Охарактеризуйте основні елементи системи масових комунікацій.

Дата добавления: 2015-10-15; просмотров: 638

Part I

Учебно-методическое пособие

(в двух частях)

Компьютерная верстка: Л.А. Давыдова

Подписано в печать 28.10.2005. Формат 60х84 1/16. Бумага офсетная.

Гарнитура Times New Roman. Способ печати ризография. Усл. печ. л. 2,6.

Уч.-изд. л. 2,8. Тираж 100 экз. Заказ

Учреждение образования Федерации профсоюзов Беларуси

«Международный институт трудовых и социальных отношений»

г. Минск, ул. Казинца, 21-3. Лицензия ЛИ № 02330/0133405 от 14.10.2004 г.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дисертаційного дослідження. Проблематика філософії науки як осмислення структури наукового знання, засобів і методів наукового дослідження формувалася на ґрунті позитивістських настанов щодо соціокультурної нейтральності та кумулятивного характеру зростання наукових знань, тому до уваги брали переважно природознавчі дослідження та їхні результати. Але вже у середині ХХ століття намітився поворот до актуалізації проблем гуманітарних наук, які на той час досягли відповідного рівня концептуальної визначеності. Спираючись на філософські узагальнення В. Дильтая, який висунув ідею наук про дух, а також неокантіанців баденської школи, передусім В. Віндельбанда, Г. Рикерта й інших, філософи та методологи науки вважали значущим обґрунтування наукового статусу гуманітарного знання, визначення його специфічних рис (порівняно зі зразками природничого знання), уніфікації нормативно-методологічної бази тощо.

Наприкінці ХХ та на початку ХХІ століть актуальною стала тенденція до інтеграції наук. Сьогодні йдеться вже не стільки про необґрунтованість і непродуктивність підлаштування гуманітаристики під стандарти природничих наук, скільки про гуманітаризацію ідеалу науковості загалом. Пошуки нового фундаменту для інтеграції знання зумовлені відмовою від механістичної картини світу й відповідних класичних уявлень про науку.

Реагуючи на методологічну кризу, філософи і вчені звернули увагу на специфіку гуманітарного пізнання, методологічний потенціал якого розкривається в побудові нового типу науки, зорієнтованого на людину з її вітальними потребами і смисложиттєвими цінностями. Свідченням так званого гуманітарного повороту стала значна кількість наукових публікацій українських і закордонних авторів, низка науково-практичних конференцій, присвячених гуманітаризації та гуманізації науки і науково-технічного поступу.

Окрім внутрішньонаукових чинників, важливу роль у зміні статусу гуманітарних наук зіграли соціокультурні передумови, а також антисцієнтистський суспільний рух, учасники якого виступають з критикою традиційної науки і наукового способу пізнання як неадекватного вселюдським імперативам виживання та моральним цінностям, враховуючи екологічну компоненту і турботу про наступні покоління. Це зумовило зацікавлення ціннісно-смисловою визначеністю наукового пізнання та використання накопиченого досвіду гуманітарних наук у цій царині.

ХХІ століття – доба гуманітарно-соціальних досліджень, коли на перший план виходять питання організації людського життя, а не підкорення природи. Приходить усвідомлення, що знання, дозволяючи людині панувати над природою, не гарантує влаштування повноцінного життя. Про це свідчить і бурхливий розвиток гуманітарного пізнання, розгалуження його предметної сфери.

На цьому тлі однією з нагальних проблем філософії науки стає пошук і конституювання парадигмальних підвалин гуманітаристики, які б дозволили досягти згоди щодо методології та критеріїв науковості знання між істориками, соціологами, антропологами, політологами, представниками інших соціогуманітарних дисциплін.

Специфіка гуманітарного знання (неможливість звести його до загальних зразків, побудувати єдину теорію для пояснення типових явищ, оскільки воно має справу з індивідуальним, особливим, а також високий рівень його складності, нелінійності тощо) стала підставою для заперечення його парадигмальності. Перевірка такого твердження вимагає насамперед уточнення змісту поняття парадигми в категоріальному апараті гуманітарних наук, окреслення сфери його застосування. У контексті розв’язання цих проблем особливо актуальне, на наш погляд, виявлення евристичного потенціалу поняття смислу, що відіграє важливу роль у формуванні парадигм гуманітарнонаукового знання.

