Автентичні тексти

Дата добавления: 2015-10-18; просмотров: 591

Охорона громадського порядку передбачає неухильне дотримання прав і свобод громадян, припинення будь-яких дій, спрямованих на їх порушення. Однак реальний стан системи і процесів управління, свідчить про те, що поки саме діяльність державних органів, служб і підрозділів і найголовніше, контроль над ними, залишається найбільш слабкою ланкою функціонування всієї системи охорони громадського порядку в Україні.

Як вже було зазначено, правовий порядок розглядається в літературі як результат режиму законності, що відображає стан правової упорядкованості суспільних відносин. На думку російського дослідника В. В. Лазарева «Правопорядок у суспільстві досягається тоді, коли діяльність усіх суб’єктів права є правомірною, коли належним чином здійснюються суб’єктивні права і виконуються юридичні обов’язки, тобто коли суб’єкти права здійснюють обов’язкові або дозволені дії або утримуються від здійснення заборонених дій» [74, c. 177].

Так чи інакше вчені сходяться на думці, що правопорядок – це стан правових відносин і зв’язків, їх урегульованість, упорядкованість, засновані на праві і законності.

Основне «навантаження» у здійсненні охоронної функції права лягає на органи внутрішніх справ, які покликані безпосередньо (за законом) стояти на сторожі громадського та правового порядку, забезпечувати безпеку людей, боротися з правопорушеннями. Зрозуміло, разом з іншими правоохоронними відомствами та структурами.

У зв’язку із зростанням кількості злочинів в країні, ОВС, прокуратура прямо виступають за посилення каральних заходів у боротьбі з такими злочинами як наркобізнес, корупція, тероризм, екстремізм та іншими найбільш тяжкими діяннями, що підривають правопорядок у суспільстві.

З іншого боку, використання тільки кримінального та адміністративно-правового механізму впливу на правопорушників недостатньо. Крім силової складової потрібна система профілактики, що об’єднує можливості всіх зацікавлених державних і громадських структур. Умовою ефективної участі населення в охороні громадського порядку є підвищення ініціативи громадян, відродження колишніх і створення нових форм сприяння з боку населення в забезпеченні громадського порядку.

Взаємодія міліції та населення повинна проявлятися в наступних формах: відродження на новій основі добровільних народних дружин, збільшення числа позаштатних співробітників органів внутрішніх справ, організація інституту помічників дільничних інспекторів міліції, становлення місцевих органів охорони громадського порядку [79, c. 59].

Серед них особливе місце займають органи місцевого самоврядування, однією з основних функцій яких є забезпечення суспільної та особистої безпеки громадян на території, що обслуговується.

До вимог законності, які одночасно є умовами громадського порядку, різні автори відносять:

-реальну охорону та захист прав і свобод громадян;

-сувору регламентацію діяльності організацій державної та приватної форм власності;

-неухильне дотримання і виконання юридичних норм усіма організаціями та фізичними особами;

-своєчасне видання правових актів компетентними органами відповідно до існуючих правил і вимог;

-верховенство закону в ієрархії правових актів;

-забезпечення реалізації нормативних приписів усіма необхідними матеріальними, правовими та іншими засобами і гарантіями;

-довгострокову стратегію правового розвитку суспільства [83, c. 42].

Вище йшлося про особливу роль міліції в системі правоохоронних органів. Однак незважаючи на її величезні заслуги в справі забезпечення громадського порядку довіра населення до неї падає.

Це пов’язане з негативною динамікою, що стосується її корумпованості, масштабів застосування насильства до затриманих, низьким професіоналізмом і некомпетентністю співробітників міліції, необґрунтованими затриманнями, бюрократизмом і формалізмом, низькою культурою спілкування з громадянами.

Це пов’язано ще й з тим, що «середовище, на яке впливають працівники органів внутрішніх справ, здатне в деяких випадках чинити на них зворотній, розкладницький і дезорганізуючий вплив» [56, c. 214].

До основних елементів організаційно-правового механізму охорони громадського порядку можна віднести:

а) державні органи, безпосереднім цільовим призначенням яких є охорона громадського порядку;

б) діяльність інших державних органів у розглянутій галузі;

в) громадські формування, завданням яких є охорона громадського порядку і спокою громадян;

г) діяльність інших правозахисних та правоохоронних організацій.

Охорона громадського порядку втілюється в контрольно-наглядовій діяльності компетентних суб’єктів за реалізацією правових приписів. Захист громадського порядку являє собою діяльність щодо усунення перешкод, що ускладнюють або роблять неможливим реалізацію правових приписів, щодо припинення посягань на правопорядок, усунення причин та умов, що провокують порушення правопорядку. В даному випадку ще немає порушення правових приписів, проте виконання їх утруднено з незалежних від суб’єктів реалізації причин.

