Диспозитивність

Дата добавления: 2015-10-01; просмотров: 658

Всего приняло участие в марафоне 348участников

Главный судья___________________А.П. Дейкин

Главный секретарь_______________Л.А. Дейкина

ПОХОДЖЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ

(Реферат)

Виконала:

Студентка ІІ курсу,

Групи ДОПО-20

Григорян Ольга Віталіївна

Івано-Франківськ

Зміст

Вступ

Розділ 1. Погляди на походження української мови

Розділ 2. Мова – найпоширеніше надбання кожного народу

Висновки

Список використаної літератури

ВСТУП

Дехто вважає мову лише засобом порозуміння між людьми. Насправді ж цим не вичерпується її значення. У мові закодовує нація всю свою історію, багатовіковий досвід, здобутки культури, духовну самобутність.

Мова для кожного народу стає ніби другою природою, що оточує його, живе з ним всюди і завжди. Без неї, як і без сонця, повітря, рослин, людина не може існувати. Як великим нещастям обертається нищення природи, так і боляче б’є по народові зречення рідної мови чи навіть неповага до неї, що є рівноцінним неповазі до батька й матері.

Українська мова своєю красою і багатством давно привертала увагу вчених. Коли йдеться про походження української мови, переважна більшість зацікавлених сприймає цю проблему як походження сучасної української мови, тобто тієї, яку вони чують щодня по радіо й телебаченню і використовують у щоденному спілкуванні між собою, яку вивчали в школі, якою читають книжки, газети й часописи. Проте слід пам’ятати, що національна мова складається з двох самостійних гілок: спільної для всієї нації літературної мови, відшліфованої майстрами художнього слова, і мови народної, яка досить відрізняється в різних діалектних ареалах.

РОЗДІЛ 1. ПОГЛЯДИ НА ПОХОДЖЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ

Тривалий час у нашій науці панувала єдина “правильна теорія” про колиску трьох братніх мов – давньоруську мову, з якої в 14 ст. постали самостійні мови: російська, українська, білоруська. Ця “теорія” відбита в працях О. Востокова, І.Срезневського, О.Потебні, О.Соболевського, О.Шахматова, Л.Булаховського, А.Селіщева, В.Ви­ноградова, Р.Аванесова, П.Кузнецова, Ф.Філіна, І.Білодіда та ін. Щоправда чимало російських мовознавців уважали прямою спадкоємницею мови Київської Русі лише російську мову, а українську та білоруську такими, що відокремилися від давньоруської і повинні повернутися до свого кореня, злитися з російською. За їхньою термінологією, давньоруська мова – “древнерусский язык”, російська мова – “русский язык”. Згадаймо: Словарь русского языка ХІ-ХVІІ вв. (М., 1975). Показовими в цьому плані є висловлювання знаного дослідника О.Трубачова: “Доходит до того, что сейчас в научной литературе, да и у широкой общественности набрало силу мнение, что якобы неудобно называть нашу начальную письменность и ее язык русскими, поскольку это общее наследие языка и культуры не одних русских, но и украинцев и белорусов. Вот пример, когда из верной посылки делаются неверные выводы. Ведь Русь Х-ХІ веков никак иначе себя сама не называла, а только Русью, Русской землей. Начать называть этот ранний период языка и литературы древневосточнославянским значило бы фактически переименовать его… Между тем в наших филологических кругах при обсуждениях упорно требуют говорить о паритетности взаимовлияния не только русского языка на национальные, но и наоборот. Но вдумайтесь, сопоставимые ли это вещи” [3].

Щодо назви Русь, яку так владно присвоїли російські мовознавці, зокрема й О. Трубачов, зазначимо, посилаючись на Степана Наливайка, який глибоко вивчає проблему етногенезу українців, шукає відповіді на питання питань: хто ми, звідки, від яких часів, залучаючи для дослідження незалежні одне від одного джерела, що назва Русь і сьогодні привертає до себе непослабну увагу, вона так і лишається найбільшою загадкою української історії – та й не тільки української. Незважаючи на численні гіпотези, число яких уже сягає двадцяти, і на всі намагання упродовж не одного століття, особливого успіху тут не досягнуто [2]. Сам же Степан Наливайко унаслідок свого фундаментального дослідження робить висновок, що “назви Таврика, Русь, Україна, Волинь виявляються семантичними двійниками, несуть однакове значення, виражене різними лексичними засобами. І словосполучення “Україна-Русь”, у такому разі, не штучне сусідування двох випадкових, малозначущих означень, а поєднання двох абсолютно рівноцінних, сповнених глибинного змісту соціального статусу назв, які мовби дублюють, доповнюють одна одну. І значення кожної, що відбиває надзвичайно архаїчні уявлення насельників Давньої України, – “Країна Священної Корови // Країна Священного Бика” [2].