З погляду сучасного стану українського суспільства загалом, а не лише його наукової та педагогічної сфери, тема дисертаційного дослідження має також актуальний духовно-практичний вимір, оскільки стосується формування смислового стрижня ціннісних координат світогляду, спроможного стати активною творчою основою змістовного, плідного життя, фундаментом виховання й освіти, мірилом справедливості й законності, чинником консолідації громадянського суспільства. Після тривалого періоду духовного вакууму за доби комуністично-тоталітарного режиму суспільство опинилося під тиском пропаганди масового споживання, що не потребує критичного осмислення та самостійного вибору. За цих умов дослідження гуманітарнонаукових парадигм знання, центральним елементом яких є поняття смислу, набуває ще й особливого соціокультурного значення.

Стан наукової розробки теми дослідження. Смисл як одна з ключових категорій філософії традиційно перебуває в центрі уваги мислителів минулого і сьогодення. Смислові виміри життя та діяльності людини, своєрідна “літургія смислу”, за визначенням С. Кримського, – фундаментальне завдання філософії. Не менше зацікавлення поняття смислу викликає і в науковців-гуманітаріїв. На міждисциплінарний характер проблеми смислу звертає увагу В. Петрушенко, зауважуючи, що її вивчає ціла низка наук – культурологія, психологія, логіка, епістемологія, лінгвістика, семіотика, наукознавство тощо.

Поняття смислу (сенсу) в зіставленні зі значенням розкривалось у логіко-філософських дослідженнях Л. Вітґенштайна, Б. Расела, Р. Павільоніса, Ґ. Фреґе та ін., а також у працях з лінгвістики й семантики О. Алімурадова, М. Бахтіна, А. Бондарко, В. Бурбело, С. Васильєва, Л. Єльмслєва, Ф. де Сосюра, Н. Хомського, Г. Шпета й ін. Когнітологічний підхід до вивчення смислу реалізували Н. Бєсєдіна, Л. Броннік, І. Солоділова. У галузі психології смисл досліджували Л. Виготський, В. Долженко, В. Зінченко, Д. Леонтьєв, О. Лурія, А. Сєрий, О. Тихомиров, М. Яницький та ін. Смисл постає в центрі уваги теоретиків історичного (Й. Дройзен, В. Дильтай, Й. Гердер, М. Фуко) та соціального (М. Вебер, Ґ. Зімель, А. Шюц, Р. Хітцлер) пізнання.

У 2012 році опублікована колективна монографія науковців відділу логіки та методології науки Інституту філософії НАН України (С. Кримський, П. Йолон, В. Кузнєцов, Я. Шрамко, Я. Кохан, Н. Вяткіна, В. Омельянчик, А. Васильченко, В. Навроцький, О. Маєвський, І. Кисляковська, А. Артюх, Ю. Писаренко) за редакцією академіка НАН України, доктора філософських наук, професора М. Поповича, присвячена теорії смислу в гуманітарних дослідженнях та інтенсіональним моделям у точних науках. У центрі уваги авторів – аналіз феномену смислоутворення, загальна теорія смислу як частина семіотики та логічної семантики, зокрема теорія смислових (інтенсіональних моделей) людського спілкування.

Ідея смислу відіграє провідну роль у становленні гуманітарних наук. Водночас вона слугує одним із чинників “нинішнього зрушення гуманітарної парадигми”, а “дискурс смислу” (термін Г. Тульчинського) стає одним із перспективних ракурсів дослідження епістемного та методологічного потенціалу гуманітарних наук у формуванні цілісної наукової картини світу.

Смисл як єдиний принцип доцільності має стати основою нової раціональності, фундаментом як наук про природу, так і наук про культуру, що дозволить подолати їхній дуалізм і протистояння (П. Гайденко). Наука в цілому може повернути собі статус гуманітарної цінності, реабілітувавши значення розуму як здатності розуміти смисловий зв’язок не лише людських дій і душевних інтенцій, а й природних явищ у їхній цілісності та взаємозумовленості. Якщо наука – це багатовимірне пізнання світу, то, крім природно-речового погляду на світ, не слід уникати й гуманітарного, що формує духовно-смисловий образ світу (В. Ільїн).