До суб’єктів охорони громадського порядку відносяться:

а) державні органи загальної компетенції;

б) державні органи спеціальної компетенції;

в) органи місцевого самоврядування;

г) інші недержавні формування.

В тій чи іншій мірі в забезпеченні, охороні, захисту та відновленні громадського порядку беруть участь більшість інститутів українського громадянського суспільства.

Концепція правової упорядкованості суспільних відносин повинна передбачати певний простір для самоорганізаційних правових засад, що складаються в суспільстві під впливом соціально-правової активності особистості та спадкоємно відтворених правових звичаїв і традицій суспільства. Сьогодні, навпаки, превалює тенденція до формування безлічі нормативно-правових актів, що обмежують допустимий рівень саморегуляції, що навряд чи є виправданими з точки зору формування громадського порядку.

Таким чином, для вдосконалення та підвищення ефективності системи охорони громадського порядку необхідно, на наш погляд, таке:

1) детальна розробка основ державної політики у сфері охорони громадського порядку;

2) адекватність правових норм і застосованих заходів реальній практиці соціально-правової взаємодії, економічної, політичної та правокультурного життя суспільства;

3) розширення і зміцнення зв’язків, співпраці державних суб’єктів охорони з недержавними (громадськими об’єднаннями, громадянами);

4) наступність у нормативному регулюванні найбільш значущих суспільних відносин, в тому числі і світової юридичної практики;

5) забезпечення суб’єктів охорони в необхідному обсязі фінансовими та матеріально-технічними засобами і ресурсами;

6) вдосконалення на державному рівні системи контролю та нагляду за діяльністю структур, які забезпечують законність і правопорядок в країні.

В свою чергу, процес забезпечення громадської безпеки, як і кожна інша діяльність, потребує організаційних, правових, матеріальних та інших умов, що дозволяють досягти поставлених цілей. Це робить дуже актуальними розробку і створення гармонійного та ефективного механізму забезпечення безпеки особи, що найбільш повно відображає її специфіку як комплексного соціально-правового явища.

Механізм забезпечення громадської безпеки являє собою нерозривний взаємозв’язок між системою органів публічної влади, недержавних організацій та інститутів і правовим середовищем, яке задає цілі, завдання, принципи, методи та обмеження їх діяльності, і складається з елементів механізму держави та механізму правового регулювання.

Практичне вирішення питань щодо громадської безпеки здійснюється через реалізацію суспільством свого права на безпеку і відповідні дії зобов’язаних суб’єктів, в першу чергу держави. Використання даного права пов’язано з настанням або з триваючою присутністю обставин (фактів), що дають підстави звернутися за державним захистом або вдатися до самозахисту [45, c. 89].

Значущим елементом механізму забезпечення громадської безпеки представляється державна політика, в якій отримують своє відображення принципи взаємодії держави і суспільства, закріплюються основні напрямки діяльності. На її основі розробляються методи і засоби владного впливу на регульовану сферу суспільних відносин.

Узагальнюючи вищевикладене, можна сказати, що під механізмом забезпечення громадської безпеки слід розуміти систему органів державної влади та місцевого самоврядування, діяльність яких спрямована на забезпечення безпеки суспільства, що ґрунтується на ряді загальних і спеціальних принципів і виражається в проведенні відкритої, стабільної, передбачуваної і ефективної державної політики за активної участі громадян та їх об’єднань [70, c. 89].

Його структурними елементами є:

1) система правових норм;

2) загальні та спеціальні принципи;

3) державна політика забезпечення громадської безпеки;

4) система органів державної влади та місцевого самоврядування, що беруть участь у забезпеченні громадської безпеки.

Основними принципами державної політики щодо забезпечення громадської безпеки Н. С. Бондарь та інші автори називають справедливість, законність, достатність сил і засобів забезпечення безпеки, адекватність заходів забезпечення безпеки зовнішнім і внутрішнім загрозам і національним інтересам [35, c. 14].

Метою забезпечення громадської безпеки і, отже, функціонування системи правоохоронних органів у цій галузі є створення і підтримка необхідного рівня захищеності об’єктів громадської безпеки, забезпечення надійного парирування загроз цим об’єктам.

До об’єктів громадської безпеки відносяться: права і свободи, життя і здоров’я громадян, власність, держава та її інститути, громадські формування.

До загроз громадської безпеки відносяться: сукупність умов і чинників, що створюють реальну і потенційну небезпеку об’єктів суспільства і, отже, національної безпеки.

Основними видами загроз суспільній безпеці є: суспільно небезпечні діяння, конфлікти і катаклізми соціального, природного та техногенного характерів.

