Права командирів (начальників) накладати дисциплінарні стягнення на підлеглих рядових (матросів), сержантів (старшин) строкової служби і служби за контрактом

Дата добавления: 2015-10-12; просмотров: 572

Захист прав через цивільні позови являє собою один з аспектів існування права та функціонування правової системи. Правові вимоги як вираження певної соціальної поведінки суб’єктів цивільного права на індивідуальному рівні припускають необхідність відповідності конкретної вимоги загальному правилу. Позовний захист цивільних прав у римському праві мав переважне значення, але захист міг здійснюватися і в спеціальному порядку (за допомогою інтердиктів преторів). Незадоволений інтерес формулювався у вигляді позову як визнаної законом форми висування претензії іншій стороні правовідносин.

Римляни створили розвинену систему позовів. До них належали: позов до речі (actio in rem), позов до певної особи (actio in personam), позов строгого права (actio stricti juris), позов доброї совісті (actio bonae fidis), прямий позов (actio directa), зворотний позов (actio contraria), позов за аналогією (actio utilis), кондикції (особливі зобов’язальні позови, у яких не згадувалися підстави їх виникнення), позови з фікцією (actio fictia), позови з переміщенням суб’єктів, позови штрафні та реіперсекуторні, за якими можна було вимагати відновлення порушеного становища, передачі прав тощо, а також позови actio popularis, які римські громадяни подавали в «інтересах римського народу».

Право осіб існувало у двох аспектах – матеріальному і процесуальному. Перший аспект демонстрував ступінь незалежності індивіда від зовнішнього соціального світу, а другий виражав форми і процедури захисту і реалізації цього права в умовах реальних конфліктів. Процес був формою захисту і реалізації права з притаманними йому рівністю та автономністю індивідів. Процес (actio) був правом домагатися через суд того, що за правом належало громадянинові, але суто процесуальне розуміння позову, коли малася на увазі спроба розпочати процес, у римському праві було не можливе. І це тому, що позов спочатку надавався магістратам на підставі попереднього розгляду справи, а потім виникали правові наслідки від звернення позивача до суду.

При цьому сторони судового процесу мали визнавати загальні презумпції приватного судочинства. Презумпції являли собою правові припущення, які характеризують на підставі заздалегідь з'ясованих фактів інші, що не доведені, а тільки передбачені. Презумпція раціоналізувала процес, оскільки звільняла від необхідності заздалегідь доводити всі взаємозв'язки фактів і правовідносин. Проте презумпція не була незаперечною, оскільки припускалося, що в ході процесу вона може бути доказово спростована.

У римському цивільному процесі сформувалися деякі загальні презумпції процесуального права, які є надбанням і нашої процесуальної культури:

1) судова участь сторін і судочинство виходили з підкорення авторитету судді;

2) судочинство повинне підкорятися вимогам реальності й економності, а суперечка повинна знаходитися лише у сфері права;

3) судові рішення мали бути справедливими щодо громадян;

4) судова роль судді мала обмежуватися змістом вимоги;

5) презюміювалися позитивні (на думку учасників процесу) якості судді, які були критеріями для оцінки законності всіх його процесуальних дій;

6) присуд мав ґрунтуватися на упевненості сторін процесу в істинності його змісту щодо суті й обставин справи.

Правильний хід судового процесу, під час якого вирішувалися проблеми захисту приватних прав, визначався і тим, що римське право визнавало існування різних за своєю основою видів позовів. Відповідно до основних типів прав у матеріальному аспекті (абсолютні чи відносні), римські правознавці розрізняли речові (actiones in rem) і особисті (actiones in personam) позови. У першому випадку йшлося про наявність у позивача правової позиції відносно речового права, яке могло бути порушене будь-якою персоною. Це означало, що претензії позивача були звернені до всіх, а визначеність могла бути досягнута лише під час судового процесу. В іншому випадку (особистий позов) відповідати мав лише боржник даного кредитора. Ця відмінність цілей процесу відповідала існуванню двох типів процесуальних засобів – визначальних і виконавчих. Така типологія була очевидною вже за часів найдавнішого процесу, коли подавали законний позов.