Загальні теоретико-методологічні принципи дослідження смислу заклали у своїх працях представники герменевтико-феноменологічної традиції (Г. Ґ. Ґадамер, М. Гайдеґер, Е. Гусерль, В. Дильтай, П. Рікер, Ф. Шляєрмахер та ін.). Нове тлумачення поняття “смисл” отримало у структуралістських концепціях Р. Барта, К. Леві-Строса, Е. Сепіра, Ф. де Сосюра, Р. Якобсона та ін.

Поряд із методологічними настановами герменевтики, феноменології, аналітичної філософії, структуралізму й інших сучасних напрямів філософії, варто відзначити праці С. Гусєва, М. Епштейна, М. Шугурова, у яких окреслено новий підхід до розуміння смислу як реалізації можливого, що протистоїть однобічному гносеологічному його трактуванню, зумовленому абсолютизацією раціонально-сцієнтичного тлумачення пізнання. Навпаки, акцентується увага на можливостях розкриття духовно-ціннісних і смислотвірних потенцій суб’єкта пізнання у взаємодії з відповідними аксіологічними потенціями природного та соціокультурного середовища (М. Марчук). Смисл, згідно з потенціалістичним підходом, не заданий ззовні і не передує процесові пізнання, а розкривається у взаємодії людини зі світом, у діалозі “Я” з “Іншим”, у зіткненні реального з ідеальним.

Важливою передумовою сучасного розуміння поняття смислу стало розкриття специфіки предмету наукового пізнання І. Кантом, який розмежував феномен як об’єкт дослідження природознавства і ноумен як непізнавану засобами експериментальної науки сутність. Інтерпретуючи кантівський підхід, можна помітити, що феномен і ноумен збігаються в людині, яка здатна помислити себе як мешканця обох світів: царства природи (феномен) і царства свободи (ноумен). Проте у ХVIII ст. гуманітарні науки, перебуваючи у зародковому стані, не мали розвинутої методології й, очевидно, не могли бути предметом аналізу німецького мислителя. Завдання охарактеризувати гуманітаристику поставили перед собою послідовники І. Канта у ХІХ ст. – В. Віндельбанд і Г. Рикерт, а також В. Дильтай, які у своїх працях окреслили особливості об’єктів і методів дослідження в “науках про природу” і “науках про дух або культуру”.

Специфічні риси гуманітарного знання, порівняно з природничим, виявляли й обґрунтовували М. Бахтін, О. Баєр, А. Бергсон, В. Бюхель, М. Вебер, Ю. Габермас, Г. Ґ. Ґадамер, І. Добронравова, М. Епштейн, Г. Зімель, В. Ільїн, Е. Касирер, Т. Кун, Р. Дж. Колінґвуд, В. Лекторський, М. Мерло-Понті, Л. Мікешина, В. Миронов, А. Перлов, Г. Рикерт, П. Рікер, М. Розов, Л. Сидоренко, П. Тіліх, М. Фуко, Ф. фон Хаєк, Ф. Шляєрмахер.

Питання про парадигмальність гуманітарного знання і про можливість домінування певної парадигми постали перед гуманітаріями у другій половині ХХ ст. після появи праці Т. Куна “Структура наукових революцій”. Дискусії розгорнулися довкола твердження про те, що парадигмальність не притаманна сфері гуманітаристики, а також щодо проблеми утвердження гуманітарного знання у статусі наукового.

Поняття парадигми набуває різних значень, зважаючи на специфіку природничих і гуманітарних наук. Особливо гостро проблема вибору між природничим і гуманітарним типами парадигм постала нині у психології, педагогіці, соціології, антропології, медицині та інших науках.

Дослідження характерних особливостей гуманітарнонаукових парадигм ґрунтується на доробку відомих українських науковців: О. Афанасьєва, Н. Буруковської, П. Грицаєнка, Л. Губерського, І. Добронравової, А. Єрмоленка, В. Іванова, М. Кисельова, К. Краснонос, В. Малахова, М. Марчука, П. Петровського, М. Поповича, Б. Починка, І. Починок, В. Ратнікова, В. Рижка, М. Савостьянової, Н. Хамітова, В. Чуйка, Л. Шашкової, В. Шинкарука, О. Яценка, В. Ярошовця й ін.

