на кисляк і ряжанку.

Рибальство було підмогою до бідного на білки селянського харчування. Рибу солили або в’ялили.

Повсякденні страви. Найбільш поширеними стравами були виготовлені з рослинних складників. Більшу роль відігравали страви з зернових. Каші виготовлялися з проса, гречки, кукурудзи, ячменю, вівса, зрідка пшениці. Каші з жита не готували. Готували рідкі кашоподібні страви – куліш, ячний крупник.

Хліб цінувався біл за всі інші печені страви. В Україні пекли хліб переважно з житньої муки. Але у другій половині XIX століття із зубожінням селянства в жито почали домішувати іншу муку. На Полтавщині і Слобожанщині домішували гречку, на Поліссі – картопляну, У Західній Україні – ячмінну, кукурудзяну, вівсяну. Хліб завдавали у дерев’яній діжці на залишкові розчини з минулої випічки, вимішували спочатку дерев’яною кописткою, а з додаванням борошна та загустінням тіста – рукою. Тісто підходило декілька годин у теплому місці, потім його сажали у піч, на дубовому або капустяному листі, без форми. Хліб пекли жінки, рідше дівчата, раз на тиждень, найчастіше в суботу. З випіканням хліба було пов’язано багато заборон і правил. Так: не можна було випікати хліб у п’ятницю, тримати двері відчиненими при садженні хліба у піч, торкатися тіста «нечистій» жінці.

З супів були розповсюджені два. Це різні види борщу, капусняк. Борщ готували найчастіше з буряком, капустою, морквою, картоплею (у XIX столітті). На півдні додавали картоплю. На свята в борщ клали м’ясо, у будні заправляли салом. У піст в юшку клали сушену рибу, заправляли олією. Навесні готували зелений борщ з щавлю, копиви, лободи, кропу, петрушки. Заправляли сметаною і вареними яйцями. Влітку готували холодний борщ на сироватці, який не варили. До сироватки додавали варену картоплю або буряк, петрушку, кріп, цибулю, по можливості круте яйце і сметану.

Молочні страви були досить розповсюджені. На столі бували сир, молоко свіже і кисле, в Карпатах – бринза.

Пили узвари з сухих і свіжих фруктів та ягід, кваси, настої з трав. Хмільний мед і пиво в XIX столітті вже майже не готували.

Хліб мав і велике ритуальне значення. На весілля пекли коровай. Короваї виготовляли у обох молодих і ділили під час їх дарування.

Культура українців за суттю своєю завжди була осідлою, аграрною. Тому основним типом поселення були села та хутори. Максимально враховуючи природні умови, найдавніше населення території Украйни будувало свої оселі біля водоймищ, на захищених від вітру ділянках. Жителі території сучасної України використовували печери та напівпечери (пізніше використовувалися землянки), інколи будівлі ставилися на стовпах, на платформах. Ці типи житла використовувалися поряд зі звичайними будинками майже до 19 століття. Для будування використовувались майже всі матеріали, що могла дати природа – дерево, солома, очерет, глина, каміння.

Форма та планування поселення також залежали найчастіше від природних умов та ландшафту. Так, в Карпатах будинки у селищах ставилися безсистемно, на зручних земельних ділянках. В північній частині України переважало вуличне планування. Інколи селища та міста будувались за радіальною системою – колами, в центрі яких знаходилася центральна торгова площа. На півдні України, де планування часто-густо відбувалося за наказом або під керівництвом адміністрації, переважала квартальна форма планування.

Внаслідок сприятливих погодних умов на більшості території України сформувався відкритий тип двору. В ньому земельна ділянка, прилегла до хати, залишалася просто неба. Господарські споруди найчастіше були повністю відокремлені від житлового будинку (хоча зустрічалися і часткове, і повне приєднання господарських споруд до житла). Житловий будинок знаходився в глибині двору, часто закритий від поглядів ззовні деревами та кущами.