У відповідності з названими погрозами повинна здійснюватися діяльність правоохоронних органів щодо впливу на них. Зміст цієї діяльності визначається її спрямованістю на превенцію (попередження) загроз і припинення негативних наслідків у разі їх прояву в суспільстві.

Основним напрямком профілактичної правоохоронної діяльності держави і всіх її інститутів, включаючи в першу чергу правоохоронні органи, є недопущення насильства над особистістю, громадянином країни, а в разі вчинення правопорушення – забезпечення невідворотності відповідальності. Основна увага тут має звертатися на боротьбу зі злочинністю.

Найважливіші завдання в цій галузі:

- своєчасне виявлення загроз і задумів злочинного середовища;

- вивчення та аналіз негативних процесів, що відбуваються в сферах соціальних, економічних, політичних і національних відносин, у діяльності організацій, фронтів та об’єднань екстремістського толку, в кримінальному середовищі;

- вивчення причин і факторів, що сприяють розвитку негативних тенденцій;

- підготовка та супровід комплексних цільових програм забезпечення громадської безпеки;

- створення, розвиток, оснащення, підготовка і підтримка в достатній мірі готовності системи суб’єктів забезпечення громадської безпеки (сил і засобів);

- безпосередній упереджувальний захист особистої і майнової недоторканності, прав і свобод громадян, забезпечення нормальної діяльності державних, громадських та інших підприємств та установ;

- усунення юридичних умов, які полегшують вчинення правопорушень (у тому числі економічних злочинів і корупцію державних службовців), за допомогою ревізій та відповідних коригувань законодавства та відомчих актів.

Реалізація заходів правоохоронними органами по безпосередньому захисті життєво важливих інтересів особистості, суспільства і держави в разі прояву загроз включає в себе:

- забезпечення своєчасного реагування на заяви і повідомлення про правопорушення і пригоди;

- оперативний та якісний розгляд матеріалів (заяв і повідомлень громадян) про правопорушення;

- оперативне втручання в ситуації, які можуть викликати громадянські заворушення, групові непокори представникам влади, своєчасне припинення масових заворушень і групових порушень громадського порядку;

- участь у порятунку людей і збереженні матеріальних цінностей в умовах природних, техногенних та екологічних катастроф;

- організація та проведення наступальних оперативно-розшукових заходів та слідчих дій з виявлення, викриття та притягнення до відповідальності осіб, які вчиняють злочини, особливо організованих злочинних груп, злочинних організацій (спільнот), діяльність яких суттєво впливає на оперативну обстановку, викликає великий суспільний резонанс, підриває авторитет влади;

- забезпечення своєчасного і якісного розгляду цивільних і кримінальних справ у судах, усунення корупції та хабарництва в правоохоронних органах;

- підтримання на належному рівні громадського порядку на вулицях, площах і в громадському транспорті, підвищення ефективності діяльності в боротьбі з вуличною злочинністю;

- проведення спеціальних операцій (не військового характеру) по боротьбі з тероризмом, звільнення заручників, роззброєння збройних формувань, припинення дій озброєних бандитських угруповань, ліквідації наслідків стихійних лих, епідемій, епізоотії, великих аварій і катастроф [26, c. 288].

Важливе значення має усунення наслідків внутрішніх посягань на національну (суспільну) безпеку. У цих цілях правоохоронними органами повинні здійснюватися такі функції:

- збір, аналіз і оцінка інформації про негативні наслідки посягань на внутрішню безпеку;

- підготовка та направлення у відповідні інстанції інформації про негативні наслідки посягань на внутрішню безпеку, вжиті заходи та пропозиції, спрямовані на недопущення подібних проявів;

- розробка комплексних цільових програм щодо усунення негативних наслідків посягань на внутрішню безпеку;

- проведення офіційного розслідування про обставини того, що сталося, причини і приводи посягань на внутрішню безпеку.

Пріоритетними напрямками правоохоронних органів при усуненні наслідків посягань на внутрішню безпеку держави є зниження гостроти виниклих соціальних протиріч, посилення захисту духовних, інтелектуальних і культурних цінностей, зміцнення територіальної цілісності держави, недопущення загострення соціального та політичного протистояння, що створює небезпеку політичних криз, що можуть перерости у військові конфлікти, зміцнення захисту життя, здоров’я, майна, прав та свобод людини, посилення боротьби зі злочинністю, зміцнення законності та правопорядку в суспільстві.

Зрештою діяльність правоохоронних органів щодо усунення наслідків посягань на внутрішню безпеку повинна зменшити їх негативний ефект, створити ефективну систему керуючого впливу на фактори, що обумовлюють виникнення загроз суспільній безпеці.