Ціла низка новітніх досліджень присвячена виявленню відмінностей між класичними і некласичними підходами у сфері природничого та гуманітарного пізнання (Л. Бевзенко, В. Буданов, П. Гайденко, О. Гасяк, В. Кізіма, М. Кисельов, С. Кримський, В. Кузнєцов, В. Лекторський, О. Мамчур, М. Марчук, В. Махлін, І. Меркулов, Л. Мікешина, Н. Мудрагей, В. Порус, В. Ратніков, О. Рубанець, Л. Сидоренко, B. Стьопін, B. Швирьов та ін.).

Новітні тенденції гуманізації та гуманітаризації сучасного наукового знання аналізували О. Мамонтова, А. Нагірняк, Б. Новіков, Л. Охріменко, Т. Радзиняк та ін. Вплив гуманітарно-екологічних ідей на світоглядно-методологічну реконструкцію науки досліджували автори колективної монографії “Етика науки: виклики сучасності” (Т. Гардашук, С. Грабовський, К. Зарубицький, Ю. Іщенко, М. Кисельов).

У центрі уваги філософів, починаючи з Нового часу й до сьогодення, було питання про смисл наукового пізнання та його результатів (А. Бєлий, М. Вебер, А. Пуанкаре та ін.). Ціннісно-смислові характеристики теоретичного знання та наукової методології стали предметом аналізу багатьох сучасних філософів, серед яких слід виокремити В. Бєлова, М. Бургіна, В. Василенка, Н. Буруковську, М. Кагана, І. Касавіна, С. Кримського, В. Кузнєцова, В. Лук’янця, М. Марчука, Л. Озадовську, М. Савостьянову, Дж. Стюарта, Г. Тульчинського, В. Яковлева та ін. Інтерес до цієї проблематики різко зріс у середині ХХ століття зі зміщенням акценту досліджень із внутрішньої логіки науки на її соціокультурний контекст. Цьому також сприяло становлення аксіології науки, психології наукової творчості тощо.

Центральну роль ідеї смислу, що пов’язує між собою різні галузі гуманітарних наук, які досліджують різноманітні аспекти людської діяльності через розуміння, відзначає Дж. Сміт. Смисл постає метою гуманітарного знання в системі наук П. Тіліха. Зорієнтованість на смисл називає однією з головних рис гуманітарних наук, поряд із суб’єктивністю, Б. Мазліш. На об’єднавчій ролі об’єктивного смислу слова (гуманітарного смислу тексту) під час побудови гуманітарної парадигми і створення цілісного поля гуманітарних досліджень наголошує Д. Іґнатьєв. Ґенезу та розвиток категорії “смисл” у гуманітарних науках вивчав Д. Рощин.

Гуманітарні науки як науки про смислові феномени визначають М. Бахтін, Р. Інгторсон і М. Лабащук. Згідно з концепцією Бахтіна, гуманітарне знання можна визначити як знання про смислові явища і зв’язки. Спільна характеристика усіх гуманітарних наук – спрямованість на актуалізацію смислових потенцій пізнаваних об’єктів, які розкриваються у взаємодії з потенціями суб’єкта пізнання. У найширшому значенні предмет дослідження гуманітарних наук – смисл, який виявляється, формується чи породжується в діалозі між дослідником і досліджуваним. Пізнання в гуманітарних науках – це передусім процес осмислення, який підпорядковується певній методології. Формування цієї методології, як відзначали вже В. Дильтай, В. Віндельбанд і Г. Рикерт, зумовлене, з одного боку, особливостями об’єктів гуманітарного пізнання, з іншого – використовуваними методами.

Ці вихідні настанови дозволяють розкрити потенціал категорії смислу для формування гуманітарнонаукових парадигм і виявити проблеми, розв’язання яких може надалі сприяти розвиткові гуманітарних наук.

Незважаючи на ґрунтовні дослідження та широке висвітлення проблеми смислу в цілому, недостатньо вивченими, на нашу думку, залишаються її зв’язки із загальною проблематикою філософії та методології гуманітарних наук, що робить актуальним аналіз евристичного потенціалу поняття смислу та побудову теоретичних концепцій, здатних істотно трансформувати методологічні засади методології гуманітарних наук, що й зумовило вибір теми дисертаційної роботи, її головну мету і завдання.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження є компонентом науково-дослідних тем “Сучасна філософія науки і проблеми гуманітарного дискурсу” (номер державної реєстрації 0105U002884) та “Гуманітарно-наукова парадигма знання в контексті філософсько-методологічного дискурсу” (номер державної реєстрації 0110U000284), а також планів науково-дослідної роботи кафедри філософії філософсько-теологічного факультету Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича.