Чи існували інші наукові погляди на проблему походження української мови, як і російської, білоруської? Звичайно. Але вони не допускались до широкого наукового обігу. Про них дізнавались переважно з публікацій викривального тону, що особливо рясно з’явились у 70-і роки минулого століття. Серед них виділялись розвідки мовознавця М.Тарасюк. Так, у статтях “Їхні ідеологічні позиції”, “Мовна політика в УРСР і злісні вигадки”, що друкувалися в журналі “Мовознавство”, він (чи вона?) піддав нищівній критиці “українських буржуазно-націоналістичних недобитків – колишніх петлюрівців, недавніх гітлерівсько-фашистських найманців”: О.Горбача, В.Чапленка, П.Ковалева, П.Штепу, Ю.Шевельова та ін.

Відштовхуючись від загальновідомих на той час фактів походження української мови, викладених у працях О.Шахматова, Т.Лер-Сплавінського, Л.Булаховського, Ф.Філіна, І.Білодіда, М.Тарасюк зазначав: “М.Чубатий, автор книжки “Княжа Русь-Україна та виникнення трьох східнослов’янських націй”, і його апологет П.Ковалів заперечують очевидний факт – існування спільної літературної східнослов’янської мови (“ніякої староруської мови не було”) і намагаються довести, що вже з VІ ст. (тобто ще до розпаду слов’янської спільності) існувала окрема українська мова”.

Із розпадом тоталітарної системи та утворенням Української держави посилився інтерес українських мовознавців до вивчення давньоруського періоду в історії східних слов’ян та їх мов. Проведено конференції, на яких збиралися вчені як академічних інститутів, так і науковці з різних міст України, Білорусі та Росії. За інформацією А.Бурячка [1], більшість науковців обґрунтували положення про те, що давньоруської народності як певної етносоціальної одиниці насправді не було, а існували східнослов’янські племена зі своїми близькими за структурою, але не тотожними мовами. Якщо ж ідеться про мовну ситуацію в Київській Русі, то вона, на думку більшості дослідників, була такою. Побутувала церковнослов’янська, або староболгарська, мова, якою Кирило й Мефодій переклали богослужбові книги і якою вели богослужіння після прийняття християнства в Київській Русі. Але основною розмовною мовою народу, який заселяв простори від Закарпаття до Дону й від Прип’яті до Причорномор’я була українська мова. Її основа через століття переходила від покоління до покоління, збагачуючись новими лексичними елементами та вдосконалюючись у граматичному й стилістичному вираженні аж до наших днів.

Думки багатьох дослідників (О.Потебні, П.Житецького, М.Максимовича, К.Михальчука, О.Мельничука, Г.Півторака, В.Нім­чу­ка, Ю.Карпенка, А.Білецького та ін.) про походження української мови описуються С.Єрмоленко в передмові до хрестоматії “Історія української мови” (К., 1996). Тут же подано розвідки (А.Кримського,Є. Тимченка, С.Смаль-Стоцького, І.Свєнціцького, І. Огієнка, К. Німчи­нова, Ю.Шевельова, О.Горбача, П.Ковалева та ін.), які до сьогодні практично не були відомі широкому філологічному загалові.

Нині українське мовознавство вийшло із затінку російського. З’являються праці, у яких увага вчених спрямована на з’ясування глибинної сутності власної мови. Так, побачила світ ґрунтовна монографія О. Царука „Українська мова серед інших слов’янських: етнологічні та граматичні параметри”, під час роботи над якою автор прагнув подивитись на історію української мови не з московської, а з нашої, київської сторони, із Савур-могили і сторожового горба, не зігнорувавши при цьому принципу об’єктивності й послідовності у встановленні наукової істини [4]. Обґрунтувавши сучасну кризу традиційного поділу слов’янських мов, науковець на основі аналізу вже відомих та нових історичних, археологічних, етнографічних, антропологічних та лінгвістичних фактів визначає основні етнологічні і граматичні параметри українського глотогенезу. На його переконання, у давньоруській мові потрібно бачити не самостійну наддіалектну живу прамову східних слов’ян, а лише намагатися виділити в ній особливості давнього українського мовлення. Якщо з цього погляду підійти до писемних свідчень, то виявиться, як стверджував А. Кримський, що “взагалі словниковий матеріал Київського літопису відзначається дивовижною близькістю до сучасного українського” [4, с. 127].