Житло жителя України було двокамерним – складалося з опалюваної хати, та неопалюваних сіней. Пізніше, в залежності від заможності хазяїна, погодних умов, особливостей етнокультурних контактів з іншими народами, почали опалюватися обидві частини житла, або інколи вони мали різні входи. Трикамерний тип житла був відомий з XV століття. В такому житлі були сіні, хата, та комора. Хата та комора розташовувалися з різних боків від сіней. Інколи замість комори буда друга хата. Таке розташування набуло назви хати на дві половини. Стіни житла зводились з місцевих будівельних матеріалів залежно від ресурсів та можливостей забудовників. Існувало два типи конструкції стін – зрубний і каркасний. Перший зустручався зрідка, переважно в районах, багатих на лісоматеріали. Каркас заповнювався глиною, перемішаною з соломою. У ряді районів поряд з глиною та соломою вживалося каміння. Підлога в хаті була також глиняною, дощана зустрічалася дуже рідко.

Летний сад

Летний сад – первый сад Петербурга – был заложен в 1704 году, спустя год после основания новой столицы. Вначале это была парадная царская резиденция. В летнее время протекала общественная и придворная жизнь Петербурга.

Желая иметь сад «лучше, чем в Версале у французского короля», Петр I принял личное участие в составлении первого проекта его планировки и с присущей ему энергией и увлеченностью лично руководил его устройством. Особой красотой отличались фонтаны, снабжавшиеся водой из речки, получившей в связи с этим название Фонтанки. Один из современников Петра I так описывал достопримечательности сада: «Здесь множество замечательных вещей, беседок, галерей и удивительно красивых деревьев. Были в том саду пруды, обложенные каменной стеной, по которым плавали индийские гуси, морские утки и множество птиц».

К середине XVIII века Летний сад утратил значение парадной царской резиденции, деревья больше не подстригались, и с годами их могучие кроны закрыли аллеи от солнца. Теперь сад превратился в место для прогулок привилегированной знати столицы.

В 1777 году в Петербурге разразилось одно из сильнейших за всю его историю наводнений. В результате фонтаны, грот, павильон и многочисленные беседки Летнего сада погибли и в дальнейшем уже не восстанавливались. Зато именно тогда было решено сделать знаменитую ограду со стороны Невы. Архитекторы Ю. М. Фельтен и П. Е. Егоров создали подлинный шедевр: 36 гранитных колонн, на которых установлены вазы и урны, соединяет ажурная металлическая решетка, украшенная позолоченными деталями.

Среди других достопримечательностей Летнего сада можно назвать «Чайный домик», построенный по проекту К.И. Росси, восхитительную вазу из розового порфира у Карпиева пруда, памятник великому русскому баснописцу И.А. Крылову. Летний сад украшает и первая в России коллекция итальянской мраморной скульптуры конца XVII – начала XIX веков. С появлением этой скульптуры в Петербурге связана курьезная история: когда в Летнем саду поставили статую обнаженной Венеры, к ней пришлось приставить и солдата с ружьем для круглосуточной охраны. Дело в том, что петербуржцев, не знакомых с классикой мировой скульптуры, возмутила «голая баба с белым лицом», и каждый считал своим долгом ее во что-нибудь одеть.

Нельзя не упомянуть еще об одной интереснейшей скульптуре сада, которая носит название «Мир и Изобилие». Эта скульптурная группа, выполненная П. Баратта по специальному заказу Петра I, в аллегорической форме изображает победу России над Швецией. Вместе с барельефами дворца Летнего дворца, она увековечила победоносное окончание Северной войны (1700 – 1721).

А уже в XIX веке Летний сад стал чрезвычайно популярным местом среди столичных купцов в связи с тем, что каждую весну здесь устраивалась «ярмарка невест»: молодые купчики прохаживались по аллеям, вдоль которых выстраивались купеческие дочки на выданье со своими матушками. Понравившуюся девицу можно было сразу же и сосватать.

Тогда же Летний сад был местом прогулок и встреч для многих петербургских поэтов, писателей, художников, композиторов. А.С.Пушкин, живший одно время неподалеку, часто посещал его. В одном из писем к жене поэт писал: «… Летний сад мой огород. Я, вставши от сна, иду туда в халате и туфлях. После обеда сплю в нем, читаю и пишу. Я в нем дома».[1]