Мета дослідження полягає в експлікації змісту поняття “смисл” у системі ідей, понять і категорій філософії та методології гуманітарних наук, виявленні його креативного потенціалу в процесі формування парадигм гуманітарнонаукового знання, враховуючи їхні загальнонаукові та специфічно гуманітарні характеристики.

Для досягнення цієї мети ставляться та розв’язуються такі завдання:

– виявити світоглядне підґрунтя постановки проблеми смислу в контексті філософсько-наукового дискурсу;

– з’ясувати роль і значення смислового потенціалу наукового знання в усуненні сучасних деформацій смислу;

– проаналізувати вихідні ціннісно-смислові настанови й інтенції науково-пізнавальної діяльності;

– розкрити інтерпретативно-контекстуальні характеристики смислу в еволюції герменевтичної традиції;

– показати значущість феноменологічного розв’язання проблеми смислоутвердження, зумовленого людською свідомістю;

– визначити зміст поняття “смисл”, поряд зі “значенням”, у контексті структуралістських досліджень об’єктів знакової природи;

– проаналізувати наслідки постструктуралістської деконструкції дискурсів, які генерують смисл, виявляючи парадоксальність його природи;

– обґрунтувати конститутивну роль поняття “смисл” у формуванні гуманітарнонаукових парадигм знання;

– експлікувати можливості та межі застосування парадигмального підходу в гуманітарних науках;

– визначити загальнонаукові риси ідеалу гуманітарного знання та його методологічні засади;

– розкрити смислову специфіку сутнісних рис парадигм гуманітарнонаукового знання;

– з’ясувати епістемні та методологічні потенції поняття смислу в гуманітарних теоріях-парадигмах;

– обґрунтувати наявність смислотвірного потенціалу гуманітаристики в сучасному науковому та освітньому просторі.

Загальна структура роботи побудована як реалізація поставлених завдань.

Об’єкт дослідження –гуманітарнонаукові парадигми знання.

Предмет дослідження – форми актуалізації евристичного потенціалу поняття смислу в парадигмах гуманітарнонаукового знання.

Методологічна основа дослідження.Багатоаспектність досліджуваного феномену й зумовлена цим різноплановість поставлених у дисертації завдань спонукали до використання комплексу методів і методологічних підходів, адекватних філософсько-плюралістичній орієнтації сучасного теоретичного мислення.

Загальнонаукові методи аналізу і синтезу, абстрагування, ідеалізації, узагальнення, конкретизації, порівняння, типології дозволили здійснити комплексний аналіз категорії смислу в гуманітарнонаукових і філософських концепціях.

Історично-генетичний метод застосовано для виявлення змін у тлумаченні смислу у процесі світоглядних трансформацій, а також під час дослідження формування методології гуманітарних наук, її зумовленості смисловою проблематикою.

Застосування парадигмального підходу дозволило виокремити і проаналізувати сумірність загальнонаукових і специфічно гуманітарних рис ідеалу науковості гуманітарного знання.

За допомогою компаративного, порівняльно-змістового методу вдалося висвітлити спільні та відмінні характеристики окремих гуманітарнонаукових теорій-парадигм (логічних, лінгвістичних, семантичних, психологічних, історичних, соціологічних, когнітивних).

Використання діалектичного методу мало на меті виявлення смислового потенціалу гуманітарнонаукових парадигм знання, важливого у формуванні інтегративної гуманітарно-наукової картини світу на постнекласичній стадії розвитку науки.

Синергетичний підхід застосовувався під час обґрунтування значущості побудови смислових моделей як можливих атракторів суспільно-історичного розвитку загалом, і науково-технічного поступу зокрема.

Потенціалістичний підхід дозволив експлікувати смислотвірні можливості гуманітарного знання у процесі конституювання смислового типу постнекласичної раціональності, з метою запобігання небезпек, які криються у нових формах транс- і постгуманізму, а також удосконалення гуманітарних технологій розвитку й освіти особистості.

Наукова новизна отриманих результатівполягає у виявленні евристичних і конститутивних можливостей поняття смислу під час формування окремих теорій-парадигм гуманітарнонаукового знання та визначенні специфічних характеристик гуманітарної парадигми узагальненого типу, які полягають у зумовленості гуманітарного знання світоглядно-філософськими настановами відповідної культурно-історичної доби та окреслюють духовно-смисловий і людиномірно-ціннісний виміри досліджуваної предметної сфери. У ході дисертаційного дослідження отримано результати, що відзначаються науковою новизною, зокрема:

вперше:

– обґрунтовано тезу про те, що різноманітність визначень поняття смислу та його характеристик зводиться до кількох типів, які можна умовно розташувати між двома полюсами буття – наявного (суб’єкт може виявити, прийняти чи реалізувати смисл) і належного (смисл трансцендентний, іноді недосяжний для пізнання). Полюс наявного є межею конкретності смислу, тобто його визначеності сукупністю стосунків людини і світу. Натомість, полюс належного – межа абсолютності смислу, його визначеності абсолютними первнями, Богом. Відповідно, пізнання смислу визначається множиною підходів між цими полюсами;

– розкрито концептуальні та методологічні засади тлумачення смислу в герменевтиці, феноменології, структуралізмі та постструктуралізмі, спільне проблемне поле яких сформувалось у сфері методології гуманітарного пізнання, у процесі виявлення можливостей досягнення загальнозначущого, об’єктивного знання про духовні, культурні явища. Ці філософські напрями, поряд із позитивізмом і аналітичною філософією, мали значний вплив на формування теоретико-методологічних парадигм, які надавали важливого значення дослідженню феномену смислу в гуманітарних науках: формально-логічної, семантичної, лінгвістичної, психологічної, соціально-історичної, культурно-символічної, когнітологічної тощо;

– запропоновано визначення поняття гуманітарнонаукової парадигми як сукупності визначальних характеристик усталених, вивірених науковою практикою зразків гуманітарного знання, сформованих на широкому світоглядному фундаменті розуміння людиною себе та своєї діяльності у світі, що задають духовно-смисловий і людиномірно-ціннісний виміри досліджуваної предметної сфери;

– виявлено можливості та межі постановки проблеми смислу у філософії науки шляхом аналізу онтологічного, антропологічного, епістемологічного й аксіологічного аспектів цієї проблеми. В онтологічному аспекті смисл об’єктивний (іманентний чи трансцендентний світові) або, навпаки, суб’єктивний, точніше – суб’єктний (трансцендентальний). Антропологічний аспект зумовлений суб’єктною природою смислу, що виявляється двома можливими шляхами: суб’єкт або породжує смисли, або ж актуалізує потенційно наявне в опосередкованих продуктах свідомості (словах, текстах, творах тощо). Епістемологічний аспект смислу ґрунтується на припущеннях про “антропологічну” (психічну, мисленнєву, когнітивну) природу смислу чи його відносно самостійне існування в мові, знанні, комунікативних актах тощо. Аксіологічний аспект актуалізує значущість епістемного, етичного й естетичного ціннісного потенціалу смислу. При цьому два останні аспекти сумірні, якщо головною цінністю пізнання смислу вважати істину;

– виокремлено дві головні методологічні настанови аналізу філософсько-світоглядного змісту поняття “смисл” у його наукових експлікаціях: 1) розуміння смислу як репрезентанта законів дійсності, що випливає з класичного визначення істини як відповідності між знанням про світ і самим світом (опис); 2) творення смислів як о-смислення належного, з яким не узгоджується дійсне, виявлення конфлікту між реальним та ідеальним (оцінка). З першої настанови випливає можливість узгодження наших уявлень з об’єктивними смислами предметів, явищ і процесів, які ми пізнаємо, враховуючи корекцію цих уявлень у процесі вдосконалення пізнання; з другої – можливість зміни світу відповідно до нашого розуміння смислу належного стану дійсності. Перша настанова більшою мірою притаманна природничим наукам, оскільки, вивчаючи природу, вони у своїх теоретичних побудовах намагаються найточніше представити виявлені у ній закономірності; друга – гуманітарним наукам, завдання яких – досліджувати й оцінювати реальний стан справ з метою його вдосконалення. Втім практичний результат застосування обох настанов один – перетворення світу відповідно до природних законів або згідно з духовними ідеалами;

поглиблено розуміння:

– процесу пізнання в гуманітарних науках як осмислення, під час якого науковець осягає пізнавану реальність у різних можливих варіантах. Осмислення підпорядковується методологічно організованому розумінню й інтерпретації, або конструкції та деконструкції, що характерні для гуманітарного дослідження. Гуманітарій має справу з емпіричним матеріалом (документами, текстами), дослідження якого постає як: 1) розуміння й тлумачення взаємозв’язку: потреба – намір – дія – результат; 2) конструювання структури зв’язків, у які залучені об’єкти дослідження; 3) деконструкція структур як породжень досліджуваних об’єктів;

– закономірностей переходу від класичної до посткласичної науки, що пов’язані зі смисловими трансформаціями парадигм: від ідеалу ціннісно-нейтральної науки, яка не ставить питання про смисл буття, уникає аксіологічної проблематики, до переорієнтації на дослідження ціннісно-смислової визначеності наукового пізнання;

– смислу методологічного синтезу, в основу якого покладено не лише “підтягування” гуманітарних наук до рівня природничих шляхом наслідування їхніх дослідницьких процедур і принципів пізнання, а й зворотний процес: визнання умоглядних конструкцій і моделей не менш (а іноді й більш) важливим компонентом наукового дослідження, ніж спостереження й експеримент, які традиційно вважалися базисом науки. Йдеться про зближення методологій гуманітаристики (humanities) і математизованого природничого знання (science), стирання радикальної смислової відмінності між їхніми об’єктами, які постають однаково складними, людиномірними, суперечливими, мінливими, нестабільними, здатними до саморозвитку, невіддільними від суб’єкта пізнання тощо;

– сутності герменевтичного методу пізнання, здатного стати підґрунтям інтеграційних процесів і міждисциплінарного синтезу, потреба в якому стає дедалі більш актуальною в сучасній філософії науки. Проблема розуміння невіддільна від пошуку, встановлення чи творення смислу. Процес пізнання трактується як співвіднесеність знання і незнання, відомого і невідомого, процес усунення невизначеності та з’ясування смислу, який не може бути однозначно заданий щодо світу, головною характеристикою якого є розвиток. Смисл конституюється щоразу в актах взаємодії суб’єкта й об’єкта пізнання, реалізуючи ваємозумовлені конкретною пізнавальною ситуацією когнітивні потенції;

– феномену смислу як надбання мудрості, здатної акумулювати в собі вселюдський історичний досвід у всіх світоглядних системах знання – міфології, релігії, науці, мистецтві, об’єднати які може новий ідеал духовності, що протистоятиме як цінностям споживання, так і песимістичним закликам відмови від досягнень науково-технічного поступу;

набули подальшого розвитку методологічні настанови аксіологічного потенціалізму, а саме:

– виявлено, що характерною настановою природничих парадигм є актуалізм (опис дійсності та її перетворення відповідно до виявлених законів природи і уявлень людини про належне), а провідною настановою гуманітаристики є потенціалізм як орієнтація на виявлення можливого (наприклад, для історії – у діахронічному, соціології – у синхронічному, літературі – в уявному, педагогіці – у проективному вимірах). Завдання гуманітарія – не лише описувати наявний стан речей і процесів, а й виявляти всі нереалізовані можливості, акцентуючи увагу як на актуальному, так і на потенційному;

– обґрунтовано застосування потенціалістичного підходу, який передбачає розуміння смислу не як наперед заданої настанови, а як актуалізованого потенціалу взаємодії людини зі світом у діалозі “Я” – “Інший”, у взаємозв’язку іманентного і трансцендентного, дійсного і можливого, реального й ідеального у процесі розв’язання проблем сучасної філософії та методології гуманітарних наук;

– розкрито ціннісні засади гуманітаризації науково-технічного пізнання на фундаменті відповідних духовних координат – інтелектуальної (істина й хиба), моральної (добро і зло) та художньо-естетичної (прекрасне і потворне);

– доведено, що поняття смислу виконує функцію інтегративно-комунікаційної ланки між різними компонентами сучасного типу світогляду, що ґрунтується на науковій картині світу, виявляючи тенденцію до синкретизму різних форм пізнання (наукового, релігійного, мистецького, буденного).

Теоретичне та практичне значення отриманих результатівполягає в розробці цілісної гуманітарнонаукової концепції смислу, що розкриває зміст цього поняття як однієї з основних філософських категорій, конкретно-наукового поняття, залежного від філософсько-методологічних настанов окремих теорій-парадигм, і міждисциплінарного концепту гуманітарної парадигми узагальненого типу. Ця концепція дозволяє розв’язати суперечності між різними галузями науки, з’ясовуючи інваріантний зміст означеного поняття як універсальної характеристики людського буття.

Матеріали і висновки дисертації можуть використовуватись у подальшому дослідженні ціннісно-смислових компонентів гуманітарного пізнання, що може посприяти ефективнішому практичному розв’язанню проблем сучасної гуманітаристики, в тому числі в галузі освіти і гуманітарних технологій. Отримані результати можуть бути використані в навчальному процесі, зокрема під час підготовки нормативних курсів і спецкурсів: “Філософія та методологія науки”, “Філософські проблеми гуманітарних наук”, “Актуальні проблеми філософії”, “Аксіологія знання” тощо.

Особистий внесок дисертанта.Основні результати і висновки дисертації розроблені авторкою особисто і викладені в її наукових публікаціях. Кандидатська дисертація на тему “Нормативність і свобода в структурі методологічного потенціалу наукового пізнання” була захищена 2007 року. Матеріали кандидатської дисертації у тексті докторської не використовувались.

Апробація результатів дисертації.Сформульовані в дисертаційному дослідженні твердження, що претендують на наукову новизну й виносяться на захист, обговорювалися на теоретичних семінарах кафедри філософії Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича. Результати дослідження доповідалися на таких міжнародних і всеукраїнських наукових та науково-практичних конференціях, конгресах: Міжнародна наукова конференція “Імперативи творчості та гармонії у проектуванні людиномірних систем” (м. Мінськ, Білорусія, 2012), “Довгірдовські читання IV: тенденції духовно-морального розвитку сучасного суспільства” (м. Мінськ, Білорусія, 2013), XXIII Світовий конгрес з філософії “Philosophy as Inquiry and Way of Life” (м. Афіни, Греція, 2013), Міжнародна наукова конференція “1913 рік – “тріумф” класичної раціональності” (м. Санкт-Петербург, Росія, 2013),Міжнародна наукова конференція “Філософія гуманітарного знання: після Вільгельма Дільтея” (м. Чернівці, 2009), Міжнародна науково-практична конференція “Гуманізм та освіта” (м. Вінниця, 2010), Міжнародна наукова конференція “Гуманітарно-наукове знання: становлення парадигми” (м. Чернівці, 2011), Всеукраїнська науково-практична конференція “Українська філософська думка у контексті європейської філософії” (м. Івано-Франківськ, 2011), Міжнародна наукова конференція “ХХІV Читання, присвячені пам’яті засновника Львівсько-Варшавської філософської школи К. Твардовського” (м. Львів, 2012), Міжнародна науково-практична конференція “Знання. Освіта. Освіченість” (м. Вінниця, 2012), Міжнародні людинознавчі філософські читання “Гуманізм. Людина. Пам'ять (Пам’яті професора Валерія Григоровича Скотного)” (м. Дрогобич, 2012), Міжнародна наукова конференція “ХХV Читання, присвячені 75-ій річниці з дня смерті засновника Львівсько-Варшавської філософської школи К. Твардовського” (м. Львів, 2013), Міжнародна наукова конференція “Гуманітарно-наукове знання: розмаїття парадигм” (м. Чернівці, 2013), Міжнародна науково-практична конференція “Знання. Освіта. Освіченість” (м. Вінниця, 2014), Міжнародні людинознавчі філософські читання “Гуманізм. Людина. Особистість” (м. Дрогобич, 2014).

Публікації. Результати дослідження викладені в одноосібній монографії (18,4 д. а.), 17 статтях в українських наукових фахових виданнях з філософських наук, 5 статтях у наукових періодичних виданнях інших держав за напрямом дисертаційного дослідження, статтях в інших наукових виданнях, 15 матеріалах і тезах доповідей на наукових конференціях і конгресах.

Структура й обсяг дисертації. Дисертація складається зі вступу, п’яти розділів (20 підрозділів), висновків і списку використаних джерел. Обсяг дисертації – 338 сторінок основного тексту, список використаних джерел містить 379 позицій на 46 сторінках.